Наука банківського права та її місце в системі юридичних наук

Наука банківського права вивчає правове регулювання банківських відносин. У зв'язку з цим виникає питання про те, яке місце займає наука про банківське право в системі російського правознавства.

Відповідь на це запитання дозволяє зрозуміти сутність та роль науки банківського права у вивченні правового регулювання банківських відносин, її предмет і методологію, її можливості у вдосконаленні банківської системи табанківської діяльності.

Право і держава - складні соціальні системи, які складаються з безлічі різних за якістю і рівнем підсистем. Кожна з цих підсистем має свої взаємопов'язані з загальною системою цілі, структуру та функції. В кінцевому рахунку, всі вони повинні бути підпорядковані інтересам нормального життя громадянського суспільства.

З цієї точки зору і право і держава, а також публічний статус структур громадянського суспільства, - усі вони є загальним об'єктом дослідження для всіх юридичних наук, причому кожна з них вивчає какой-то свій певний компонент у цьому загальному для правознавства об'єкті. Цей компонент є предметом вивчення для юридичної науки. Така спеціалізація об'єктивно необхідна. Вона відображає закономірності об'єкта і відповідає методології вивчення держави і права.

Згідно з усталеною в теорії права і держави схемою всі юридичні науки поділяються на три великі групи:

а) теорія та історія держави і права, історія політичних і правових вчень;

б) галузеві юридичні науки;

в) спеціальні та прикладні юридичні науки.

Банківське право відноситься до розряду галузевих юридичних наук, тобто таких наук, які вивчають певну галузь в системі права. Банківське право як галузь права становить предмет науки банківського права.

Юридичні науки пов'язані між собою. Взаємозв'язок науки банківського права з загальнотеоретичних та історичними науками має методологічне значення.

У науці банківського права методологічну функцію виконують поняття теорії права і держави, перш за все поняття права, правової системи, правової норми і правовідносин. Вони створюють загальні орієнтири для дослідження банківського права, для розуміння його застосування в конкретній ситуації. Наприклад, відомчі вимоги з підготовки та видання нормативних актів Банку Росії в ряді випадків (див. докладніше в главі II книги) містять такі положення, тлумачення яких неможливе без використання понять теорії права і держави. Методологічне значення мають і такі категорії, як громадянське суспільство та правове соціальну державу. У ст. 1 Конституції Російської Федерації йдеться: " Росія - Росія є демократична федеративна правова держава з республіканською формою правління". Отже, принципи банківського права, його норми та практика їх застосування повинні відповідати ідеям правової держави. Ці ідеї розроблені теорією права і держави і є своєрідними методологічними принципами, на які повинні орієнтуватися всі юридичні науки, в тому числі і банківське право. (Докладніше про взаємозв'язок між теорією держави і права та банківським правом див.: www.bratko.ru).

Логічні взаємозв'язки обумовлені єдністю вивчається об'єкта. Тому межа, розділяє предмети тієї чи іншої юридичної науки, певною мірою умовна. Це добре видно на прикладі таких наук, як цивільне право і банківська право. Цивільне право вивчає цілий ряд тем, які одночасно є предметом вивчення в науці банківського права. В їх числі і договір банківського рахунку, та договір банківського вкладу, і деякі інші теми, які є загальними для цих наук.

Далі ми ще повернемося до проблеми розмежування галузей, зараз же відзначимо, що між ними завжди є більш-менш тісний взаємозв'язок. Межі між предметами юридичних наук не тільки умовні, але й рухливі. Ця рухливість обумовлена постійним процесом спеціалізації та інтеграції наукових знань. У міру накопичення нових наукових знань з'являється потреба в їх інтеграції. Тому в системі права з'являються нові наукові дисципліни. Вони можуть поступово розвинутися у цілу галузь юридичної науки, відокремитися від вже сформованої галузі і скласти самостійну галузь наукового знання. Так, на наш погляд, сталося з банківським правом, а потім, відповідно, і з наукою банківського права. Історія цього питання така. Спочатку банківське право було складовою частиною науки фінансового права. Але в подальшому розвиток ринкових відносин стало причиною відділення науки банківського права від науки фінансового права.

Наука фінансового права відрізняється від науки банківського права своїм основним предметом дослідження, яким є державні фінансові і муніципальні фінансові відносини. У самому загальному плані її можна визначити як науку, яка вивчає правове регулювання державної та муніципальної фінансових систем. На відміну від цього банківське право вивчає організацію та функціонування банківської системи, основу якої складають грошово-кредитні, то є суто ринкові, відносини.

Наука банківського права найбільш тісно пов'язана з наукою цивільного права. Але й у цих наук різні предмети. Наука цивільного права вивчає цивільно-правові відносини, а наука банківського права вивчає правове регулювання банківських правовідносин. Про ці відмінності ми поговоримо докладніше, коли будемо розкривати поняття банківського права як галузі російського права. Предмет і метод банківського права

Беззаперечним є твердження, що об'єктивним критерієм поділу права на галузі є матеріальний зміст суспільних відносин, урегульованих нормами права.

Ці відносини повинні бути однорідними, специфічними і володіти певною єдністю на рівні діяльності, оскільки, як правило, окрема юридична норма регулює поведінку на рівні поведінкової операції, інститут права — на рівні дії, а галузь права — на рівні діяльності.

Визначаючи предмет банківського права, можна навести узагальнюючу позицію ряду науковців, згідно з якою предмет банківського права — це суспільні відносини, які виникають у процесі побудови, функціонування і розвитку банківської системи, зокрема в процесі здійснення центральним банком та кредитними установами банківської діяльності, а також суспільні відносини, які виникають у процесі регулювання банківської системи з боку держаних органів в інтересах громадян, організацій та держави.

Якщо проаналізувати вищенаведене визначення предмету банківського права, можна зробити висновок, що ключовою категорією в суспільних відносинах, які складають предмет банківського права, є банк. Безперечно, банк є ключовим суб'єктом банківських відносин, однак, на нашу думку, предметом банківського права є також і інші відносини, зміст яких складає банківська діяльність, однак суб'єктами яких є інші особи, ніж банки. Зокрема мова йде про фінансові установи, що здійснюють діяльність на підставі Закону України «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг».

Однак, так чи інакше, щоб окреслити предмет банківського права, необхідно чітко визначити риси і особливості такого поняття як банк.

Сформулювати поняття «банк» намагалось багато вчених-юристів.

Деякі з науковців у якості основної ознаки комерційного банку виділяли договірний характер відносин між банком і його клієнтами. Але при цьому поза увагою залишалося те, що банк порівняно з іншими суб'єктами підприємництва має деякі повноваження владного характеру, які не дозволяють визначити правову природу відносин між банком і клієнтом повною мірою як договірну.

Край суперечкам щодо поняття банку поклала нова редакція закону «Про банки і банківську діяльність», згідно зі статтею 1 якого банк визначається як юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку здійснювати в сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власні ризики, відкриття та ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

У питанні визначення поняття фінансової установи в чинному законодавстві України існує певна неузгодженість. Так, відповідно до статті 1 Закону України «Про Національний банк України», фінансовою установою є юридична особа, яка проводить одну або декілька операцій, що можуть виконуватися банками, за винятком залучення вкладів. У той же час у статгі 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» поняттю фінансової установи надається більше значення, оскільки до фінансових послуг, які можуть надавати юридичні особи — фінансові установи, відноситься залучення фінансових активів з зобов'язанням щодо наступного їх повернення. Та в будь-якому випадку основною ознакою фінансової установи є надання фінансових послуг за умови отримання відповідного правового статусу та дозволу на їх здійснення.

Особливість банку порівняно з іншими фінансовими установами полягає в тому, що банк є основним фінансовим інститутом, який покликаний здійснювати банківську діяльність, що має виключний характер. В той же час всі інші фінансові установи — це в основному спеціалізовані організації, які виконують певні банківські операції залежно від свого правового статусу.

Отже, невід'ємною частиною таких понять як банк і фінансова установа є категорія «банківські операції», яка й розкриває зміст їх діяльності.

Разом з тим, у законодавстві немає визначення банківської операції, а в статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» наводяться лише ті види банківських операцій, які банки мають право здійснювати на підставі банківської ліцензії, а також операції та угоди, які виконуються на підставі письмового дозволу Національного банку України або в порядку, визначеному законодавством України. Крім банків, визначені законом операції і угоди мають право здійснювати також інші фінансові установи.

Банківські операції поділяються на види:

— за характером: пасивні (вклади); активні (кредитні угоди); посередницькі; допоміжні;

— за змістом: майнові; немайнові.

Отже, поряд з поняттям «банківська операція» застосовується поняття «угоди, які можуть виконувати банки та фінансові установи».

Загальновідомим є факт, що ще за часів Римської імперії угода являла собою інститут цивільного права. Цивільним кодексом України, в статті 202 закріплено, що правочинами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Банківську угоду (правочин) характеризують такі ознаки:

— угода — це завжди вольовий акт, тобто дія;

— угода — це дія яка є правомірною, тобто яка відповідає вимогам, додержання яких необхідна для її чинності, зокрема тим, які встановлені статею 203 Цивільного кодексу України;

— угода спрямована на виникнення, припинення чи зміну банківських правовідносин.

Разом з тим, на нашу думку, з наведених ознак банківських угод жодна не виділяє банківську угоду в окрему категорію. Тому пропозиція щодо закріплення в законодавстві поняття і переліку банківських угод, а також відмежування їх від банківських операцій на підставі самого лише суб'єктного складу учасників даних правовідносин вбачається не зовсім обгрунтованою.

Враховуючи вищевикладені поняття про банк, характер його діяльності і сукупність банківських операцій, які він виконує, можна окреслити таке поняття, як банківська діяльність: це системоутворююча категорія при визначенні особливостей суспільних відносин, які складають предмет банківського права.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про банки і банківську діяльність», визначення банківської діяльності наводиться через сукупність трьох банківських операцій, які можуть здійснювати тільки такі юридичні особи, як банки — це залучення у вклади грошових коштів, видання кредитів і здійснення розрахунків. Оскільки усі ці види діяльності в їх сукупності можуть здійснювати лише банки, така позиція є досить виправданою.

На думку багатьох науковців, самою лише банківською діяльністю предмет банківського права не вичерпується. В нього також включаються суспільні відносини, які виникають у процесі функціонування банківської системи. До цього потрібно додати й фінансову діяльність інших фінансово-кредитних установ.

Необхідно виділити такі особливості банківської діяльності, які відокремлюють зазначену діяльність від інших видів господарювання:

— одержання прибутку банком пов'язано з ризиком;

— одержання прибутку здійснюється від обороту фінансових ресурсів, що є основою фінансової діяльності держави; в процесі фінансової діяльності не створюється додана вартість;

— особливий порядок оподаткування. Особливий порядок оподаткування пов'язаний з пільгою в оподаткуванні податком на додану вартість основних фінансових (банківських) операцій, а також з особливим порядком оподаткування прибутків банку, що пов'язаний з обов'язком формування резервів комерційними банками (стаття 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»);

— законодавство висуває жорсткі вимоги до діяльності комерційних банків, їх фінансово-економічного стану. При цьому, держава в особі уповноважених органів установлює та здійснює особливий контроль за фінансовим ринком;

— банківська діяльність проводиться в особливому правовому режимі — держава чітко регламентує порядок здійснення банківських операцій.

Таким чином, якщо окреслити предмет банківського права, то це — суспільні відносини, які виникають у процесі банківської діяльності, тобто систематичної діяльності спеціальних суб'єктів — Національного банку України, інших банків та фінансових установ, — з приводу таких об'єктів, як гроші, цінні папери та дорогоцінні метали, і спрямовані на забезпечення належного і ефективного функціонування банківської системи України.

Але неможливо вивчати правові норми, які регулюють банківську діяльність, лишаючи без дослідження правовідносини, з якими вони тісно пов'язані.

Банківські правовідносини — це урегульовані нормами права суспільні відносини, що складаються в процесі банківської діяльності і функціонування банківської системи України.

Банківські правовідносини мають специфічні риси, які зумовлюють наявність притаманних їм певних особливостей.

По-перше, ці правовідносини виникають у процесі банківської діяльності, тобто систематичної діяльності спеціальних суб'єктів — Національного банку України, інших банків та фінансових установ, з приводу таких об'єктів, як гроші, цінні папери, дорогоцінні метали, валютні цінності, а також інформації, яка підпадає під режим банківської таємниці. Необхідно зазначити, що об'єкт банківських правовідносин вужчий, ніж об'єкт цивільних правовідносин, оскільки останній включає в себе, крім вищезазначених об'єктів, також рухомі і нерухомі речі, але ширший, ніж об'єкт фінансових, який переважно включає в себе тільки грошові кошти.

По-друге, однією зі сторін у банківських правовідносинах обов'язково виступає спеціальний суб'єкт — Національний банк України, банк або інша фінансова установа.

По-третє, особливістю цих правовідносин є те, що за формою вони не однорідні, і, в принципі, складаються з двох груп правовідносин: публічно-правового та приватно-правового характеру.

По-четверте, через банківські правовідносини опосередковується кредитно-грошова політика держави.

Розглянувши предмет банківського права, можна дійти висновку, що його складають суспільні відносини, які володіють певною єдністю і виникають у сфері фінансової діяльності.

Щоб визначити, чи є банківське право галуззю права, необхідно розглянути метод правового регулювання, який є додатковим обов'язковим критерієм поділу права на галузі.

При регулюванні відносин, які складаються в сфері банківського права, використовується не менше ніж два методи правового регулювання — диспозитивний та імперативний.

Характеризуючи застосування цих методів правового регулювання в банківському праві, можна зазначити, що в горизонтальних відносинах застосовується диспозитивний метод, а в вертикальних — імперативний.

Імперативне регулювання банківської діяльності зумовлене необхідністю проведення державної грошово-кредитної політики і здійснюється через Національний банк України, а в деяких випадках — через Кабінет Міністрів України та інші державні органи.

Так, відносини Національного банку України з банками найчастіше є відносинами влади і підпорядкування, а отже, ці відносини регулюються імперативним методом (методом владних приписів), який застосовується в фінансовому і адміністративному праві.

Натомість велика група відносин, які складаються між банками, між банками і клієнтами (юридичними і фізичними особами), заснована на юридичній рівності сторін. При правовому регулюванні таких відносин застосовується диспозитивний метод, притаманний цивільному праву.

Крім диспозитивного та імперативного методів, які застосовуються в банківському праві, виділяють також комплексний метод правового регулювання банківського права, який об'єднує в собі окремі характерні риси диспозитивного та публічно-правового методу і є вторинним по відношенню до них.

Характерні риси комплексного методу:

— майнова самостійність учасників правовідносин;

— застосування переважно способів комплексного (економічного) впливу на учасників правовідносин;

— поєднання регулювання відповідних суспільних відносин шляхом видання нормативно-правового акту і укладення договору, який має цивільно-правовий характер;

— «коридор автономії волі» обов'язкових учасників банківських правовідносин, який означає наявність у правовідносинах автономії волі, обмеженої певними рамками. Тобто суб'єкти правовідносин мають можливість вільно формувати свою волю лише в чітко визначених межах, установлених відповідними нормативно-правовими актами.

Але виділення такого методу здається не зовсім виправданним у зв'язку з тим, що суспільні відносини не можуть одночасно регулюватися протилежними за своєю природою прийомами та способами, оскільки втрачається єдність правового регулювання.

Застосування в банківському праві двох протилежних за своєю природою та змістом методів правового регулювання не дають можливості визнати банківське право галуззю права.

Враховуючи викладене вище, застосовуючи термін «банківське право», ми можемо розуміти під ним галузь науки чи правову дисципліну, а не саму галузь права. Таким чином, вивчати і розроблювати банківське право можуть різні правові наук. При цьому кожна з юридичних наук, зокрема наука фінансового права, орієнтуючись на межі своєї галузі права, повинна виділяти свій спектр вивчення банківського права.

М. В. Карасьова підтверджує вищезазначене положення, вважаючи, що банківське право повинно включатися в систему навчального курсу «Фінансове право» своїм фінансово-правовим аспектом.

Вважаємо, що можна говорити про існування не банківського права як самостійної галузі права, а тільки про існування банківського законодавства як галузі законодавства. Адже, як зазначає П. С. Пацурківський, у галузі права переважає об'єктивний момент — внутрішні закономірності правової матерії, а в галузі законодавства — суб'єктивний момент, тобто рішення законодавця.

Таким чином, галузь законодавства являє собою сукупність юридичних форм, у яких знаходять своє вираження і закріплення певні норми права. Адже правова форма певного виду суспільних відносин конструюється на їх змісті, тому в це поняття включаються норми та інститути різних галузей права.

Банківське законодавство складається з правових форм, у які входять правові норми різних галузей права, що не є однорідними, — це насамперед норми фінансового, адміністративного й цивільного права, але, як і в будь-якій галузі, законодавства, що претендує на самостійність, існує певне ядро правових норм, які визначають його сутність.

За своїм змістом банківське законодавство є комплексним міжгалузевим правовим явищем, яке складається з приписів приватно-правового та публічно-правового характеру, об'єднаних таким предметом правового регулювання, як суспільні відносини, що складаються в сфері банківської діяльності й функціонування банківської системи.

У зв'язку з викладеним вважаємо за необхідне дослідити нормативний склад банківського законодавства.

Цивільно-правові норми регулюють відносини, які складаються при здійсненні банками та іншими фінансовими установами діяльності в кредитно-банківській сфері. Так, норми цивільного права визначають насамперед правовий статус суб'єктів, які беруть участь у цивільному обороті; загальні правила здійснення угод, що застосовуються певним чином і до банківських угод; загальні правила про зобов'язання й договори, а також правила укладання та виконання окремих видів договорів.

Фінансово-правові норми є основою банківського законодавства та регламентують діяльність фінансових установ в емісійній справі, в сфері валютних операцій, визначають ряд аспектів діяльності Національного банку України як кредитного і розрахунково-касового органу, регулюють діяльність банків, пов'язану з розрахунковими операціями, готівковим обігом, частково кредитними операціями та іншими.

Адміністративно-правові норми сприяють забезпеченню управління банківською системою в цілому. Вони визначають компетенцію суб'єктів, які здійснюють керівництво банківською системою, а також певні умови функціонування фінансових установ (наприклад, підстави і порядок реєстрації та ліцензування); регулюють здійснення контролю та нагляду за законністю діяльності нижчестоящих суб'єктів (порядок і умови відзиву ліцензій, порядок накладення адміністративних стягнень за порушення норм банківського законодавства).

Отже, фінансові, адміністративні та цивільні норми є основними групами норм, які включені до нормативно-правових актів, із яких і складається банківське законодавство.

Серед ознак банківського законодавства слід виділити такі:

— суперечливість правових норм;

— багаторівневий характер правового регулювання при перевазі підзаконних нормативних актів;

— динамічний характер норм.

Таким чином, банківське законодавство являє собою сукупність правових форм, які містять у собі норми різних галузей права (в основному фінансового, адміністративного та цивільного), об'єднаних за сферою правового регулювання — банківською діяльністю, але при їх застосуванні використовуються різні (протилежні за своєю природою) методи правового регулювання. При цьому основний нормативно-правовий масив банківського законодавства відноситься до фінансового права.