Розширення повноважень ДПУ

Після закінчення Громадянської війни й переходу до мирного будівництва постало питання про відмовлення від надзвичайних репресивних заходів і, зокрема, про долю надзвичайних комісій (ЧК). Відповідно до рішення ЦК РКП(б) і декрету ВЦВК від 6 лютого 1922 р. ВУЦВК 22 березня 1922 р. схвалив постанову “Про ліквідацію Всеукраїнської надзвичайної комісії і про організацію Держполітуправління”. За цією постановою ліквідувалася Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУЧК) і замість неї для придушення відкритих контрреволюційних виступів, боротьби із шпигунством, охорони шляхів та кордонів республіки, а також виконання спеціальних доручень Президії ВУЦВК і РНК УСРР з охорони “революційного” порядку при НКВС УСРР створювалося Державне політичне управління (ДПУ), а при губернських виконкомах – політичні відділи. Першим головою ДПУ УРСР став В. Манцев, який перед цим був головою ВУЧК. Одночасно він був призначений і наркомом внутрішніх справ УСРР. Спочатку ДПУ УСРР було підпорядковано ДПУ РСФРР, а після створення СРСР – Об’єднаному державному політичному управлінню (ОДПУ) СРСР, яке діяло вже при Раднаркомі. Коли в серпні 1923 р. В. Мальцева перевели в Москву, головою ДПУ УСРР було призначено його заступника В. Балицького, який став членом колегії ОДПУ, а з 1924 р. – і наркомом внутрішніх справ УСРР. Балицький працював в Україні до серпня 1931 р., коли він був призначений заступником голови ОДПУ СРСР В. Менжинського. В. Балицький повністю впроваджував у життя вказівки Сталіна й всіляко прислужував Кагановичу. Значною мірою саме з його ініціативи і його зусиллями у 20-ті роки здійснювалися масові репресії проти всіх незгодних з лінією Сталіна, зокрема, проти опозиціонерів, української інтелігенції, служителів церкви, фальсифікувалися судові процеси, зміцнювалася тоталітарна система. Недарма Балицького прозвали “Гільйотиною України”. При перетворенні ЧК в ДПУ буцімто передбачалося, що за нових умов непу слід відмовитися від системи репресивних заходів, зокрема, від права, що його мали ЧК, виносити позасудові вироки, висилати в адміністративному порядку підозрілих осіб, за певних умов брати й розстрілювати заручників тощо. Але на практиці відбулося послідовне збільшення функцій і повноважень Державного політичного управління. Збереглося й розширилося право органів ДПУ на позасудові розправи, адміністративне висилання “соціально небезпечних” людей, направлення до таборів примусової праці, при цьому для висилання достатньо було непролетарського походження. При колегії ОДПУ діяла Особлива нарада, яка в позасудовому порядку розглядала багато справ. Аналогічна Особлива нарада була створена і при ДПУ України. Народний комісар юстиції і прокурор (з 1925 р.) – Генеральний прокурор УСРР Скрипник намагався вести боротьбу за додержання законності в республіці, у тому числі і в діяльності ДПУ. Але з розширенням прав ДПУ його керівництво і, передусім, Балицький прагнули вийти з-під контролю прокуратури й Раднаркому УСРР, що їм і вдалося. Вони підкорялися безпосередньо Москві.

Проголошення курсу на пожвавлення діяльності Рад і громадських організацій

Керівництво комуністичної партії, рішуче розправляючись зі своїми політичними супротивниками і посилюючи своє монопольне панування в усій країні, на основі чого формувалася жорстка тоталітарна система, в якій дедалі більше виростала особиста влада Сталіна, разом із тим у своїх публічних заявах і рішеннях демагогічно проголошувало прагнення до демократизації суспільства, залучення до управління державою широких мас робітників і селян, активізації діяльності рад і громадських організацій – комсомолу, профспілок, комнезамів та інших. Зокрема, жовтневий Пленум ЦК РКП(б) 1925 р. постановив завдання – пожвавлення роботи рад, особливо на селі, зміцнення партійних і комсомольських організацій, оздоровлення, посилення і зміцнення профспілок, посилення і поглиблення профспілкової демократії. Керівництво й організація зі здійснення постановлених завдань покладалися на партійні організації. Чисельність партії швидко зростала, головним чином за рахунок прийому робітників, здебільшого слабо політично підготовлених, і частково за рахунок селян-бідняків. На початок 1922 р. КП(б)У налічувала 73, 8 тис. чол., а на початок 1928 р. – 196, 8 тис. чол. Поряд з радами в селах України в 20-ті роки існували комітети незаможних селян, які у квітні 1921 р. за рішенням ВУЦВК були проголошені “організаціями державного значення”. Оскільки комнезами частину владних функцій відбирали в сільських рад і протиставляли їм себе, у ряді сіл створювалося своєрідне двовладдя. І взагалі орієнтація більшовиків і органів радянської влади передусім на бідняків, багато з яких залишалися бідняками внаслідок свого ледарства і безталанності, упереджене ставлення до заможних селян вела до розколювання села, створення в ньому соціальної напруженості. За умов пожвавлення діяльності сільрад, кооперації та інших громадських організацій на селі відповідно до рішення липневого (1925 р.) Пленуму ЦК КП(б)У і декрету ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 16 листопада 1925 р. комнезами звільнялись від усіх адміністративно-господарських функцій і реорганізовувалися з організацій “державного значення” в організації добровільні, громадські, а повноваження органів влади на селі повністю зосереджувалися в руках рад. Під контролем більшовиків діяв комсомол, який розглядався як резерв партії, звідки в першу чергу черпались нові кадри. Чисельність комсомольців зросла в Україні з 30 тис. у 1922 р. до 368 тис. у 1928 р. Більшовики повністю поставили під свій контроль профспілки. Чисельність членів профспілок збільшилася з 1240 тис. чол. на початку 1921 р. до 2108 тис. чол. на 1 січня 1928 р. У 20-х роках діяли також добровільні товариства трудящих – Міжнародна організація допомоги революціонерам (МОДР), Товариство Червоного Хреста, Товариство друзів хімічної оборони (Доброхім), Товариство друзів повітряного флоту (ТДПФ), товариства “Геть неписьменність”, “Друг дітей” та ін. Усі вони здійснювали роботу за вказівками комуністичної партії. Закінчивши з перемогою Громадянську війну, радянська влада, керована більшовицькою партією, на початку 1921 р. зазнала глибокої політичної кризи. Воєнно-комуністична політика більшовиків викликала масове селянське повстанство, незадоволення робітників і виступи в армії та на флоті, яскравим прикладом чого був заколот матросів у березні 1921 р. у Кронштадті. Під тиском реалій у 1921 р. більшовики були змушені відмовитись від воєнно-комуністичної практики й перейти до нової економічної політики. Продрозверстка була замінена продподатком, було дозволено вільну торгівлю й приватне підприємництво, легалізовано товарно-грошові відносини, налагоджувалася фінансово-кредитна система. Хоча неп провадився дуже непослідовно, з великими відступами, він дав великі позитивні результати, унаслідок яких уже в 1925-1926 господарському році народне господарство України в основному було відбудовано. Однак більшість керівних працівників вважали неп вимушеною, тимчасовою політикою, відступом, який має незабаром закінчитися, після чого поновиться здійснення комуністичних принципів. “Цю політику, - говорив Ленін на ІХ Всеросійському з’їзді Рад 23 грудня 1921 р., - ми проводимо всерйоз і надовго, але, звичайно, не назавжди”. Важливою подією розглядуваного періоду було утворення СРСР і входження до його складу Української СРР. Хоча формально всі республіки мали бути рівні, на практиці всі вони, у тому числі й УСРР, були підпорядковані Москві, їх суверенітет був примарним. 1920-ті роки були періодом, коли завдяки політиці українізації, що була проголошена офіційним державним і партійним курсом, і активній творчій діяльності української інтелігенції та її підтримці з боку частини партійних і державних діячів, було зроблено значний крок у розвитку української мови й культури, у піднесенні національної свідомості українських народних мас. Великим гальмом у прогресі всієї країни, у тому числі й УСРР, були монопольна влада комуністичної партії і формування тоталітарної системи, яка поступово підпорядковувала своїй волі всі сфери життя народу.