Початок 1632 року

Рішення Петра Могили та Київського Богоявленського братства щодо об'єднання лаврської та братської шкіл і створення на базі Києво-Братського Богоявленського монастиря єдиного навчального закладу (пізніше – Києво-Могилянської колегії (влітку 1632), академії (1701)). Закрита в 1817 р.

*Петро Могила (1596-1646) – письменник, просвітницький діяч, перший ректор Києво-Могилянської колегії. Твори: “Євангеліє Учительноє” (1616), “Євхаристіон” (1632), “Анфологіон” (1636), “Короткий катехізис” (1645), “Євфологіон” (1646).

1643 рік

Написана латинською мовою “Грамматыка словенская”. Автор – український мовознавець Іван Ужевич (10-ті рр. ХVІІ ст. – ІІ половина ХVІІ ст.), який тоді був студентом Сорбонни. У 1645 р. був написаний інший варіант. У граматиці описана головним чином система української мови середини ХVІІ ст. На відміну від перших граматик, призначених для шкільного навчання, це був посібник для самостійного вивчення слов’янських мов.

1646 рік

Видано “Требник” – один із найвизначніших творів, написаних Петром Могилою та вченим гуртком його однодумців. Виданий зусиллями Петра Могили й друкарні Києво-Печерської лаври.

Початок 40 років ХVІІ століття

Укладено в Києві “Лексиконъ латинскій” Епіфанієм Славинецьким (кінець ХVІ ст. – 1675) – українським філологом, перекладачем, письменником. Це латинсько-церковнослов’янський словник, що містить 27 000 статей.

Кінець 40 років ХVІІ століття

Укладено в Києві “Лексиконъ славено-латинскій” Епіфанієм Славинецьким та Арсенієм Корецьким-Сатановським (кінець ХVІ ст. – після 1653) – українським лексикографом, перекладачем. Це церковнослов’яно-латинський словник, що містить близько 7 500 статей.

ІІ половина ХVІІ століття

Написана “Синоніма славеноросская” невідомого автора – перший словник з українським реєстром (українсько-церковнослов’янський), укладений на Наддніпрянщині. Налічує близько 5 000 вокабул

1659 рік

Опубліковано збірник проповідей “Ключ розуміння” Іоаникія Галятовського – ректора Києво-Могилянського колегіуму, який згодом став архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря. Лаврська друкарня видала тодішньою українською літературною мовою найважливішу літературну і публіцистичну пам'ятку епохи – перший підручник з гомілетики (церковного красномовства і проповідництва). Перевидавався в 1663 та 1665 рр. Протягом десятиріч це був єдиний підручник у цій галузі.

Галятовський - основоположник теорії складання проповідей, що викладена в трактаті “Наука, албо Способ зложеня казаня” (1659). Для “зложеня казань” необхідно:

обрати фему(тему), бо вона “єст фундаментом всего казаня” (З Св. Письма)

продумати план “казаня”

а) ексордіум (вступ) де “ознаймуєт о чим хочет казанье міти”

б) наррації (найбіша частина викладу), де йдеться про те, що “обіцал повідати”

Всі частини повинні узгоджуватись з темою. Він викладав теорію написання проповідей в неділю, на свята, на похорони.

Проповідник радив: “Старайся, жеби всі люде зрозуміли тоє, що ти мовиш на казанню. Бо многії суть казнодії мудрії, самі добре що уміють, а не могуть альбо не хотять іншим людєм того ясне виразити і протовкувати, такії в церкві святой не мають похвали. Єсли будеш слово божоє проповідати, а ніхто його не зрозумієт, себе самого будеш проповідати і виславляти, не слово божіє.(Укр.літ.17ст. – К., 1987.С 114)... Может кто спитати, кгде маємо взяти матерію, з котрої би-сьмо казаннє могли учинити. Одказую. Треба читати Біблію, животи святих, учителей церковних... гісторії і кройніки о розмаїтих панствах і сторонах, що ся в них діяло і тепер що ся дієт; треба читати книги о звірох, птахах, гадах, рибах, деревах, зілах, камінях і розмаїтих водах... і тоє собі нотувати, і аплікувати до своєї речі, которую повідати хочеш.(С.116)...Старайся і ти, жеби-сь, засмутивши і устрашивши людей мовою своєю, по тім їх потішив збавенієм, которого, покаявшися, могуть доступити; старайся, жеби-сь їх не привів до одчаянія, до розпачі, бо то гріх єст великий против духа святого.... Конець чинячи тоєї моєї праці, даю тобі таку раду. Читай книги і, що хорошоє вичитаєш, нотуй собі і до свойого казання аплікуй.” (С.132).

Основна мета проповідей – повчати слухачів, виховувати їх у дусі християнської моралі і добропорядності. Закликати до боротьби проти єретиків, до жертовного відстоювання православної віри.

Галятовський написав біля 20 творів українською і польською мовами. Проти магометанства і приписів корану Галятовський виступив у трактатах “Лебідь” (1679) і “Алькоран” (1683). Перший трактат заслуговує на увагу своїм бароковим стилем. У трактаті ведеться полеміка між Лебедем – втіленням християнства і Яструбом – втіленням магометанства. Трактат складається з 5 “лебединих пер” (розділів). Майже всі твори Галятовського були надруковані за життя автора, а деякі перекладалися і на інші мови, зокрема на російську, румунську у ХIХ ст.

Р.

Укладаючи договори з поляками, московський хан-цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців: " Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (так москвини називали українські книжки) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни" (В.Лизанчук).

1669 рік.

Після Люблінської унії - гоніння на
українські книги, надруковані на польській території.

1672рік.

Указ про заборону в усіх містах усіх чинів людям тримати в себе вдома та на
території Польщі відкрито чи таємно українського друку книги, а хто їх має, то
суворо наказано приносити і здавати воєводі, місцевому правителю.

1674 рік

“Синопсис” (грец. огляд) – перша спроба систематичного викладення найголовніших подій історії Русі-України до XVII ст., складений ученим гуртком, очолюваним Інокентієм Гізелем. У додатку вміщено перелік князів, гетьманів і митрополитів. “Синопсис” мав велику популярність у східних і південних слов’ян, слугуючи підручником з історії аж до початку XIX ст., неодноразово перевидавався і не тільки в Києві, а й у Росії.

*Інокентій Гізель (1600-1683) – історик, філософ, богослов, ректор Києво-Могилянської колегії (1646-1650). Латинською мовою написав “Повний курс філософії” (1645-1647).

“Синопсіс, или краткоє собраніе от различных літописцев о началы славенороссійскаго народа и первоначальных князех богоспасаемого града Кієва, о житіи святаго благовірнаго великаго князя Кієвскаго и всея Россіи первійшаго самодержца владиміра и о наслідниках благочестивыя державы его Россійскія, даже до пресвітлаго и благочестиваго государя нашего царя и великаго князя Феодора Алексієвича, всея великіа, и Малыя, и Білыя Россіи самодержца.” (Українська література 17ст. – К., 1987.-С.167)

Цей розлогий заголовок – найприкметніша ознака барокової пишноти. “Синопсис” (з гр. “огляд”) – короткий нарис східнослов’янської історії від найдавніших часів (біблійних) до останньої чверті ХVII ст. Авторство приписують Інокентію Гізелю, або монаху Києво-Печерської Лаври Пантелеймону Кохановському. Ця коротка історія витримала близько 30 видань, перекладена грецькою мовами і до ХIХ ст. служила підручником з історії усьому православному світу. Перше видання вийшло з Лаврської друкарні 1674 р. з благословення І.Гізеля (відповідальний редактор, архімандрит Києво-Печерської Лаври) Джерелами для його написання були літопис Нестора, польські хроніки, опис сучасних авторові подій до 1529 р. В основу, на думку М.Сумцова, покладена хроніка ігумена Михайловського монастиря Феодосія Софоновича про події в Русі до 1290р. “Синопсис” складається з 110 розділів. У дусі історичного універсалізму бароко історія слов’ян починається ще з античності, автор подає (фантастичного характеру) етимології істричних імен та назв тощо. Перші 11 розділ ів оповідають про Ноя та цого трьох синів (Сіма, править Азією і отримав сан священства, Хама - Африкою і отримав “иго работи”, Яфета -Європа, спадкоємець царською величності і воїнської хоробрості), про походження слов’ян від Яфета, про назву і мову слов’янську; про вольності і землі слов’янські, які їм дарував Олександр Македонський за допомогу у 310р. до Різдва Христового; про походження руського народу, його мову і назву; про народи сарматські (скіфи або татари; москва; поляки, литва, пруси.) та мову їхню; про народ роксолан (українського та походження назв племен волинці, муровляни, полочани, донці, запорожці, козаки, древляни(полісуни), поляни, половці, печеніги) та мову його; про росіян, Москву та мову російську. 12-74 розділи розповідають про місто Київ із залученням опису язичеських обрядів та міфів, особливо детально відтворено період князювання Рюриковичів (Володимира Великого, Володимира Мономаха-30-50 розділи.) 75-103 розділи – період князювання Дмитрія Донського та Куликовська битва. Останній розділ - розповіді про турецькі походи під Чигирин 1677-1678рр. та оборону Києва 1679р. Автор “Синопсису” підносить ідею єднання слов’янських земель перед магометанською небезпекою, ідею необхідності спільних зусиль усіх слов’янських країн у боротьбі за звільнення християнських земель від турецького іга.

Р.

Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші '" не сходные с книгами московскими".

Роки

Написано “Четьї-Мінеї” (“читьї” – для читання) – чотиритомний збірник житій святих проповідника, вченого, письменника, церковного діяча Данила Туптала (Дмитра Ростовського) (1651-1709). Цей твір він писав майже двадцять років, а п'ять років типографія Лаври готувала його до друку.

Данило Савич Туптало (1651-1709), син козацького сотника, вихованець Києво-Братської школи, а з 1668р. монах з ім’ям Димитрій. З 1701р. живе і працює в Москві, а з 1703р. стає митрополитом Ростовським, тому в літературі відомий як Дмитрій Ростовський. Був противником реформ Петра1, але не брав участі ні в їх критиці, ні в церковно-політичній боротьбі, а віддався справі організації заснованої ним у Ростові школи на зразок української, для учнів якої писав лекції. Він автор збірника оповідань про чуда ікони Богородиці чернігівського Троїцько-Ільїнського монастиря “Руно орошенное”(1680), складеного за дорученням Лазаря Барановича, двох драм “Комедія на день Рождества Христова” і “Комедія на успеніє Богородиці”, багатьох віршів, а також 4-ритомної праці “Книга житій святих”(1683-1705).

Р.

Коломацькі статті, за якими Москва зобов'язувала гетьмана дбати про збільшення шлюбів між росіянами та українцями.

1689 рік

Заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха: "... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...". Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух в культурі, побуті, суспільних відносинах.

1693 рік

Заборона Московського патріарха привозити до Москви українські книжки.

1702 рік

Літопис невідомого Самовидця охоплює події 1648-1702рр. Назву літопису дав П.Куліш, який знайшов цей твір під час роботи над першим історичним романом в українській літературі “Чорна рада” і поклав в основу свого твору описи під 1663р., а також взяв прототипом головного героя Івана Шрама літописного Івана Поповича. Куліш звернув увагу на те, що розповіді подаються від першої особи, тобто сам видів – звідси Самовидець.

Про авторство літопису довгий час тривала дискусія. Висувались гіпотези, що автором був писар Іван Биховець, корсунський полковник Федір Кандиба, найвірогідніше – підскарбій Роман Ракушка-Романовський. З самого тексту випливає, що автор був військовою людиною з числа козацької старшини, котрий часом виявляв певну зневагу до черні, схильної, на його думку, не так воювати, як грабувати. Вперше опубліковано 1846р. (Москва), вдруге – 1878р. (Київ). Літопис Самовидця найменш бароковий. Стиль без прикрас, виклад подій конкретний, мова наближена до народної, тобто літопис ніби призначався для сприймання в широких освічених колах. Автор подає передмову, але в ній не подано ані причини написання твору, ані не вказано джерел, якими користувався автор при написанні літопису, а лише оповідання “О началі войни Хмельницького” (“Початок і причина войни Хмельницького єст єдино од ляхов на православієгоненіє і козаком отягощеніє.” (Укр. літ.17ст. – К., 1987.-С.184). Ретельно, але без зайвих прикрас та подробиць розробляються батальні сцени, немає ні документальних, ні поетичних вставок, ані авторських роздумів. Заголовки стислі і лаконічні, являють собою тему оповідання, наприклад: “Починається війна Збаразька”, “Року 1663. (Чорна рада у Ніжині)”, є й заголовки, де рік виділяється в окремий розділ без переліку тем, як от: “Року 1650”, “Року 1702”. За способом викладу подій літопис поділяється на дві частини: перша – це зведені воєдино окремі оповідання про найзнаменніші етапи визвольної війни; друга, що починається з 1677р. – це короткі повідомлення про найважливіші події за роками.

Роки

Написано “Приповісти [або те(ж) присловія] Посполите, и аз(ъ)букою ради скорі(и)шого (якового слова) поіска(н)я, новособравшiися споряженные: и zде положенные, для розных потребъ которы(х) зажываютъ в речахъ слушны(х) православне” Климентія Зіновіїва. “Иеромонах Клементій Зеновіев сын” – так називає себе автор рукописного віршованого збірника кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст., до складу якого входить 369 невеликих (16-20 рядків) віршів різноманітного змісту.

1708 рік

Графічно-алфавітна реформа Петра І, яка поширилася на Східній Україні. За цією реформою кирилиця залишалася тільки для друкування релігійних книг, а для світської літератури запроваджувалася “гражданка” – алфавіт, яким ми користуємося й досі.

1709 рік

Указ Петра І про запровадження цензури при друкуванні українських книжок у Москві.

Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянськоі" академії з 2000 до 161, а кращі науково-просвітницькі сили перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.

1709 рік

Написана ода “Епінікіон” (Після перемоги), присвячена Полтавській битві 1709 р. – перемозі Петра І над шведами й Мазепою. Автор – Феофана Прокопович (Єлісей Церейський) (1681-1736) – професор, оратор, ректор Києво-Могилянської академії (з 1712).

Ода є зразком віршування, прикладом урочистої поезії, з риторичними фігурами, церковнослов’янізмами в мові.

Ф. Прокоповичу належать такі твори: “Історія Петра Великого від народження до Полтавської Баталії” (1713), “Слово про владу і честь царську” (1718), “Перше навчання отрокам” – буквар (1720).

1710 рік

Літопис Григорія Грабянки, що має назву – “Дійствія презільной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетьмана Запорожского, с поляки... в року 1648 начатой и за літ десять по смерті Хмельницкого неоконченной, з розних літописцов и из діаріуша, на той войні писаного, в граді Гадячу, трудом Григорія Грабянки, собранная и самобитних старожилов свідитильстви утвержденная. Року 1710”.

Твір дійшов до нас у рукописному вигляді (понад 20 списків). Опублікований вперше у 1793р. без прізвища автора в журналі “Российский Магазин” (ч.2, 3). Автор – Григорій Грабянка, або Гребенка, провів своє життя в військових походах і перебував на різних козацьких посадах у гадяцькому полку: полковий обозний (з 1710р), осавул, суддя (1717-1726рр.). У 1734р. був у поході Мініха на Крим, в поході й помер.

Бароко в Грабянки починається з просторої назви, де подано тему (війна під проводом Богдана Хмельницького 1648-1654рр.), хронологічні межі (1648-1710 рр.), джерела (літописи, діаріуші, оповідання очевидців), названо автора, місце, рік написання. Далі простежуєтся в передмові “Объявленіе к читателю, коея ради вини сія исторія начатся писати”, де подаються джерела літопису, серед яких безліч іноземних книг давніх історіографів римських і польських, предмет опису та причину писання: “Щоб не прийшла в крайнє забуття, умислив історію цю написати в пам’ять останньому роду...”, подаються класичні уподібнення, говориться про Б.Хмельницького. По тому йдуть дві віршові вставки-панегірики (Іпохвала віршами Хмельницькому од народа малоросійського”, “Вірші на герб Малоросійський”), коротка передмова до передісторії козаків (“Сказаніє о различних бранех и оружіи козацком и о пищи их”). За жанром твір Грабянки – військова повість, що поділена на “сказанія”, тобто просторий опис. Сказанія компілятивні, мають документальні вставки, тут цитуються вірші, документи, розмисли, промови, вживається діалогічний спосіб письма, подаються переліки полковників, реєстр гетьманів. Після сказань іде оповідь про різні гетьманства (“Характеристика Богдана Хмельницького та про його смерть”, “Откуду Палій повстал – повість” та ін.). Автор своєрідно у дусі архаїчної поезії ритмізував мову, що створювало урочистий стиль бароко. Центральне місце в творі належить описам війни, причому Грабянка не стільки зупиняється на подробицях військових подій, скільки говорить про їх наслідки, дає їм оцінки, характеризує військові здібності обох воюючих сторін тощо. У роботі над твором автор спирався на народнопоетичну творчість, зокрема на героїчний епос періоду визвольної війни. За манерою зображення подій літопис поділяється на 2 частини: художню, де змальовано події 1648-1654рр, і документальну – про повоєнні часи в Україні.

1718-1724 рік

Укладено великий (1406 сторінок) “Dictijnarium latino-slavonum” (словник латино-церковнослов’янський) Іваном Максимовичем (? -1732) – українським лексикографом, перекладачем. Рукопис зберігається в Петербурзькій публічній бібліотеці.

1720 рік

Автор найвидатнішої пам’ятки літописного бароко Самійло Величко писав у передмові: “...читав я про всілякі діяння й побачив, що славу тих чужоземців пояснено й незатемнено. Цього не скажеш про наших сарматсько-козацьких предків, що так само, як чужинці вели війни й славилися лицарською відвагою та богатирськими подвигами. Наші письменники про них нічого не написали і не розтлумачили: я побачив, що славу нашу сховано під плащем їхніх слов’яно-козацьких письменників і відтворив якусь варту пам’яті, сучасну йому подію, то записав це вельми куцим і короткослівним реєстриком, не відзначивши, з яких причин те постало, як відбувалося і як закінчилося, не зазначивши й побічних обставин. Отож гідні похвали подвиги наших козацько-руських предків описали не наші ледачі історики, а чужоземні: грецькі, латинські, німецькі і польські…” (Шевчук В. Поетика бароко в козацьких літописах // Укр. мова та літ. – 1999. - №31. – С.1)

Величко свій літопис писав 70 літ після війни Хмельницького. Промовистим є той факт, що автор визначає поняття “Україна” та “український народ”, подаючи ці категорії як територіально і національно усталені. Він визначає народ як єдине суспільство з його класами і станами, а в боротьбі за волю основне місце відводить простому люду. Нарешті, Величко прагне розкрити зміст стосунків між гетьманом і козацькою старшиною, між старшиною і простим народом.

Як і у літописі Грабянки, риси бароко в літописі Величка теж відчутні вже в самій назві: “Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зіновія Богдана Хмельницького, гетьмана війська запорозького, вісім літ точилася. Нині коротко, стилем історичним і наріччям малоросійським справлено й написано старанням Самуїла Величка, колись канцеляриста війська запорозького в селі Жуках, повіту полтавського, року 1720”, звідки дізнаємося про тему, жанр, хронологічні межі, стиль, мову, автора, місце, рік написання. У виданні “Временной комиссии для разбора древних актов” назва така: “Літопись событий в Юго-западной России в 17 веке. Составил Самоил Величко, бывший канцелярист канцелярии войска Запорожскаго, 1720”.

Літопис дійшов в оригіналі в трьох частинах (книгах), з десятьма портретами гетьманів серед тексту рукопису. Величко виступив не лише як історик, а й як письменник.

Його твір – велика історична повість, що складається з низки оповідань – “сказань”, створених на історичному матеріалі. Автор наголошував, що його твір є цілісне “сказаніє”, велика життєва легенда про героїчне минуле українського народу.

Перша книга – “Сказання про козацьку війну з поляками, яку вів гетьман запорозьких військ Зіновій Богдан Хмельницький у вісьмох літах”. Складається з 12 частин, як це й належить бароковій повісті (число 12 – священне, від 12 апостолів, 12 сузірь). Описувала “12-ти річну війну, яка була з козаками та іншими державами у ляхів”. Кожна частина поділяється на розділи – “сказання”, тобто просторий опис. Текст часто підкріпляється документами. Перед кожним гетьманом робиться “Вивід”, наприклад, “Вивід про гетьмана Хмельницького, хто він був і звідки, про дітей його та значніших слуг”, тобто ніби біографічна довідка чи коротке житіє. Заголовки сказаній широкі, розлогі, описові, із грою шрифтами та словом (Розділ 2. Про наругу, гніт і розорення, що їх творили поляки малоросіянам; за якого короля і коли це почалося; скільки часу і до якого короля це тяглося. Про Русь, що після Батиєвої руїни залюднилася, і про козаків, що почали жити нижче дніпровських порогів, про гетьманів їхніх. Про давні королівські привілеї, приватні й публічні, що були в малоросіян, і про те, як Хмельницький відібрав королівські, корисні малоросіянам, привілеї у Барабаша; також про Хмельницького, з якої причини він виїхав на Запорозьку Січ і після хитрощів з кореспонденцією до поляків відразу ж підняв військову на них же, поляків, зброю, літопис козацький”.).

Передмова до першої книги знайомить читача з причиною написання твору, про що зазначено вище, предметом опису (“...історяі про війну Хмельницького з поляками та проти запустіння тогобічної України”), джерелами, яким автор дає стислу характеристику (козацькі літописання, віршова книга поляка Самуїла Твардовського “Війна домова”, книга німецького історика Самуїла Пуфендорфія “Введение в историю европейскую”, діаріуша Самуїла Зорки, секретаря Хмельницького), а також зверненням автора до читача. Окрім того перша книга має ще дві барокові ознаки – запозичення з інших авторів, та універсальність викладу подій, тобто визвольну війну українського народу Величко описує не як національне, а як світове явище (принаймні загальноєвропейське) великого суспільного збурення, у яке були втягнені численні народи.

Друга та третя книги – “Повість літописна про малоросійські та частково інші події, зібрані тут і описані”.

Повість – не сказання, й уже не універсального характеру, бо світові події тут подано тільки частково. Заголовок простий і строгий. Сама ж оповідь ведена через зібрання величезного документального матеріалу, авторського тексту тут менше; подано віршову антологію, цілі трактати (“Розмова білоцерківська” І.Галятовського), коли в першій книзі подано лише один договір (Переяславський) повністю, то тут їх цілий ряд, через що друга книга удвічі більша, ніж перша. Має 41 розділ, що охоплює 41 рік, а може, й більше, бо кінець літопису до нас не дійшов. Із передмови до другої книги дізнаємося, що ця книга описує період Руїни; змінюється й джерельна база (“Починаємо ми тепер писати з коротких...козацьких літописних записок (наскільки змога їх дістати”). Праця Величка – складне, мозаїчне полотно – це і літопис, і історичний, художній та публіцистичний твір, збірка документів автентичних і художніх стилізацій під документ, це і антологія художніх творів різних авторів, це й збірка оповідань, одне слово пам’ятка, що не має собі рівних у тогочасній літературі, адже все в ній взаємопов’язано, сплетено, вимагав тодішній літературний напрям, химерно й вибагливо, з масою докладної інформації, поєднанням описів, документів, художніх вставок, переказів, творів сучасників.

1720 рік

Указ Петра І про заборону друкування нових книжок українською мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях, а старі книжки перед друкуванням було наказано привести у відповідність з російськими, “дабы… особливого наречия в оных не было”.

1721 рік

Указ Петра І про цензурування українських книжок.

Знищення Чернігівської друкарні.

1729 рік

Указ Петра ІІ (внука Петра І), який зобов’язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.

Роки

Заборони Петербурзького синоду друкувати українські книжки.

Роки

Написані “Басни Харьковскія” Григорія Сковороди (1722-1794) – відомого філософа, поета, педагога, просвітителя. Уперше надруковано в 1837 р. у Москві. Крім цього автор видав філософські твори “Наркісс”, “Діалог...”, “Бесіда...”, “Розмова...”, у 1775-1776 рр. – трактат “Ізраїльський змій”, у 1780-1791рр. – “Жінка Лота”, “Сад божественних пісень” тощо.

1773 рік

Покладено на вірші популярний у старій літературі “Спір душі з тілом”. Автором є віршописець Іван Некрашевич, студент Київської академії (60-ті рр.), а згодом піп у селі Вишеньки на Чернігівщині.

Крім цього написав два віршовані листи до сусіди І.Филиповича (1791), віршований діалог між двома селянами “Ярмарок” (1790), побутова сценка “Ісповідь” (1789). Твори написані поєднанням старослов’янської мови з простою нородною мовою. Усього відомо вісім творів, що зберігаються в рукописному збірнику в Санкт-Петербурзькій державній бібліотеці ім. М.Є. Салтикова-Щедріна.

1786 рік

Заборона церковних відправ українською мовою, запровадження російської вимови церковнослов’янських текстів.

Наказ про обов’язковість “чистого российского языка” в Київській академії.

1793 рік

Надруковано “Изъясненіе малороссійскихъ реченій въ предшедшихъ листахъ” Федора Туманського. У ньому автор пояснює 333 слова, взяті з “Літописця Малыя Россіи”, який був опублікований у періодичному виданні “Російській Магазинъ”.

Рiк

Початок НУЛМ – вихiд “Енеїди” I.Котляревського.

Пародіюючи мертву латинь і церковнослов'янську мову, а також відірвані від народного джерела літературні стилі свого часу, Котляревський підкреслює перевагу живої народнорозмовної мови.

В “Енеїді” зафіксовано близько 7 тисяч слів найрізноманітніших семантичних груп.

Найширше представлена етнографічно-побутова лексика:

назви одягу, їжі, житла, хатнього інтер'єру, сільськогосподарських знарядь, народних ігор, назви спорідненості тасвояцтва тощо, серед них переважають слова з конкретнимвидовим значенням.

В “Енеїді” представлені й різні шари запозиченої лексики, зокрема військової: муштра, муштрувати, армія, ранжир, депо, лагер, пікет, мундир, флот, провіантмейстер, крігсцальмейстер, велонтир, та ін.; побутової: капот, портшез, ридван, презент.

Запозичення наведені у народній усно-розмовній трансформації.

Дослідники мови “Енеїди” неодноразово відзначали синонімічне багатство твору.

Н айбагатшою є дієслівна синоніміка, що свідчить про динамізм стилю поеми.

Мова поеми повністю орієнтована на усне розмовне мовлення з такими характерними його рисами, як фамільярність і експресивність (широке застосування фамільярно-вуличної мови, вульгаризмів, лайок: М овчать! Праскверна пощекухо! – Юнона злобна порощить. – Фіндюрко, ящірко, брехухо! Як дам! очіпок ізлетить).

Народнорозмовна стихія визначає лексичний, фразеологічний рівень тексту поеми, словотвірний (Енеєчко, Анхизенко, Агамемноненко, Лавися та ін.) і синтаксичний (Енея не любила — страх; Забув і в Рим щоб мандровать; Гребнули раз, два, три, чотири. Як на! — у берега човни; Юнона з Турном як шутила, Еней про теє ні гу-гу).

Слід відзначити й таку мовностильову рису, як введення в текст елементів інших мов (церковнослов'янської, латинської), а також застосування макаронічної мови (суміші українських і латинських чи псевдолатинських елементів) і “очуднювання” мови за допомогою деформації слів.

Роки

У 1827 р. (у передмові до збірки «Малоросійські пісні») та у 1841 р. в листі до Г. Квітки-Основ'яненка «Про правопис малоросійської мови» М.О. Максимович обґрунтував нові правила правопису. Ці правила були розвитком правопису І. Котляревського та особливо популярними стали у Галичині, Буковині (до 1895 р.) та на Закарпатті (до 1945 р.).

Основні правила максимовичівки:

· звук [и] передавався літерами ы, и, літера ы писалася за традицією: мы ходили, сынъ, сила,

· звук [е] після твердих приголосних позначався літерою є, а йотований [е] — літерою е: жєньци, збирае,

· літера ѣ позначала звук [і]: снѣ гъ, бѣ дный,

· в кінці складу вживалася літера ў: ходиў,

· сучасні йо, ьо передавалися літерою ё: ёго, сёго,

· залежно від етимології звук [і] передавався літерами ô, ê, û, ѣ: нô съ [ніс], пê чъ [піч], добрû [добрі], снѣ vъ [снів].

Правопис часопису «Русалка Днѣ стровая» від 1837 р.

перша фонетична система правопису для укр. мови на основі адаптованого алфавіту, вжита «Руською трійцею» в альманасі «Русалка Днѣ стровая».

Вживання фонетичного принципу орфографії мотивувалося в передмові М.Шашкевича тим, що " знати нам конче, яке теперѣ шному язикови истинноє лице; за-для-того держалисмо-ся правила: «пиши як чуєшь, а читай як видишь»".

Орфографія «Русалки Дністрової» не прищепилася в Галичині, але стала основою для пізніших систем укр. фонетичного письма і, зрештою, сучасної української абетки.

§ Літери ы, ъ вилучено,

§ Не вживається ъ в кінці слів і як розділовий знак (при необхідності замінюється дефісом);

§ вперше введено буквосполучення йо, ьо: його, сьогодні,

§ збережено етимологічне вживання ѣ, що читалася, згідно з галицькою церковнослов'янською традіциєю, як [і] (після голосних — [jі]);

§ звук [е] передавався як и та е: почали, лебонь,

§ звук [і], що пох. від [о] і [е] позначали як і: рідна,

§ [jі] після голос., етимолог. не пов'язане з історичним ѣ: як и або як ѣ (з Украини, з Украѣ ни);

§ сучасна є передавалася саме є: почуєш,

§ в кінці складу вживалася літера ў: порубаў,

§ звук [g] позначався літерою г: грунт,

§ звук [ʤ ] передавався літерою џ: розраџає,

§ роздільна вимова твердого приголосного з йотованим на письмі не позначалася: бю [б'ю],

§ найчастіше етимологічне [т'с'а] передавалося як -т-ся: бют-ся [б'ються],

§ етимологічне [чц'і] позначалося як -чцѣ: дочцѣ,

§ етимологічне [шс'я] позначалося як -ся і -шся: вибераєся [вибираєшся], напєшся [нап'єшся],

§ подовжена вимова не передавалася: зѣ ля [зілля].

У мові " Русалки Дністрової" відображені риси галицько-буковинської і карпатської груп говорів.

Після " Русалки Дністрової" в белетристиці і публіцистиці НУЛМ на народній основі до певної міри виявлялася, проте в усіх інших жанрах, у школі, в науці переважала стара книжна мова та

" язичіє", яке становило суміш церковнослов'янської, староросійської і книжної галицької мови. Це " язичіє" адміністративним розпорядженням 1859 р. визнавалося офіційною мовою Галичини.

Рiк

«Кобзар» Т.Шевченка.

Структурний феномен мови Шевченка полягає насамперед у тому, що вона, на відміну від мови Квітки-Основ’яненка чи навіть Котляревського, була зорієнтована на весь україномовний територіальний та історичний обшир. У ній, як і в мові Котляревського, ліричний струмінь злився з сатиричним, але горизонти лірики й сатири в Шевченка були набагато ширші, ніж у будь-кого з його попередників. Як казав сам поет, «Енеїда Котляревського — добра, а все-таки сміховина». А далі продовжував: «Покійний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислуховувався до язика, бо може його не чув у колисці од матері, а Г[улак]-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся».

Це була літ- ра про народ, а не для народу.

Ш. не копіював живу народну мову, що було типовим для його попередників і сучасників, а творчо опрацьовував її.

I У творах усіх попередників і сучасників Ш. більшою чи меншою мірою відчувається залежність їх мови від того чи іншого діалекту. Кількість діалектизмів у мові Ш. дуже обмежена - не більше 25—35 (ненатля, файда, коч, кабиця, перетика, кет, бігме та інші).

I Саме Ш. виразно визначив шляхи цілеспрямованого стилістичного використання старослов'янської лексики, фразеології та окремих форм.

Крім слів із старослов'янської мови, засвоєних народною мовою через церкву, переважно з релігійно-культової лексики, типу господь, бог, гріх, грішний, святий, святити, свято, хрест, хрестити, хреститися, уста праведний та деяких інших, Ш. використовує старосл. лексику в творчому опрацюванні релігійних текстів і шляхом введення окремих старослов'янізмів або й цілих речень в основний український текст для надання змальовуваному відтінку урочистості, для підкреслення хар-ки позитивних персонажів чи картин природи, або, навпаки, в негативному плані – для поглиблення негативних характеристик, для створення відтінку іронії, сарказму, для підсилення свого гнівного, викриваючого слова.

I Значно розширив словник формованої улм іншомовною лексикою. Здебільшого використані слова цієї лексичної групи - інтернаціоналізми.

Особливо широко представлена в “Гайдамаках”, “Єретику”, “Неофітах”, “Во Іудеї во дні они”, “Марії”.

I У Ш. народна фразеологія виявлена порівняно менше, ніж у Котляр., але представлена вона у нього значно різноманітніше і пов'язана із змістом змальовуваного доцільніше і органічніше, становлячи нерозривне ціле з іншими компонентами всебічно використаної і майстерно опрацьованої поетом народної мови.

I Особлива художня майстерність Ш. виявляється у вживанні приказок і прислів'їв.

Досить часто приказкою чи прислів'ям він починає свій твір або, навпаки, закінчення його поезій нерідко мають підсумовуюче приказковий характер. Деякі дрібніші твори повністю викладені в приказковому стилі, наприклад: “Думка” (“Тяжко, важко в світі жити”), “Не женися на багатій”, “Не завидуй багатому”, “Не так тії вороги”, вступ “Сну” (“У всякого своя доля”) та вступ циклу “Старенька сестро Аполлона” (“Царі”).

I Шевченко збагатив мову багатьма своїми власними утворами. Ряд влучних характеристик соціальних ситуацій, даних поетом стали “крилатими словами”, тобто становлять типові фразеологічні сполуки яскравого соц. звучання, напр.: “Кайданами міняються” “Правдою торгують”, “Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь” (“І мертвим, і живим...”); “Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…” (“До Основ'яненка”); “Бо де нема святої вол,. не буде там добра ніколи…” (“Старенька сестро Аполлона”); “Кати знущаються над нами, а правда наша п'яна спить”, “Борітеся – поборете”, “До нас в науку! ми навчим, почому хліб і сіль почім! ”, “Од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує! ” (“Кавказ”).

I Аналіз синтаксису т ворів Шевченкапоказує, що народна синтаксична основа його мови багато в чому увійшла в синтаксичну будову загальної укр. нац. літ. мови.

Типова синтаксична структурна ознака тогочасної народної мови — перевага простих, здебільшого не ускладнених, та складносурядних речень.

I Надзвичайна емоціональна насиченість мови Ш., її епічно-розмовний характер,

зумовлений спрямуванням на найбільшу дохідливість та максимальну зрозумілість, знайшли у поета своє відповідне оформлення в таких засобах стилістичного синтаксису, як приєднувальні конструкції, еліпси, звертання, окличні й питальні речення, вставні слова, типові для живої розмови, часте введення в твори діалогічної мови, тобто все те, що створює враження невимушеної бесіди письменника з читачем, бесіди, в якій поет не тільки розповідає, а й переконує, закликає до боротьби.

I Живомовний характер творів підсилюється прикладками, підсилювальними та вказівними частками, вказівними займенниками і, особливо,

повторами не тільки повнозначних, а й службових слів-сполучників і прийменників, що становлять високомайстерне використання однієї з найтиповіших рис синтаксису живої народної мови.

У 40-х рр.. зароджується, а в 50-х формується т. зв. москвофільський напрямок. Москвофіли, які в своїх поглядах орієнтувалися на ідеї реакційних російських панславістів, галицьких українців уважали частиною рос. народу і літературною мовою для них визнавали російську. Правда, справжньої рос. літ. мови вони не знали; їхньою мовою служило " язичіє".

Більшість москвофільських видань 60—70-х рр. друкувалась уже гражданкою, лише окремі кириллицею. У москвофільських виданнях, у " язичії" загалом помітне місце займали фонетичні, граматичні і лексичні елементи народної мови, які, набравши поширення в літ. практиці різних політично-культурних напрямків, ставали надбанням західноукр. варіанта літ. мови та й укр.літ. мови взагалі.

До сер.ХIХ ст. не було жодної школи, де навчання велося б укр.мовою.

У 40-60-х рр. ХIХ ст. розпочалося нац.- культурне відродження, одним з виявів якого стало відкриття укр. недільних (недержавних) шкіл для навчання грамоти дітей і дорослих. У 1859-1860 рр. вже було 68 недільних шкіл, де вивчали 3 предмети: Закон Божий, грамоту, малюнок.

Підручники писали Т. Шевченко, П. Куліш, М. Драгоманов, О. Кониський, М. Гатцук, М. Максимович, К. Шейковський, І. Деркач, О. Стронін, Ю. Дараган, Л. Ященко, О. Потебня та ін..

У 50-х рр. виникає народовський напрямок культурного життя в Галичині.

Галицькі народовці становили прогресивну суспільно-політичну течію. Мова, якою вони користувалися, була невпорядкованою, у ній помітне місце займали діалектні елементи, інколи вона була суто народною. Такою мовою написані деякі твори А. Могильницького, М. Устияновича.

Окремі культурні діячі, що загалом користувалися " язичієм", як-от І. Гушалевич, О. Духнович, часто мовою своїх творів не відрізнялися від народовців. Між москвофілами і народовцями постійно велися суперечки навколо мовних питань.

На " язичіє" в мовних питаннях орієнтувалися також т. зв. рутенці, які вважали себе окремим слов'янським народом і мову свою — окремою слов'янською мовою. На практиці ця мова була варіантом " язичія". Рутенський часопис " Господарь" у різні часи друкувався кирилицею, гражданкою і латинською азбукою. Кирилицею видавались урядові вісники.

Москвофільська і рутенська преса користувалася етимологічним правописом,

народовська — переважно фонетичним.

У др..пол. XIX ст. укр. культурне життя в Сх. Україні, порівняно з попереднім періодом, пожвавлюється. Важливою була поява ж." Основа" (1861—1862, Петерб.), що друкувався укр. і рос. мовами та популяризував твори укр. письменників, передусім Т. Шевченка і Марка Вовчка, друкував також зразки укр. фольклору.

I У 1861—1863 рр. Л. Глібов видавав рос. і укр. мовами газету " Черниговский листок".

На сторінках " Основи" і " Черниговского листка" друкувалися не лише белетристика і фольклор, але й твори інших жанрів — листи, рецензії, публіцистичні і наукові статті. Мова цих часописів загалом відображала стан східноукр. варіанта літ. мови 60-х рр.. ХІХ ст.

I У 1864 р. було видане, а в 1874 р. доповнене розпорядження про навчання в початкових школах тільки російською мовою.

I Великим ударом для укр. культури був циркуляр Валуєва 1863 р., за яким вживання укр. мови дозволялося тільки у вузькій галузі літ-ри.

I В Емсі 1876 р. був виданий указ, за яким заборонялося друкувати і ввозити з-за кордону книжки укр. мовою.

I У додатку до Емського указу 1881 р. з-під заборони вилучалися словники і драматичні твори, з чого негайно скористалися О. Кониський, М. Старицький, Олена Пчілка, Б. Грінченко.

I у 1895 р. додатково були заборонені українські книжки для дітей.

I І все ж у 70—80-х роках у Східній Україні вийшло чимало альманахів,

I з 1882 р. в Києві почав видаватися історичний журнал " Киевская старина"; хоч він виходив російською мовою, але зрідка друкував також художні й етнографічні матеріали укр. мовою.

На к. XIX ст. після створення Русько-укр. радикальної партії в західноукр. варіанті літ.мови набирає сили радикальний напрямок на чолі з І. Франком і М. Павликом, який прокладав шляхи до зближення із східноукр., відстоював думку, що в основі загальноукр. літ. мови повинна бути мова Сх.України.

Рiк

Важливим чинником в остаточному визнанні живої укр. мовияк літературної була поява граматики О. Павловського під назвою “Грамматика малороссийского наречияили грамматическое показание существеннейших отличий, отлаливших малороссийское наречие от чистого российского языка, сопровождаемое разными по сему предмету замечаниями и сочинениями", написаної 1805 р. і виданої в Санкт-Петербурзі 1818 р., а також важливого для її розуміння «Додатку до Граматики малоросійського наріччя» (рос. Прибавленія къ Грамматике малороссійскаго наречія) (1822).

Праця О.Павловського вважається першою науковою граматикою укр. мови, бо в ній системно аналізується фонетична, граматична й частково лексична та фразеологічна будова народної української мови, на базі якої вже тоді активно розвивалася сучасна літературна форма.

У цій граматиці

? закладено наукове підґрунтя для усвідомлення укр. мови як самостійної й рівноправної серед інших слов’янських мов

? обґрунтовуються властивості укр. мови,

? описуються основні фонетичні і граматичні риси нової укр. літ. мови,

? подається короткий словник,

? наводяться текстові зразки,

? застосовується фонетичний правопис.

У «Граматиці» О. Павловський серед іншого стверджує, що «малоросійське наріччя» є таким, «яке є практично справжньою мовою»

У ній вперше було запропоновано:

Ø передавати звук [i], що походив з давніх [о], [е], [ѣ ], лише літерою і: гомінъ,

Ø передавати дзвінкі африкати [dʒ ] та [dz] літеросполученнями дж, дз.

Ø м’яке ц: цариця, вулиця.

Ø У нескладотворче: вовк

Сама «Грамматика малороссійскаго наречія» є відносно невеликою за обсягом книгою — всього понад 120 сторінок. Вона включає:

ü вступ, що називається «Вместо предисловія»;

ü частину першу «О буквахъ и о произведеніи словъ», присвячену питанням фонетики й морфології української мови;

ü частину другу «О сочиненіи и о стихотворстве малороссійскомъ», в якій подається короткий словник з найуживанішими словами, природничою термінологією, християнськими іменами, фразеологізмами й приказками, а також окреслюються питання синтаксису й наводяться уривки з розмовного мовлення та фольклору;

ü узагальнення, поміщені під назвою «Общія замечанія».

Її фактичний матеріал і життєвий досвід автора свідчать, що граматика написана на базі південно-східних говірок тодішньої Київщини.

О. Павловський переконливо підтверджується відокремленість «малоросійського наріччя» від російської мови загальноукр. фонетичними, граматичними й лексичними ознаками та одиницями.

· хар-ні для укр. мови чергування приголосних, що виникли ще в праслов’янську добу внаслідок так зв. 2 палаталізації (пом’якшення) задньояз.: рука — руці, нога — нозі, заверуха — заверусі;

· «і» на місці «о» в новозакритих складах, у тому числі (Бігъ, що розвинулася із староукр. Богъ);

· форми Д.в. на -ові/еві на зразок панові, коневі, які в сучасній укр. літ. мові стали для відповідних іменників чол. роду основною нормою;

· збережений в у. м. праслов’янський з походження Кл. в., який у О.Павловського наз. «звательным» і подається після Зн.: грубо, пане, панове, дурне або дурню та ін;

· використання специфічно укр. суфікса -енко для творення патронімійних назв людей і прізвищ з первісним значенням недорослості на кшталт Грыценко, Хведоренко, Онопріенко, Карпенко;

· відповідний склад характерних для укр. мови власних імен людей та їх неофіційних форм: Горпына, Горпыночка — Агрипина; Грыцько, Грыцыкъ, Грыць — Григорій, Дмытро, Дмытрыкъ, Дмытрусь — Дмитрій та ін.;

· великий прошарок специфічно укр. лексем і фразеологізмів: борошно, вирій, пугач, «бісыка пускать», «куры строить», «баба зъ воза, кобылі легше» та ін.;

· переважне використання на місці поширених у російській мові дієприкметників сполучень із займенників і дієслівних форм: Подай, панычу, мыні тую свічку, що на столі стоїть.

Рiк

Кулішівка, або Система Куліша - укр. фонет. правопис, застосований П.Кулішем у к. 50-х рр. 19 ст. у " Записках о Южной Русі" (1856), в " Граматиці" (1857), в ж. «Основа» (1861-1862)

Згідно з цією орфографічною системою:

ü Усувалася літера ы, а замість неї і на позначення звука и писалася літера и (синь, лисиця)

ü Відновлено літеру ё для сполучень йо, ьо (ёму, слёзою, тёхнув, народнёго).

ü і на означення звука [і] з давнього ѣ (літо, сіно, осінь),

на місці давніх о, є у новозакритих складах (стіль, жінка, пічь),

на місці йотованого і (Вкраіна, моіх, тихоі).

ü У ролі апострофа в серед., та в кінці слів після пригол. - ъ (пъять, розвъязав, вітертъ, сміхъ).

ü е передавався літерою e (друже, сестра).

ü є вживалася лише після м'яких приголосних в іменниках с. р. (весіллє, третє, щастє),

після голосних --- літера e без відзначення на письмі йотації звука [є] (гуляе, думаешь)

ü Вибуховий ґ передавався латинською літерою g (дзиga, gуля)

Кулішівка відзначалася прагненням до фонетизації правопису дієслів.

ü Дієслівне сполучення - ться писалися через –тьця, -тця (вертаютьця, всміхнетця),

ü - тся - -шся, -сся (одібьешся, вітаєсся).

ü Паралельно вживалися префікси рос-, роз - (роскажуть, розчервонітися).

З їхньої ініціативи до кулішівки було внесено зміни:

Ø йотований звук [і] вперше став позначатися літерою ї,

Ø йотований [е] — літерою є,

Деякі недоліки кулішівки значною мірою були усунені в правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873), співавторами якого були П. Житецький та К. Михальчук.

Ø у кінці слова перестав вживатися ъ,

Ø вибуховий ґ передавався не латинською літерою g, а буквосполученням кг.

Кулішівка вживалася до заборони укр. друку урядовою постановою 1876 р., так званий Емський акт. Натомість уведений правопис, який «не одступав би од рос. вимови букв». Такий правопис здобув назву «єрижка» (від запровадженої у ньому букви ы – єри), згодом його назвали «ярижкою». Цю зміну в назві пояснював Кримський: «…слово «ярижка» мало б визначати щось чиновницьке, казенне, силоміццю накинене».

Після втрати чинності Емського указу в 1905-1914 рр. стали вживати грінчевичівку, яка була трохи зміненною кулішівкою, зокрема в «Словарі укр. мови» за редакцією Б. Грінченка.

«Грінченківка» —

правопис, змодифікований Борисом Грінченком і вживаний у «Словарі укр. мови» (1908).

Унормування правопису із залученням державних чинників: поч. XX ст. - дотепер

Праця Грінченка стала неформальним правописом і зразком для укр. письменників та видань від 1907 р. аж до створення першого офіційного укр. правопису у 1918 р.