Поведінка, як психологічна категорія і як властивість індивіда.

У психології термін поведінка широко використовується для позначення виду та рівня активності людини, поряд з такими проявами, як діяльність, споглядання, пізнання, спілкування. Наукові уявлення про людську поведінку отримали особливо бурхливий розвиток на початку 20 століття, з того часу коли біхевіористи оголосили поведінку предметом психологічної науки. Спочатку під поведінкою розуміли будь-які зовні спостережувані реакції індивіда (рухові, вегетативні, мовні), що функціонують за схемою «стимул - реакція». У міру накопичення емпіричних даних розуміння природи людської поведінки все більш поглиблювалося. Вже в 1931 р. один з основоположників поведінкової психології - Джон Уотсон - говорив про поведінку як про «безперервний потік активності, що виникає в момент запліднення яйця». Сучасне розуміння поведінки виходить далеко за рамки сукупності реакцій на зовнішній стимул. Так, у психологічному словнику поведінка визначається як «властива живим істотам взаємодія з навколишнім середовищем, опосередкована їх зовнішньою і внутрішньою активністю». Під зовнішньою активністю людини розуміються більш зовнішні прояви: руху, дії, вчинки, висловлювання, вегетативні реакції. Внутрішніми складовими поведінки вважаються: мотивація і цілеспрямування, емоційні реакції, процеси саморегуляції.

Поведінка – процес взаємодії особистості з середовищем, опосередкований індивідуальними особливостями і внутрішньою активністю особистості. Що має форму переважно зовнішніх дій і вчинків.

Основні ознаки поведінки: 1) Соціальність – формується і реалізується в суспільстві. 2) Тісний зв'язок з мовною регуляцією і цілеспрямововування.

В цілому, поведінка особистості відбиває процес її соціалізації або іншими словами інтеграції в соціумі. Соціалізація в свою чергу припускає адаптацію до соціаоьного середовища з урахуванням індивідуальних особливостей.

Отже, виділяють наступні варіанти соціальної адаптації:

─ радикальна адаптація - самореалізація через зміну особистістю існуючого світу;

─ гіперадаптация - самореалізація через вплив особистості на соціальне життя за допомогою її зверхдосягень;

─ гармонійна адаптація - самореалізація особистості в соціумі за допомогою орієнтації на соціальні вимоги;

─ конформістська адаптація - пристосування за рахунок придушення індивідуальності, блокування самореалізації;

─ девіантна адаптація - самореалізація за допомогою виходу за існуючі соціальні вимоги;

─ соціально-психологічна дезадаптація - стан блокування процесів самореалізації та адаптації.

При будь-якому варіанті соціалізації поведінку конкретної людини можна описати, використовуючи загальні характеристики поведінки:

─ Умотивованість - внутрішня готовність діяти, направляється потребами та цілями особистості;

─ Адаптивність - відповідність провідним вимогам соціального середовища;

─ Автентичність – відповідність індивідуальності поведінки, її природність для даної особистості;

─ Продуктивність - реалізація свідомих цілей;

─ Адекватність - узгодженість з конкретною ситуацією.

Не менш важливі:

- Рівень активності (енергійність та ініціативність);

- Емоційна виразність (сила і характер афектів, що проявляються);

- Динамічність (темп);

- Стабільність (сталість проявів в різний час і в різних ситуаціях);

- Усвідомленість (розуміння своєї поведінки, здатність пояснити її словами);

- Довільність (самоконтроль);

- Гнучкість (зміна поведінки у відповідь на зміни середовища).