Реформа управління промисловістю та будівництвом

У планах на шосту п’ятирічку (1956-1960 рр.) і семирічку (1959-1965 рр.) підкреслювалося, що першочерговий і випереджаючий розвиток важкої індустрії був і залишається основою розвитку всього народного господарства країни. Тобто залишалася в силі стара догма, вироблена ще на початку індустріалізації, згідно з якою основою економіки і гарантом незалежності країни вважалася важка промисловість. Для УРСР це означало збільшення видобутку вугілля, виплавки чавуну та сталі, розвиток машинобудування, передусім виробництва засобів праці. А в цей час у провідних західних країнах розгорталася глибока і якісно нова перебудова виробництва, яку у радянській країні назвали " науково-технічною революцією". Вона далеко перевершувала за своїм значенням промислові революції минулих епох. Традиційних галузей промисловості, які становили кістяк економіки України, тепер уже було недостатньо. Необхідно було розвивати електроніку, виробництво штучних матеріалів, змінити енергетичний баланс за рахунок зменшення питомої ваги вугілля і збільшення ваги продуктивніших джерел енергії, упровадження у виробництво автоматизації та механізації тощо. СРСР, а отже і УРСР, почали помітно відставати від передового світового рівня: на одиницю виробленої продукції витрачалося значно більше енергії, сировини, ніж у країнах з ринковою економікою, вкрай незадовільною залишалась якість переважної більшості вітчизняних промислових товарів, почала збільшуватися різниця у продуктивності праці у економіці провідних західних країн і СРСР. Невпинне будівництво нових заводів і фабрик, з традиційною технологією виробництва, від­криття нових шахт і рудників, нехтування при цьому елементарними природоохоронними заходами, загрожувало Україні в майбутньому серйозними екологічними проблемами. Ситуація вимагала від керівництва країни негайне приступити до структурних змін в промисловості, організації і управлінні виробництвом, створити умо­ви для дійсного, а не уявного прискорення науково-технічного прогре­су. Адміністративно-командна система спробувала вирішити назрілі проблеми в економіці країни у властивій їй манері - шляхом перебу­дови управління народним господарством. На середину 1950-х років в СРСР нараховувалося понад 200 тис. промислових підприємств і до 100 тис. будівельних об’єктів. Керувати цим розгалуженим господарством із одного центру було не під силу.

6 квітня 1953 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про значне зменшення кількості союзних (з 30 до 20) і союзно-республіканських (з 21 де 13) міністерств. Деякі союзні міністерства мали статус союзно-республіканських. У результаті у підпорядкування УРСР з 1953 по 1956 рр. перейшло 10 тис. підприємств. Але для поліпшення ефективності управління цього заходу виявилося недостатньо. Лютневий (1957 р.) пленум ЦК КПРС прийняв постанову про створення в основних економічних районах рад народного господарства (раднаргоспів). У травні 1957 р. цю постанову провели через Верховну Раду СРСР і вона набула чинності закону. У червні 1957 р. Верховна Рада УРСР теж прийняла закон про створення у республіці 11 еконо­мічних адміністративних районів на чолі з раднаргоспами. У 1960 р. в УРСР було створено додатково ще 3 райони і відповідно три раднаргоспи. Таким чином в Україні діяло 14 раднаргоспів. У результаті у країні було здійсненій перехід від галузевого де територіального принципу управління. За цією реформою було ліквідовано 10 союзних і 15 союзно-республіканських міністерств. В УРСР було ліквідовано 11 промислових і будівельних міністерств, а два міністерства було перетворене із союзно-республіканських у республіканські. Міністерства, що залишились, були звільнені від безпосереднього управління підприємствами, здійснюючи свої нові функції через раднаргоспи.

У рамках раднаргоспів підприємства об’єднувались у трести і комбінати за галузевим принципом, підпорядковуючись відповідним галузевим управлінням. Таким чином, нова система управління повинна була органічно поєднати централізоване планове керівництв з підвищенням самостійності регіонів і республік. Досягалася певна децентралізація управління, розширювалися господарчі права на місцях, наближалося управління до виробництва, скорочувався управлінський апарат. За допомогою нової системи управління сподівалися раціональніше використовувати сировинні ресурси, усунути відомчі бартери і галузеву ізольованість, розвивати місцеву ініціативу. Це була одна із найрадикальніших реформ в народному господарстві СРСР, починаючи з 1920-х років. Центр управління економікою переміщався з Москви на місця. Зокрема у відання раднаргоспів України на кінець І957 р. перейшло 97 % промислових підприємств та будівельних організацій республіки. Та реформа мала як позитивні, так і негативні сторони. Так, мимо волі ініціаторів, реформа об’єктивно спри­яла розширенню економічних прав союзних республік, зокрема України. Хоч республіка і не могла цілком самостійно розпоряджатися своїм господарством, все ж можливості для певного економічного маневру з'явилися. Зокрема, швидше стала формуватися виробнича і соціальна інфраструктура, повніше використовувалися місцеві ресурси і національні кадри. Позитивним у роботі новоутворених раднаргоспів було об’єднання в ряді випадків споріднених підприємств, створення міжгалузевих об'єднань по ремонту устаткування, виробництву заготовок та інструменту, помітно скоротилися зустрічні транспорті перевезення тощо. Керівництво виробництвом стале конкретнішим і оперативнішим.

Але одночасне реформа привела до утруднення економічних зв’язків між підприємствами сусідніх раднаргоспів, породила так зване „місництво”. Знизилась ефективність державної науково-технічної політики, оскільки раднаргоспи виявилися неспроможними забезпечити єдність технічної політики, комплексно розв’язати проблеми розвитку галузей. Реформа передбачала, що робота по складанню планів перенесеться в раднаргоспи. Однак вироблена протягом попереднього періоду практика централізованого жорсткого планування збереглася. І після реформи 1957 р. Держплан СРСР продовжував стару практику централізованого планування, причому навіть за ширшою і розгорнутішою номенклатурою. Отже, значною мірою справа звелася до перетрушування бюрократичних структур. У цілому, адміністративний прес раднаргоспів виявився не менш обтяжливим для підприємств, аніж всеохоплююче регулювання колишніх галузевих міністерств. Спробою подолати ці хиби було створення республіканських раднаргоспів. Президія Верховної Ради УРСР створила Українську раду народного господарства (Укрраднаргосп) в 1960 р. Новим кроком було укрупнення раднаргоспів, зокрема в УРСР в 1962 р. їх лишилось сім. У 1963 р. організували Вищу раду народного господарства СРСР і ство­рили державні комітети з ряду галузей промисловості_. Але ці чергові адміністративні перебудови не усунули суперечностей між тенденцією галузевого розвитку промисловості та системою територіального управ­ління нею. Структура управління економікою стала надзвичайне гро­міздкою. Усунути ці бюрократичні нашарування можна було шляхом впро­вадження господарського розрахунку, товарно-грошових відносин, на­дання економічної самостійності підприємствам та їх об'єднанням. Та такий розвиток реформи підривав монополію командно-адміністративної системи на управління народним господарством і тому прибічники старої системи на це не пішли. Керівництво країною спробува­ло змінити тільки форму управління і господарювання, не зачіпаючи її суттєві параметри. Як і до реформи панував директивний стиль уп­равління, домінування партійних органів, свавілля у кадровій політи­ці тощо. Економіка продовжувала функціонувати за законами командно-адміністративної системи, а тому результати реформи вияви­лися далекими від очікуваних.