Українська греко-католицька церква і українська культура.

Проаналізувавши роль релігії та Ураїнської Греко-Католицької Церкви в етнополітичному розвитку, національно-культурних процесах, що відбувалися в умовах політичної самостійності чи залежності та в період сучасного національно-духовного відродження України, доходимо донаступних загальних висновків:

1. З часу прийняття християнства Володимиром Великим (988 р.) Українська Церква стає об єднуючим, громадотворчим фактором соціальної співдії. Церковна організація зближує суспільні верстви, встановлює гуманне, товаристське співвідношення, засноване на християнській моралі, виступає основним чинником стабілізації громадського і суспільного життя. Одність релігійного світобачення та культу, єдність моральних засад та вартостей витворюють свідомість спільноти етнічної, політичної, економічної. Тотожність зобов язань і прав, завдань, прямувань і цілей переростають у першорядні державотворчі елементи. Державна влада отримує свою вищу, привнішу санкцію та релігійне обгрунтування.

Християнство завдало рішучого удару всякій дискримінації, натомість, внесло в українське суспільство ідею християнського гуманізму; сприяло започаткуванню та розвиткові культурного процесу, виконавцем та тисячолітнім носієм якого стала Українська Церква. З часом християнство перетворюється у рушійну силу певних соціально-політичних процесів у житті українського народу. Християнство, оформлене спочатку в рамках однієї Церкви, а від 1596р. після Берестейської унії з Римом репрезентоване Українською Православною та Українською Греко-Католицькою церквами було і залишається сьогодні джерелом духовності з якого черпає свою силу і наснагу український народ.

2. Берестейське міжцерковне порозуміння 1596 р. стало довершеням справи попередніх поколінь, органічним продуктом та закономірним насліком усього попереднього розвитку українського християнства, сутнісним виявом на всіх етапах його історичного розвитку була синтеза східних і західних церковних традицій.

Оцінки унії її прихильниками та опонентами завжди були діаметрально відмінними, такими вони залмшаються і сьогодні. На нашу думку, науковий підхід до оцінки унії повинен враховувати як певні негативні, так і позитивні її наслідки та опиратися на реальні факти історичного розвитку Української Греко-Католицької Церкви.

Акт проголошення унії на Берестейському соборі 1596 р. став початком церковного розколу серед українців, відкрив сторінку інтенсивної внутрішньої релігійної війни, спричинив до розламу української нації та тривалого ворогування її частин (православних та греко-католиків) між собою. Однак, стан релігійних міжусобиць містив у собі певні позитивні моментиефект яких полягав у неможливості повного злиття з римокатолицизмом, а, вівдтак, збереженні та плеканні традицій Київського християнства. Унійний акт 1596 р. виводився з джерел українського християнства і найбільш адекватно відповідав його внутрішньому змістові. Феномен Берестя, поєднавши у собі дві гілки європейської цивілізації – східну - Візантійську та західну - Римську, поклав початок творенню нового типу української культури, що розвивалась в руслі унійної культурно-історичної логіки. Таким чином, ми можемо потрактувати Берестейську унію 1596 р. як об єктивно-історичнурозв язку, продиктовану локальними потребами та обставинами, яку варто розуміти, як певний вид прийняття глобального розв язання очікуваного поєднання.

Українська Греко-Католицька Церква, що утворилась внаслідок Берестейського поєднання, стала рушійною силою в процесі оборони етнічної субстанції та визвольних змагань політичного і соціального характеру в умовах відсутності власної держави, національного та ідеологічного поневолення українського народу. І сьогодні, незважаючи на труднощі внутрішнього характеру та зовнішні перешкоди УГКЦ використовує всі наявні в її арсеналі засоби з метою піднесення національної гідності українців, виховання патріотизму, утвердження української політичної нації та державності.

3. Будуючи демократичне суспільство, українська держава стала перед кардинальною проблемою налагіджння адекватних стосунків з Церквою як етнотворчим чинником. При цьому Україна законодавчо ініціює прворітетну для Заходу ліберальну модель державно-церковних відносин, яка не черпає з українських етносоціальних джерел, а, швидше, породжена протестанською ментальністю. Запровадження цієї моделі передбачає можливість трансплантації до українського національно-духовного організму чужих йому космополітичних ідей, носієм яких виступають неорелігійні рухи та нетрадиційні релігії. Окрім цього, в українському законодавстві у сфері державно-церковних взаємин чітко простежується суб єкт-об єктний характер їх взаємодії, що вкрай звужує можливість партнертства між цими інституціями задля виконання ними суспільнотворчих функцій. Власне, зміна характеру взаємодії між державою та Церквою в площину суб єкт (держава) – суб єкт (церква) виступить гарантом встановлення демократичної моделі державно-церковних взаємовідносин, їх гармонійної співпраці. Адекватні державно-церковні відносини можуть утворитися лише за умови врахування державою ролі певної конфесії чи церкви у виконанні суспільно-творчої ролі. У цьому сенсі пріоритетність в Україні належить традиційному християнству.

4. На жаль, традиційне християнство в Україні, критерієм якого варто вважати Київське, святоволодимирівське християнство, на сьогодні не досягло повноти свого вираження в єдиній Помісній Українській Церкві. Воно представлене чотирма конфесіями: Українською Греко-Католицькою Церквою, Українською Автокифальною Правосланою Церквою, Українською Правосланою Церквою Київського Патріархату та Українською Правосланою Церквою Московського Патріархату.

Наявність чотирьох церков східного обряду, кожна з яких вважає себе єдиною традиційною для України, призводить до міжцерковного протистояння, яке відіграє дестабілізуючу роль у суспільстві, гальмує процес утвердження державності, суперечить національним інтересам України. Таким чином, напрошується просте рішення: оскільки конфронтація пов язана передовсім їз розділенням традиційних церков, то їх подолання вимагає об єднання усіх українських церковв єдину Помісну Церкву, яка виступить могутнім чинником соціальної інтеграції та національної консолідації.

Логіка католицько-православного діалогу вказує на мету, якою є відновлення повної єдності обох Церков-сестер через усунення серйозних доктринальних розходжень. В офіційному екуменічному діалозі вирішення чекає передусім надзвичайно важка проблема примату. Саме тільки апелювання до асиметричної еклезіології не розв яже екуменічну проблему. Необхідність офіційного діалогу не заперечує доцільності, висунутих ерархією УГКЦ екуменічних ініціатив. Вони є стимулом і підтримкою цього діалогу, можливим шляхом для досягнення взаєморозуміння. Екуменізму не потрібна ні конкуренція, ні реваншизм, а співпраця та взаємодопомога. Усі ситуації криз і напружень на релігійному або національно-релігійному тлі не лише рогзхитують гідність самого феномену християнства, а й негативно впмивають на морально-психологічний клімат українського суспільства.

5. Роль центру, формуючого обличчя української нації, її світогляду, моралі, духовності, культури, характеру та ідей відіграла, протягом тисячолітньої історії свого існування в Україні-церква.Вона формувала суспільну етику на засадах християнства та пропонувала ідеальні моделі міжособових та суспільних взаємин; творила, зберігала та проповідувала універсальні християнські вартості, які визначали національно-культурне, суспільно-політичне та релігійно-духовне життя українців. Українська Греко-Католицька Церква, як спадкоємиця Київського християнства, і сьогодні покликана не лише сприяти відродженню вже створених нею, однак, на жаль, відкинутих тоталітарним суспільством вартостей, а й прагнути переконати суспільство покласти християнські цінності в основу його життєдіяльності. Після тривалої пропаганди атеїзму та процесів секуляризації УГКЦ знову прагне зайняти належне місце у структурі громадського суспільства України, щоб послідовно здійснювати покладену на неї місію. Основним завданням УГКЦ у посткомуністичному суспільстві є відновлення, знівечиних атеїстичною ідеологію та пропагандою, духовних та моральних цінностей.

Духовна єдність народу зумовлюється не лише ментальністю, традицією та символами, а й аксіологічними орієнтирами, які за своїм змістом в Україні є християнськими. Людина відчуває себе спроможною мати позитивну позицію стосовно життєвих труднощів і напружень лише за умови існування певної опори. Такою опорою є християнська віра, оскільки вона спроможна дати людині орієнтацію в житті, не виключаючи при цьому (якщо віра є автентичною) жодних відчужувальних виливів. Етична позиція набирає характеру майже відчутної на дотик моделі у земному житті та слові Бого-Чоловіка. Добровольна зустріч з позицією та вченнях Христа дозволяє людині поступово побороти в собі певні протилежності та осягнути внутрішню єдність, відректися самого себе і звернути увагу на спільноту. Вкрай актуальним постає завдання переосмислення своєї життєвої позиції, викристалізування системи морально-етичних та світоглядно-ідеілогічних норм, свого ставлення до держави в цілому та до процесів, пов язаних з трансформацією суспільно-політичного життя від тоталітаризму до демократії.

Ідентифікуючисьз певною нацією, людина приймає моральні цінності, що превалюють у даному суспільстві. Визначаючи цінності, створені у минулому, людина працює у руслі примноження та передання їх наступним поколінням. Держава стає цінністю лише тоді, коли створює і гарантує умови для реалізації всіх компонентів, які творять систему вартостей народу та дає шанси для розвитку кожної окремої особистості. Піднімаючи дух народу, усвідомлюємо, що політична свобода нерозривно пов язана з дієздатним громадянським суспільством, плюралістичною демократією та гуманною правовою державою.

Церкву, як інстанцію, що проголошує яке буття та моральні цінності, не може замінити жодна державна інстанція. Саме церква вирішальною мірою визначає нормативні вартості та мотиваційні імпульси, що змушують людину відчувати відповідальність за себе, за суспільство і державу.Включаючись у процес розбудови української держави, УГКЦ в вищій мірі зацікавлена у плеканні тих засад, які лягли в основу нашої державності і які тісно пов язані з суто філософською проблемою – співвідношенням індивіда та суспільства, рівним свободи особистості. Шлях до утвердження чітких соціально-психологічних установок, що визначатимуть внутрішній зміст та зовнішню форму української держави, ми вбачаємо у синтезі християнської моралі, національного самоусвідомлення та активної громадянської позиції – триєдиного ідеалу, що надають сутнісного виміру новій системі морально-етичних цінностей українського народу.

6. Католицька Церква, в юрисдикції якої перебуває УГКЦ, в кінці XIX ст. протиставила навальному наступу секуляризму свою соціальну доктрину у якій міститься, основане на християнській моралі бачення тодішньої суспільної ситуації та осмислювалась роль Церкви в соціальному середовищі Енцикліка папи Лева XIII,, Rerum Novarum" (1891 р.) являла собою мінімальнупрограму вимог католиків всього світу; сприяла формуванню громадської думки стосовно основних політичних і соціальних проблем та спонукала церкву до активної соціальної діяльності. В рамках соціальної доктрини Вселенської Церкви здійснює своє суспільне місійне покликання УГКЦ. Особливого значення соціальна роль церкви набуває у ХХ ст. в період панування суспільного ладу, який грунтувався на офіційній доктрині атеїзму та гранично обмежував соціальну роль УГКЦ. Остання опинилася перед загрозою самого свого існування і як інституція громадянського суспільства, і як релігійна громада. Визначальний вплив на збереження християнської віри і моральних цінностей суспільства в умовах панування радянської влади мала ієрархія УГКЦ, зокрема митрополит Андрей Шептицький та патріарх Йосиф Сліпий. Акт ліквідації УГКЦ (1946 р.) унеможливив активну соціальну роботу церкви, що змушена була діяти на нелегальному становищі.

Проголошення незалежної Української держави та легалізація УГКЦ поставили перед останньою завдання переосмислення своєї ролі у суспільстві. Соціальна проблематика посіла чільне місце у документах Патріаршого Собору Української Греко-Католицької Церкви (розпочав свою роботу в 1996 р.). Сьогодні, соціальне вчення УГКЦ прагне охопити своєю увагою всі явища громадського життя, сформулювати фундаментальні соціальні принципи, що мають виступити як певні структури, здатні упорядкувати існування людської спільноти. Такими принципами є: принцип особистості та принцип солідарності. Соціальне вчення УГКЦ прагне здійснити аналіз суспільства в теологічніц перспективі, передусім являючи собою не програму суспільного розвитку, а соціальну теорію. Будучи своєрідною соціальною філософією богословсько-есхатологічного характеру, соціальне вчення УГКЦ є теологією суспільства.