Назвіть шляхи виділення яєць і личинок гельмінтів із організму дефінітивних хазяїв.

Дефінітивним (остаточним) є хазяїн, в організмі якого паразит досягає статевозрілої стадії розвитку і розмножується (наприклад, жуйні тварини — для трематод Fasciola hepatica, Eurytrema pancreaticum, цестод Moniezia expansa, м’ясоїдні тварини — для цестод Echinococcus granulosus, Dypilidium caninum тощо).

Шляхи міграції та місця локалізації зоопаразитів в організмі хазяїна. Після зараження тварин личинки паразитів мігрують по кровоносній і лімфатичній системах (Ascaris suum, Dictyocaulus filaria, Setaria labiato-papillosa), проникають в органи травлення (Streptocara crassicauda, Macracanthorhynchus hirudinaceus), залози (Fasciola hepatica, Euritrema pancreaticum), сухожилки (Onchocerca reticulata), м’язи (Cysticercus bovis), органи зору (Thelazia gulosa), хребтовий канал (Hypoderma bovis) тощо.

Паразитичні організми можуть розвиватися в різних органах і тканинах тварин. Гельмінти та еймерії паразитують здебільшого в органах травлення і дихання, а також у великих залозах (печінка). Улюбленими місцями локалі- зації бабезій і трипаносом є кров, цистицерків — м’язи, Coenurus cerebralis — мозок.

Шляхи виділення зародкових елементів гельмінтів із організму тварини чи людини різні. Від одних видів гельмінтів яйця і личинки потрапляють безпосередньо в навколишнє середовище, від інших – в організм проміжного хазяїна при контакті з дефінітивним. Для яєць і личинок гельмінтів організм проміжного хазяїна є другорядним середовищем. Отже, інвазійні елементи гельмінтів виділяються в довкілля такими шляхами:

1. Кишковий шлях є характерним для трематод, цестод, акантоцефал і більшості видів нематод. Одні гельмінти, які паразитують у шлунку, кишечнику чи стравоході виділяють зародкові елементи безпосередньо в шлунково-кишковий тракт. Другі, що локалізуються в печінці (фасціоли, опісторхіси, дикроцелії) та підшлунковій залозі (еуритреми) виділяють яйця, які потрапляють в кишечник по відповідним протокам. Від гельмінтів, що живуть в легенях, бронхах, трахеї, гортані яйця та личинки при кашлі потрапляють в ротову порожнину, а потім зі слизом в кишечник. Гельмінти, які локалізуються під твердою і м’якою оболонками мозку та в міжм’язевій тканині (еляафостронгілюси) виділяють личинки, які мігрують в легені, відкашлюються з мокротами, потім заковтуються і потрапляють в кишечник. Яйця шистосомат, які локалізуються у венах брижі, кишечнику, печінки та інших органів також проникають в кишечник. Таким чином, яйця та личинки більшості гельмінтів із кишечника тварин чи людей разом з фекаліями потрапляють в довкілля, забруднюючи абіотичне середовище, і виявляються ларвоскопічними та овоскопічними дослідженнями.

2. Сечовивідний шлях є характерний для гельмінтів із підрядів Diоctophymata, Тrichurata, Strongylata, які локалізуються в органах сечової системи м’ясоїдних, свиней та жуйних тварин. У випадку паразитування шистосомат в кровоносних судинах сечової цистами тварин, яйця гельмінтів проникають через стінку судин у сечовий міхур і виділяються з сечею. Отже, матеріалом для виявлення яєць цих гельмінтів є сеча.

3. Кровоносний шлях притаманний гельмінтам підряду філяріата (онхоцеркам, сетаріям, дирофіляріям, стефанофіляріям, елеофорам, дипеталонемам та збудникам вуереріозу, бругіозу і лоаозу людей), які паразитують в статевозрілій стадії у зв’язках і сухожилках, черевній і грудній порожнинах, товщі шкіри чи підшкірній клітковині, серці, кровоносній і лімфатичній системах, а їх личинки – у крові. Самостійного виділення інвазійних елементів у навколишнє середовище не відбувається. Личинки філяріат потрапляють в організм кровосисних комах при їх живленні, де і проходять подальший розвиток. Тому, при дослідженні тварин відбирають проби периферичної або венозної крові чи роблять біопсію шкіри.

4. Геморагічний шлях – характерний також для гельмінтів підряду Filariata роду Parafilaria, які локалізуються під шкірою та у міжм’язевій сполучній тканині однокопитних тварин і великої рогатої худоби. Під час паразитування гельмінти пошкоджують шкіру, з’являються невеликі геморагії. У кров, яка витікає, самки відкладають яйця. Вона і є матеріалом для досліджень.

5. Лакрімальний шлях забезпечує вихід личинок нематод із роду Thelazia, які паразитують в протоках сльозових залоз, кон’юнктивальному мішку та під третьою повікою ссавців, а іноді і птиці. При дослідженні витікань з очей рідини виявляють личинок паразитів, рідше самих гельмінтів.

6. Перкутанний шлях характерний для нематод підряду Camalanata. Самка дракункул (ришти) паразитуючи у ссавців і людини, пошкоджує шкіру та виділяє личинок безпосередньо в довкілля (воду). Аналогічне виділення збудника спостерігається у риб при філометроїдозі. Матеріалом для дослідження є самі паразити.

7. Суперкутанний шлях існує у нематод підряду Oxyurata, які паразитують у кишечнику ссавців та людини. Самки гельмінтів активно виходять із кишечника в перианальну ділянку, де і відкладають яйця безпосередньо на шкіру. Отже, матеріалом для досліджень будуть зскрібки шкіри.

8. Лактаційний шлях. Відомо біля двох десятків видів гельмінтів личинки яких можуть виділятися з молоком тварин. В основному це нематоди із підряду Ascaridata, Strongylata i Rhabditata. У молоці лактуючих самок також можуть виявлятися личинки цестод м’ясоїдних із роду Mesocestoides та двох видів трематод із роду Pharyngostomoides (родина Diplostomatidae), які паразитують у єнота. Збільшення кількості виділених інвазійних личинок спостерігається на початку післяродового періоду, а не протягом періоду лактації, що гарантує зараження потомства.

У молоці і молозиві корів виявлялися личинки неоаскарисів, у собак – токсокар, анкілостом та унцинарій, у корів, овець, кобил і свиней – стронгілоідесів різних видів. Інвазійні личинки Strongyloides stercoralis виявлялися у молоці жінок. Можливо лактаційний шлях виділення личинок гельмінтів з організму тварин та людей в післяродовий період характерний і для інших видів паразитів. Біологічний механізм такого явища ще не вивчений. За даними одних авторів наявність личинок гельмінтів у молоці і молозиві є результатом зараження тварин та людей під час вагітності, коли личинки гельмінтів у процесі міграції заносяться не в ті органи, де вони повинні розвиватися до статевої стадії, а в молочну залозу (Г.О.Котельников, 1984). Інші дослідники вказують на підвищення овогенезу у самок стронгілят під дією високого рівня гормону пролактину в післяроловий період тварин (В.С.Шеховцов, 2001). Імовірно, що гормонально-біохімічна перебудова в організмі тварин під час вагітності та в післяродовий період сприяє підвищенню інтенсивності інвазії та надходженню личинок гельмінтів у молоко і молозиво тварин.