Таблиця 3

Таким чи­ном, предме­том адмі­ні­стра­ти­вно­го судо­чинства є відно­си­ни, які виникають у зв’язку з по­рушенням суб’єк­тивно-публі­ч­ного права. Компе­те­нція адміністра­ти­вних судів не розпо­всюджуєть­ся на (ч. 3 ст. 17 КАСУ):

1) публі­ч­но-пра­во­ві спра­ви, відне­се­ні до юрисди­к­ції Консти­туцій­но­го Суду України;

2) публі­ч­но-пра­во­ві спра­ви, що на­ле­жить ви­рі­шува­ти в по­рядку кри­міна­ль­но­го судо­чинства;

3) публі­ч­но-пра­во­ві спра­ви про на­кла­дення адмі­ні­стра­ти­вних стягнень;

4) публі­ч­но-пра­во­ві спра­ви що­до відно­син, які відпо­ві­дно до за­ко­ну, ста­туту (положення) об’єднання гро­ма­дян відне­се­ні до йо­го внутрі­шньої ді­яль­но­сті або виключ­ної компе­те­нції;

Отже, всі публі­ч­но-пра­во­ві відно­си­ни, крім озна­че­них ви­ще, по­ви­нні розгляда­ти­ся ви­ключ­но в по­рядку адмі­ні­стра­ти­вно­го судо­чинства без усі­ляких ви­нятків. Відтак вирішення публі­ч­но-пра­вових спо­рів, крім ого­ло­ше­них ви­ще виключень, в іншо­му про­це­суа­ль­но­му по­рядку, ніж у по­рядку адмі­ні­стра­ти­вно­го судо­чинства є незаконним.

Ме­тод адміністративно­го су­до­чин­ства це сукупність спо­со­бів та за­собів впли­ву на ко­ло суспі­ль­них пра­во­відно­син, ви­зна­че­них предме­том право­во­го регулювання.

Осно­вни­ми ме­то­да­ми адмі­ні­стра­ти­вно­го судо­чинства є:

1) імпе­ра­ти­вно-ди­спо­зи­ти­вний ме­тод;

2) ме­тод авто­но­мії і рі­вно­сті сто­рін.

Осо­бли­ві­стю імпе­ра­ти­вно-ди­спо­зи­ти­вно­го ме­то­ду адмі­ні­стра­ти­вно­го судочинства є те, що він є по­єднанням ме­то­ду, ха­ра­к­те­рно­го для публі­ч­ного пра­ва з ме­то­дом, який за­сто­со­вуєть­ся для ре­гулювання відно­син, що вини­ка­ють у прива­тно­му пра­ві.

Імпе­ра­ти­вність ме­то­ду адмі­ні­стра­ти­вно­го судо­чинства по­лягає у то­му, що адміністра­ти­вний суд, крім то­го, що сам діє в ме­жах та у спо­сіб, ви­зна­че­ний КАС України, та­кож за­безпе­чує до­три­мання ви­мог КАС України усі­ма особа­ми, які беруть участь у спра­ві.

Диспо­зити­вність ме­то­ду зна­хо­дить свій ви­яв у то­му, що сто­ро­ни адміністративного про­це­су ма­ють рі­вні про­це­суа­ль­ні пра­ва, яки­ми зо­бо­в’яза­ні добросо­ві­сно користуватися, і обо­в’язки, що по­ви­нні не­ухи­ль­но ви­ко­нува­ти.

У той са­мий час диспо­зи­ти­вність ме­то­ду адмі­ні­стра­ти­вно­го судо­чинства має пе­вну осо­бли­вість, по­в’яза­ну з публі­ч­но-пра­во­вим ха­ра­к­те­ром відно­син, що ре­гулюють­ся адмі­ні­стра­ти­вним судо­чинством. За­зна­че­на осо­бли­вість по­лягає у то­му, що, незважаючи на рі­вність про­це­суа­ль­них прав і обо­в’язків сто­рін, все ж має мі­сце пе­вна не­рі­вність їх про­це­суа­ль­но­го поло­ження, що за­крі­пле­на у ч. 2 ст. 71 КАС України, згі­дно з якою обо­в’язок що­до дока­зування пра­во­мі­рно­сті свого рі­шення, дії чи безді­яль­но­сті поклада­єть­ся на суб’єкта вла­дних по­вноважень, ко­ли він ви­ступає як відпо­ві­дач і запере­чує про­ти адмі­ні­стра­ти­вно­го по­зо­ву. Ідеться про презумпцію винуватості, яка покладає на суб’єкта владних повноважень обов’язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність своїх дій та спростувати твердження позивача про порушення його прав. Такий обов’язок відсутній, якщо відповідач визнає позов. Зазначена презумпція значно посилює позиції невладної особи (людини), які бракує правових знань, щоб самостійно довести перед судом слушність своїх тверджень.

Під ме­то­дом авто­но­мії і рі­вно­сті ро­зумі­єть­ся одна­ко­ве про­це­суа­ль­не положення одно­го пе­ред одним по­зи­ва­ча і відпо­ві­да­ча та їх рі­вність пе­ред законом і судом.

Ко­ж­на зі сто­рін є са­мо­стій­ною у ви­бо­рі сво­єї по­ве­ді­нки та мо­ж­ли­во­сті реалі­за­ції на­да­них їй про­це­суа­ль­ним за­ко­ном прав і здій­сненні по­кла­дених на неї обо­в’язків.