Методи визначення потреби деревних порід у світлі.

Таксаційний метод(за Я.С.Медведєвим). Він оснований на порівнянні відносних висот, тобто відношенні висоти дерева до його діаметра - Н/сІ, які виражені в одних і тих же одиницях виміру. Метод М.К.Турського і його учня В. Нікольського оснований на принципі затінення сіянців сосни та ялини решітчастими щитами із дран­ки. Була виявлена більша тіньовитривалість ялини, порівняно з сосною. Аналітичний метод І.Сурожа (1891). Автор виміряв розміри палі­садної і губчатої паренхіми у листі багатьох деревних порід. У результа­ті проведеної роботи був встановлений послідовний ряд від найбільш тіньовитривалих (тис) до найбільш світлолюбних (сосна гірська). Фотометричний метод І.Візнера. Австрійський дослідник І.Візнер (1907) встановлював кількісні показники тіньовитривалості різних деревних порід, розміщуючи фотопапір у нижній частині крон дерев, під листям. Різні ступені потемніння фотопаперу використовувалися для оцінки мінімаль­ного світлового забезпечення, при якому рослина ще може асимілювати. Фізіологічні методи. Перш за все, сюди відноситься метод В.М.Любименка. Він освітлював різними дозами світла листя і хвою, які знаходилися у пробірках. Метод асиміляційних колб Л.О.Іванова і Н.Л.Косович дозволяє визначити інтенсивність фотосинтезу листя, гілок і надземної частини невеликих за розміром рослин без порушення їх природного положення. Було досліджене світлове та тіньове листя у різних за тіньовитриваліс­тю порід при різній інтенсивності освітлення. Ю.Л.Цельнікер (1978) за критерій оцінки тіньовитривалості прий­няла інтенсивність світла, при якій баланс органічних речовин рослини дорівнює нулю. Окрім експериментальних методів, застосовуються методи мате­матичного моделювання шляхів адаптації рослин до затінення (І.С.Мелехов, 1980). Класифікацію деревних порід за ступенем їх тіньовитривалості П.С.Погребняк (1968):