Ядерне роззброєння України

Після розпаду СРСР Україна успадкувала третій у світі за величиною ядерний потенціал (після США та Росії) і з перших днів незалежності мусила вирішувати питання ядерної зброї. Ця проблема була найсклад­нішою, найважчою і найсерйознішою з тих, що постали в перші роки незалежності перед українською зовнішньою політикою.

Україна володіла 176 міжконтинентальними балістичними ракетами і 3 тис. одиниць тактичної ядерної зброї. Згідно з Декларацією про державний суверенітет (1990 р.) Україна добровільно в односторонньо­му порядку оголосила себе без'ядерною державою. Прийняття статусу без'ядерної держави для України було непростим рішенням як у пси­хологічному, фінансовому і соціальному плані, так і з погляду за­безпечення національної безпеки. Однак Україна пішла на цей крок, усвідомлюючи, що розповсюдження ядерної зброї є одним із найнебезпечніших джерел ризику як для миру та стабільності на континенті, так і для самого існування українського народу. До березня 1992 р. з України в Росію було вивезено 57 % тактичної ядерної зброї. Одночасно українська сторона домагалася міжнародних гарантій, що ракети, вивезені з республіки, дійсно будуть знищені і при цьому будуть присутні українські спостерігачі. Росія була змушена погодитись на ці пропозиції: 16 квітня 1992 р. була підписана російсько-українська угода, за якою українські військові експерти одержали можливість здійснювати контроль за знищенням тактичних ракет. До 6 травня 1992 р. тактична ядерна зброя була вивезена з України до Росії. Але вперте небажання керівництва Російської Федерації відшкодувати нашій державі втрати за вивезений із ракетами уран та плутоній стало однією з причин, що гальмувало ядерне роззброєння України. Окрім того, знищення міжконтинентальних балістичних ракет вимагало величезних матеріальних коштів, яких Україна не мала.

30 вересня 1992 р. на Генеральній сесії ООН у Нью-Йорку міністр закордонних справ України А. Зленко заявив, що наша держава знищить свою ядерну зброю за умови надання їй іншими державами гарантії безпеки і фінансової допомоги. Про це ж заявила 18 листопада 1992 р. і Верховна Рада. Така позиція України викликала негативну реакцію і Росії і США. Лише після довгих і виснажливих переговорів 14 січня 1994 р. у Москві була підписана спільна заява США, Росії та Ук­раїни, згідно з якою наша держава мала отримати відшкодування за вартість урану, який містився у ядерних зарядах, розміщених в Україні.

16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав.

5 грудня 1994 р. у Будапешті керівники США, Росії та Великобританії надали Україні гарантії безпеки. Вони урочисто зобов'язалися поважати її незалежність і суверенітет, недоторканість кордонів. Згодом гарантії безпеки нашій державі надали й інші ядерні країни – Франція та Китай.

1 червня 1996 р. завершився процес вивезення з території України всього ядерного озброєння. Українська держава стала неядерною країною. Без розв’язання цієї проблеми було неможливо здобути підтримку міжнародним співтовариством українського державного процесу.