тi рр. XIX ст

Драгоманівка вироблена в 70-х рр. XIX ст. у Києві гуртом укр. діячів культури під керівництвом мовознавця П. Житецького, куди входив і М. Драгоманов, який спопуляризував праовпис.

Драгоманівка ґрунтується на фонемічному принципі і кожна літера позначає лише один звук.

ü Замість літери й вживається ј.

ü Замість щ використовується шч.

ü на початку слова та після голосних чи апострофу замість я — jа, є — jе, ю — jу, ї — jі.

ü після приголосних замість я — ьа, є — ье, ю — ьу.

ü Дієслова з ‑ ться драгоманівкою були записані ‑ тцьа.

1882–1886

Желехі́ вка чи Систе́ ма Желехі́ вського — укр. фонетичний правопис в Зах.Укр., який створив на основі гражданського шрифту Євген Желехівський для власного «Малоруськонімецького словаря» (1882–1886).

Цей правопис закріплено у " Руській граматиці" (1893) С. Смаль-Стоцького та Ф. Гартнера, що вийшла у Львові.

Желехівка була затверджена австрійським урядом для офіційного вжитку в шкільному навчанні і безроздільно панувала в Західній Україні аж до 1922 року, а деякі твори друкувалися нею й пізніше.

Особливості цього правопису були зумовлені діалектними рисами галицьких говірок:

у зв’язку з розрізненням у західно-укр. говірках твердих і м’яких зубних перед звуком і доповнювалася система йотованих в укр.мові:

§ Апостроф ставився після префіксів на пригол. перед йотованим і й о (з'я вленє, з'ї зд, пі д'ї сти, з'орати), за винятком губних (мя со, вя зати, пє, бю).

§ Вибухове [g] передавалося через ґ.

§ Літера ї писалася для позначення йотованого і в словах типу ї хав, мо ї,

звука і з ѣ та е після м’яких зубних д, т, з, ц, с, л, н (дї ло, тї ло, цї на, сї но, лї с, тї к, при нї с тощо.

§ Після твердих зубних вживалася літера і (с ті л, сі к).

§ Звук [і] з [о] в новозакритих складах передавався через і (под і л).

§ Літери ъ, ѣ, ы вилучені.

§ Йотоване [е] і м’якість поперед приголосного перед [е] передавалися через є,

§ йотоване [о] — буквосполученням йо,

§ м’якість приголосного перед [о] — через ьо.

§ Згідно з галицькою вимовою в ім. с.р. не відбувалося подовження приголосних і писалося закінчення є відповідно донаддніпрянського я (зїлє, житє, знанє),

§ Прикм. суф. -ський, -цький не пом’якшувалися (україн ский, німе цкий),

§ позначалася м'якість [с] перед наступним м'яким (сь міх, сь вято, сь віт),

§ частка -ся писалася окремо від дієслова (учить ся, являє ся),

§ як і допоміжні д. му, меш, ме від інф. у формах майб. часу недок.в. (робити ме, ходити меш).

§ Іншомовні слова й різні форми окремих слів передавалися згідно з місцевою вимовою з урахуванням вимови деяких звуків у тих мовах, з яких ці слова були запозичені, зокрема з позначенням м'якості л (зоольогія, блюза, кляса, Клавдия, генїй, єго).

Східноукр. письм. та вчені (Б. Грінченко, А. Кримський та ін.) поставилися до Желехівського негативно.

Іван Франко вказував на хиби: немотивоване написання літери ї замість і в новозакритому складі і позначення знаком «ь» м’якості с у словах типу сь вято, сь міх.

З певними корективами желехівку вжив Б.Грінченко у 4–т. " Словарі укр. мови" (1907-1909).

Хоча в Наддніпрянській Україні популяризатором желехівки був М. Грушевський (у виданнях після революції 1905 р., головним чинов в «Літ.-науковому віснику»), тут однак прийнялася «Грінченківка».

Українська мова на початку XX ст.

1903 р. — у Відні Британське Біблійне товариство надрукувало Біблію українською літературною мовою під назвою «Святе Письмо Старого і Нового Завіту мовою русько-українською». Переклад зробили П.О. Куліш та І.П. Пулюй. Деякі частини переклав І.С. Нечуй-Левицький (після смерти П. Куліша). Це перше повне видання Біблії українською мовою. Було кілька перевидань, останнє, і перше в Україні, 2000 р.

1904 р. — у Львові надруковано «Руську правопись зі словарцем», що її схвалила Філологічна секція НТШ. Чимало правил є чинними й сьогодні.

У Чернівцях надруковано практичний «Русько-німецький словарь» отця Омеляна Поповича (близько 25 000 слів). Словник перевидавали для шкільного вжитку декілька разів.

1905 р. — створено перші товариства Просвіта в Центральній та Східній Україні:

ü 8 жовтня 1905 р. — Катеринослав (Д. Яворницький, В. Біднов, Д. Дорошенко та Н. Дорошенко), 25 листопада 1905 р. — Одеса (І. Луценко, М. Комаров, І. Липа, С. Шелухін, А. Ніковський, М. Слабченко),

ü травень 1906 р. — Київ (Б. Грінченко, Т. Коваленко, М. Лисенко, Ф. Красицький, Ф. Матушевський, М. Старицький, Леся Українка, С. Єфремов, В. Дурдуківський).

Загалом було створено близько 40 Просвіт. Поставали Просвіти і поза територією України: на Кубані (Краснодар, Темрюк, Майкоп), у Новочеркаську, в Баку, у Владивостоку.

Діяльність всіх Просвіт на території Російської імперії припинено адміністративними методами 1910-1911 р.р.

Створено організацію народних вчителів Галичини й Буковини «Взаємна Поміч Українського Вчительства».

18 лютого 1905 р. — загальні збори Імператорської Академії Наук схвалили записку «Про відміну утисків малоруського друкованого слова» (Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова).

Вона являла собою ґрунтовний науковий аналіз в історичному розрізі ситуації, пов’язаної з розвитком і забороною українського друкованого слова. Поява «Записки...» була викликана вимушеним напередодні революційних подій 1905 р. зверненням комітету міністрів Російської Імперії до академії наук з метою мати «достатні фактичні відомості» щодо ситуації з україномовним друком.

Для розгляду цього питання в січні 1905 р. було створено комісію під керівництвом академіка Ф.Є. Корша. Пропозиції членів комісії, викладені в «Записці...», стосувалися необхідності відміни абсурдних заборон українського друку, українська мова була ледь не вперше в Російській імперії названа окремою від російської мовою. Не зважаючи на це, царська бюрократія у вересні 1905 р. все одно заявила про «несвоєчасність» скасування цензурного указу 1876 р. Уперше «Записка...» опублікована окремим виданням у 1905 р. приватним видавництвом, перевидана у 1910 р.

Її склали Ф. Корш (загальний погляд і розвиток українського письма) та О. Шахматов (філологічні аргументи). В березні її надруковано накладом 150 примірників. Українській переклад (В. Гнатюк) надруковано в «Літературно-науковому віснику» (т.30, 1905) та окремою відбиткою. В Росії невідомий видавець опублікував її (з дозволу Академії) 1910 року.

17 жовтня 1905 р. — набули чинности «Тимчасові правила про друк» (. Временные правила о печати), що скасували закони 1876 та 1881 р.р. і попередню цензуру. Діяльність української преси та книговидання узаконено, як один з різновидів «друку інородницького» (печати инородческой).

Рішення російської «Імператорської академії наук» 1905 р. щодо окремішності української мови

Дискусії навколо української мови точилися на сторінках наукових, громадсько-політичних, науково-популярних газет та журналів, у приватному листуванні в Російській імперії у XIX - на початку XX ст. Участь у ній взяли як українські вчені, так і російські, частково — польські та інші славісти, але найактивніше і найбільше полемізували М.Погодін і М.Максимович, О.Соболевський і А.Кримський, С.Булич, Т.Флоринський та К.Михальчук і В.Науменко.

На основі виявлених фонетичних, морфологічних, синтаксичних та лексичних ознак було описано найхарактерніші риси української мови, що відділяють її від інших слов’янських мов, зокрема російської та польської.

На особливості української мови звертали увагу як українські вчені (М.Максимович, К.Михальчук, О.Огоновський, О.Потебня, І.Франко, О.Метлинський, В.Науменко та ін.), так і російські науковці (С.Булич, Т.Флоринський, І.Срезневській, М.Погодін, О.Соболевський, О.Шахматов та інші). Деякі російські вчені, зокрема О.Шахматов, П.Лавровський, Ф.Корш, прагнули об’єктивно показати закономірні процеси її розвитку, відводили їй належне місце серед інших слов’янських мов.

ü Представники офіційної науки, зокрема С.Булич, Т.Флоринський, М.Погодін, О.Соболевський, розглядали українську мову лише як наріччя «загальноросійської мови», відводячи їй роль другорядної, не здатної до обслуговування різних сфер життя, насамперед — духовної культури.

ü Визнавали самостійною українську мову відомі славісти Ф.Міклошич та В.Ягич.

Намагання представників російської офіційної науки розглядати українську мову як діалект «загальноросійської мови» сприяли появі урядових указів про обмеження українського друкованого слова. Українська мова надовго була витіснена з усіх сфер суспільно-політичного життя українського народу. І тільки заходами прогресивних російських діячів, у тому числі О.Шахматова, Ф.Корша, Ф.Фортунатова, знято ці дискримінаційні щодо української писемно-літературної мови царські заходи.

Дискусія навколо української мови сприяла з’ясуванню питання про її походження, дослідженню писемних пам’яток.

Ø Представники офіційної філології намагалися довести, що розпад «загальноросійської мови» стався лише у XII–XIV ст.

Ø Українські мовознавці М.Максимович, О.Потебня, О.Огоновський, А.Кримський у своїх працях переконливо показали старожитність української мови, самостійний її розвиток з XI ст.

Ø Об’єктивно підходив до з’ясування генезису української мови і О.Шахматов, на думку якого окремі відмінності в «загальноросійській мові» проявляються вже в XI ст.

Ø Під час дискусії була повністю відкинута як антинаукова теорія, що її висунув М.Погодін, а підтримав О.Соболевський, про пізніше заселення земель Києва та Київщини вихідцями з Карпат.

Ø М.Максимович, О.Котляревський, А.Кримський та ін., російський лінгвіст О.Шахматов були переконані в тому, що українці проживали на землях Подніпров’я здавна.

Ø Ряд дослідників не лише визнавали старожитність української мови, але й писали про її вплив на розвиток російської та польської мов (М.Костомаров, П.Куліш, М.Колесов, І.Могильницький).

У ході полеміки доведено спроможність української мови бути мовою науки, освіти (І.Франко, Б.Грінченко, І.Нечуй-Левицький, Є.Тимченко, В.Науменко, М. Грушевський), усупереч твердженням представників царської офіційної науки (С.Булича, Т.Флоринського та ін.). Дискусії, що велися протягом XIX — поч. XX ст., остаточно показали окремішність української мови, визнали її право на самостійний розвиток, що підтвердила Російська академія наук.

1906 р. — вийшов перший український словник чужих слів В. Доманицького «Словарик пояснення чужих і не дуже зрозумілих слів» (близько 1500 гасел)

15 вересня 1906 р. — початок видання в Києві єдиної у підросійській Україні щоденної української газети «Рада». Видавав і фінансував її Євген Чикаленко. Проіснувала до 2 вересня 1914 р.

1907 р. — у Києві почато видання «Словаря украинского языка», що його " зібрала редакція журналу Кіевская Старина, упорядкував з додатком власного матеріялу Борис Грінченко" (завершено 1909 року). Словник містив понад 68 000 слів з тлумаченнями. Крім літературних джерел, великою мірою використано чисто народний матеріял з етнографічних записів і збірок з усієї української території. Цей словник є видатною лексикографічною працею, що й дотепер не втратила цінности. До того ж його видання зіграло виняткову роль у впорядкуванні українського правопису. Правопис «Словаря» був прийнятий в усіх українських виданнях і в головних рисах зберігається й сьогодні. Багаторазово перевидавався.

У Чернівцях почато видання «Латинсько-українського словника» Юліяна Кобилянського (завершено 1912 року)

29 березня 1908 р. — тридцять сім членів Державної Думи подали проект «Про мову викладання у початкових школах місцевостей з малоросійським населенням», де пропонували від 1908/09 навчального року ввести в початковій школі навчання рідною мовою. Проект не дістав підтримки.

1910 р. — у Києві почав виходити часопис «Світло», перший в Центральній та Східній Україні педагогічний журнал українською мовою.

В Чернівцях видано «Словник чужих слів. 12 000 слів чужого походження в українській мові» Зенона Кузелі та Миколи Чайківського (перевидання — Київ-Лейпціг, 1918 р.). У додатку наведено «Чужі слова та звороти, що пишуться латинськими буквами» з українськими відповідниками.

20 січня 1910 р. — міністр внутрішніх справ Росії П. Столипін своїм циркуляром наказує губернаторам не дозволяти створювати «інородницькі товаства, у тім числі українські та єврейські, незалежно від мети, що ними ставиться». Після цього практично всі «Просвіти», окрім відділів у Катеринославський губернії, закрито.

1912 р. — у Чернівцях видано «Німецько-Український словник» Володимира Кміцикевича й Спілки (Deutsch-Ukrainisches Woerterbuch) за редакцією Зенона Кузелі.

1913 р. — у Києві відбулася таємна нарада представників термінологічних гуртків. Українське Наукове Товариство в Києві перебрало на себе координацію всієї української термінологічної справи. Всі матеріяли — кілька тисяч карток з записами сільськогосподарської, природничої, технічної термінології — гуртки передали до УНТ в Києві.

1914 р. — у Вінніпегу видано «Кишеньковий англо-український і україно-англійський словарець» М. Ясенівського.

21 липня 1914 р. — у Російській Імперії закрито всі українські газети та журнали. Далі закрито регіональні осередки, українські видавництва, заборонено друкувати будь-що українською мовою. Багатьох українських діячів вислано за межі України.

Cерпень - вересень 1914 р. — успішний наступ російських військ у Галичині, Буковині та Лемківщині. Генерал-губернатором Галичини призначено графа Г. Бобрінського. Він ясно і відверто висловив свою програму:

6 вересня 1914 р. — закрито «Просвіту».

1917 р. — у Вінніпегу видано «Кишеньковий словар англійської та української мови» Є. Козловського.

Уже в першій відозві Центральної Ради від 9 березня 1917 р. зазначалося: “Ми закликаємо спокійно, але рішуче домагатися від нового уряду (мається на увазі Тимчасовий уряд) всіх прав, які тобі природно належать і які ти повинен мати, великий народе, сам хазяїн на українській землі. А в найближчім часі право на заведення рідної мови по всіх школах, од нижчих до вищих, по судах і всіх урядових інституціях. З таким же спокоєм, але рішуче, домагайся, народе, того ж права для української мови від пастирів церкви, земств і всіх неурядових інституцій на Україні”, а вже 12 березня 1917 р. на засіданні Центральної ради було прийняте рішення про те, що “мовою, якою Рада має звертатись, є мова українська”.

28 березня 1917 р. — російський Тимчасовий Уряд ухвалив дозволити викладання укр. м в школах Київської навчальної округи. У початкових школах дозволено навчання укр мовою, а російська ставала обов’язковим предметом від 2 класу. В учительських семінаріях заведено курси укр. мови, літ-ри, історії й географії. У високій школі засновано кафедри укр. м., літ-ри, історії та права.

30 травня 1917 р. — доповідна записка Тимчасовому урядові та виконавчому комітетові Петроградської ради робітничих та солдатських депутатів з питань автономії України містила вимогу:

16 липня 1917 р. було поновлено офіційний статус української мови Статутом Генерального секретаріату параграфи 19 і 20 якого так урегульовують особливості функціонування мов в Україні: “Всі закони тимчасового правительства мають силу на Україні від дня проголошення їх в Краєвім Урядовім Вістнику на українській мові. Всі закони, адміністративні приписи й постанови, проголошені українською мовою, публікуються також і на мовах: російській, єврейській і польській ”.

8 вересня 1917 р. Генеральний секретаріат приймає рішення доручити комісарові при Тимчасовому уряді поставити питання перед урядом “про видання Временним правительством акта до офіціальних установ на Україні, щоб вони зверталися у всіх справах до Генерального секретаріату, відповідно до ст. 6-ї інструкції, з зазначенням у тому акті, що офіціальною мовою на Україні стає мова українська, на яку поволі і має перейти все діловодство”.

18 вересня 1917 р. — Генеральний Секретаріят ухвалює постанову, де зазначено: “Мова українська має повне право офіціально вживатися поруч з мовою російською, при забезпеченні язикового права меншостей”. Голосували за таке доповнення чотири члени Секретаріату, двоє висловилися проти, двоє – не голосували. Далі у цій же постанові зазначається: “4. Діловодство в Секретаріаті провадиться мовою українською; 5. Товариші секретаря в національних справах ведуть зносини і діловодство мовою даної національної меншості”.

1918 р. — Термінольоґічна Комісія Природничої Секції Українського Наукового Товариства видала «Словник української физичної термінольоґії» — окрему відбитку з I тому «Матеріялів до української природничої термінольоґії».

9 лютого 1918 р. — опубліковано «Закон Центральної Ради про запровадження української мови у банківській і торговій сфері». У п. 3 проголошено:

У березні 1918 р. Центральна Рада знову звертається до проблем української мови, ухваливши “Закон про запровадження укр. мови у банківській і торговій сфері”. Однак, увага в цьому законі, як на нас, зосереджувалася спочатку на другорядних проблемах. “ Всякого роду написи, вивіски тощо на торговельно-промислових, банкових та подібних закладах і конторах, – говориться в законі, – повинні писатися державною українською мовою, окрім інших мов; при тім написи українською мовою мають бути на основній часті всього напису, на чільнім місці”. У п. 2 закону мова йде про те, що “ця постанова має силу і до всякого роду виробів, виготовлених на території Республіки, які мають етикетки, написи”. І лише з п. 3 закону проголошується, що “мовою в діловодстві має бути державна українська”.

20 квітня 1918 р. — Центральна Рада затвердила Конституцію УНР і обрала президентом Михайла Грушевського. Конституцію написано українською мовою, проте в ній нічого не сказано про права української чи будь-якої іншої мови.

29 квітня 1918 р. — міністр освіти проф. М. Василенко подав план роботи Міністерства, що передбачав українізацію школи, заснування Української Академії Наук і Національної бібліотеки.

5 травня 1918 р. — Міністерство освіти затвердило «Найголовніші правила українського правопису», що їх запропонував Іван Огієнко та схвалила правописна комісія. Правопис надруковано в журналі «Вільна українська школа» (1919 - ч.10) та видано окремим відбитком у Києві 1919.

5-12 липня 1918 р. — засновано Термінологічну Комісію при Природничій Секції Київського Наукового Товариства». Першим головою Комісії став Павло Тутковський, потім — Олександр Яната. Серед джерел, що їх комісія мала використовувати, фігурують, зокрема, матеріяли «Львівського Наукового Товариства», галицькі шкільні підручники, праці Івана Верхратського та інших галицьких науковців. Отже, комісію від самого початку зорієнтовано на вироблення загальноукраїнської наукової термінології.

3 (чи 18) січня 1919 р. — Директорія видала закон про державну українську мову в УНР та про обов’язкове вживання української мови у діловодстві Української Академії Наук.

17 січня 1919 р. — Міністр освіти проф. І. Огієнко запровадив до шкільного вжитку в усій Україні «Головніші правила українського правопису», що їх схвалила спеціальна комісія.

15 лютого 1919 р. — ЗУНР ухвалено «Закон про українську мову в держав­них установах», водночас він дозволяв національним меншинам користуватися своєю рідною мовою у взаємовідносинах з державни­ми властями.

22 травня 1919 р. — вперше в історії на храмове свято в Миколаївському (Військовому) соборі в Києві Всенічну та Літургію правлено українською мовою. Композитор М. Леонтович написав музику на літургійний текст і сам диригував хором.

Цей день вважають днем народження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Київський єпископ Назарій (Блінов) покарав священиків, що брали участь у цих відправах: їм заборонено правити службу Божу.

Становище української мови в УСРР / УРСР та СРСР

Дерусифікація України, розпочата революцією 1917 р. та відродженням української державності, була перервана окупацією України радянськими військами у 1919—1920 р.р.

Встановлення радянської влади відновило панівне становище російської мови в Україні.

ü Російською мовою велося діловодство партійних і державних установ,

ü друкувалася більшість офіційних органів преси, декретів, відозв тощо.

ü Книжкова продукція у 1919—1923 р.р. була переважно російською.

ü Розпочата на підставі постанови XII З'їзду РКП(б) 1923 р. декретом Ради Народних Комісарів УССР від 27 липня 1923 українізація шкільновиховних і культурно-освітніх установ, поширена постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 1 серпня 1923 р. на державний апарат, велася важко, при опорі з боку росіян або зрусифікованих представників інших національностей.

ü Виступаючи офіційно проти будь-яких «спроб утворити для російської культури в Україні панівне становище, що його вона мала за царату», ЦК КП(б)У в постанові від 19 квітня 1927 р. вирішив «визнати за російською мовою особливе значення».

ü У наступні роки, зокрема з 1930 р., у партійних колах посилився активний опір українізації, поєднаний з тенденцією ревізувати постанову XII з'їзду РКП(б) та визнати її неактуальною.

ü 1932—1933 р.р. українізацію замінив гострий протиукраїнський і одночасно русифікаційний курс. Культурні, державні або й партійні діячі, які здійснювали українізацію, були заарештовані, заслані чи розстріляні, а один з головних ініціаторів українізаційного руху, нарком освіти УРСР у 1927—1933 р.р. М. Скрипник вчинив самогубство. Була припинена незначна українізація на Кубані та на інших українських територіях в РРФСР, і посилалася русифікація українців поза межами УРСР.

друга половина 1919 р. — під час окупації України Добровольчою армією генерал Май-Маєвський видав наказ №22 з забороною давати українським школам будь-яку допомогу з державних і земських скарбниць. «Товариство Шкільної Освіти» перебрало керівництво всім шкільництвом, оборону його перед владою і матеріальне забезпечення (з добровільних внесків українських громад, насамперед української кооперації).

ü 1919 року повної румунізації зазнали 38 українських шкіл, 1920 – ще 84.

ü Серед перших були українські гімназії в Чернівцях, Кіцмані та Вижниці, де готували національно свідомі педагогічні кадри. За ними повністю було румунізовано місцеві ремісничі школи, а також Чернівецький університет.

1919 р. — після завоювання України більшовиками - знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів.

9 березня 1919 р. — Третій З’їзд Рад (УСРР) прийняв постанову про викладання в школах української мови, історії та географії України.

3 грудня 1919 р. — за поданням Леніна прийнято резолюцію ЦК РКП(б) і VIII конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні». Основою цієї постанови були «Тези з українського питання» Х. Раковського, де обґрунтовано неодмінність дальшого існування УСРР як формально незалежного державного утворення, проте за умови об’єднання в одному центрі оборонного й господарчого апарату. Ленін виніс тези на розгляд від свого імені. Документ містив пункт, від якого пізніше почалася політика коренізації: Члени РКП(б) на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою.

1920 р. — засновано товариство «Просвіта» в Ужгороді на Закарпатті. Діяло до 1939 р.

1920 р. — в Західній Україні видано «Словник польсько-український і україно-польський» Іларіона Свенціцького. засновано просвітнє товариство «Рідна Хата» на Холмщині та Підляшші.

1920 р. — у Києві надруковано «Російсько-український медичний словник. Матеріяли до Української медичної термінології». за редакцією М. Галина. Словника перевидано в Києві 1994 р.

У Катеринославі надруковано «Словник української мови» Дмитра Яворницького (т.I, А-К, близько 8 200 слів), що мав бути доповненням до «Словаря …» Грінченка і містив лише слова, що їх в цьому словнику не було, або що мали інші значення.

4 травня 1920 р. — постанова Наркомату Освіти УСРР про викладання українських дисциплін у вчительських семінаріях і на вчительських курсах.

21 вересня 1920 р. — Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила декрет про українську мову. Укр. мову запроваджено як предмет у школах і введено до вживання в державних закладах та установах.

29 листопада 1920 р. — спільне зібрання Академії наук схвалило «Найголовніші правила українського правопису» (доповнені й упорядковані, здебільшого А. Кримським, Головніші правила).

Правила затвердив народний комісар освіти УСРР Гринько. 1921 р. правопис видано в Києві окремою брошурою.

3 березня 1921 р. — П’ятий з’їзд Рад схвалив роботу Народного Комісаріяту Освіти (НКО), спрямовану на усунення національної ворожнечі і на розвиток укр.м. як мови більшості трудящих України.

30 травня 1921 р. — на спільному Зібранні Української Академії Наук затверджено створення «Інституту Української Наукової Мови» (ІУНМ).

31 жовтня 1921 р. — Всеукраїнська православна церковна рада проголосила створення Української Автокефальної Православної Церкви. Першим єпископом УАПЦ став протоієрей Василь Липківський. Однією з головних ознак УАПЦ стала рідна мова в усіх ділянках конфесійного життя. Укр. літературна мова залунала в храмах.

1922 р. — на початку року ліквідовано усі «Просвіти» в Україні (на червень 1921 р. — 4822 товариства, читальні, будинки «Просвіти»). Ліквідація «Просвіт» на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців.

13 березня 1922 р. — набрав чинності «Кримінально-процесуальний кодекс», де в ст. SS22 сказано, що легальні процеси провадяться «однією з двох державних мов, українською або російською».

Осінь 1922 р. — другий секретар КП(б)У Дмитро Лебідь висунув теорію «боротьби двох культур»:

þ російської — революційної, передової, пролетарської і міської

þ української — контрреволюційної, відсталої й сільської.

У цьому двобої українській культурі належало поступитися й загинути.

22 листопада 1922 р. — ВУЦВК затвердив Кодекс законів про народну освіту в УСРР, де сказано:

17–25 квітня 1923 р. — ХІІ з’їзд РКП(б) прийняв резолюцію з національного питання. Проголошено політику коренізації партійно-державного апарату в неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми «українізації».

3 грудня 1919 р. — за поданням Леніна прийнято резолюцію ЦК РКП(б) і VIII конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні». Основою цієї постанови були «Тези з українського питання» Х. Раковського, де обґрунтовано неодмінність дальшого існування УСРР як формально незалежного державного утворення, проте за умови об’єднання в одному центрі оборонного й господарчого апарату. Ленін виніс тези на розгляд від свого імені. Документ містив пункт, від якого пізніше почалася політика коренізації: Члени РКП(б) на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою.

22 червня 1923 р. — напередодні та під час роботи пленуму ЦК КП(б)У українська меншість партії боролася за справжнє впровадження політики українізації у щоденне життя;

зокрема висунуто вимогу визнати українську мову, нарівнi з російською, державною мовою в Україні. На засіданні прелімінарної комісії ця пропозиція пройшла більшістю голосів попри протести Г. Петровського та М. Фрунзе, проте на загальній сесії її відкинули і термін «державна мова» замінили на «дві загальновживані мови».

27 липня 1923 р. — Декрет РНК УРСР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ».

1 серпня 1923 р. — постанова ВУЦВК та РНК УРСР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». В ній сказано:

1924 р. — У Києві видано Нариси з історії української мови О. Шахматова та А. Кримського.

12–16 травня 1924 р. — VIII конференція КП(б)У. Виступ Е.І. Квірінґа, де він посилався на поширену серед партійців (українців серед них було 33%, а в ЦК КП(б)У — менш ніж 16%) думку, що треба припинити українізацію національних меншин та міського пролетаріату в Україні.

У 1924 р. – через чотири роки по закінченні війни на Сході – Польська республіка видала закон про обмеження вживання української мови в адміністративних органах та судах на підвладних полякам українських землях.

ü 31 липня 1924 р. — за проєктом Ст. Ґрабського (міністра освіти Польської республіки 1923–1926 рр.) прийнято закон (lex Grabski) про обмежене вживання української мови в адміністративних органах, суді, школі. Українські школи ставали українсько-польськими; вибір між польською та українською мовами робили на підставі референдумів батьків

Якщо в 1922-1923 навчальному році в Східній Галичині існували 2532 українські школи, то в 1929-1930 їх залишилося 749.1 У 1937 р. їх залишалося тільки 352. На Волині протягом цього часу кількість українських шкіл скоротилася з 440 до 8(!). На рівні середньої освіти становище було ще гіршим: 1931 року одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, одна українська – на 230 тис. українців.

ü У Львівському університеті ліквідували українські кафедри, а самих українців намагалися туди не допускати.

Коли ж українські викладачі та студенти влаштували свій власний неофіційний " таємний" університет у Львові, польські націоналісти за підтримки офіційної влади почали його погроми. Це тривало кілька років, доки читати лекції українцям українською мовою стало неможливо навіть в умовах підпілля. Проте в 1920-1925 рр. тисячі студентів встигли хоча б частково одержати українську вищу освіту. У період свого розквіту " таємний" університет включав 54 професори, 15 кафедр і близько 1500 студентів.

ü Щоб розділити українців, польська влада розпочала пропаганду серед карпатських гуцулів, лемків та бойків ідеї про їх окремішність від решти українського народу.

Відповідно робилися спроби розвинути лемківський діалект в окрему мову.

Тим часом на Холмщині та Поліссі влада перевела на польську мову управління православною церквою, богословську освіту і навіть богослужіння.

ü У 1924 р. було видано закон, згідно якого всі румуни, які «загубили материнську мову» [тобто українці], мають давати освіту дітям лише в румунських школах.

Буковина з австрійських часів мала автономію та широку систему україномовного шкільництва — до 1927 р. усе це було ліквідовано. Міністерське розпорядження від 31 грудня 1929 р.дозволяло лише кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців (це положення було скасовано у 1933 р.). 9 вересня 1934 р. всіх укр. вчителів, які вимагали вивчення укр. мови, спеціальним розпорядженням міністерства виховання Румунії звільнили з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу».

Мовна політика чеської влади щодо мовних прав українців суттєво відрізнялася від політики СРСР. Польщі та Румунії. Уряд підтримував українське шкільництво. В 1938 р. у Закарпатті працювало 469 народних, 138 фахових і 23 городянські школи, де домінувала українська мова. Крім того, діяли 5 українських гімназій і 4 вчительські семінарії. Історик О.Субтельний наводить трохи інші дані: 851 українська початкова школа й 11 гімназій.

1925 р. — видано «Український правопис». Він містив Найголовніші правила, що їх видала Академія наук, з деякими додатками М. Грунського та Г. Сабалдиря.

1926 р. — Раднарком видав книжку декретів і директив «Українізація радянських установ» (Декрети, інструкції і матеріяли. - Ч.2). Вона містила текст «Положення про забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української культури». Державні службовці повинні були цілком перейти на українську мову або піти з посад.

30 березня 1926 р. — початок таємного готування " контрукраїнізації".

Створено обіжника ГПУ «Про українську громадськість», де сказано, що українізацію використовують для організації прибічників націоналізму та визначено носіїв українського націоналізму — УАПЦ, ВУАН і власне всю сферу культури.

серпень 1926 р. — Комісія для впорядкування українського правопису надрукувала проект правопису. Почалося його широке обговорення на всіх територіях проживання українців (видано 5 випусків спеціального додатку до газети Вісті ВУЦВК під назвою «Український правопис: Дискусійний бюлетень»).

1927 р. — видано «Курс історії укр. язика. Вступ і фонетика Є. Тимченка» (2 доп. вид.— 1930).

19 квітня 1927 р. — постанова ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації». Проголошено таке:

6 вересня 1928 р. — нарком освіти М. Скрипник затвердив «Український правопис», тобто надав йому статус обов’язкового.

Правопис надруковано 1929 року, відтоді всі школи й видавництва УРСР зобов’язані були його дотримуватися. Заради єдності української літературної мови, провід НТШ у Львові ухвалив дотримуватися норм нового правопису в Галичині попри незгоду й протести багатьох галицьких мовознавців та письменників.

1929 р. — Арешти інтелігенції та діячів Української Автокефальної Православної Церкви за справою Спілки Визволення України (СВУ).

п.пол. 1930 р. — у першому числі журналу «Прапор марксизму» вміщено ст. Наума Кагановича «Проти " народництва" в мовознавстві (Куди йде укр. літ-на мова?)». Стаття започаткувала кампанію проти шкідництва на мовному фронті, що її провадили переважно політики, зокрема Постишев, Затонський та найактивніший з усіх Андрій Хвиля (Олінтер).

7 березня 1930 р. — Президія ВУАН прийняла ухвалу про реформу мовних установ. Зліквідовано Інститут Української Наукової Мови, комісії: для складання словника живої української мови, історичного словника української мови, етимологічного словника, нормативної граматики української мови, діалектологічну, історії української мови. На їхніх залишках створено Науково-Дослідчий Інститут Мовознавства.

Постановою Раднаркому від 1 серпня 1930 р. до нього зараховано київську та харківську науково-дослідчі катедри мовознавства і дніпропетровську мовознавчу секцію. До нового інституту після чисток потрапила лише половина старого складу. Директором новоствореного інституту призначено Г. Ткаченка (перебував на посаді протягом короткого часу), потім Наума Кагановича (до 1937 року).

1933 р. — телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників.

6 квітня 1933 р. — за наказом нового керівництва Наркомосу УСРР організовано комісію для перевірки роботи на мовному фронті. Голова комісії — Андрій Хвиля, у складі комісії Микола Наконечний, Олекса Синявський, Кость Німчинов, Грищенко, Наум Каганович. Завданням комісії було «відкинути штучне відмежування української мови від російської мови у словниках та усунення націоналістичних правил правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазні культури».

26 квітня 1933 р. — нарада в ЦК КП(б)У з питань національної політики.

Новопризначений Нарком освіти В. Затонський у доповіді про національну політику партії в школі наголосив, що «падіння числа шкіл російської нацменшости є наслідок перекручення лінії партії, працівники освіти засмічені націоналістичними, класово-ворожими елементами». Він назвав відповідальних за це: «… Ці націоналістичні елементи могли так широко провадити свою діяльність тому, що їм допомагали деякі вказівки самого Наркомпросу».

Доповіді А. Хвилі на засіданні комісії та на цій нараді стали основою статті «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті» в журналі «Більшовик України», що була видана ще й окремою брошурою накладом 60 тисяч примірників. Широкому загалові викладено завдання:

ü припинити негайно видання всіх словників,

ü переглянути словники і всю термінологію,

ü провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Рад. Союзі і вживана й на Україні,

ü переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи,

ü переглянути український правопис,

ü змінити настанову щодо мовного оформлення УРЕ,

ü видати спеціального документа, який би всі ці питання всебічно охопив і забезпечив цілковитий дальший розвиток української радянської культури на мовному фронті дійсно більшовицькими шляхами.

3 травня 1933 р. — Колегія НКО прийняла і затвердила ухвалу комісії НКО для перегляду роботи на мовному фронті «Про зміну окремих пунктів офіційного Українського правопису» (SS 54-55, чужомовні І, h, g).

Новий правопис прийнято без загального обговорення (було лише кілька заяв Хвилі). Хто саме переглядав правопис, невідомо, найімовірніше, це був Н. Каганович.

До правопису внесено 126 поправок, а розділ про чужі слова переписано цілком; написання їх майже цілковито виправлено за російським взірцем.

ü Літеру ґ вилучено з абетки.

ü Коли писати л чи ль, скопійовано з рос. з усіма непослідовностями (Ісландія, але Фінляндія тощо).

ü Норми російського правопису поширено навіть на слова, які ще до змін 1928—1929 pp. мали форму, відмінну від російської, зокрема хемія та магнет перетворилися на хімію та магніт.

ü Прикметники із суфіксами -ськ-, -зьк-, -цьк- так допасовано до російських норм, що неможливо було сформулювати правило на українській основі.

ü Сказано, що слід дотримуватися «узвичаєної» вимови; промовчано, що ця вимова не українська, а російська.

Газети та інші видання переведено на новий правопис негайно (у травні), ще до його затвердження і публікації.

друга половина 1933 р. — у Харкові видано книжку А. Хвилі «Знищити коріння українського націоналізму» з вимогами провести чистку серед мовознавців і в мовознавчих установах; вилучити з ужитку всі праці буржуазних мовознавців у ділянці термінологіі, лексикографії й синтаксису; переглянути правопис; підготувати нові словники, загальні й термінологічні. Головну хибу попередньої роботи Хвиля вбачає в тім, що «особливо велику шкідницьку роботу провели укр. націоналісти на мовному фронті, намагаючись відірвати розвиток у. м. від мови російської».

червень 1933 р. — наприкінці місяця Політбюро ЦК КП(б)У затвердило постанову Про зміну в українській науковій термінології, граматиці та правопису, подану комісією у складі М. Попова, С. Косіора, П. Постишева, В. Затонського та А. Хвилі. Постанову не оприлюднено, текст зберігся лише в архіві.

9 липня 1933 р. — збори харківського партактиву «Про націоналістичні ухили в лавах партійної організації і про завдання боротьби з ними». Шумського критиковано за те, що він вимагав підміни більшовицької українізації буржуазно-націоналістичною, а Скрипника звинувачено в тому, що він докотився до прямих закликів «розвивати національну свідомість». У виступі секретаря ЦК КП(б)У М. Попова є такі пасажі:

лютий 1934 р. — видано окремою книжкою «Український правопис (1933)».

Склад правописної комісії не названо. У передмові Андрія Хвилі зазначено: «Основні виправлення стосуються ліквідації усіх правил, що орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазні культури, перекручували сучасну українську мову, ставили бар’єр між українською та російською мовами».

п.пол.1937 р. — газета «Комуніст» почала напади на «Український правопис Хвилі».

Фактично закиди зводилися до написання слова Европа (мало б бути Європа, згідно з російською вимовою) і до правила утворювання складених слів типу двоповерховий, що мали б починатися, на взірець російських, першим складником у формі двох-, трьох- (рос. двух-, трёх-).

Серпень 1937 р. — фізичне знищення і заслання працівників «Інституту мовознавства». Тяглість розвитку українського мовознавства перервано.

20 квітня 1938 р. — ухвалено постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України» та «Про реорганізацію шкіл на Україні на виконання рішення РНК СРСР і ЦК ВКП(б) " Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік та областей"». У постановах вперше фігурує наказ про обов’язковість викладання російської мови в усіх неросійських школах.

8 травня 1938 р. — ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про складання нового українського правопису» і розглянув склад Правописної комісії: Ф. Редько (голова), М. Грунський (відповідальний секретар), Шматлай, Бойко, Пелипас, Гаврик, Гринштейн.

РНК УРСР затвердила постанову та склад комісії 14 травня. Головним завданням правопису проголошено насамперед «ліквідувати націоналістичні перекручення… українського правопису».

Восени 1938 року «Український правопис» (проект видання четвертого) надруковано на правах рукопису для обговорення, наклад 350 примірників.

1940 р. — надруковано «Російсько-український словник (Проект)» за ред. М. Калиновича, М. Грунського, І. Кириченко. Під час обговорення виникли істотні заперечення засад його побудови. Тому було створено спеціальну комісію для редагування словника під головуванням літературознавця Ф. Редька. До її складу введено й А. Кримського. Під час роботи комісії виявилося, що неможливо узгодити супротивні підходи членів комісії до засад укладання словника. На знак протесту проти схвалених засад А. Кримський вийшов зі складу комісії, зазначивши в заяві (4 травня 1941 р.), що комісія грубо втручається в норми української мови і створює «антинаукового і тенденційно-шкідливого " російсько-російського" словника».

4 березня 1940 р. — постанова РНК УРСР «Про реорганізацію початкових і середніх шкіл на території західних областей України». Зокрема наказано: «В школах з неукраїнською мовою навчання запровадити обов’язкове вивчення укр. і рос. мов, а в школах з укр. мовою — вивчення російської мови».

28 серпня 1943 р. — у селищі Помірки під Харковом розглянуто, в основному схвалено й передано на затвердження Наркомові освіти П. Тичині проект українського правопису Правописної комісії, яку від 1942 р. очолив акад. Л. Булаховський. Спроби повернути деякі правила правопису 1928 р. були невдалими.

Український правопис ще сильніше наближено до російського. У засіданні, крім Наркома освіти та членів правописної комісії Л. Булаховського, М. Рильського, брали участь Голова Ради Народних Комісарів УРСР Н. Хрущов, Секретар ЦК КП(б)У Д. Коротченко, Голова Президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха, Заступник Голови Ради Народних Комісарів УРСР В. Старченко, Секретар ЦК КП(б)У з пропаганди К. Литвин, генерали та офіцери.

5 травня 1945 р. — Народний комісар освіти акад. П. Тичина підписав і, отже, надав чинности схваленій 1943 року новій (третій) редакціі правопису, що її почали розробляти 1938 року. У правописі 1945 року не відновлено жодного з вилучених правил 1928 р. Перше видання вийшло друком 1946 року.

Деякі елементи далі наближено до російського правопису, зокрема введено флексію -і в родовому відмінку однини іменників з -ен: імені замість імени.

1946 р. — постанова Ради Міністрів Радянського Союзу про затвердження українського правопису, наближеного до російського.

1955 р. — у Києві видано «Французько-укр. словник» О. Андрієвської та Л. Яворовської (близько 50 000 слів).

1957 р. — у Києві видано «Українсько-англійський словник» Михайла Подвезька (близько 60 000 слів).

1958 р. — постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17 квітня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову.

1959 р. — у Києві видано Німецько-укр. словник В. Лещинської та інш. (близько 50 тис. слів).

17 квітня 1959 р. — Сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». Вивчення української мови в школах оголошено необов’язковим. На «вимогу батьків і дітей» зменшено кількість шкіл з українською мовою викладання, ігноровано вивчення української мови й літератури в російських школах, скорочено кількість годин викладання української літератури й мови в середніх спеціальних навчальних закладах.

1961 р. — набув чинностi «Український правопис 1960-1961 рр. (четверта редакція)», де «українські правила наближено до " Правил російської орфографії та пунктуації", що вийшли друком 1956 р.» Голова комісії Л. Булаховський.

1965 р. — згідно з повідомленнями самвидаву, міністр освіти УРСР Ю. Даденков готував республіканську реформу, що передбачала

ü надавати перевагу під час вступу до вищих навчальних закладів абітурієнтам, що добре знають українську мову;

ü викладання всіх суспільних наук перевести на українську мову;

ü українська мова мала стати мовою діловодства;

ü наукові журнали, підручники й посібники мали друкувати українською мовою тощо.

Реформу Даденкова зупинила «директива з Москви».

вереснь - грудень 1965 р. — Іван Дзюба написав книжку «Інтернаціоналізм чи русіфікація?». В грудні він передав її Шелестові та Щербицькому разом з листом протесту проти політичних арештів діячів української культури. Книжку розповсюджували самвидавом.

1970 р. — наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою.

1970 р. — Інститут мовознавства ім. О. Потебні почав видавати 11т «Словник у. м.» (120 000 слів). Видання завершено 1980 р.

1975 р. — нова цензура «Кобзаря» Т.Шевченка.

1978 р. — колегія Міносвіти УРСР. Директива «Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах».

1979 р. — Ташкентська конференція - «Російська мова - мова дружби народів».

1983 р. — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу «Про поліпшення вивчення російської мови у школах республік». Доплата за російську мову викладання 15% та поділ класів.

1989 р. — постанова ЦК КПРС «Про єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі» (російську). Те ж у проекті Конституції М.Горбачова.

11 лютого 1989 р. — установча конференція «Товариства української мови ім. Тараса Шевченка», метою якого проголошено «утвердження української мови в усіх ділянках суспільного життя». Статут Товариства надруковано 2 березня в газеті Літературна Україна.

16 лютого 1989 р. — у газеті «Літ-на Україна» надруковано проект Програми «Народного Руху України за перебудову». Він містить вимогу надати «укр. мові статус державної мови в УРСР».

14 листопада 1989 р. — затверджено «Український правопис 1989 року (5 редакцію правопису 1933 р.)», оприлюднено 1990 р.

Попри повернення деяких правил правопису 1928 року (найпомітніше — повернення літери ґ), як зазначено в передмові, третє видання є органічним продовженням першого (1946 р.) і другого (1960 р.). Голова Орфографічної комісії АН УРСР Віталій Русанівський.

1990 р. — Верховна Рада Радянського Союзу. Закон про мови народів Радянського Союзу закріплює за російською мовою статус офіційної на всій території СРСР.

У 60-80-ті р.р. XX ст. в Польській Народній Республіці кількість українських шкіл зменшилася із 152 до 29. 1977 року відповідним розпорядженням змінили українські назви 110 населених пунктів, і лише протест польських інтелігентів змусив уряд повернути історичні назви частині місцевостей.

Українська мова в незалежній Україні

7 жовтня 1991 р. — Президія НАН України заснувала на базі трьох відділів Інституту мовознавства ім. О. Потебні Інститут української мови.

Директором став Олександр Тараненко, від червня 1998 р. — Василь Німчук.

11 вересня 1992 р. — у Київському університеті відкрито перший в світі лінгвістичний музей. Засновник і збирач фонду — Костянтин Тищенко.

22–25 вересня 1992 р. — у Львові проведено «Першу міжнародну конференція Проблеми укр.науково-технічної термінології», що стала регулярною. У вересні 2002 року відбулася 7 конференція.

1993 р. — НТШ у Львові почало перевидавати гаслову «Енциклопедію Українознавства» (ЕУ-2). Останній 11 том (Доповнення і виправлення) видано 2003 року.

ü У Києві вийшов друком перший англійсько-український термінологічний словник — Англо-

український математичний словник Р. Воронки, М. Кратка, Є. Мейнаровича та В. Павленка (близько 10 000 термінів).

ü Видано четверте, виправлене і доповнене, видання «Українського правопису», головним

досягненням якого є виправлення помічених помилок третього видання й оновлення ілюстративного матеріалу. Потребу єдиного укр. правопису воно не задовольняє. Голова Орфографічної комісії АН України В. Русанівський.

1994 р. — Видано Орфографічний словник української мови (120 000 слів). Словник є спробою допасувати словника 1975 р. до вимог третього видання правопису.

ü У Києві перевидано тритомову статейну Енциклопедію Українознавства (ЕУ-1).

ü 8 червня 1994 р. — затверджено склад Національної правописної комісії.

ü 19 липня 1994 р. — інавгураційна промова президента Леоніда Кучми: «Ближчим часом я маю намір запропонувати зміни до чинного законодавства з метою надання російській мові офіційного статусу при збереженні за українською мовою державного статусу». Це речення спричинило вибухову активізацію сил, що протидіяли запровадженню та виконанню Закону про мови, і різкий відкат у вживанні української мови в державних установах та освітніх закладах.

1996 р. — у Києві видано 2 т«Англо-український словник» Миколи Балли (близько 120 000 слів).

28 червня 1996 р. — Верховна Рада України прийняла Конституцію України. Мовну політику держави визначає стаття 10, у відповідності до якою українська мова в Україні є державною.

1999 р. — восени надруковано Український правопис. Проект найновішої редакції, керівник авторського колективу Василь Німчук. Наклад — 100 прим.

2000 р. — У Києві видано Енциклопедію української мови.

Українське Біблійне Товариство (засновано у червні 1991р.) видало «Новий Заповіт». Це частина нового повного перекладу Біблії.

2001 р. — у Києві видано «Великий тлумачний словник сучасної укр. мови» за ред. В. Бусла (170 000 гасел).

ü січень – лютий 2001 р. — «Правописне божевілля», масований наступ ЗМІ (переважно російськомовних) проти проєкту «Найновішої редакції українського правопису», що його мала розглядати «Національна правописна комісія» на засіданні, призначеному на 14 лютого. Обговорення припинено після того, як Президент оголосив річний мораторій на прийняття нового правопису.

ü 24–27 червня 2001 р. — Апостольський візит Папи Римського Івана Павла II в Україну. Протягом візиту в літургійних відправах, проповідях, благословеннях та виступах, трансльованих з Києва та Львова у понад 100 країн світу, Першоієрарх Католицької Церкви звертався до громадян України українською мовою.

19 лютого 2002 р. — Кабінет міністрів України прийняв постанову 198 «Про українську національну комісію з питань правопису», згідно з якою зі складу комісії виведено багатьох відомих мовознавців, зокрема більшість авторів «Проекту найновішої редакції» та всіх закордонних членів комісії. Натомість до комісії залучено функціонерів високого рангу (немовознавців) та мовознавців, відомих своїм негативним ставленням до реформи правопису. Постанову не надруковано, інформація про неї є лише на сайті Кабінету міністрів.

2003 р. — видано «Український правопис, проект», керівник авторського колективу В. Русанівський. Наклад — 75 примірників.

15 лютого 2010 р. — Президент України В.А. Ющенко підписав указ № 161/2010, яким затвердив концепцію державної мовної політики.

Своїм указом Віктор Ющенко доручив Кабінету Міністрів до 15 травня 2010 р. розробити і затвердити державну програму розвитку і функціонування української мови та мов національних меншин на 2011-2015 роки.

Крім розробки програми розвитку української мови, доручено також

ü удосконалити законодавство про мови,

ü забезпечити розширення застосування української мови в засобах масової інформації,

ü сфері культури, освіти і науки.

Метою Концепції є визначення стратегічних пріоритетів та орієнтирів у подоланні деформацій національного мовно-культурного та мовно-інформаційного простору, забезпеченні мовних прав громадян та єдності України.

Згідно з концепцією, пріоритетом державної мовної політики має бути утвердження і розвиток української мови, а також забезпечення її функціонування в усіх сферах суспільного життя.

Пріоритетним у реалізації державної мовної політики, зокрема, має бути забезпечення прав громадян на отримання інформації українською мовою, у тому числі через друковані ЗМІ, рекламу, а також на перегляд іноземних фільмів, дубльованих чи озвучених українською мовою. Серед пріоритетів також розвиток українського сегменту інтернету та комп'ютерного забезпечення українською, поліпшення якості українського мовлення на вітчизняному теле-і радіоканалах, створення системи чинного контролю за дотриманням законодавства про мови та механізми його здійснення, розробка механізмів захисту української мови і мов нацменшин від будь-яких проявів публічного приниження чи зневажання.

2012 р. – Зако́ н «Про заса́ ди держа́ вної мо́ вної полі́ тики» № 5029-VI (неофіційно — закон Колесніче́ нка-Ківа́ лова, «мовний» закон). Закон був внесений народними депутатами Вадимом Колесніченком та Сергієм Ківаловим 7 лютого 2012 року.

5 червня 2012 року прийнятий Верховною Радою України у першому читанні 234 голосами «за» (на думку противників прийняття цього закону за нього голосувало 172 депутати).

3 липня 2012 року — у другому читанні 248 депутатськими картками (голосування відбулось з порушенням Конституції України, норм регламенту та процедури розгляду).

31 липня закон, попри категоричну власну заяву в ефірі каналу " Рада" про непідписання закону прийнятого в такій спосіб, підписаний Головою Верховної Ради В. Литвином,

8 серпня — Президентом України В. Януковичем.

Закон викликав значний резонанс у суспільстві. Проти його прийняття відбулися масові протесту, зокрема у рамках кампанії «Займіться ділом, а не язиком!», відбулася бійка у залі засідань Верховної Ради України при першій спробі його прийняття у першому читанні. Мали місце і акції на підтримку законопроекту (у східних та південних областях України).

Процедуру набуття чинності проект закону пройшов 10 серпня 2012 року.

Закон встановлює, що державною мовою є українська мова, але істотно розширює використання регіональних мов, якщо кількість носіїв цих мов перевищує 10% від населення певного регіону. Так, частина 7 статті 7 закону зобов'язує громадян, які проживають на території, де функціонує регіональна мова або мова меншин, розвивати та використовувати таку мову - " У межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини,..., здійснення заходів щодо розвитку, використання і захисту регіональної мови або мови меншини, передбачених цим Законом, є обов'язковим для місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, установ, організацій, підприємств, їх посадових і службових осіб, а також громадян - суб'єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб. "

Дія закону розповсюджується на 18 мов: російську, білоруську, болгарську, вірменську, гагаузьку, ідиш, кримськотатарську, молдавську, німецьку, новогрецьку, польську, ромську (циганську), румунську, словацьку, угорську, русинську, караїмську, кримчацьку.

Закон містить визначення " рідної мови", що ототожнює її з " першою мовою".

Закон містить 17 помилкових посилань на неналежну статтю закону (ч.3 ст.8, замість ч.3 ст.7).

Закон складається з 11-ти розділів та 32-х статей.

Він припиняє дію закону Української РСР «Про мови в Українській РСР», вносить зміни у декілька діючих законів.

У різномантіних висновках зазначено, що законопроект суперечить Конституції України, порушує Бюджетний кодекс України і спрямований на знищення української мови. Він зазнав нищівної критики у висновках органів державної влади та її підрозділів: Головного науково-експертного управління Верховної Ради України (23.05.2012), парламентських Комітетів – з питань культури й духовності (23.09.2011), з питань бюджету (03.11.2011), Міністерства фінансів України (09.09.2011), Міністерства юстиції України (27.09.2011).

Не підтримали цей законопроект також профільні установи НАН України: Інститут мовознавства (16.09.2011), Інститут української мови (22.09.2011), Інститут політичних і етнонаціональних досліджень (22.09.2011), Інститут літератури імені Тараса Шевченка, Інститут держави й права (05.09.2011), Український мовно-інформаційний фонд (09.09.2011), а також Академія наук вищої школи України (16.09.2011) та Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка (вересень 2011 року).