Узагальнення. Усне публічне мовлення є важливою складовою життя сучасного суспільства в усіх його формах

Усне публічне мовлення є важливою складовою життя сучасного суспільства в усіх його формах. Оволодіння основами ораторського мистецтва, знайомство з його найпопулярнішими жанрами, засвоєння основних елементів підготовки до публічного виступу ~ необхідний компонент професійної діяльності кожної ділової людини.

20. Контакт між слухачами й оратором - запорука успішності публічного виступу. Контакт із слухачами - це стосунки між лектором та аудиторією, які складаються під час виступу під впливом об'єктивних і суб'єктивних факторів (темп лекції, час виступу, знань, методичної майстерності оратора, його ерудиції, авторитету тощо) і виражаються у ступені інтересу й уваги слухачів до живого слова [28, с. 333]. Встановленню контакту між слухачами й оратором сприяє поведінка промовця, зміст виступу й манера викладу матеріалу.

Запорукою успішного публічного виступу є доброзичливість, відвертість доповідача, які ґрунтуються на щирому інтересі. Варто подумки постійно спілкуватись з аудиторією. Доповідач випромінює довіру, якщо сам віритиме в себе, не применшуючи і не перебільшуючи своїх можливостей. У жодному разі не можна зверхньо ставитись до слухачів та співвідповідачів, адже подібна поведінка викликає антипатію та неповагу. Процес спілкування не вичерпується усним повідомленням, важливу роль при цьому відіграють невербальні засоби інформування. Важливе значення для утримання уваги аудиторії має зоровий контакт. Варто дивитись безпосередньо в очі слухачам, використовуючи питання типу: " Ви розумієте…”, " Ви також помітили, що…”, " Як ви знаєте…” Це подобається людям, оскільки це свідчить про те, що промовець бачить їх.

21. Спілкування як особливого роду діяльність - це творча гра інтелектуальних та емоційних сил співбесідників. Відомо, що спілкування не вичерпується усними або письмовими повідомленнями. В цьому процесі важливу роль грають емоції, манери партнерів, жести. Психологами встановлено, що в процесі взаємодії людей від 60 до 80% комунікацій здійснюється за рахунок невербальних засобів вираження і лише 20-40% інформації передається за допомогою вербальних

Особливістю невербальної мови є те, що її виявлення обумовлене імпульсами нашої підсвідомосгі. і відсутність можливості підробити ці імпульси дозволяє нам довіряти цій мові більше, ніж звичайному вербальному каналу спілкування

У практиці взаємодії виділяють кілька основних жестів, що відображують внутрішній стан людини. Рух рук і тіла передають багато зведень про людину.

По-перше, в них відображається стан організму і безпосередні емоційні реакції.

По-друге, пози і рухи тіла виражають риси характеру людини, ступінь її впевненості в собі, скутість чи розкутість, обережність чи поривчастість.

По-третє, у позі і жестах виявляються культурні норми, засвоєні людиною.

По-четверте, жестам і позі приписуються чисто умовні символічні значення. Таким чином, вони здатні передати точну інформацію.

Міміка має дуже велике значення в практиці людської взаємодії. Саме обличчя співрозмовника завжди притягає наш погляд. Вираз обличчя забезпечує постійний зворотний зв'язок: по ньому ми можемо судити, зрозуміла нас людина чи ні. чи хоче вона щось сказати у відповідь. Міміка свідчить про емоційні реакції людини.

22. Писемне мовлення — універсальний засіб спілкування людей. За допомогою писемної мови думки і почуття передаються від покоління до покоління. Писемне мовлення — переважно монологічне, має свої лексичні й стилістичні особливості. У писемному мовленні є точний добір лексики.

Формою писемного спілкування є документ — основна одиниця офіційно-ділового стилю. Документ — це матеріальний об'єкт (папір, перфокарта, дискета, магнітна стрічка, диск), що зберігає конкретну інформацію про факти, явища, події та усе інше, пов'язане з розумовою діяльністю людини. Отже, документ — це і носій, і джерело інформації, що може бути використана у різноманітних галузях людської діяльності.

ВИМОГИ ДО ДОКУМЕНТІВ

1)документ видає повноважений орган або особа відповідно до її компетенції. 2)документ не може суперечити чинному законодавству. 3) повинен бути достовірним і відповідати завданням конкретного керівництва, тобто базуватися на фактах та містити конкретні й реальні пропозиції і вказівки. 4)документ слід складати за встановленою формою. 5)документ має бути бездоганно відредагований та оформлений.

23. Усі наявні в обігу документи можуть бути згруповані за такими ознаками: 1)за найменуванням(заява, телеграма, анкета); 2)за місцем виникнення: внутрішні(виникли в межах установи) і зовнішні(надходять з ін. установ); 3) за походженням: службові(ств. в установі) та особисті(уклад. окремими особами); 4)за призначенням: розпорядчі(накази), статусні(правила), виконавчі, інформаційні; 5) за структурними ознаками або за формою - регламентовані(стандартні) та нерегл.(нестандарт.); 6)за напрямком: вхідні й вихідні; 7)за строками виконання: звичайні, безстрокові, термінові й дуже термінові; 8)за змістом інформ.: документи з адміністративних питань, бухгалтерського обміну, підготовки й установки кадрів, фінансово-кредит. операцій; 9)за стадіями створення: чорнові, оригінальні, копії; 10)за ступенем гласності: звичайні, секретні, для службового користування; 11)за строком зберігання: постійного й тимчасового зберігання; 12)за юридичною силою: справжні й підроблені; 13)за технікою відтворення: рукописні й відтворені механічним способом; 14)за носієм інформації: оформлені на папері, диску, фотоплівці тощо.

24. Формуляр документа – це сукупність розміщених у встановленій послідовності реквізитів документа. Форм. має містити всі необхідні для оперативної роботи відомості: закріплення за реквізитами постійних місць робить документ зручним для сприймання, спрощує їх обробку, дає можливість застосовувати техн. засоби. Документ з високим рівнем стандартизації ств. відповідно до формуляра – зразка – єдиної моделі побудови комплексу документу, яка встановлює сукупність реквізитів розміщених в уставленій послідовності. Типові формуляри служать базою для проектування бланків, окремих видів док. Бланк – це друкована стандартна форма документу з реквізитами, що містять постійну інформ. Усі основні документи повинні друк. на бланках; їх застосування підвищує культуру праці управління, надає інформ. офіційного характеру, полегшує виконання і подальше використання док. На загальному бланку можна друкувати всі види док., що робить бланк універсальним і дає змогу виготовляти його великим тиражем. Реквізити в документі розміщуються з урахуванням послідовності операцій, його підготовки, оформлення і виконання. Кожному реквізиту, який містить постійну інформацію, відводиться суворо обмежений обсяг, достатній для розташування максимальної кількості друкованих знаків.

25.Реквізит – це структурні елементи із яких скл. документ. Держ. герб зображ. на бланках держ. установ, друкованих орнаментах держ. влади й держ. управ., на службових посвідченнях, штампах з обов'язковим додержанням пропорцій зображ. герба. Герб розміщений посередині бланка або в кутку над серединою рядка з назвою док. Емблема орг-ції чи під-ва – умовне символічне граф. зобр., що реєструється відповідним чином. Емблемами орг-цій можуть бути: діючий товарний знак, малюнок, абревіатура, всіляки комбіновані зображення. При кутовому розміщенні реквізитів емблема розташована у верхньому лівому куті аркуша, а при поздовжньому – посередині верхньої частини сторінки. Код п-ва, установи, орг-ії пишеться у верхньому правому кутку. Назва міністерства або відомства пишеться у верхньому лівому кутку або посередині стор. Повна назва п-ва, установи чи орг-ії автора документа вказана у верхньому лівому кутку. Назва структурного підрозділу вказана у верхньому лівому кутку. Індекс п-ва зв'язку, поштова й телеграф. адреса установи розташ. у верх. лів. кутку й оформ. відповідно до поштових правил.

26. Реквізит – це структурні елементи із яких скл. документ. Дата документа надається днем його підписання або затвердження на бланках дату підписання документа ставлять у лівій верхній частині разом із індексом на спеціально відведеному для цього місці. Якщо док. скл. не на бланку, то дату ставлять під текстом зліва. Вона записується словесно-цифровим способом (24 серпня 2007) або цифровим; трьома парами арабських цифр у такій послідовності: день, місяць, рік (17.06.07 ). Гриф затвердження ставиться у верхній правій частині док. Затвердження – спосіб засвідчення після його підписання, який санкціонує поширення дії документа на визначене коло структурних підрозділів, організацій чи службових осіб. Елементи грифу затвердження: слово " затвердження”, назва посади; особистий підпис; ініціали та прізвище особи, що затвердила док; дата затвердження. Гриф узгодження – розрізн. 2 форми узгодження документу: внутрішнє і зовнішнє. Цей реквізит складається із: слова " узгоджено ”; назва посади службової особи, з якою узгоджено документ та назви установи; особистого підпису; його розшифрування; дати. Грифи узгодження розташ. нижче від реквізиту " підпис ” або на окремій сторінці. Резолюція ставиться у правому верхньому кутку. Якщо це місце зайняте ін. реквізитом, то резолюцію вміщують на будь-якій вільній площі лицьового боку сторінки документа, крім полів. Склад. з таких елементів: прізвище та ініціали виконавця, якому відправлений документ; вказівка на порядок вик. документа; термін вик. док.; особистий підпис керівника; дата. Заголовок до тексту – друкується малими літерами, розміщується під назвою виду документа, відображає головну ідею док. і здебільшого починається з прийменника " про”; має бути лаконічним і точним, якнайповніше розкривати зміст док.

27. Реквізит – це структурні елементи із яких скл. документ. Підписують перший примірник документа. До складу підпису входять:

- зазначення посади (ліворуч);

- ініціали й прізвище особи, що підписала документ (праворуч);

- підпис (посередині).

Підписи к-кох службових осіб на документах розт-ся один під одним у послідовності, що відповідає займаній посаді.

Печатка прикладається до документів. що вимагають особливого засвідчення. Печатки є чергові та прості. Гербова печатка прикладається до документів, що засвідчують юридичні або фізичні права осіб.

Просту печатку прикладають до документів, що виходять за межі організації, до розмножених примірників розпорядних документів при їх розсиланні.

Засвідчення копій – у правому верхньому кутку пишеться слово «копія»; під реквізитом «підпис» слово «правильно»; дата; посада виконавця, підпис.

Відмітка про виконання розміщуєтьсь в лівій або центральній частині нижнього поля першої сторінки документа. Містить такі елементи: стислу довідку про виконання; слова «ДО СПРАВИ» та номер справи, до якої має бути підшитий документ; підпис керівника структурного підрозділу або виконавця.

Відмітка про надходження розташовується праворуч на нижньому полі лівої сторінки документа. Складається із скороченої назви організацій, що отримала документ та дата його надходження.

28. Оформлення сторінки документа. Рубрикація тексту.

Управлінські документи оформляють на папері формату А4 (297 х 210мм.) та А5 (148 х 210мм.). Для зручності з усіх боків сторінки залишають вільні поля: ліве - 35мм.; праве - не менше 8мм.; верхнє - 20мм.; нижнє -19мм. Якщо текст документа займає не одну сторінку, то на другу сторінку не можна переносити тільки підпис. Також не бажано: 1. відривати один рядок тексту чи слово від попереднього абзацу; 2. починати один рядок нового абзацу на сторінці, що закінчується, краще почати новий абзац на наступній сторінці; 3. переносити слово на межі сторінок, слід переносити це слово на нову сторінку. Нумерація сторінок. У документах, оформлених на двох або більше аркушах паперу, нумерація сторінок починається з другої. Якщо текст документа друкується з другого боку аркуша, то номери проставляються по середині верхнього поля аркуша арабськими цифрами на відстані не менше 10 мм. від краю. Слово «Сторінка» не пишеться, а також біля цифр не ставляться ніякі позначки.

Рубрикація – це членування тексту на складові частини, графічне відокремлення однієї частини від ін., а також використ. заголовків, нумерації тощо. Найпростішою рубрикацією є поділ на абзаци. Членування тексту на абзаци часто поєднується з нумерацією(числовою і буквеною). Традиційна система нумер. базується на використ. знаків різних типів – римських і арабських цифр, малих і великих літер поєднуваних з абзацними відступами. Нова система ґрунтується на використ. арабських цифр: 1)кожна складова тексту, яка відповідає поняттям: частина, розділ, пункт одержує свій номер; ном. познач. лише араб. цифрою; після кожної цифри став. крапка; 2)номер кожної складової частини включ. всі номери відповідних склад. частин вищих ступенів поділу.

29.Способи викладу матеріалу в документах із низьким рівнем стандартизації.

За способом викладу матеріалу в документах із низьким рівнем стандартизації виділяють такі види текстів: розповідь, опис, міркування.

Розповідь - це такий спосіб викладу матеріалу, при якому події відтворюються в хронологічній послідовності. Розповідь використовується в автобіографіях, протоколах, звітах. Послідовність викладу в розповіді підпорядковується найчастіше саме хронологічному принципу, а не внутрішньому, причиново-наслідковому. Відступ від цього принципу можливий лише тоді, коли необхідно підкреслити залежність роз'єднаних у часі, але внутрішньо пов'язаних подій.

Опис - це принцип характеристики явища через перерахування ознак, властивостей та ін. Частини опису, які розкривають різнопланові риси предмета чи аспекти питання, називають елементами опису. Використовують такий спосіб викладу в актах, звітах, наказах, постановах.

Міркування - це спосіб викладу, при якому логічно послідовний ряд визначень, суджень і висновків розкриває внутрішній зв'язок явищ і, як правило, доводить певне положення через причиново-наслідкові зв'язки, через зіставлення, порівняння, розкриття змісту цих зв'язків. У міркуваннях найчастіше щось доводиться; такий спосіб ґрунтується на доказовості. Використовують такий спосіб у доповідних записках, актах, розпорядженнях.

Прямим називають виклад, коли на початку документа подаються обставини, що викликали його появу, або вказуються причини саме такої постановки питання, а в кінці повідомляється мета документа.

Зворотнім називають виклад, при якому мета документа оголошується на його початку, а вже потім даються пояснення, наводяться факти, розрахунки тощо.

Тож виклад матеріалу в будь-якому документі повинен вестись за чітко продуманим планом; уся система викладу повинна відповідати законам логіки.