принципи

Державно-правове регулювання сільського господарства становить собою сукупність заходів щодо визначення системи органів державного управління в аграрній сфері, прийняття й виконання аграрно-правових актів, закріплення певних повноважень цих органів. В аграрній сфері вживаються такі поняття як " управління" і " регулювання". Різниця між цими поняттями полягає в широті впливу на певні види суспільних відносин. Регулювання безпосередньо не пов'язане з підпорядкуванням, але припускає управлінський вплив. Вживання в законодавстві термінів " управління", " регулювання" засвідчує ширину і глибину втручання державних органів у ту чи іншу сферу.
Регулювання визначає напрям діяльності декількох систем галузевих органів, постановку загальних питань, а управління забезпечує безпосередній вплив на підприємства й установи, тобто такий вплив, коли між суб'єктом і об'єктом управління немає проміжних ланок. Управління, яке не має безпосереднього характеру, стає регулюванням.

Ознаками державного регулювання відносин в аграрній сфері є: його державно-правовий характер; в ньому виявляється внутрішня функція держави; його зміст — підтримка у певному режимі грошово-фінансової системи; регулювання витрат держави і життєвого рівня населення; регулювання соціальної інфраструктури; регулювання зовнішньоекономічних зв'язків; регулювання на макрорівні структури виробництва; розробка організаційно-економічних заходів щодо охорони навколишнього середовища та ін.

Принципи державного регулювання сільського господарства, як правило, відображені в діючій правовій системі: одні з них безпосередньо зафіксовані в правовій нормі; інші потрібно виводити із загального напряму правового регулювання взаємин суб'єктів; треті закріплені в локальному законодавстві; четверті хоча й не дістали конкретного відображення в законодавстві, але є такими, що проймають систему законів і норм. Одним з них є створення однакових умов для розвитку всіх форм власності. Законодавство встановлює як рівність суб'єктів права власності, так і паритет форм господарювання, організованих на базі різних форм власності. Усі суб'єкти сільськогосподарського виробництва мають право провадити виробничу діяльність з метою одержання прибутку, який формує принцип волі підприємницької діяльності. Однак воля підприємницької діяльності передбачає не тільки незалежну практичну реалізацію цілей сільськогосподарських товаровиробників, але й визначення певних прав і обов'язків цих виробників, а також визначення статусу органів влади і управління в сфері сільськогосподарської діяльності. Крім наведених, велике значення мають принципи законності, поєднання галузевого й територіального розвитку, єднання і диференціації у підході до суб'єктів сільськогосподарської діяльності, взаємодії і взаємоузгодження діяльності всіх підприємств агропромислового комплексу, принцип досягнення кінцевих результатів у сільськогосподарському виробництві. Вони не є вичерпними у зв'язку з розвитком як аграрного сектора економіки загалом, так і самої системи державного регулювання сільського господарства зокрема.

Методам державного регулювання сільського господарства, ін­ших галузей у науковій літературі приділено досить велику увагу. В науковому розумінні метод є сукупністю однорідних засобів, * при­йомів, які застосовуються систематично під час реалізації функцій державного регулювання.

Застосування того чи іншого методу визначається характером ре­гульованих відносин, специфікою об'єктів регулювання, компетен­цією суб'єкта регулюючої діяльності, важливістю регульованого пи­тання, співвідношенням між суб'єктом і об'єктом. Але за будь-яких обставин застосування того чи іншого методу має бути продиктова­не не суб'єктивним бажанням суб'єкта регулювання, а зумовлене науковими принципами діяльності з регулювання сільського госпо­дарства, передбачатися або дозволятися правовими нормами.

Методи не лишаються незмінними. Поєднання методів держав­ного регулювання сільського господарства, виокремлення з них провідних, визначальних залежить від рівня продуктивних сил і стану виробничих відносин. Оптимальний розвиток суспільних процесів досягається за умов застосування всієї сукупності методів. Кожний із них своєрідно впливає на учасників суспільного ви­робництва, діяльність органів державного регулювання сільського господарства, сільськогосподарського товаровиробництва.

Усі методи державного регулювання сільським господарством традиційно поділяються на загальні і спеціальні. До загальних вар­то віднести економічні й адміністративні. Вони реалізуються на всіх рівнях державного регулювання, спрямовані безпосередньо на виробництво сільськогосподарської продукції, можуть застосовува­тися до кожного об'єкта управління.

Спеціальні методи є складовою загальних методів, що їх кон­кретизують загальні методи, і разом з іншими методами сприяють здійсненню загального регулювання сільського господарства.

Найважливішим серед методів державного регулювання сіль­ського господарства є: переконання, дозволяння, метод прямих вказівок, адміністративний, економічний, метод рекомендацій.

Метод переконання становить комплекс виховних, роз'ясню­вальних і заохочувальних дій, які здійснюються з метою забезпе­чення високої організованості й дисципліни, сумлінного виконан­ня та дотримання соціальних і технічних норм.

Це — виховна робота, що сприяє поглибленню працівниками власного досвіду, поширенню досягнень науки й техніки, підви­щенню правової культури, моральне й матеріальне заохочування працівників.

У практиці регулювання сільського господарства державні орга­ни дедалі частіше застосовують метод дозволяння. Основа його — посилення самостійності в діяльності господарств, значне підви­щення кваліфікованості кадрів, зростання активності сільськогос­подарських виробників в управлінні виробництвом. Застосовуючи метод дозволу, державні органи надають право сільськогосподар­ським підприємствам самим вирішувати те чи інше питання.

Метод прямих вказівок полягає у підготовці актів, в яких виз­начається конкретне поводження, що не допускає будь-яких відхи­лень, і якими керується суб'єкт у своїй господарсько-виробничій діяльності.

Метод прямих вказівок, застосовуваний державними органами щодо сільськогосподарських підприємств, має сприяти тому, щоб їхня діяльність відповідала загальнодержавним інтересам. Однак при цьому не повинно бути втручання в організаторську діяльність внутрішньогосподарських органів.

У державному регулюванні сільського господарства застосову­ється також метод рекомендацій. Він полягає в тому, що державні органи пропонують той чи інший варіант рішення, а господарства самі визначають його прийнятність. Рекомендації, на відміну від обов'язкових розпоряджень, виконуються на принципово нових за­садах внаслідок своєї авторитетності й наукової обґрунтованості.

Особливість рекомендаційної норми поля гає в тому, що вона не має обов'язкового характеру. Рекомендації, навіть якщо вони викладені у формі юридичного акта, містять положення, виконан­ня яких юридичними санкціями не забезпечується. Тому їх не можна вважати правовими настановами; вони позбавлені обов'яз­ковості виконання. Рекомендаційна норма визначає напрями ви­рішення того чи іншого питання. Якщо її прийнято, вона набуває ознак внутрішньогосподарської і стає регулюючою для даного гос­подарства.

Адміністративний і економічний методи є основними в діяль­ності державних органів, що регулюють сільське господарство. Во­ни взаємозумовлені й доповнюють один одного. Протиставляти їх не можна. Оптимальне регулювання сільським господарством до­сягається за умови нерозривної єдності економічних і адміністра­тивних методів.

Адміністративні методи державного регулювання — способи і прийоми впливу на керуючу й керовану системи, їх окремі елемен­ти із використанням відносин субп ід рядності. Особливість цих ме­тодів полягає в тому, що за їх допомогою здійснюється прямий вплив на керований об'єкт; визначаються найближчі завдання ос­таннього, порядок і терміни їх виконання, ресурси й умови роботи керованого об'єкта.

Якщо економічні методи спонукають діяти у певному напрямі, то адміністративні змушують до цього. Накази, завдання, постано­ви, розпорядження, вказівки характеризуються обов'язковістю ви-конання. Невиконання їх розглядається як пряме порушення дис­ципліни і супроводжується накладенням на виконавця відповідно­го стягнення.

Водночас адміністративні методи мають не тільки самостійне значення, а є опосередкованою ланкою для здійснення інших ме­тодів, наприклад економічних. Перевага цих методів полягає в то­му, що оперативність, гнучкість здійснення рішень забезпечує можливість у найкоротший термін досягти змін у виробничому процесі.

Економічними методами можна вважати таку сукупність засобів впливу, яка ґрунтується на застосуванні системи економічних сти­мулів (оплата праці, преміювання, ціна, собівартість, госпрозраху­нок, прибуток, рентабельність, кредит тощо), які сприяють матері­альній зацікавленості й передбачають матеріальну відповідальність управлінських працівників і колективів.

Методом державного регулювання сільського господарства є й ціноутворення. Міністерство фінансів України розробляє і дово­дить до сільськогосподарських товаровиробників орієнтовні закупі­вельні ціни і порядок закупівель та розрахунків за зерно й іншу продукцію щорічно. Відбувається поетапний перехід до паритетних закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, що реалізу­ється за державним контрактом і державним замовленням. Норми прибутку мають забезпечувати сільськогосподарським виробникам оптимальні умови для розширеного відтворення та узгоджуватися із платоспроможним попитом населення.

Відповідно до Закону України від 17 жовтня 1990 р. " Про пріо­ритетність соціального розвитку села й АПК у народному госпо-дарстві" ^л редакції Закону від 15 травня 1992 р.) провадиться дер­жавне інвестування розвитку соціальної сфери села й АПК. Будів­ництво в сільській місцевості об'єктів освіти, охорони здоров'я, во­допроводів, ліній газопостачання, електропостачання тощо здій-снюється за рахунок державного й місцевого бюджетів.

Економічним методом є пільгове кредитування. Для підтримки фермерських господарств і створення стабільних умов одержання кредиту банку, використовуються кошти Українського державного фонду підтримки фермерських господарств.

Законом України від 17 грудня 1988 р. " Про фіксований сіль­ськогосподарський податок" визначено механізм сплати фіксованого сільськогосподарського податку, який вноситься сільськогос­подарськими товаровиробниками в грошовій формі або у вигляді поставок сільськогосподарської продукції. Цей податок розрахову­ється з одиниці земельної площі.

У сучасних умовах економічні методи є найбільш дієвими засо­бами впливу на об'єкти державного регулювання, тому що їхнє зас­тосування дозволяє створювати економічні умови, що підштовху­ють сільськогосподарських виробників діяти в напрямі, потрібно­му суспільству, вирішувати ті чи інші питання відповідно до загаль­нодержавних і особистих інтересів. Вони дають змогу зберегти вільний вибір поводження.

Отже, під методами державного регулювання сільського госпо­дарства варто розуміти способи, прийоми, що застосовуються в процесі регулятивної діяльності органами законодавчої і виконав­чої влади для розв'язання завдань у сфері сільськогосподарського виробництва з метою досягнення певних результатів.

Про Міністерство аграрної політики та продовольства України ід 19.04.2012,

1. Міністерство аграрної політики та продовольства України (Мінагрополітики України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінагрополітики України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України. Мінагрополітики України у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє в установленому порядку з іншими органами державної влади, допоміжними органами і службами, утвореними Президентом України, а також з органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, профспілками та організаціями роботодавців, відповідними органами іноземних держав і міжнародних організацій, підприємствами, установами, організаціями.

8. Мінагрополітики України у межах своїх повноважень, на основі і на виконанняКонституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України видає накази, організовує і контролює їх виконання.

. Мінагрополітики України очолює Міністр аграрної політики та продовольства України (далі - Міністр), якого призначає на посаду за поданням Прем'єр-міністра України і звільняє з посади Президент України.

Міністр має першого заступника та заступника Міністра - керівника апарату, які призначаються на посади за поданням Прем'єр-міністра України і звільняються з посад Президентом України.

Мінагрополітики України відповідно до покладених на нього завдань:

1) визначає пріоритетні напрями, стратегію та механізм розвитку у відповідних сферах та галузях;

2) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до компетенції Мінагрополітики України, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України;

3) здійснює аналіз діяльності та прогнозує розвиток галузей агропромислового виробництва з урахуванням їх зонального розміщення, кон'юнктури аграрного та продовольчого ринку, а також необхідності насичення продовольчого ринку продуктами вітчизняного виробництва;

4) вживає заходів, спрямованих на техніко-технологічне переоснащення галузей агропромислового виробництва, розвиток сільськогосподарського машинобудування, енергозбереження, координацію інноваційних проектів;

5) забезпечує підтримку підприємств галузей агропромислового виробництва, особистих селянських і фермерських господарств, сільськогосподарської кооперації;

6) готує пропозиції щодо формування та розвитку ринкових схем і принципів забезпечення підприємств аграрного комплексу технічними засобами, обладнанням, у тому числі для виробництва біопалива, запасними частинами, паливно-мастильними матеріалами та іншими енергоресурсами;

7) здійснює нормативно-правове забезпечення у визначених сферах та галузях, зокрема:

8) розробляє технічні регламенти, стандарти та інші нормативні документи, забезпечує реалізацію державної політики у сфері стандартизації та метрології;

Головна державна інспекція якості та сертифікації сільськогосподарської продукції, до складу якої входять Державна інспекція по заготівлях і якості продукції (Держзаготінспекція) та Державна хлібна інспекція (Держхлібінспекція), є структурним підрозділом Міністерства аграрної політики України. Вона здійснює свою діяльність через інспекції якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції Автономної Республіки Крим, обласних, Севастопольської міської державних адміністрацій і державні хлібні інспекції Автономної Республіки Крим та областей.
Основними її повноваженнями є: організація роботи відповідних служб з питань формування державних та регіональних ресурсів сільськогосподарської продукції, її якості, сприяння здійсненню заходів щодо державної підтримки товаровиробників, цільового використання бюджетних коштів, а також забезпечення державного контролю за якістю, збереженням та раціональним використанням зерна і продуктів його переробки, насіння олійних культур, сировини для комбікормового виробництва і комбікормів; підготовка та внесення у встановленому порядку керівництву міністерства пропозицій щодо удосконалення нормативно-правових актів, які регламентують закупівлю сільськогосподарської продукції і сировини в державні та регіональні фонди, організація їх виконання, здійснення систематичного контролю за реалізацією законодавчих актів на місцях; організація проведення державного нагляду за дотриманням товаровиробниками, закупівельними організаціями і переробними підприємствами стандартів, технічних умов, інструкцій, вказівок щодо правильності приймання, розрахунків та визначення якості сільськогосподарської продукції, зокрема зерна і продуктів його переробки, бобових і олійних культур.
Державна інспекція по нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів є окремим підрозділом Міністерства аграрної політики України, яка діє на підставі Положення, затвердженого вищевказаним наказом, і забезпечує в межах наданих повноважень реалізацію державної політики з питань нагляду за технічним станом машин та обладнання підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності, а також здійснення через систему органів Держтехнагляду державного технічного нагляду за дотриманням підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами правил технічної експлуатації та вибракування машин (тракторів, самохідних шасі, самохідних сільськогосподарських, дорожньо-будівельних і меліоративних машин, тракторних причепів, посівних та збиральних машин), правил транспортування та зберігання нафтопродуктів на підприємствах і в організаціях галузей агропромислового виробництва.
Державний насіннєвий контроль здійснюється Українською державною насіннєвою інспекцією Міністерства аграрної політики України, повноваження якої закріплені в Положенні про Українську державну насіннєву інспекцію, затвердженому наказом Мінагрополітики України від 19 грудня 2000 р. № 255.
Українська державна насіннєва інспекція Міністерства аграрної політики України відповідно до Закону України від 26 грудня 2002 р. " Про насіння і садивний матеріал" 1, є органом державного контролю в насінництві. Вона очолює службу державного насіннєвого контролю України, яка складається з Укрдержнасінінспекції, Державної насіннєвої інспекції Автономної Республіки Крим, обласних, міжрайонних, районних та міських державних насіннєвих інспекцій.
Ця інспекція та її органи на місцях здійснюють державний контроль за діяльністю суб'єктів усіх форм власності й господарювання у сфері насінництва, які займаються виробництвом, заготівлею, обробкою, зберіганням, реалізацією й використанням насіння сільськогосподарських культур, декоративних і лікарських рослин та садивного матеріалу картоплі щодо додержання ними методичних і технологічних вимог із забезпечення сортової чистоти, біологічних і урожайних властивостей сорту та посівних якостей насіння, за веденням документації сортових посівів, ділянок гібридизації насіння, за правильним відбором проб на визначення посівних якостей насіння для власних потреб виробника, за оформленням документів про сортові, гібридні та посівні якості насіння, за введенням насіння в оборот. Важливим є той факт, що право видачі документів про якість насіння для всіх видів використання та в експортно-імпортних операціях надається лише державним насіннєвим інспекціям.
Згідно із Законом України від ЗО червня 1993 р. " Про карантин рослин" в системі Мінагрополітики діє Головна державна служба з карантину рослин. Вона діє на підставі Статуту державної служби з карантину рослин України, який Кабінет Міністрів затвердив своєю постановою від 28 жовтня 1993 р. № 892 На неї покладено обов'язок здійснювати систему державних заходів щодо захисту рослин, продукції їх перероблення, сировини, окремих вантажів тощо від карантинних об'єктів.
До державної служби з карантину рослин належать: Головна державна інспекція з карантину рослин з Центральною науково-дослідною карантинною лабораторією та Центральний фумігацій-ний загін Мінагрополітики, інші спеціальні органи в галузі карантину рослин, підпорядкованих Головній державній інспекції з карантину рослин.
Статут державної служби визначає основні завдання з карантину рослин, до яких належить: охорона території країни від занесення або самостійного проникнення з-за кордону або з карантинної зони карантинних об'єктів; їх своєчасне виявлення, локалізація й ліквідація, а також запобігання проникненню їх в регіони країни, де вони відсутні, здійснення державного контролю за додержанням особливого карантинного режиму й вжиттям заходів щодо карантину рослин під час вирощування, заготівлі, вивезення, ввезення, перевезення, зберігання, перероблення, реалізації та використання підкарантинних матеріалів та об'єктів.

Можна відзначити такі основні чинники, що значно вплинули на темпи розвитку і структуру сільського господарства України. По-перше, це розпад СРСР, порушення економічних зв’язків і часткова втрата традиційних ринків збуту цукру, олії, хмелю, спирту, тваринницької продукції. По-друге, обравши ринкову орієнтацію, з української системи управління разом з паралізуючою директивністю поквапились викинути й плановість — необхідний і загальний елемент раціонального управління економікою. По-третє, лібералізацію цін, яка обернулась для сільськогосподарського товаровиробника небаченим диспаритетом цін. Коли зіставити рівні цін 2002 і 1990 рр., то виявляється, що зростання цін на продукцію галузей першої сфери АПК в 6 разів, третьої сфери — у 2, 5 раза перевищило зростання цін на продукцію сільського господарства.

На особливу увагу при цьому заслуговують питання державного регулювання і підтримки сільськогосподарського виробництва. Узагальнення десятирічного вітчизняного досвіду переходу до ринку та сторічного досвіду країн із розвиненою економікою [31, с. 591—611] дозволяє зробити такі основні висновки:

— створення та ефективне функціонування соціально орієнтованої економіки неможливе без державного регулювання найважливіших параметрів розвитку суспільного виробництва і соціальної сфери. Це зумовлене тим, що не всі функції і дії, котрі потрібні для ефективного перебігу відтворювальних процесів і забезпечення повноцінного життя суспільства, можуть бути реалізовані через ринкові відносини. Передусім це стосується розробки і сприяння здійсненню стратегії економічного розвитку народного господарства; регулювання інноваційних процесів та інвестиційної діяльності; перерозподілу консолідованих (централізованих) доходів і ресурсів, стабілізації економіки і соціального захисту населення; моніторингу і регулювання процесів охорони і відтворення довкілля;

— ринок, як основний регулятор виробництва, сам стає су­б’єктом державного регулювання з орієнтацією на досягнення соціального прогресу;

— державне регулювання економіки повинне не підміняти ринковий механізм, а лише доповнювати його завдяки переважанню економічних важелів впливу на розвиток суспільного виробництва;

— основними принципами державного регулювання економіки мають бути: по-перше, мінімальне втручання державних органів у економічні процеси (їм доцільно делегувати лише ті функції, які не можуть бути забезпечені суб’єктами ринкових відносин); по-друге, вплив відповідних владних структур на розвиток соці-
ально-економічних процесів здійснюється за допомогою встановлюваних державою економічних регуляторів і нормативів;

— за умов економічної кризи в народному господарстві посилюється застосування адміністративних методів управління;

— найбільшого державного регулювання і підтримки вимагає сільське господарство. Зумовлено це тим, що, по-перше, ця галузь є життєво необхідною в будь-якому суспільстві і розглядається як пріоритетна при обґрунтуванні перспектив соціально-економічного розвитку країни; по-друге, сільське господарство, як правило, не виробляє кінцевого продукту. Найвищий ефект одержує той, хто стоїть у кінці технологічного ланцюжка. Тому одне з головних завдань аграрної політики держави — забезпечити рівноправні стосунки між партнерами в бізнесі.

Метою державного регулювання сільськогосподарського виробництва є досягнення найбільш ефективного, стабільно-посту­пального економічного і соціального розвитку сільського господарства. У процесі такого регулювання здійснюється економічна підтримка аграрних підприємств з тим, щоб вони, по-перше, за нормального господарювання мали необхідний рівень дохідності в умовах несприятливої ринкової кон’юнктури, і, по-друге, були зацікавлені вести виробництво в такому обсязі й асортименті продукції та її якості, які вигідні споживачам і забезпечують соціальну стабільність суспільства.

Політику державного протекціонізму сільського господарства було запроваджено в період великих економічних криз. У США вона діяла майже 80 років (з початку 30-х років), а в країнах ЄС — 50 років (з 50-х років). Саме ця політика забезпечила ефективний розвиток сільського господарства у зазначених країнах. Досягнення значного перевиробництва сільськогосподарської продукції змушує уряди США та керівництво ЄС в останні роки наголошувати на необхідності поступового переходу від політики протекціонізму в галузі сільського господарства до політики ефективності.

Стан економіки України не дозволяє запровадити політику чистого протекціонізму стосовно сільського господарства. Тому доцільно застосовувати диференційований підхід, поєднуючи ці дві політики — протекціонізму та ефективності — щодо окремих галузей, видів продукції і регіонів. Це знайшло певне відображення в системі законів України, Указів Президента України,
а також у проекті Національної програми розвитку агропромислового виробництва і соціального відродження села України на 1999—2010 роки [92].

Основними напрямами державного регулювання і підтримки сільськогосподарського виробництва в Україні на найближчі
10 років мають бути:

1. Регулювання доходів сільськогосподарських товаровиробників. В основі аграрної політики держави має лежати концепція паритету доходів сільськогосподарських виробників з доходами працівників інших галузей економіки, а також концепція паритету віддачі ресурсів. Вона передбачає комплекс спрямованих на це заходів, серед яких:

— запровадження сприятливої податкової, кредитної і страхової політики. Зокрема, введення фіксованого сільськогосподарського податку [10] дозволило значно знизити податкове навантаження на сільськогосподарські підприємства. Закон України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 рр.» [12] закріплює введений у 2000 р. режим спеціального кредитування сільськогосподарських товаровиробників. Так, за рахунок Державного бюджету України передбачається компенсувати ставки за кредитування в розмірі не менше 50 % облікової ставки, встановленої Національним банком України. Кардинальні зміни внесено в систему страхування ризиків. Так, введено обо­в’язкове страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, а врожаю зернових культур і цукрових буряків — аграрними підприємствами усіх форм власності. При цьому, за рахунок Державного бюджету має компенсуватися не менше 50 % величини страхових ставок (платежів) з обов’язко­вого страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень;

— надання сільськогосподарським товаровиробникам підтримки через державні дотації і субвенції. Зокрема, певному зміцненню економіки аграрних підприємств сприяло введення з 1999 р. згідно з Указами Президента України: а) системи дотацій сільськогосподарських товаровиробників через спрямування їм сум податку на додану вартість, що раніше сплачувалися до бюджету переробними підприємствами за реалізоване молоко і молочну продукцію, м’ясо і м’ясопродукти; б) звільнення до 1.01.2005 р. сільськогосподарських товаровиробників — платників податку від сплати до бюджету суми податку на додану вартість щодо операцій за продаж товарів (послуг, робіт) власного виробництва, включаючи продукцію (крім підакцизних товарів), виготовлену на давальницьких умовах з власної сільськогосподарської сировини (за виключенням операцій з продажу переробними підприємствами молока та живої маси тварин);

— запровадження системи здешевлення потрібних сільському господарству матеріально-технічних ресурсів (мінеральних добрив, паливно-мастильних матеріалів, засобів захисту рослин і тварин, технічних засобів). Наприклад, у Франції ціна 1 л дизельного пального на заправних станціях становить 0, 80 євро, а для селян (у тому числі й для опалення помешкань) — 0, 36 (для контролю за зловживаннями воно іншого кольору);

— удосконалення фінансово-кредитного механізму, який обслуговує аграрне виробництво і має сприяти стимулюванню інвес­тиційної діяльності в АПК. Це передбачає створення та державну підтримку відповідної банківської системи у вигляді іпотечних, земельних і кооперативних банків. Як показує світовий досвід, на іпотечне кредитування припадає майже 70 % сільськогосподарських кредитів, що використовуються на покриття виробничих витрат і капіталовкладень.

Ураховуючи обмеженість фінансових можливостей держави, регулювання доходів сільськогосподарських підприємств доцільно здійснювати поетапно на основі врахування галузевого і зонального підходів. Так, першочергової підтримки вимагають: 1) стра­тегічно важливі галузі (зернове господарство, буряківництво, льонарство та олійні культури), що забезпечують валютні надходження держави; 2) господарства, які перебувають у гірших природноекономічних умовах (Полісся, передгірські та гірські райони). Крім зазначених вище економічних важелів, для цих гос­подарств доцільно запровадити систему державних дотацій на продукцію спеціалізації відповідних зон.

Зважаючи на високу зосередженість виробництва таких трудомістких видів продукції, як картопля, овочі, фрукти, ягоди і продукція тваринництва в особистих господарствах населення, цільову підтримку цієї форми господарювання доцільно здійснювати через гарантовану заготівлю продукції організаціями споживчої кооперації і переробними підприємствами, договірні ціни, організацію центровивозу.

2. Формування ефективної аграрної структурної і торгової політики. Перша покликана забезпечити раціональну галузеву структуру, розміщення спеціалізованого виробництва в регіонах з най-
сприятливішими природноекономічними умовами, підвищити еко­номічну віддачу природних ресурсів і капіталу. Реструктуризація галузі має привести до рівноваги виробництва продовольства та його споживання і цим забезпечити чутливість сільського господарства до ринкової кон’юнктури, підвищити конкурентоспроможність вітчизняної сільськогосподарської продукції. Метою аграрної торгової політики є регулювання ринку сільськогосподарської продукції. За всіма її видами держава зобов’язана забезпечити рівну доступність українських ринків кожному виробникові, організовувати систему ринкової інформації, розробити правила торгівлі.

3. Захист інтересів вітчизняних товаровиробників шляхом:

— стимулювання експорту конкурентоспроможної продукції, перш за все переробних галузей промисловості;

— здійснення політики захисту внутрішнього ринку від імпор­ту продовольства і матеріально-технічних ресурсів, для виробництва яких Україна має можливості, запроваджуючи тарифи на її відповідні вітчизняні різновиди. Тариф є доцільнішим порівняно з квотою, адже він підвищує ціну на внутрішньому ринку порівняно зі світовою тільки на розмір власне тарифу і ніколи не перевищує цього рівня. Тим часом при квоті будь-яке збільшення внутрішнього попиту спричинятиме необмежене зростання внутрішньої ціни, оскільки задоволення цього попиту за рахунок імпорту неможливе.

Про Аграрний фондРедакція від 16.05.2013,

1. Аграрний фонд (далі - Фонд) є державною спеціалізованою бюджетною установою, уповноваженою реалізувати цінову політику в агропромисловому секторі економіки.

Фонд належить до сфери управління Мінагрополітики, є підзвітним і підконтрольним йому.

Фонд є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Казначейства, печатку, а також штампи і бланки із своїм найменуванням.

4. Місцезнаходження Фонду - м. Київ.

5. Фонд несе відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах належного йому майна відповідно до законодавства.

6. Основними завданнями Фонду є:

проведення цінової політики в агропромисловому секторі економіки у межах, визначеним законом;

виконання від імені держави функції кредитора на період дії режиму заставних закупівель окремих об'єктів державного цінового регулювання;

виконання бюджетних програм, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік;

формування державного інтервенційного фонду об'єктів державного цінового регулювання виключно для здійснення товарних та фінансових інтервенцій на організованому аграрному ринку.

8. Фонд не може придбавати або продавати об'єкти державного цінового регулювання поза організованим аграрним ринком.

9. Для виконання покладених на нього завдань Фонд має право:

одержувати і використовувати відповідно до законодавства кошти державного бюджету;

утворювати регіональні відділення за погодженням з Мінагрополітики;

одержувати від органів виконавчої влади в установленому порядку необхідну йому інформацію;

укладати цивільно-правові договори;

залучати в установленому порядку до роботи спеціалістів для розгляду питань, що належать до його компетенції.

10. Фонд провадить свою діяльність на засадах гласності, взаємодіючи з центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, банками, кредитними спілками, інвестиційними і страховими компаніями, іншими юридичними особами.

11. Органом управління Фонду є дирекція Фонду.

12. До складу дирекції Фонду входять генеральний директор, який призначається на посаду і звільняється з посади Кабінетом Міністрів України, та три заступники, які призначаються на посаду і звільняються з посади Міністром аграрної політики та продовольства.

Генеральний директор:

організовує роботу Фонду;

забезпечує виконання рішень Мінагрополітики;

головує на засіданнях дирекції, підписує протоколи цих засідань;

призначає на посаду та звільняє з посади працівників Фонду, керівників його регіональних відділень;

вносить Міністру аграрної політики та продовольства пропозиції щодо призначення на посаду і звільнення з посади заступників генерального директора;

звітує перед Кабінетом Міністрів України та Мінагрополітики про результати діяльності Фонду;

розпоряджається коштами Фонду та здійснює управління його майном у межах, визначених законодавством;

представляє Фонд у відносинах з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними і фізичними особами;

розподіляє обов'язки між заступниками генерального директора;

приймає рішення про притягнення до дисциплінарної та матеріальної відповідальності працівників Фонду;

затверджує положення про структурні підрозділи та регіональні відділення Фонду;

виконує інші функції відповідно до законодавства.

15. Фонд утримується за рахунок коштів державного бюджету у межах кошторису, затвердженого Міністром аграрної політики та продовольства та погодженого з Мінфіном.

Штатний розпис та структура Фонду затверджується Міністром аграрної політики та продовольства.

16. Діяльність Фонду може бути припинена шляхом його реорганізації або ліквідації відповідно до законодавства.