Візуальна психодіагностика

Об'єкт соціальної перцепції (об'єкт спостереження) – це ав­тор повідомлення, яке приймає, інтерпретує спостерігач (суб'єкт). Соціальні психологи вже давно досліджують характеристики зовнішності і поведінки, які є найбільш важливими з точки зору сприйняття і розуміння.

У момент сприйняття людина, яка спостерігається, є для суб'єкта спостереження деякою сукупністю соціально значимих ознак, завдяки яким в певній культурі традиційно транслюються психологічні властивості і стани. Ці ознаки, які інколи називають «перцептивними гачками», є для даної людини певним соціаль­ним шрифтом. Сприйняття зовнішнього вигляду людини, вираз її емоцій викликає у відповідь емоційні переживання і реакції у людей. Вміння читати виразні рухи передбачає тонке розуміння всіх відтінків і нюансів у виразі обличчя, жесту, пози і рухів тіла іншої людини. Розпізнати індивідуально-психологічні особливо­сті особистості можна за мімікою, пантомімікою, фізіологічними реакціями, що супроводжують емоції, – судинними, дихальни­ми, секреторними; за особливостями будови тіла, рисами облич­чя, рисунками на кистях, пальцях та іншими природно-біоло­гічними ознаками.

Візуальна психодіагностика досліджує всі зовнішні виявлен­ня вигляду і поведінки людини з метою вивчення її особистісного змісту. Візуальна психодіагностика (термін введено українським психологом Г.В. Щекіним у 1989 р.) є суто прикладним знанням, яке особливо потрібне спеціалістам, що працюють з людьми, для діагностики їх особистісних, індивідуально-типових і професійно важливих якостей.

Практична спрямованість і відносна доступність візуальної психодіагностики, необхідність широкого втілення прикладної психології в різні галузі суспільної діяльності передбачає можли­вість проведення окремих обстежень особами без спеціальної психологічної підготовки: педагогами, лікарями, керівниками рі­зних рівнів, спеціалістами по роботі з персоналом та ін.

Вивчення і систематизація даних про характерні відмінності зовнішнього вигляду людей і особистості, їх виразних рухів має довгу історію. Ще з давнини, наприклад, певному типу побудови тіла приписувались різні моральні і психологічні особливості. На основі цього вченими було створено досить багато типологій, за­снованих на особливостях тілобудови людини.

Фізіогноміка, френологія, хіромантія, астрологія, графологія це галузі знань, які намагалися за зовнішніми ознаками тих або інших частин тіла, виразними рухами та іншими особливостями поведінки людини виявити її психологічну сутність.

Фізіогноміка розробляла систему відповідності між рисами обличчя людини і властивостями її характеру, здібностями і талантами. Фізіогноміка виникла в стародавні часи. Засновником її вважають Піфагора, нею займався Аристотель. Вже Аристотель і Платон пропонували визначати характер людини, шукаючи в її зовнішності риси поді­бності з якою-небудь твариною, а потім ототожнюючи її харак­тер, як у східному гороскопі, з характером цієї тварини. Так, за Аристотелем, товстий, як у бика, ніс означав лінь, широкий ніс з великими ніздрями, як у свині, – дурість; ніс, як у лева, – важ­ливість; волосся тонке, як вовна в кіз, овець і зайців, – боязли­вість, волосся тверде, як у левів і кабанів, – хоробрість.

Найбільш відомою стала фізіогномічна система Йогана Каспера Лафатера, який вважав основним шляхом пізнання людини вивчення будови голови, конфігурації черепа, міміки і та ін.

Австрійський лікар Ф.Й. Галь створив френологію – теорію, в якій намагався систематизувати і розвинути далі знання про зв'язок психічних особливостей людини з зовнішньою формою її черепа. Результати вивчення різних виразних рухів знайшли ві­дображення в працях Ч. Дарвіна («Про вираження відчуття», 1872), В. Бехтерєва («Об'єктивна психологія», 1910), які стверд­жували, що психологія повинна вивчати не тільки явища свідо­мості і несвідомого, а й зовнішні прояви діяльності людини, оскі­льки вони є вираженням її психіки.

У глибині тисячоліть криються джерела хіромантії – вчення про зв'язок будови кисті руки, форми пальців, опуклостей і запа­дин, ліній і борозенок на долоні з внутрішньою сутністю людини, її минулим і майбутнім. Хіромантію знали в стародавньому Китаї та Індії, а також у Греції і Римі задовго до нашої ери. Зараз існує навіть сучасна назва – дерматогліфіка, яка вивчає узори на до­лоні людини її дані використовуються в криміналістиці, меди­цині, генетиці, психології, психогенетиці тощо.

У 1965 році під керівництвом академіка Б.Г. Ананьєва в Ле­нінградському університеті проводилося комплексне досліджен­ня абітурієнтів. Поряд з вимірами тіла молодих людей, включаю­чи масу тіла, зріст, розміри голови, рук та ін., фіксували малюнок долоні і пальців рук. Природно, в абітурієнтів, як і в будь-якої нормальної людини, коли їм пропонують зробити відбитки паль­ців, виникало питання: чи не буде це використано на шкоду? До­слідники, звичайно ж, заспокоювали найбільш підозрілих, пояс­нюючи, що це ніяк не пов'язано з фактом прийому до універ­ситету, а має науковий інтерес. Але навіть просте спостереження психологів за абітурієнтами в момент «зняття шкірних показань» виявляло розходження в їхній поведінці. Одні поводилися спокійно, не метушилися, у них не пріли руки, не розширювалися зі­ниці. Інші виявляли помітне занепокоєння, аж до відмови зняти відбитки пальців. В результаті спостережень за поведінкою абі­турієнтів у момент зняття відбитків пальців і одночасної фіксації шкірних візерунків пальців рук дослідники побачили зв'язок між цими, здавалося б, такими далекими особливостями людини. Дійсно, який може бути зв'язок між стресостійкістю і типом шкір­ного візерунка на пальцях?!

Приблизно через рік (у 1966 р.), коли оброблення даних підій­шло до кінця, з'явилася книга Ті. Гладкової «Шкірні візерунки долоні і ступні мавпи та людини». У ній представлено досить ве­ликий статистичний матеріал про характерні риси пальцевих ві­зерунків у народів усіх частин світу. Наприклад, у бушменів пе­реважає пальцевий візерунок, що дуже рідко трапляється в інших народів. У чому ж справа? Щоб відповісти на це питання, розгля­немо типові пальцеві візерунки.

Найчастіше трапляється пальцевий візерунок у вигляді «пе­тель». Трохи рідше – «спіралей». Найрідше – візерунок, що на­зивається «дугою».

Коли були оброблені дані досліджень, то виявилося, що в осіб із сильною врівноваженою нервовою системою домінують петлі, сильної, але не врівноваженої – спіралі. Дуга спостерігалася тільки у власників слабкої нервової системи.

У відсотковому відношенні це виглядає так: холерик має біль­ше ніж 50 відсотків спіралей (інші – петлі); сангвінік – понад 50 відсотків петель (інші – спіралі); флегматик – усі петлі; ме­ланхолік – хоча б одну дугу, і чим їх більше, тим слабша нерво­ва система, і значить, нижча працездатність людини.

Встановлено також зв'язок кута, утвореного на долоні трьома трирадіусами, з розумовими здібностями людини. Один трирадіус – «а» – знаходиться в основі долоні, а «в» і «с» – в основі вказівного пальця і мізинця.

Якщо кут, утворений трирадіусом «в» – «а» – «с», знаходить­ся в межах від 33° до 57°, то можна не переживати за свої розумові здібності. Але якщо кут менший або більший від цього діапазону, значить, інтелект треба розвивати. Чи правда це на сто відсотків, поки сказати важко, адже психогенетика тільки розвивається.

Не менш стародавню історію має астрологія, яка розробляла планетарну і зодіакальну типологію людини, а також графологія, яка шукала закономірні зв'язки між почерком і характером індиві­да. Дослідження зв'язку між зовнішніми ознаками людини і її пси­хологічними характеристиками в історії розвитку знань здійсню­валися двома напрямами: перший напрям ставив за мету на основі зовнішніх ознак виявити психологічну сутність, другий – на ос­нові внутрішніх властивостей (зокрема психологічних) виділити типи особистості, які відрізняються зовнішніми ознаками.

Фізіогноміка, френологія, хіромантія, астрологія, графоло­гія – це галузі знань, які намагалися за зовнішніми ознаками тих або інших частин тіла, виразними рухами та іншими особливос­тями поведінки людини виявити її психологічну сутність.

На межі XIX і XX ст. під впливом антропологів, які звернули увагу на відмінності у будові тіла, а також психіатрів, що поба­чили індивідуальні відмінності у схильностях до психічних за­хворювань, концепція зв'язку між тілобудовою і типологічними особливостями людини отримала подальший розвиток, зокрема у французького лікаря Клода Сіго, який залежно від переважання в організмі однієї з основних систем (дихальної, травної, мускуль­ної або мозкової) виділив відповідні їм будови тіла. Ці погляди здійснили суттєвий вплив на формування сучасних конституцій­них теорій, які отримали поширення в психології індивідуальних відмінностей.

Сприйняття зовнішнього вигляду людини, вираз її емоцій ви­кликає у відповідь емоційні переживання і реакції у людей. Вміння читати виразні рухи передбачає тонке розуміння всіх відтінків і нюансів у виразі обличчя, жесту, пози і рухів тіла іншої людини. Розпізнати індивідуально-психологічні особливості особистості можна за мімікою, пантомімікою, фізіологічними реакціями, що супроводжують емоції – судинним, дихальним, секреторним; за особливостями будови тіла, рисами обличчя, рисунками кисті, пальців та іншими природно-біологічними ознаками.

Вивчення і систематизація даних про характерні відмінності зовнішнього вигляду людей і особистості, їх виразних рухів має тривалу історію. Ще з давнини, наприклад, певному типу будови тіла приписувались різні моральні і психологічні особливості. На основі цього вченими було створено досить багато типологій, за­снованих на особливостях тілобудови людини. Найбільш систе­матизована одна з таких типологій представлена в «Трактаті про людську фізіономію» Ежена Ледо (1815), в якому описано п'ять основних типів тілобудови і дано їх психологічні характеристи­ки. В основі цієї типології лежить твердження, що будова тіла людини відповідає, в основному, п'яти геометричним фігурам: чотирикутнику, колу, овалу, трикутнику, конусу. На думку Е. Ледо, кожен тип включає в себе приховані здібності, інстинкти і емоції, які приводяться в дію або залишаються у бездіяльності залежно від розвитку особистості, її життєвого шляху. Так, не­відповідність між типом і темпераментом породжує внутрішні конфлікти, через що з'являються суперечності в почуттях, поба­жаннях, вчинках, що виявляється у чудернацтвах характеру.

Конституційну типологію особистості запропонував Кречмер на основі виділення чотирьох основних типів конституції будови тіла (статури).

1-й тип статури – астенік – людина тендітної статури, з пласкою грудною кліткою, вузькими плечима, видовженими і худими кінцівками, видовженим обличчям, але сильно розвине­ною нервовою системою, головним мозком;

2-й тип статури – пікнік – людина малого або середнього зросту, з вираженою жировою тканиною, опуклою грудною кліт­кою, великим животом, круглою головою на короткій шиї;

3-й тип статури – атлетик – людина з вираженою муску­латурою, пропорційною міцною статурою, широким плечовим поясом;

4-й тип статури – дипластик – людина з неправильною статурою.

До виділених типів будови тіла Кречмер співвідніс певні типи особистості.

Астенік – він замкнений, схильний до міркувань, до абстра­кції, важко пристосовується до оточення, чутливий, вразливий, «люди, які тонко відчувають», ідеалісти-мрійники, холодні влад­ні натури й егоїсти, сухарі і безвладні, у них відбувається коли­вання між чутливістю і холодністю, між загостреністю і тупістю почуття («скривдить іншого і при цьому образиться сам»), напо­легливий, послідовний, невибагливий, витривалий. Зворотний бік цих переваг – брак доброзичливості, приємного природного лю­динолюбства, їх можна розподілити на такі групи: 1) чисті ідеа­лісти і моралісти; 2) деспоти і фанатики; 3) люди холодного роз­рахунку.

Пікнік – його емоції коливаються між радістю і сумом, він товариський, відвертий, добродушний, реалістичний у поглядах, «веселі базіки», спокійні гумористи, сентиментальний тихоня, безтурботні любителі життя, активні практики. Серед них можна виділити такі типи історичних лідерів: 1) хоробрі борці, народні герої; 2) живі організатори значного масштабу; 3) примирні полі­тики.

Атлетики – вони бувають двох видів: енергійні, різкі, впев­нені в собі, агресивні або маловразливі, із стриманими жестами і мімікою, невисокою гнучкістю мислення.

Абсолютно «чистих» типів статури менше, ніж змішаних.

Кожен з виділених у наведених класифікаціях типів особисто­сті можна фіксувати і на основі морфологічних ознак. Класифі­кацію психологічних типів К. Юнга було покладено в основу соціоніки. У візуальному плані, за даними соціоніків, раціональність-ірраціональність краще спостерігається в профілі обличчя.

Раціональні профілі різкіше окреслені, більш кутасті, виділя­ються окремими деталями або їх сукупністю (лінія носа, носо-губної зморшки, підборіддя, надбрівних дуг та ін.); «ірраціональ­ні» – мають більш м'які і плавні лінії профілю обличчя.

Інтуїтивні типи, як правило, мають високий лоб, слабо окре­слене, або невелике трикутне підборіддя; їхнє обличчя нагадує скоріше овал, ніж круг.

Сенсорні типи – круглолиці, підборіддя пружне, а лоб, якщо й високий, то скошений назад.

Мислительний і емоційний типи розрізняються за активністю верхньої і нижньої частин обличчя. Перший маніпулює більше верхньою частиною (наморщує лоб, розкриває і щурить очі), а другий – нижньою (посмішка, зуби, щоки). Мислительні типи більш «кістляві», у емоційних – переважає брюшина і низ груд­ної клітки, у сенсорних – м'язова маса тіла (кращі культуристи, штангісти, борці, як правило, належать до сенсорного типу). Ін­туїтивні типи мають серед усіх інших найдовші ноги, їм також морфологічно більш властиві довгі пальці рук і довга шия.

Не менш важливого значення у візуальному спілкуванні має специфічна знакова система, яка вивчається наукою кінесикою. Шведський дослідник К. Бердвістл запропонував виділити оди­ницю тілорухів людини – кін (грец. кіпета – рух), або кінему (аналогічно фонемі в лінгвістиці). Із кінів утворюються кінеморфи (щось подібне до фраз), які й сприймаються в ситуації спілку­вання. На основі пропозицій Бердвістл а було створено на кшталт «словника» тілорухів, навіть з'явились роботи про кількість кінів в різних національних культурах. З метою визначення «сітки» основних зон людського обличчя, тіла, рук тощо Бердвістл поді­лив все тіло людини на 8 зон: обличчя, голова, рука права, рука ліва, нога права, нога ліва, верхня частина тіла, нижня частина тіла.

Смисл побудови словника в тому, щоб одиниці – кіни, були прив'язані до певних зон тіла тоді і запишуться в тілорухи. По­дібний варіант було запропоновано для запису виразу обличчя, міміки. В літературі визначено більш як 20 000 описів виразу об­личчя. Принцип той самий: обличчя умовно поділяється на три зони горизонтальними лініями (очі і лоб, ніс і ділян­ка носа, рот і підборіддя). Далі виділяються шість основних емо­цій, які найчастіше виражаються за допомогою мімічних засобів: радість, гнів, здивування, огида, страх, сум. Фіксація емоції від­повідної «зони» дозволяє визначити більш-менш правильно мі­мічні рухи. Ця методика поширена в медичній (патопсихоло­гічній) практиці.

Знання зовнішніх ознак людини, їхній зв'язок з іншими осо­бливостями особистості дуже необхідно психологу, лікарю, ме­неджеру, актору взагалі кожному спеціалісту, діяльність якого пов'язана зі спілкуванням з людьми. Розпізнавання індивідуа­льно-психологічних особливостей особистості шляхом безпосе­реднього візуального сприйняття, як уже зазначалось, має вели­ке значення в невербальній комунікації. Тому не дивно, що й сучасна наука виявляє неабиякий інтерес до досліджень «мови тіла».

Так, сучасний російський дослідник І. Стернін подає систему найбільш типових поз та жестів, що свідчать про увагу або не­увагу вашого співрозмовника (аудиторії).

Про увагу до мовця можна говорити, якщо:

- погляди слухачів спрямовані до того, хто говорить;

- положення тіла – корпус нахилений в бік мовця; слухач посунувся на краєчок стільця, щоби бути ближче до нього;

- нахил голови вбік – ознака зацікавленості.

Про неувагу свідчить таке:

- погляд слухача спрямовано вбік;

- тіло напружене, посадка пряма, ноги зведені та рівно сто­ять на підлозі (така поза часто імітує увагу);

- голова не нахилена, слухач тримає її прямо, хребет випрям­лений;

- слухач робить такі рухи: голова випрямляється, плечі під­німаються, потім опускаються, погляд починає блукати по сторонах – це свідчить про втрату думки, втрату уваги;

- тіло набуває пози, спрямованої в бік виходу;

- ноги витягнуті вперед та перехрещені, тіло відкинуте назад, голова опущена вперед (часто означає незгоду);

- голова підпирається всією долонею;

- автоматичне постукування кінцівками (пальці рук, ноги) або якимось предметом (ковпачком ручки тощо) по підлозі або поверхні столу; це вираз нетерпіння, причому чим швидший темп постукування, тим нетерпіння більше;

- малювання на папері сторонніх предметів;

- застиглість очей, немиготливий погляд (імітація уваги);

- легке погладжування носа;

- міцно зчеплені руки;

- погладжування шиї (у чоловіків);

- поправлення зачіски, похитування ногою, пошуки чогось у сумочці (у жінок);

- рука торкається вуха та опускається вниз; або – губ та опу­скається вниз (приховане бажання заперечити, перебити);

- застібання піджака (у чоловіків).

При інтерпретації того чи іншого жесту варто брати до уваги багато чинників: національно-культурні традиції, вік людини, фі­зіологічний стан тощо. Але якщо невербальні моменти суперечать тому, що людина говорить, то варто вірити саме їм, а не словам.

Отже, 80 % успіху в спілкуванні забезпечує добре розвинена психологічна спостережливість. Для ефективного спілкування необхідно добре орієнтуватися в ролях, станах, властивостях особистості. Джерелом інформації про це слугує зовнішність партнера по спілкуванню, його мова, поведінка і особливо пове­дінка невербальна.

Створення правильного уявлення про іншу людину потребує тривалих повторних контактів і значних зусиль інтелекту, інтуїції і почуттів. При короткочасних контактах звичайно треба базува­тися на сформовані еталони сприйняття. Ототожнюючи співроз­мовника з визначеним еталоном на основі деяких загальних ознак між ними, ми приписуємо йому одночасно і безліч інших рис, що, з нашого досвіду, звичайно трапляються в людей такого ти­пу. Тут необхідно використовувати цілу систему корекції своїх оцінок.