Матеріальний рівень життя населення. Нове партійно-радянське керівництво країни в умовах відносної лібералізації режиму було змушене більше уваги приділяти со­ціальним питанням

Нове партійно-радянське керівництво країни в умовах відносної лібералізації режиму було змушене більше уваги приділяти со­ціальним питанням. Протягом другої половини 1950-х - першої половини 1960-х років у країні спостерігалося помітне підвищення матеріального рівня життя населення. Якщо в 1946-1953 рр. рівень особистого споживання населення пересічно по країні щороку зростав на 1 %, то в 1954-1964 рр. на 4%. Матеріальною основою добробуту народу є національний доход. За 1951-1958 рр. в УРСР він збільшився у 2, 3 рази, а за І959-1965 рр. ще в 1, 6 рази. Безпосередньо на народний добробут, згідно з радянською статистикою використовувалося 75 % національного доходу. Основним джерелом доходу для трудящих була заробітна плата, на яку припадало понад 3/4 всього доходу. Решту становили виплати і пільги із суспільних фондів споживання. До середини 50-х років у країні діяла тарифна система, яка базувалася на довоєнних ставках та окладах і не відповідала досягнутому технічному рівню і організації виробництва. Застарілі норми виробітку знижували роль принципу матеріальної зацікавленості, порушували зв’язок між продуктивністю праці та її оплатою. 3 1955 р. ліквідували відомчий різнобій в оплаті праці. Замість 2 тис. галузевих тарифних сіток, що діяли перед тим, ввели 12, кількість посадових окладів скоротили з 700 до 35. За постановою Ради Міністрів СРСР ЦК КПРС і ВЦРПС від 8 вересня 1956 р. „Про підвищення заробітної плати низькооплачуваним робіт­никам та службовцям” їх зарплата підвищувалася на третину. Мінімум склав 27 крб. Згодом цей мінімум підвищили і в 1965 р. він досяг 45 крб. (в масштабах цін 1961 р.). Для прикладу, одна стандартна хлібина коштувала 14 копійок, літр молока пересічно 20 копійок, пара чоловічого взуиия – 25 крб., чоловічій костюм – 90 крб. Пересічна місячна зарплата робітників і службовців в УРСР зросла з 64, 3 крб., у 1953 р. до 76, 7 крб. у 1958 р. і 93 крб. у 1965 р. (у цінах 1961 р.). З 1957 р. мінімум зарплати, що не підлягав оподаткуванню, складав 37 крб., а з 1960 р. - 60 крб. Таким чином заробітна плата робітників та службовців зросла. Та у структурі затрат при виробництві промислової продукції в УРСР у 1965 р. разом із відрахуванням на соцстрах заробітна плата становила ледве 18, 4 %. У провідних західних країнах цей показник перевищував 60 %. Отже, у народному господарстві України зберігалася невідповідність між виконаною роботою і заробітною платою. Остання залишалася дуже низькою, матеріальний рівень життя простих громадян залишався дуже скромним. У другій половині 50-х років було проведено скорочення робочого дня для робітників та службовців. Так, у березні 1965 в. на дві години скоротили тривалість робочого дня у передвихідні і передсвяткові дні, збільшено тривалість відпусток по вагітності. Із 1957 р. почало здійснюватися поступове переведення трудящих на семигодинний, а на шкідливому виробництві - на шестигодинний робочий день. Після вересневого (1953 р.) пленуму ЦК КПРС почало розширюватися грошове й натуральне авансування колгоспників. У 1956 р. уряд порекомендував правлінням колгоспів виділяти на щомісячне авансування не менше чверті доходів колгоспу. У 1958 р. 80 % колгоспів УРСР мали грошові фонди для авансування своїх працівників. У 1965 р. середньомісячна оплата праці в колгоспах України становила 49, 8 крб. У серпні 1953р. Верховна Рада СРСР прийняла закон, за яким об­кладання сільськогосподарським податком здійснювалося за твердими ставками і залежало від розміру присадибної ділянки, а не доходу, який вона давала. Держава списала з колгоспників заборгованість по сільськогосподарському податку і поставках за минулі роки. У вересні 1953 р. постановою уряду було скорочено, а з 1958 р. відмінено обов'язкові поставки продуктів із присадибної ділянки. Але з 1959 р. плани державних закупок продукції колгоспів почали знову збільшувати. У результаті, фонд продуктів, призначених для видачі колгоспникам, як оплата праці, скорочувався, що виявилося у зменшенні видачі на трудодні. Життєвий рівень колгоспників залишався значне нижчим, ніж у робітників та службовців. Поліпшенню добробуту населення сприяло розширення суспільних фондів споживання. В 1958 р. виплати із цих фондів населенню УРСР становили 4, 3 млрд. крб., або вдвічі більше ніж у 1950 р. У 1965 р. на кожного жителя республіки пересічно припадало 164 крб. витрат із суспільних фондів споживання. Вони витрачалися на освіту, медичне обслуговування, пенсії, оплату відпусток, пільгові та безплатні путівки в санаторії і будинки відпочинку, утримання дітей у дошкільних закладах тощо. Так, в 1956 р. у країні була скасована плата за навчання в усіх школах та вузах. У 50-х роках - на почат­ку 60-х років у СРСР витрати на освіту становили 10 % національного доходу, тобто були одними з найвищих у світі. Однак, пізніше ці витрати почали неухильно зменшуватися. На охорону здоров’я в СРСР в 1958 р. було витрачено 6, 5 млрд. крб., або 11, 5 % державного бюджету республіки. До 1958 р. в СРСР практикувались примусові внутрішні державні позики. На ці цілі населення відраховувало до 10 % заробіт­ної плати. З 1958 р. уряд СРСР припинив практику примусових позик. Але повернення боргу населенню зі старих позик було відкладено до 1977 р. Ще один показник зростання заможності населення - це наявність заощаджень. Сума вкладів у ощадних касах республіки зросла з 2, 7 млрд. крб. в 1950 р. до 19, 7 млрд. в 1960 р. і 34, 7 млрд. в 1965 р. Водночас проведена в 1961 р. грошова реформа негативно позначилася на життєвому рівні населення. Адже ця реформа була прихованою формою девальвації. Ціни на товари повсякденного попиту, особливо на ринках, негайно зросли. Певні зміни сталися і в системі соціального забезпечення: Верховна Рада СРСР у липні 1956 р. прийняла закон, за яким в середньому майже на 80 % підвищувався розмір пенсій. Максимальний розмір пенсій було встановлено у розмірі 120 крб. на місяць, мінімальна пенсія для робітників та службовців становила 30 крб. Пенсійний вік був зменшений до 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Та колгоспники пенсій не отримували. Тільки у липні 1964 р. Верховна Ра­да СРСР прийняла закон про пенсії і допомогу членам колгоспів, що означало встановлення державної системи соціального забезпечення колгоспників. Мінімальний розмір пенсій для колгоспників встановлювався у розмірі 12 крб. на місяць. Це буламізерна сума, що не забезпечувана прожиткового мінімуму і селяни були змушені працювати на своїх присадибних ділянках до глибокої старості, до смерті. Однією з найважливіших соціальних проблем залишалася проблема житла. У липні 1957 р. ЦК КПРС і Рада Мініс­трів СРСР ухвалили постанову " Про розвиток житлового будівництва в СРСР", у якій ставилося завдання в найближчі 10-12 років усунути нестачу житла шляхом надання кожній сім’ї окремої квартири. Із кінця 50-х років відбувалося відчутне нарощування потужностей будівельних організацій і збільшення капіталовкладень на цілі будівництва. Темпи зростання промисловості будівельних матеріалів в УРСР становили в 1965 р. 231 % проти 100 % в 1958 р. Саме в ці роки площа введених до дії житлових будинків різко зросла і тисячі людей залишили гуртожитки, бараки і комуналки і переселилися у нові квартири сімейного типу. Якщо за 1918-1955 рр. загальна площа введених в дію житлових будинків в Україні становила 62, 8 млн. м², то за 1956-1964 рр. - 66, 5 млн. м^2. Хоча нестачу житла не ліквіду­вали, але гостроту житлової проблеми значною мірою вдалося зняти. Необхідне зазначити, що нові житлові масиви були позначені досить одноманітною забудовою. Це були здебільшого п’ятиповерхові будинки, так звані „хрущоби”. Робилися спроби поліпшити планування квартир, урізноманітнити архітектурне оформлення будинків, але ця проблема залишилась ак­туальною і надалі. Паралельно з нарощуванням будівництва житла проводилися відповідні роботи з газифікації, водопостачання, розширення мережі міського транспорту, сфери побуту, збільшення кількості магазинів, шкіл, дитячих садків, поліклінік тощо. Однак, забезпечення соціально-побутовими і культурно-освітніми закладами нових житлових масивів значне відставало від потреб населення. У сільській місцевості УРСР до середини 60-х років практично завершувалася електрифікація населених пунктів, поступово центральні садиби колгоспів та радгоспів сполучували з райцентрами шляхами з твердим покриттям, розпочалася газифікація. Але і надалі зберігалося значне і помітне відставання села від міста по рівню забезпеченості соціально-побутовими та культурно-освітніми закладами. У другій половині 1950-х - першій половині 1960-х років у порів­нянні з попереднім періодом зросло споживання основних продуктів харчування населенні УРСР. Проте провали в аграрній сфері економіки призвели до дестабілізації у постачанні населення продуктами харчування. Час від часу виникали дефіцити найнеобхідніших товарів. У 1962 р. на 30 % були підвищені роздрібні ціни на м’ясо і масло. В 1962-І964 рр. спостерігалися перебої з постачанням хліба. Це викликало масове невдоволення населення. У другій половині 1950-х - першій половині 1960-х років поступово поліпшувалося постачання населення товарами широкого вжитку. Якщо прийняти рівень розвитку легкої промисловості УРСР в 1958 р, за 100 %, то в 1965 р. він дорівнював 230 %. У побут жителів України поступово входили телевізори, холодильники, пральні машини, пилососи тощо. Так, до 1954 р. телевізорів в УРСР взагалі не виробляли. У 1958 р. їх було вироблено 14, 7 тис. штук, а в 1965 р. 519, 1 тис. Таким чином, телевізор ставав звичайним предметом обстановки у багатьох родинах. Холодильників у 1954 р. виробили в республіці тільки 1 тис. штук, у 1958 р. - 80, 8 тис., а в 1965 р. - 281, 9 тис. Подібні темпи зростання виробництва спостерігалися і щодо інших побутових приладів. У республіці нарощували виробництв взуття, тканину меблів тощо. Разом із тим, співвідношення між виробництвом засобів вироб­ництва (група „А”) і товарів широкого вжитку (група „Б”) в Україні продовжувало погіршуватися. Так, з 1958 р. 70, 6 % виробництва припадало на групу „А” і 29, 4 % на групу „Б”. У 1965 р. це співвідношення стало відповідно 73, 3 і 26, 7. На багатьох підприємствах легкої, харчової та місцевої промисловості в першій половині 1960-х років до половини виробничих операцій виконувалися вручну, виробничі приміщення розташовувалися у непристосованих будівлях, обладнання було і моральне, і фізично зношеним, капіталовкладення в галузь були недостатніми. А тому товарів випускали обмаль і список дефіцитних товарів залишався ще дуже великим. Разом із тим, легка промисловість постачала на ринок величезну кількість неходових товарів, оскільки кон’юнктуру ринку ніхто не вивчав і прогнозуванням попиту ніхто не цікавився. А за умов відсутності конкуренції і якість багатьох товарів широкого вжитку залишалася надзвичайно низько. Таким чином, соціально-побутова сфера в другій половині 1950-х - першій половині 1960-х років розвивалася ду­же суперечливо. Поза всяким сумнівом матеріальний рівень життя України за цей час помітно підвищився. Але все таки прогрес у цій ділянці суспільного життя був менший від очікуваного, особливо якщо його порівняти із розвинутими західними країнами, де в ці роки розпочалося різке зростання рівня життя населення.