Розширення НАТО на Схід в контексті побудови нової системи загальноєвропейської безпеки: за і проти.

НАТО розпочало свою історію як союз 12 держав у 1949 році і поступово зростало. За майже 50 років до НАТО приєдналося лише чотири нових члени. А потім усього за п'ять років додалося аж десять нових країн - три на Мадридському саміті 1997 року і ще сім на Празькому саміті 2002.Після підписання Північноатлантичного договору до перших 12 його учасників приєднались 7 держав, збільшивши кількість членів НАТО до 19. Польща, Угорщина і Чеська Республіка вступили до Альянсу в березні 1999 року, отримавши запрошення до вступу на Мадридському саміті 1997 року. Перший саміт НАТО, в якому ці три країни взяли участь як повноправні члени Альянсу, відбувся у Вашингтоні в квітні 1999 року. Тоді керівництво НАТО наголосило на тому, що двері Альянсу залишатимуться відкритими для вступу інших країн і пообіцяли, що НАТО і надалі вітатиме нових членів, які здатні втілювати в життя принципи Договору і робити свій внесок в мир і безпеку в євро - атлантичному регіоні. Альянс стверджував, що протягом наступних років будуть запрошені й інші країни, які бажають і спроможні перебрати на себе відповідальність і зобов'язання, пов'язані з членством. Це буде зроблено тоді, коли він вважатиме, що вступ цих країн піде на користь політичним і стратегічним інтересам Альянсу та сприятиме європейській безпеці та стабільності. Керівництво НАТО ухвалило План отримання членства в НАТО, спеціально розроблений для того, щоб надати дорадчу допомогу країнам, які бажають вступити до Альянсу, і мати з ними зворотній зв'язок. 1. Дослідження розширення НАТО від 1995 року У січні 1994 року на Брюссельському саміті керівники країн - членів Альянсу знову підтвердили відкритість Альянсу для членства інших європейських держав, які спроможні втілювати в життя принципи Вашингтонського договору і робити свій внесок у безпеку північноатлантичного регіону.Після того як у грудні 1994 року міністри закордонних справ країн-учасниць ухвалили відповідне рішення, протягом 1995 року союзники вивчали усі " навіщо" та " як" майбутнього вступу нових членів. У результаті було підготоване " Дослідження з питань розширення НАТО ", яке у вересні 1995 року було передане заінтересованим країнам-партнерам і оприлюднене. Викладені у Дослідженні принципи залишаються підґрунтям відкритого підходу НАТО до запрошення нових членів до вступу. Відповідаючи на запитання " навіщо проводити розширення НАТО", дослідники дійшли висновку, що по закінченні холодної війни та зникненні Організації Варшавського договору з'явилась як необхідність, так і унікальна можливість поліпшити безпеку в усьому євро - атлантичному регіоні, не відновлюючи лінії розмежування.Розширення НАТО є подальшим кроком до основної мети Альянсу - вдосконалення безпеки і поширення стабільності на весь євро - атлантичний регіон, що доповнює ширші тенденції до інтеграції, зокрема розширення ЄС і підсилення ОБСЄ. I це нікому не становить загрози. НАТО залишатиметься оборонним Альянсом, головною метою якого є збереження миру в євро - атлантичному регіоні та безпека його членів. Що ж до питання про те, " як" розширюватись, Дослідження підтвердило, що, як і в минулому, будь-яке майбутнє збільшення кількості членів Альянсу має здійснюватись через приєднання нових членів до Північноатлантичного договору згідно зі Статтею 10. Після вступу нові члени користуються всіма правами та приймають усі зобов'язання за Договором, їм необхідно погодитись з усіма принципами, процедурами та політикою, які схвалені членами Альянсу на момент їхнього вступу, та виконувати їх. У Дослідженні чітко зазначено, що бажання та спроможність взяти на себе такі зобов'язання не тільки на папері, а й на практиці є вирішальним чинником у прийнятті Альянсом рішення про запрошення тієї чи іншої країни до вступу. Держави, які втягнуті в етнічні конфлікти або зовнішні територіальні спори, зокрема іредентистські претензії чи спори щодо внутрішньої юрисдикції, повинні врегулювати такі конфлікти в мирний спосіб відповідно до принципів ОБСЄ, перед тим як вони можуть стати членами Альянсу. 2. Процес вступу країн до НАТО Наступні етапи лежали на шляху вступу трьох нових членів до Альянсу: 10 січня 1994 р. На саміті НАТО в Брюсселі керівники 16 держав - членів Альянсу заявили про те, що вони очікують і вітатимуть розширення НАТО за рахунок демократичних держав зі Сходу. Вересень 1995 р. Альянс ухвалив Дослідження розширення НАТО, в якому описані чинники, які треба враховувати у процесі розширення. Протягом 1996 року відбувався інтенсивний індивідуальний діалог з 12 заінтересованими країнами-партнерами. 8 липня 1997 р. Керівники країн - членів Альянсу на зустрічі в Мадриді запросили Польщу, Угорщину і Чеську Республіку розпочати переговори про вступ. Вересень і листопад 1997 р. З кожною з трьох запрошених країн проведені переговори про вступ. Наприкінці цього процесу три країни надіслали листи про наміри, в яких підтвердили взяті під час переговорів зобов'язання. 16 грудня 1997 р. Міністри закордонних справ країн - членів НАТО підписали Протоколи до Північноатлантичного договору про вступ трьох нових членів. Протягом 1998 року Країни - члени Альянсу ратифікували Протоколи про вступ згідно зі своїми національними процедурами. 12 березня 1999 р. Після завершення виконання своїх національних законодавчих процедур міністри закордонних справ Польщі, Угорщини і Чеської Республіки на спеціальній церемонії передали документи про вступ до Північноатлантичного договору на збереження в м. Індепенденс, штат Міссурі. Ця подія закріпила їхній офіційний вступ до Альянсу. 16 березня 1999 р. Національні прапори трьох нових членів були підняті на офіційній церемонії в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі.В 2004 р. в Празі (Чехія) відбувся саміт НАТО, на який було запрошено 7 держав Східної Європи. Альянс запропонував цим країнам приєднатися до НАТО, врезультаті чого, новими членами НАТО стали такі країни як: Литва, Латвія, Естонія, Словаччина, Словенія, Румунія і Болгарія. 1970-ті початок процесу розрядки міжнародної напруженості У 1970-х роках починається процес розрядки міжна напруженості. ОВДі НАТО досягли воєнно-стратегічного паритету. СРСР та США накопичили стільки ядерної зброї, що збройний конфлікт між ними став би абсолютно безглуздим-агинула б уся планета. Через це в зовнішній політиці багатьох країн з'являються реалістичні тенденції. Відбуваються зміни І в внутр олітиці СРСР, Рад керівництво помітно скоротило кількість заяв про близький неминучий крах капіталізму і знизило їхню агресивну тональність. Така політика привела до більшої довіри західних країн щодо СРСР. У 1971 р. Рад Союз висунув пропозиції підготувати міжн угоди про знищення ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї, скорочення звичайних озброєнь. Також було запропоновано забезпечити колективну безпеку в Євр. Із цією метою пропонувалось ліквідувати існуючі вогнища військових конфліктів. Наголошувалось що слід поглибити І зміцнити співробітництво зі всіма країнами світу. Ці пропозиції радянського керівництва на партійному з'їзді були названі «Програмою миру».Зах кр свою зовнішню політику почали характеризувати як повний перегляд міжнародних стосунків. Вона отримала назву «розрядка».У 1975 р. у Гельсінкі відб Євр нарада з питань безпеки і співпраці, на якій були представники з 35 кр світу із СРСР включно. На ній було підписано Заключний акт, де містилося визнання недоторканості сучасних кордонів євр країн. Осн. Принципи: -суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету; -непорушність кордонів; - невтручання у внутр.справи; -поважання прав людини та основних свобод; рівноправя та право народів розпоряджатися своєю долею; -співроб-во між дер-ми; -виконання зобов’язань за міжн-им правом.Укладення акту було певним здобутком для Москви: він закріплю вав повоєнні територіальні надбання СРСР. Курс на розрядку міжнародної напруженості відповідав прагненням народів світу покласти край загрозі ядерної війни. Для СРСР це була можливість дати " перепочити» знесиленій гонкою озброєнь економіці.Однак зворотним боком Гельсінського процесу для Москви було те, що на всіх учасників конференції поширювалось зобов'язання дотримуватись прав людини. Виконання гельсінських умов повинні контролювати спеціально створені постійні органи, у кожній із країн, що підписала договір. СРСР опублікував заключні документи конференції. Таким чином громадяни СРСР дізналися, що країни-учасниці зобов'язалися забезпечити виконання високих принципів демократії та прав людини.Після цього у Москві на прес-конференції, яку скликав академік Сахаров, було оголошено про створення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР.