Проблеми антропогенного забруднення атмосфери

Антропогенне забруднення атмосфери є вкрай небезпечним екологічним явищем, яке може проявлятися у вигляді кислотних опадів або смогу. Нагромадження небезпечних хімічних речовин у атмосфері спричинює руйнування озонового шару та є головною причиною утворення парникового ефекту. Все це формує та поглиблює глобальну екологічну кризу, яка є загрозою для існування людства на Землі.

Кислотні дощі. До негативних наслідків атмосферного забруднення належить утворення кислотних опадів, які є метеорологічними опадами (дощ, сніг, туман) кислотність яких нижче рН 5, 6. Вони виникають над промисловими територіями внаслідок накопичення у повітрі оксиду сірки та азоту, які вступають в хімічну реакцію з атмосферною вологою, утворюючи дрібні крапельки сірчаної та азотної кислот та випадають на землю кислотними дощами та туманами.

Ці опади вкрай шкідливо впливають на природне середовище та живі організми.

Наслідки для фіто– і агрофітоценозів:

- знижується врожайність сільськогосподарських культур, листя яких ушкоджуються кислотами (опіки, некрози);

- відбувається закислення ґрунту, з якого легко вимиваються кальцій, калій та магній, які потрібні рослинам;

- відбувається деградація фітоценозу та ушкодження територій;

- загибель лісів.

Водні об’єкти

- кислотні дощі підкислюють воду у водних об’єктах та спричинюють загибель риби.

Організм людини

- подразнення слизової органів дихання;

- набряки легенів;

- астматичні приступи.

При низьких температурах повітря (нижче 0^оС) на забруднених територіях випадає кислотний сніг, який містить більше кислот, тому є ще більш шкідливішим для населення та біосфери. Райони, в яких випадає кислотний сніг, дістають одразу 4–5-місячну дозу забруднення.

Смог та його види. Над забрудненою територією великих міст та промислових об’єктів, за певних погодних умов у приземних шарах атмосфери відбуваються значні скупчення газоподібних та аерозольних домішок, які утворюють краплі туману (смогу), що негативно впливають на стан здоров’я людини. У залежності від різних кліматичних умов розрізняють туманний, фотохімічний та інші види смогу.

Туманний смог (вологий, лондонського типу або чорний) формується з газоподібних забруднювачів або пилових часток та крапель туману. Виникає в промислових та міських районах з великим скупченням підприємств, за умов високого тиску і вологості повітря (понад 80 %), та температурі від –3 до +5^оС.

Фотохімічний смог (сухий, сизий, лос–анджелеського типу) виникає над великими містами зі значною інтенсивністю автомобільного руху, утворюється як вторинне кумулятивне забруднення повітря, яке виникає внаслідок розкладання забруднюючих хімічних речовин сонячним світлом ультрафіолетового спектру. Головним компонентом фотохімічного смогу є озон, оксид вуглецю, оксиди азоту, сірки, численні органічні сполуки перекісної природи та інші фотооксиданти. Тобто, фотохімічний смог це багатокомпонентна суміш газів та аерозольних часток первинного і вторинного походження. Для утворення фотохімічного смогу необхідні певні кліматичні умови, зокрема температура повітря +25–30^оС, низька вологість та швидкість повітря менше 2 м/с.

Льодовий смог (аляскінського типу) виникає в Арктиці та Субарктиці при низьких температурах антициклонів. У цьому випадку викиди навіть незначної кількості забруднюючих речовин з топок призводять до виникнення густого туману, що складається з найдрібніших кристаликів льоду і сірчаної кислоти.

Парниковий ефект. Зменшення площілісів, зокрема тропічних, потужний розвиток промисловості, велика кількість автомобільного транспорту спричиняє накопичення вуглекислого газу в тропосфері. Надлишок СО₂ в приземній атмосфері діє як скло в теплиці чи парнику: він вільно пропускає сонячні промені до поверхні Землі, але втримує її тепло. Внаслідок чого відбувається розігрівання атмосфери і створення парникового ефекту, який є причиною зміни клімату та прискорює глобальну екологічну кризу.

Виснаження озонового шару. Озоновий шар розташований у вигляді озоносфери у стратосфері, основними компонентами якого (90%) є озон. Він утворюється з кисню при електричному розряді, зокрема під час грози та під дією ультрафіолетового випромінювання Сонця в наслідок фотохімічної реакції.

Озоновий шар захищає все живе на Землі від згубного випромінювання Сонця (у діапазоні 1–580 нм). В наслідок тривалого антропогенного впливу відбувається руйнування озонового шару. У приземній атмосфері відбувається нагромадження озоно-руйнівних газів (ОРГ), що містять галогени (фтор, бром), зокрема, хлорфторвуглеводні речовини (ХФВ), хлорфторметани (фреони) тощо. Ці сполуки повітряними потоками потрапляють у стратосферу, де під впливом ультрафіолетових променів розкладаються, вивільняючи атоми хлору, які можуть розкладати молекули озону до кисню. Один атом хлору здатен розкласти 100 тис. молекул озону. У результаті відбувається руйнування озонового шару, і, як наслідок, надмірна кількість ультрафіолетового випромінювання потрапляє до поверхні Землі, що може призвести до пагубних наслідків для людини та біосфери в цілому.

Техногенний вплив на літосферу

Екологічна функція літосфери полягає в тому, що вона є «базовою підсистемою» біосфери: вся континентальна і майже вся морська біота спирається на земну кору. Техногенне руйнування мінімального шару гірських порід на суші або шельфів автоматично знищує біоценоз. Але крім того, літосфера служить основним постачальником мінеральносировинних і, у тому числі, енергетичних ресурсів, більша частина яких є невідновлюваними.

Техногенні зміни стосуються наступних основних складових літосфери: 1) ґрунтів; 2) гірських порід і їхніх масивів; 3) надр.

Площа всієї поверхні суши становить 148 млн км²; 10% цієї території займають льодовики (Антарктида, Гренландія і т.д.). Вся інша територія є вичерпними ресурсами поверхні Землі:

33, 1 % цієї території – це сільськогосподарські угіддя,

30, 1% – ліси,

36, 8% – так звані «інші землі» (площі зайняті населеними пунктами, промисловими підприємствами, транспортними магістралями, а також пустелями, болотами, тундрою, горами).

Під впливом антропогенної діяльності структура земної поверхні постійно змінюється: скорочуються площі с/г угідь і лісів, збільшуються площі «інших земель».

Антропогенні зміни поверхні літосфери

1. геоморфологічні зміни – змінення рельєфу земної поверхні (створення кар’єрів, прокладання нафтопроводів, тунелів, авто– та залізничних шляхів; геологорозвідувальні роботи, буріння, вибухи);

2. геохімічні – змінення хімічного балансу речовин в верхньому шарі літосфери, антропогенне забруднення;

3. гідрогеологічні – змінення стану (режиму, якості та розподілу) наземної гідросфери – аквасфери, (перекриття русла річок, побудова каналів, дренажних систем, греблі, водосховищ);

4. геотермічні – водно-тепловий баланс земної поверхні;

5. геофізичні – виникнення в літосфері різних фізичних полів, сейсмічних зон тощо.

Активний техногенний вплив проявляється на нафтових та газових родовищах (свердловини до 7 км) та покладах корисних копалин (до 1 км).

Видобуток твердих, газоподібних та рідких корисних копалин призводить до техногенної деформації земної кори та земної поверхні та геохімічного забруднення.

Однією з проблем є поховання в літосфері особливо шкідливих та небезпечних відходів хімічного та воєнного виробництва, більшість з яких є токсичними і не піддаються утилізації, що призводить до поступового перетворення літосфери на сміттєзвалище.

Загальна проблема – ерозія земної поверхні.

Значні втрати земельних ресурсів пов’язані з такими видами антропогенної діяльності людини, як:

промислове й цивільне будівництво, особливо інтенсивне в зонах мегаполісів (столиць та найбільших міст розвинених країн);

військове будівництво (аеродроми, полігони, літні табори, військові містечка, склади боєприпасів і пального, радіолокаційні станції та ін.);

розвідка, пошук і видобуток корисних копалин.

Уже сьогодні вплив людини на літосферу наближається до меж, перехід яких може викликати необоротні процеси майже по всій поверхні земної кори.

Будь-яке використання земель веде до їхньої деградації.

Під деградацією розуміються перебудова і руйнування природних екосистем, зниження та ліквідація їхньої здатності забезпечувати стійкість навколишнього середовища.

Найбільшою мірою деградують ґрунти агроекосистем. Причина нестійкого стану агроекосистем обумовлена їхнім спрощеним фітоценозом, що не забезпечує оптимальну саморегуляцію, сталість структури та продуктивність. Відчужуючи з полів основний (зерно, коренеплоди, овочі) і побічний урожай (солома, листя, бадилля), людина розмикає частково або повністю біологічний кругообіг речовин, порушує здатність ґрунту до саморегуляції та знижує його родючість.

Наприклад, у випадку створення людиною монокультури (пшениці, кукурудзи, буряка тощо) в агроекосистемі порушується видова розмаїтість рослинних угруповань, агроекосистема спрощується, збіднюється та стає нестійкою, не здатною протистояти абіотичному або біотичному екологічному стресу.

Основні види антропогенного впливу на ґрунти наступні:

1. ерозія;

2. забруднення;

3. вторинне засолення та заболочування;

4. опустелювання;

5. відчуження земель для промислового та комунального будівництва.

Розрізняють два види використання земель: індустріальне та сільськогосподарське.

Індустріальне використання земель, починаючи від видобутку корисних копалин і закінчуючи їхньою переробкою, створенням промислової інфраструктури та населених пунктів, супроводжується повним руйнуванням екосистем, ґрунтового шару, порушенням режиму водних об’єктів, забрудненням всіх середовищ.

Сільськогосподарське використання земель також веде до знищення природних екосистем і насадження монокультур на значних територіях.

Види ерозії земель

Ґрунтова ерозія в значній мірі залежить від агротехнічної обробітки землі. Виснажена орна земля легше піддається ерозії, тому що, втрачаючи гумус, вона втрачає здатність поглинати та утримувати воду.

Розрізняють вітрову й водну ерозії.

Вітрова ерозія – інтенсивне переміщення часток ґрунту по земній поверхні (видування, розвівання, навіювання, чорні бурі і т.д. Вона може відбуватися в будь-який час року й при будь-якій силі вітру, однак найчастіше при сильних вітрах – 15–20 м/с, коли ґрунт розпушений і на ній ще не розвилися сільськогосподарські культури.

Водна ерозія може бути площинною і яружною.

Площинна ерозія являє собою змив ґрунту струмками та струмочками талої або зливної води. Особливо більші вимоїни утворяться на полях, по борознах, проведеним уздовж схилів. Якщо їх відразу не зарівняти – утворяться яри. Середня швидкість росту яру – 1–3 м, однак є місця, де яри ростуть зі швидкістю 8–25 м у рік. Яри порушують конфігурацію полів, ускладнюють використання машин, скорочують орні землі.

Винятково небезпечна ерозія ґрунту в горах, де при оголенні схилів розвиваються руйнівні скельові потоки. Головна їхня причина – неправильне вирубування лісу уздовж схилів, непомірне випасання худоби та снігові лавини.

Берегова ерозія пов’язана з розмиванням берегів рік, морів.

Техногенний вплив на гідросферу

72% поверхні Землі вкрито водами Світового океану. Його основна функція – продукція біомаси, підтримання газового та гідрологічного режиму планети (формування клімату, атмосферних осадків, регуляція вмісту СО₂, випаровування води). Крім того, океан – це транспортна артерія, джерело рибних ресурсів, корисних копалин, енергії (припливні та хвильові електростанції), рекреаційна зона.

Види забруднення морських вод:

1. Дампінг – поховання різних відходів у океанах та морях. Дампінг – щороку на суднах вивозиться та скидається до 6 млн тонн, у тому числі ґрунт, промислові відходи, будівельні відходи, радіоактивні відходи.

2. Нафтове забруднення досить поширене явище. 20% поверхні Тихого та Атлантичного океанів вкриті нафтовою плівкою. При нафтовому забрудненні змінюється співвідношення видів та зменшується їх різноманіття, розвиваються мікроорганізми, токсичні для морських мешканців, порушується газообмін між атмосферою та гідросферою.;

3. Забруднення річковими стоками. Хлоровані вуглеводні, ксенобіотики, інші органічні токсичні речовини надходять з річковим стоком, майже не розкладаються мікроорганізмами і нагромаджуються у Світовому океані. Особливу небезпеку для океанів та морів мають скиди хімічних та радіоактивних речовин.

4. Скид комунальних та промислових стічних вод. З комунальними та промисловими стоками пов’язано бактеріальне забруднення морських вод на узбережжі (фітопланктон, ціанобактерії).

Питання для самоконтролю:

1. Назвіть види забруднення навколишнього середовища.

2. Що таке «дампінг»?

3. Назвіть причини кислотних дощів.

4. Які види смогу ви знаєте?

5. Види ерозії ґрунту.

Виконайте завдання:

Заповніть таблицю «Глобальні екологічні проблеми людства»

Тема 2.2 Тваринний і рослинний світ та вплив на нього антропогенних факторів

План

Ø Властивості біосфери, що забезпечують її стійкість. Поняття про різноманіття живих організмів. Стабільність та стійкість екосистем. Закон Ерліха.

Ø Проблеми охорони тваринного і рослинного світу. Антропогенний вплив на тваринний і рослинний світ. Руйнування та деградація біогеоценозів. Вплив інтродукованих видів на біогеоценози.

Ø Проблема збереження видового та ландшафтного різноманіття. Поняття про природоохоронні території, їх типи і природоохоронне значення. Заповідники, заказники, національні парки, пам’ятки природи. Роль природоохоронних територій у збереженні та відновленні біологічного різноманіття України.

Ø Природоохоронне законодавство України. Червона книга України.

Основні терміни та поняття: біорізноманіття, природоохоронні території, заповідники, заказники, національні парки, пам’ятки природи.

Біосфері притаманна система властивостей, які забезпечують її стійкість. Одна з таких властивостей – різноманіття.

На сьогодні загальну кількість видів у біосфері визначають в межах від 5 до 30 млн. Достовірно описано близько 1, 8 млн видів, з них дві третини припадає на комах. Вважається, що майже 74% відомих і невідомих диких видів тварин і рослин світу мешкає в областях тропічного клімату, причому, щонайменше 50% видів мешкають в тропічних лісах. На частку помірного клімату припадає 24%, полярного – 2% світового видового різноманіття.

Різноманіття розглядають як основну умову стійкості екосистеми та біосфери в цілому. Терміни «стабільність» та «стійкість» в екології розглядаються як здатність екосистем зберігати свою структуру та функціональні властивості при впливі зовнішніх факторів.

Доцільно зазначити, що закон У.Р. Ешбі свідчить: різноманіття синонім стійкості. Із цього погляду тундрові та пустельні екосистеми розглядаються як малостійкі (нестабільні), а тропічні ліси, максимально багаті щодо видового складу, – як самі стійкі (стабільні). Із цих же позицій до нестійких та низько стабільних відносять агросистеми (створені людиною та представлені одним переважним видом рослин), соснові ліси на бідних піщаних або щебенистих ґрунтах (їх деревний ярус представлений одним видом (сосною), бідний у них і на ґрунтовий (трав’яний, моховий) покрив).

Стійкість організмів, популяцій або екосистем проявляється в самому факті їх існування протягом тривалого часу. Але біосистеми не існують вічно. Як смерть окремих особин, так і вимирання видів є природним процесом. У ході еволюції, коли певні види вимирають їм на зміну приходять інші, які є більш пристосованими до умов існування, видове різноманіття біосфери зростає.

Максимальне різноманіття зумовлюється багатьма причинами:

- наявністю різних середовищ існування (водне, наземно-повітряне, ґрунтове, живі організми);

- різноманіттям природних зон, що розрізняються за кліматичним, гідрологічним, ґрунтовим, біотичними та інших властивостях;

- наявністю регіонів, що розрізняються за хімічним складом (геохімічні провінції);

- об’єднанням в рамках біосфери великої кількості елементарних екосистем із властивою їм видовою розмаїтістю.

Вагомих збитків природному середовищу завдають дії людини, скоєні без урахування віддалених негативних наслідків. Популяції та види знищуються, змінюється середовища таким чином, що стають повністю непридатними для існування будь-якого організму.

За 2000 років нашої ери зникло 270 видів ссавців і птахів і майже одна третя частина з них – за минуле століття. З 1970 біорізноманіття Світового океану зменшилося на 30%, а прісних водойм на 55%. Поголів’я тигрів на планеті за 100 років зменшилося на 95%. Вважається, що в даний час під загрозою знищення знаходиться більше трьох четвертих всіх видів птахів і одна чверть ссавців. Але кожен вид живого пов’язаний з іншими видами. За зникненням виду в екосистемі завжди тягнеться ланцюжок перебудов у всій системі, що зазначено, зокрема, в законах екологічної кореляції і еволюційно-екологічної незворотності, а також у законі П.Р. Ерліха: «В екосистемі всі вхідні в неї види живого і абіотичні екологічні компоненти функціонально пов’язані. Вилучення одного елемента із системи веде до виключення всіх тісно пов’язаних з цим елементом інших частин системи і функціональних змінах цілого». «Екосистема, що втратила частину своїх елементів не може повернутися до первісного свого стану». «Різноманітність і естетичність живих форм є наслідком досконалості організації біосфери, і тому насильницьке знищення видів веде до руйнування основ існування людства (Реймерс, 1994). Таким чином, в даний час в біосфері реально виявлені і виміряні суттєві зміни її стану, свідчать про порушення екосистемних зв’язків, йде прискорений розвиток процесів руйнування.

Проблеми збереження біологічного та ландшафтного різноманіття

Охорона природи – один з основних додатків біологічних знань. Її головна мета – підтримка рівня біологічного різноманіття, що забезпечує еволюцію популяцій, а також екосистем різного рангу – від біогеоценозів до біосфери.

Екологічними аспектами різноманіття є те, що воно відноситься до основних факторів та умов повноти зв’язків у екосистемах, зумовлює їх вагому властивість – стійкість. Видова насиченість є провідною складовою різноманіття екосистем.

Збереження та підтримка біологічного різноманіття на популяційно-видовому рівні

Для охорони видів і популяцій важливе розуміння причин їх вимирання. Головною причиною цього процесу є: інтенсивний антропогенний вплив, завдяки якому відбувається знищенням певного типу екосистем.

Діяльність людини може привести і до істотної зміни популяційної структури, зокрема, вилучення особин репродуктивного віку або молодих особин. Іноді людина завозить більш сильних конкурентів, потужний розвиток яких призводить до зникнення місцевих, локально розповсюджених форм (інтродукція).

Безпосередня причина вимирання є перевищення смертності над народжуваністю в популяції. Відсутність яких-небудь обмежень на вилов, відстріл і збір призводить до різкого скорочення чисельності багатьох промислових видів, зокрема, риб.

Скорочення чисельності багатьох видів пов’язане із захворюваннями, зокрема на сибірську виразку, ящур, міксоматози тощо. Свої хвороби є і у рослин. Джерелом поширення збудників часто є одомашнені тварини та рослини, популяції яких через високу щільність можуть бути вогнищами поширення збудників.

Однією з причин вимирання популяцій є також її фрагментація (розчленовування єдиної популяції на більш дрібні), що збільшує ймовірність зникнення таких груп особин завдяки випадковим факторам, а також інбридингу.

До причин, які різко зменшують чисельність та спричиняють загибель видів належать також: порушення місць існування, втрата чи скорочення кормової бази, знищення шкідників тощо.

Вагомими є наслідки зменшення видового різноманіття:

1. Вимирання одного виду негативно впливає на життєдіяльність чи може спричинити загибель ще 4 – 5 видів, які щільно пов’язані з ним трофічними та іншими зв’язками.

2. Не обов’язково повністю знищувати вид, достатньо буває знизити його чисельність до таких меж, після яких він не зможе відновитися. Знищений вид – це безповоротна втрата для біосфери як системи.

Чисельність багатьох видів і популяцій настільки мала, що реально розробити заходи для їх збереження в живій природі дуже складно. Збереження генофонду може здійснюватися за рахунок штучного розведення виду. Насіння рослин можна тривалий час зберігати в спеціальних колекціях. Останнім часом вживають спроби створити подібні колекції й для тварин.

На сьогодні здійснюється збереження та відновлення видів шляхом розведення їх у контрольованих умовах, зокрема в ботанічних садах та зоопарках, а також в межах екосистем, які охороняються.

Одним із засобів збереження виду є реінтродукція (повторне введення) виду в ті екосистеми, де вони раніше існували, але потім з якихось причин зникли.

Збереження та підтримка біологічного різноманіття на

екосистемному рівні

Підтримка біорізноманіття на екосистемному рівні частково досягається за рахунок традиційних природоохоронних методів, спрямованих на регулювання або зміни окремих екологічних факторів чи форм антропогенних впливів. Частіше пропонується скорочення забруднення, ерозії, дотримання культури землеробства та скотарства.

Однак, основний спосіб збереження та підтримки біорізноманіття на екосистемному рівні – це виділення ділянок (територій та акваторій) з різним природоохоронним режимом.

Під об’єктами, які особливо охороняються розуміють ділянки біосфери (екосистеми різного рангу, які повністю чи частково, постійно чи тимчасово виключаються з господарського використання.

Один із сучасних підходів до виділення охоронюваних ділянок є визначення місць, де розмаїтість видів найбільш велика. При створенні охоронюваних природних об’єктів необхідно враховувати їх взаємозв’язок з оточенням. Охоронювана територія повинна містити в собі екосистеми, що перебувають на різних сукцесійних стадіях. Тільки в цьому випадку будуть зберігатися види, що визначають розвиток екосистеми на тім або іншому етапі.

Зараз у багатьох країнах площа охоронюваних територій досягає 10% від всієї площі країни. Площа охоронюваних територій у нашій країні є далеко не достатня.

До категорій територій, що охороняються, належать заповідники, заказники, національні парки тощо.

Заповідники – території з найбільш жорсткішими обмеженнями на діяльність людини, вони повністю вилучаються з господарського використання та туризму. В Україні заповідники є науково-дослідними установами. їх території включають непорушені або слабко порушені екосистеми. У заповіднику може охоронятися в однакової ступені весь природний комплекс (комплексні) чи для охорони виділяються окремі специфічні (унікальні) об’єкти (спеціальні).

Серед заповідників виділяють біосферні, які мають міжнародний статус та використовуються для спостереження за зміною біосферних процесів. Вони є одним із об’єктів наземного екологічного моніторингу.

Біосферні заповідники мають певну структуру. Виділяють заповідну зону (територія, призначена для збереження та відтворення природних комплексів, генофонду всього живого), зона регульованої рекреації (територія, де допускається деяке послаблення вимог, зокрема у плані рекреації), буферна зона (території, виділені з метою запобігання негативного антропогенного впливу, на якій суттєво обмежується господарська діяльність, зона антропогенних ландшафтів (включає території, які використовуються в господарських цілях, на її території обмежується деякі види господарської та рекре­аційної діяльності, які можуть призвести до негативних наслідків для природи.

На території України налічується 4 біосферних заповідники (Асканія-Нова (1985), Карпатський біосферний заповідник (Закарпатська область) (1992), Дунайський (1998) і Чорноморський біосферний (Херсонська область) (1985) заповідники).

Біосферні заповідники можуть включати ділянки, на яких місцеве населення господарює, зокрема, займається відгінним скотарством або землеробством. Тому, він оточується територіями з менш твердим природоохоронним режимом.

Менші обмеження властиві длязаказників, національних парків і пам’яток природи.

Заказники призначені для охорони певної групи біологічних об’єктів, наприклад, водоплавних птахів, а також окремих екосистем та ландшафтів. У їх межах обмежена господарська діяльність, Заказниками можуть бути території, які цікаві в естетичному відношенні.

У національних парках дозволений туризм. Для цього приділяються спеціальні ділянки та розмічаються тропи.

Окремі ділянки подібних парків можуть строго охоронятися. Дуже часто в національних парках зберігається розріджене місцеве населення, що господарює традиційними способами.

В національних парках виділяються окремі зони, зокрема заповідна, рекреаційна та господарська. Національні парки можуть бути пов’язані з буферними зонами заповідників, тобто з ділянками, що прилягають до заповідників і служать для їх захисту.

Пам’ятки природи – це певні унікальні природні утворення, що мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне та пізнавальне значення і цінність, з метою збереження в природному стані об’єктів довкілля. Пам’ятками природи можуть бути об’єкти живої або неживої природи: зокрема водойма, водоспад, скеля, печера, дуже старе дерево, джерело. Пам’ятки природи поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні. Залежно від цінності розрізняють пам’ятки природи загальнодержавного та місцевого значення. Залежно від характеру, мети організації та необхідного режиму охорони пам’ятки природи поділяють на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні, геологічні.

Сьогодні в Україні створено майже 2 тис. об’єктів природно-заповідного фонду, зокрема 15 заповідників і 4 національні парки, 3 регіональні ландшафтні парки, 851 заказник, 755 пам’яток природи, 6 дендрологічних парків, 41 парк – пам’ятки садово-паркового мистецтва на 324 заповідні урочища.

Міжнародна Червона Книга та міжнародне законодавство щодо охорони природи

Одним із шляхів звертання уваги суспільства до екологічних проблем та збереження біологічного різноманіття є формування «Червоної Книги». До якої заносяться з біологічними коментарями види, підвиди та популяції, що потребують охорони. У першому офіційному міжнародному виданні види, яким загрожувала небезпека, були описані на червоних аркушах. Червона книга – це сигнал нещастя. Занесення виду до " Червоної Книги" означає введення повної заборони на його вилучення із природи.

Розроблено спеціальні критерії, що дозволяють установити необхідні охоронні заходи.

До міжнародної " Червоної Книги" внесені такі ссавці, як гепард, сніжний барс, амурський тигр, більшість великих видів китів, птахи – червононогий ібіс, стерх, комахи – метелики-синявці, аполлон.

Досить великий список " червонокнижних" рослин, серед них – женьшень, окремі види магнолії та орхідей, лотос, водяний горіх тощо.

Перше видання Червоної книги Міжнародної спілки охорони природи (МСОП) вийшло в І963 р. у двох томах. Останнє четверте видання книги вийшло в 1978–1980 роках.

Науковці МСОП, запропонували для більш об’єктивного та науково-обґрунтованого визначення статусу видів, яким загрожує знищення заносити їх до Червоних списків та класифікувати на види, що знаходяться в критичному стані, види під загрозою зникнення та вразливі види тощо.

Ці категорії попереджають про серйозність втрати видів та спрямовані на їх охорону.

В 1994 р. Міжнародний союз охорони природи запропонував нову, дуже докладну класифікацію видів і популяцій для перевидання " Міжнародної Червоної Книги". Ця класифікація заснована на популяційних критеріях і включає наступні основні категорії: