Духовно-релігійні процеси в Україні у 20-30-х роках ХХ століття.

Тиск на православне населення Польщі у формі безперервних ревіндикаційних акцій, пацифікації і спроб запровадити неоунію не зміг перешкодити глибинній потребі народу в його національній самоідентифікації. Чим настирливішими були спроби асиміляції українців з польською нацією через окатоличення, через насильницьке спольщення, тим активнішими були дії провідників ідеї українізації православної церкви в Польщі.

Звертаючись до питання про витоки процесу українізації православ'я на східних теренах Польщі в 20—30-х роках XX ст., необхідно зазначити, що глибинні коріння цього явища — в подіях суспільного й церковного життя України початку XX ст. Одним із центрів, де формувалася ідея українізації православ'я, був Житомир. Ще на початку 1905— 1907 рр. у Волинській духовній семінарії було організовано українську громаду. Помітною віхою в розгортанні руху за українізацію православної церкви на Волині стали Волинські єпархіальні з'їзди духовенства та мирян у Житомирі, які відбулися 14—19 квітня та 23—30 червня 1917 року. На них принципово й гостро обговорювалися питання українізації православного церковного життя, вільного розвитку та самоусвідомлення українського народу, здійснення реформ школи і церкви, визначалася тактика духовенства й української інтелігенції в досягненні поставленої мети. З січня 1918 р. в Житомирі засновано українське церковне братство Святого Спаса. Серед його головних завдань — оборона православної віри як національної, споконвічної віри українського народу, збереження стародавніх українських церковних звичаїв, запровадження в церковних відправах української мови.

Своєрідними віхами процесу українізації православ'я були діяльність Володимирського церковного правління (організоване у Володимирі-Волинському 1919 р.), відозва єпископа Кременецького Діонісія від 16 січня 1921 р. із закликом до духовенства запроваджувати українську мову в практику церковного життя православ'я, ухвали з питань українізації церкви Волинського єпархіального зібрання духовенства та мирян, що відбулося 3—10 жовтня 1921 р. в Почаївській лаврі.

Українізація православ'я стала можливою тому, що вона стимулювалася усвідомленням національного в духовно-релігійних виявах українців і віддзеркалювала патріотичні настрої віруючих, розуміння певною частиною парафіяльного духовенства потреби в більш тісних зв'язках з масами парафіян. Діяльність парафіяльного духовенства та церковного керівництва в цьому напрямі певною мірою була одним із засобів боротьби проти полонізації, яка посилювалася з року в рік. Найбільш плідним у цьому аспекті виявився період, який охоплює приблизно десятиріччя (1926—1936). Кульмінаційним моментом у перебізі подій, пов'язаних із діяльністю української громадськості з українізації церкви та її демократизації, стали 1926—1928 роки. Саме в цей час одним із найзначніших центрів боротьби за українізацію церковного життя виступав Володимир-Волинський. За активної участі української громадськості, організованої в осередках " Просвіти", вдалося досягти українізації богослужінь у Володимирському Свято-Успенському соборі. Одним із важливих моментів у діяльності мирян та української громадськості, спрямованої на подальшу реалізацію на практиці ідеї українізації церкви, її демократизації, був церковний з'їзд у Луцьку 5—6 червня 1927 р.

Саме в цей період виявилися дві різні концепції щодо інституційного становлення та характеру православної церкви. Концепція єпископату православної церкви полягала в тому, що православна церква в Польській державі за своїм характером має бути традиційною, за устроєм — синодально-консисторною, з обмеженою участю світських осіб у церковному правлінні, зі збереженням повної влади єпископату й зміцненням його позиції в стосунках з Польською державою. Концепція, яку відстоювали різні політичні та громадські національні діячі, передбачала безумовно український характер православної церкви, устрій — соборний, участь світських осіб у церковному правлінні, незалежність від держави, тобто характер такої церкви, яка б стала інституційною формою життя українців у Польщі.

Доклавши багато зусиль для того, щоб православна церква в Польщі отримала статус автокефалії, польський уряд розраховував, насамперед, на дерусифікацію церкви. Українізаційні процеси в православ'ї, особливо на Волині, набули такого масштабу та організаційних форм, що почали, як вважали польські урядовці, становити певну " загрозу стабільності польського суспільства". З цього часу (1924 р.) до кінця 30-х років діяльність української громадськості суворо контролювалася і не набирала такого розмаху, як у кінці 20-х років. Потрібно зазначити, що обставини часу (новий етап ревіндикації, посилення неоунійної діяльності римо-католиків, каральні дії пацифікаторів) спричинили до того, що радикали-українізатори й поміркована частина інтелігенції та духовенства пішли на взаємні поступки в ім'я єдності церкви й виживання в умовах жорсткого тиску на православ'я.

Значну роль в українізації православної церкви відігравало Товариство імені Петра Могили, урочисто відкрите 19 листопада 1931 р. в Луцьку. Повна його назва — Товариство прихильників православної освіти і охорони традицій православної віри. На процес українізації православної церкви в Польщі, особливо на Волині, позитивно вплинула висвята на єпископа Луцького архімандрита Полікарпа (П.Сікорського), яка відбулася 10 квітня 1932 р..

Українізаційний процес мав суттєві відмінності в сільських та міських парафіях. У сільських парафіях, де населення в основному було однорідне — українське, він протікав досить спокійно. У містах він дуже часто супроводжувався багаторічним протистоянням прибічників української мови церковних відправ та їхніми противниками — зросійщеною частиною духовенства.

Узагальнюючи розгляд процесу українізації православної церкви в Польщі в міжвоєнний період, необхідно звернути увагу на те, що процес, маючи як позитивні, так і негативні риси, дав плідні результати. У 1937 р. з 689 парафій Волинської єпархії в 415 церквах у тій чи іншій мірі в богослужбовій практиці вживалася українська мова. У кінці 30-х років досягнення українізації та демократизації церкви проявилися не лише в кількості українізованих парафій, а й у запровадженні в практику керівництва церквою елементів со-борноправності, в поширенні значної кількості богослужебних книг, перекладених українською мовою, виданні церковних часописів українською мовою.

Отже, в 20—30-ті роки XX ст. на українських землях, які були в складі II Речі Посполитої, розгорнувся потужний і результативний рух, спрямований на українізацію православ'я.

Він був яскравим свідченням пробудження національної самосвідомості українського населення, важливим етапом вияву його національної самоідентифікації. З цього випливають такі висновки.

1. Державна національна й церковна політика в міжвоєнній Польщі здійснювалася методами насильницької національної асиміляції й релігійної інтеграції православних українців з польською нацією та католицькою церквою. Протилежний динамічний процес українізації православної церкви стимулювався усвідомленням національного в духовних, релігійних, культурних, звичаєвих виявах українського народу.

2. Ставлення польської держави, зокрема місцевої польської адміністрації, до православної церкви у великій мірі зумовлювалося антиросійськими настроями, спробами реваншу католицизму, прагненням якомога швидше ліквідувати національно-релігійні наслідки поділів Польщі. В міру розвитку українського руху, тенденції українізації православ'я, наміри Польської держави коригуються: влада намагається нейтралізувати розвиток української православної церкви, щоб зупинити процес національної ідентифікації українського населення на східних теренах Польщі, позбавити український національний рух інституційної опори в православній церкві.

3. Українізація православної церкви після тривалого її зросійщення і спроб полонізації виявлялася, по-перше, у відновленні соборного устрою стародавньої вільної української церкви, коли увесь народ, а не лише одне духовенство, бере участь у релігійно-церковному житті; по-друге — у відродженні українських обрядів і звичаїв у культово-обрядовій сфері, що водночас сприяло очищенню церкви від інонаціональних та іновірних запозичень і насаджень; по-третє — у своєрідній інкультурації православ'я, що означало втілення в церковно-релігійний комплекс української духовності, національної культури, зокрема такого важливого її чинника як українська богослужебна мова, українського мистецтва, архітектури, скульптури.

4. Державна політика щодо православної церкви протягом досліджуваного періоду зазнала певної еволюції. До 1926 р. вона реалізувалася як методами майнової ревіндикації, впровадженням неоунії, так і в спробах тиску на православ'я через селекцію кадрів єпископату і парафіяльного духовенства, обмеження діяльності братств та інших світських організацій, які сприяли активізації національних чинників у православній церкві.

5. Протягом 1926—1935 років ця політика реалізувалася неоднозначно в різних регіонах. На Волині вважалося доцільним здобувати лояльність українців до Польської держави шляхом ізоляції їх від " сепаратичного" національного руху в Галичині методами зміцнення так званого " сокальського конфесійного кордону". На Люблінщині позиція центральної і воєводської влади була одностайною: не допускати розвитку національного руху в православній церкві, вводити в православне богослужіння польську мову, відокремлювати й відповідно організовувати православних поляків, поступово й неухильно надавати православній церкві польський характер. На північно-східних теренах, зважаючи на слабкість білоруського національного руху в православній церкві, державні чиновники не проявляли будь-якої турботи щодо зміни характеру цієї церкви, оскільки православний тутешній люд вважався податливим до асиміляції з польської державністю.

6. Період 1936—1939 рр. характеризується швидким наростанням тенденції національної асиміляції, згідно з якою православна церква мала стати інструментом поширення польської католицької культури на східних землях. Це передбачало остаточне спольщення православ'я, припинення процесів його українізації. Характерною рисою політики національної асиміляції в цьому періоді було залучення військового чинника (Війська Польського) до " ревіндикації душ", тобто насильницького переведення православних в католицтво. Католицька церква офіційно й відкрито не ангажувалася в ці акції, хоча дії державних органів цілком відповідали її інтересам, і слідом за ревіндикаційними акціями військових на місійне поле вступало католицьке духовенство.

7. Рух, спрямований на українізацію православної церкви, її демократизацію мав глибинне історичне коріння і започаткував важливий етап складного процесу, який триває і нині. Досвід українізації церковного життя в Польщі в 20— 30-х роках XX ст. показує, що ця проблема надзвичайно делікатна і вимагає при її вирішенні розумної зваженості й поступовості. її фундаментом має бути: копітка праця з перекладу відповідної богословської літератури; підготовка національно свідомого духовенства; психологічна перебудова свідомості певної частини православних віруючих.