Гортань.

Із глотки повітря потрапляє у гортань, яка відіграє головну роль у голосоутворенні. Гортань прикрита спеціальним хрящем — надгортанником. Порожнина гортані лійкоподібна, вкрита слизовою оболонкою, що утворює дві пари складок. Верхня пара складок, що містять присінкові зв’язки, разом із надгортанником закривають вхід у гортань під час ковтання їжі. Нижня пара складок покриває голосові зв’язки. Скелетом гортані є спеціальні хрящі.

НАДГОРТАННИК
Листоподібний хрящовий клапан, який закриває вхід у гортань під час ковтання, запобігаючи потраплянню їжі та рідини у дихальні шляхи. 1 — надгортанник; 2 — їжа; 3 — гортань.

У новонароджених гортань відносно коротка, широка і займає вище положення, ніж у дорослих. Надгортанник розміщений так високо, що його можна побачити зразу за третім мигдаликом (язичком). Під час смоктання язичок торкається надгортанника залишаючи вільний шлях для повітря в гортань при ковтанні. У період статевого дозрівання у хлопців змінюються хрящі, що утворюють гортань внаслідок чого утворюється кадик, голосові зв’язки подовжуються, відбувається “ ломка голосу ”.

5. Легені.

Два губчасті органи — легені, захищені грудною кліткою. Вони заповнюють більшу частину грудної порожнини. Легені є одним із найбільших органів тіла. Їх основна функція — забезпечення організму киснем і виділення вуглекислого газу. Легеня має конусоподібну форму, основа її дещо увігнута і прилягає до діафрагми. Повітря заходить у легені через систему дихальних шляхів. Бронхіоли входять у легеневі міхурці — альвеоли, наповнюючи легені повітрям. Легеневі міхурці є кінцевою частиною дихальних шляхів. Альвеоли мають тонкі еластичні стінки на внутрішній поверхні яких постійно присутні деякі лейкоцити (макрофаги). Вони захоплюють і перетравлюють бактерії, хімічні і механічні частинки. Кожна альвеола зовні оточена густою сіткою капілярів. Через стінки альвеол і капілярів проходить обмін газами.

Альвеоли (дихальні міхурці):
1 — респіраторна бронхіола; 2 — альвеола; 3 — капілярна сітка.

Кожна легеня зовні вкрита плеврою. Плевра має два листки — один із них зрощений із легенями, другий — із грудною кліткою. Між обома листками знаходиться плевральна порожнина, заповнена серозною рідиною (1-2 мл). Завдяки цій рідині легені легко ковзають під час дихання.

У новонароджених легені щільні, зімкнуті. З першим вдихом новонародженого легені розпрямляються, встановлюється ритмічне дихання із частотою 40-45 подихів за хвилину. Повне заповнення альвеол повітрям відбувається протягом перших 3 діб, однак може тривати і до 1 тижня. Легені новонародженого спочатку вентилюються недостатньо. Капілярна сітка альвеол густа, однак великі судини розвинуті слабо. Легені у дітей ростуть переважно за рахунок збільшення площі альвеол, однак до 8 років збільшується і кількість альвеол. Найбільш активно легені ростуть до 3 років і в підлітковий період.

Лекція 18

Тема: ГАЗООБМІН. РЕГУЛЯЦІЯ ДИХАННЯ. ХВОРОБИ ДИХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ТА ЗАПОБІГАННЯ

1. Газообмін у легенях.

2. Дихальні рухи.

3. Регуляція дихання.

4. Рефлекторна регуляція дихання.

5. Гуморальна регуляція дихання.

6. Особливості регуляції дихання в дитячому віці.

7. Гігієнічне значення повітряного середовища в приміщенні та основні захворювання органів дихання дітей та підлітків.

1. Газообмін у легенях.

Дихальна мембрана альвеол, через яку відбувається газообмін, складається з кількох шарів. Незважаючи на це, вона дуже тонка. Вуглекислий газ дифундує із крові в альвеоли, а кисень переходить із альвеол у капіляри, де зв’язується з еритроцитами. Поверхня газообміну у легенях (площа поверхні альвеол) у 40 разів більша від поверхні тіла і сягає 150-200 м². Приблизно така ж площа поверхні легеневих капілярів, що забезпечує ефективну дифузію газів. Якщо у легенях ушкоджена більша частина альвеол, поверхня газообміну втрачається і дихання стає неможливим.

Газообмін у легенях:
1 — шар рідини; 2 — клітина альвеоли; 3 — мембрана альвеоли; 4 — плазма; 5 — еритроцит; 6 — простір, заповнений рідиною; 7 — зовнішня мембрана; 8 — клітина капіляра.

2. Дихальні рухи.

Рух повітря в легені та у зворотному напрямку зумовлений різницею тиску всередині і зовні тіла. У легенях немає м’язів, тому активна роль у диханні належить дихальним м’язам. Головним дихальним м’язом є діафрагма. Їй допомагають зовнішні та внутрішні міжреберні м’язи. Людина вдихає близько 500 мл повітря з частотою 12-17 дихальних рухів за хвилину. Частота та об’єм їх зростає автоматично, як тільки виникає потреба у більшій кількості кисню.

М’язи, що беруть участь у виконанні дихальних рухів:
1 — зовнішні міжреберні м’язи; 2 — м’язи шиї; 3 — внутрішні міжреберні м’язи; 4 — м’язи живота.

Під час вдиху діафрагма, яка в розслабленому стані має форму купола, сплющується, що збільшує об’єм грудної клітки. Зовнішні міжреберні м’язи скорочуються і піднімають ребра, що також призводить до збільшення об’єму грудної клітки. У глибокому вдиху беруть участь м’язи шиї і грудей. Внаслідок цього різко знижується тиск повітря всередині легень та в плевральній порожнині. Повітря рухається в напрямку нижчого тиску заповнюючи легені.

Під час видиху діафрагма рухається вгору набуваючи форми купола. Зовнішні міжреберні м’язи розслаблюються, внутрішні міжреберні м’язи та м’язи живота скорочуються. Тиск у грудній порожнині зростає і повітря видихається.

Дихальні рухи та зміни тиску в легенях і плевральній порожнині

(атмосферний тиск становить 760 мм. рт. ст.)

Перед вдихом: 1 — 760 мм. рт. ст. (легені); 2 — 758 мм. рт. ст. (плевральна порожнина); 3 — діафрагма.

При розширенні грудної порожнини: 4 — 756 мм. рт. ст., 5 — 759 мм. рт. ст.

Під час вдиху: 6 — 754 мм. рт. ст., 7 — 760 мм. рт. ст.

Під час видиху: 8 — 763 мм. рт. ст., 9 — 756 мм. рт. ст.

Важливою характеристикою дихальної системи є життєва місткість легень — найбільша кількість повітря, яку людина може видихнути після максимальноглибокого вдиху. У новонароджених життєва місткість легень становить 700-800 мл; у 17 років у дівчат — 2760 мл, у хлопців — 3520 мл.

У новонароджених ребра розміщені майже горизонтально, тобто перебувають у положенні максимального вдиху. В зв’язку з цим дихання відбувається в основному за рахунок діафрагми (черевний тип дихання). Такий тип дихання переважає в дітей до 7 років. Після 7 років у дівчат вираженим стає грудний тип дихання.

3. Регуляція дихання.

Регуляція дихання здійснюється центральною нервовою системою мимовільно (автоматично) і довільно. У стовбурній частині мозку (зокрема у довгастому мозку) розміщена група нервових клітин — дихальний центр, що відповідає за дихальний цикл (вдих-видих). Дихальний центр перебуває в постійній ритмічній активності, яка здебільшого здійснюється автоматично. Ритмічні імпульси передаються від дихального центра до дихальних м’язів, забезпечуючи послідовне здійснення вдиху і видиху.

Діяльність дихального центра регулюється рефлекторно (імпульсами, що поступають від рецепторів), та гуморально (залежно від хімічного складу крові). Обидва механізми регуляції діють злагоджено і між ними важко провести границю.

4. Рефлекторна регуляція дихання.

Автоматична регуляція дихання. Дихальний центр сприймає інформацію, що поступає від хеморецепторів та механорецепторів. Хеморецептори розміщені у великих судинах і реагують на зниження концентрації кисню та підвищення концентрації вуглекислого газу. В них виникають нервові імпульси, які по нервах досягають дихального центра і стимулюють акт вдиху. У завершальній стадії вдиху, коли легені розтягуються, подразнюються механорецептори, розміщені у дихальних м’язах та легенях. Імпульси, що виникають у механорецепторах, направляються до дихального центру, гальмують центр вдиху і збуджують центр видиху. Від центру видиху імпульси передаються до дихальних м’язів, які починають розслаблюватися. Закінчення видиху рефлекторно стимулює вдих.

Довільна регуляція дихання. У регуляції дихання може брати участь кора великих півкуль головного мозку. Людина може довільно (за своїм бажанням) на деякий час затримати дихання, змінити його ритм і глибину.

5. Гуморальна регуляція дихання.

Значний вплив на дихальний центр здійснює хімічний склад крові, особливо його газовий склад. Наприклад, нагромадження вуглекислого газу в крові подразнює хеморецептори і рефлекторно збуджує дихальний центр. Гормон адреналін здатний безпосередньо впливати на дихальний центр стимулюючи дихальні рухи. Подібну дію може викликати молочна кислота, яка утворюється під час роботи м’язів. Вона здатна подразнювати хеморецептори в судинах, що також призводить до збільшення частоти та глибини дихання.

6. Особливості регуляції дихання в дитячому віці.

На момент народження функціональне формування дихального центра ще не завершилося. Збудливість дихального центра у немовлят є низькою, однак вони характеризуються високою стійкістю до недостачі кисню в повітрі. Чутливість дихального центра до вмісту вуглекислого газу підвищується з віком. В 11 років вже добре виражена можливість пристосування дихання до різних умов життєдіяльності. В період статевого дозрівання відбуваються тимчасові зміни регуляції дихання. Організм підлітка є менш стійким до недостатньої кількості кисню. В міру росту і розвитку потреба в кисні забезпечується вдосконаленням регуляції дихального апарату. Дихання стає більш економним. В міру розвитку кори великих півкуль головного мозку вдосконалюється можливість довільно змінювати дихання — зупиняти дихання або здійснювати максимальну вентиляцію легень.

Під час фізичних навантажень молодші школярі не можуть значно змінити глибину дихання і збільшують частоту дихальних рухів. Дихання стає більш частим і ще більш поверхневим, що знижує ефективність вентиляції легень. Організм підлітків швидко досягає максимального рівня споживання кисню але не може довго підтримувати цей процес на високому рівні.

Найбільш оптимальним є дихання носом, при якому видих довший за вдих. Одним із головних завдань вчителя є навчити дітей правильно дихати під час ходьби, бігу, фізичної праці.

7. Гігієнічне значення повітряного середовища в приміщенні та основні захворювання органів дихання дітей та підлітків.

Чистота повітря, його фізико-хімічні властивості мають велике значення для здоров’я дітей і підлітків. Важливими є не лише відсутність пилу, бактерій, шкідливих речовин, а й співвідношення іонів у повітрі. В атмосферному повітрі кількість позитивно і негативно заряджених іонів є майже однаковою, кількість легких іонів є більшою ніж важких (на людину благотворно впливають легкі, від’ємно заряджені іони).

Перебування дітей і підлітків в погано провітрюваних приміщеннях призводить до погіршення функціонального стану організму, сприяє захворюванню на цілий ряд хвороб. В навчальних приміщеннях, де перебуває велика кількість людей, особливо в кінці навчального дня, в повітрі збільшується концентрації вуглекислого газу, аміаку, інших продуктів життєдіяльності, зростає кількість мікроорганізмів та пилу. Підвищуються температура і вологість повітря, починають переважати важкі позитивно заряджені іони, які знижують працездатність і пригнічують життєдіяльність людини.

Для підтримання нормальної працездатності кожному учневі необхідно не менше 1, 5 кв. м площі, якщо висота приміщення 3, 5 м. Інші гігієнічні вимоги та стандарти.

Поступання повітря в приміщення та його зміна відбуваються природнім шляхом, однак цього недостатньо. Згідно гігієнічних нормативів необхідно забезпечити повну заміну повітря протягом години занять. Для цього в школі слід 4-5 разів на день проводити провітрювання класів та кабінетів. Наскрізне провітрювання ефективніше звичайного в 5-10 разів, при цьому різко зменшується кількість мікроорганізмів в повітрі. В майстернях, хімічних кабінетах повинні бути встановлені додаткові витяжки. Рекомендується регулярно проводити іонізацію повітря спеціальним аероіонізатором. Для зниження кількості пилу в повітрі в школі необхідно 2-3 рази на день проводити вологе прибирання.

Застуда — легко передається від однієї людини до іншої під час кашлю або чхання, тобто коли з вірусом потрапляють на руки, одяг, в повітря. Існує біля 200 вірусів, що спричиняють застуду. Антибіотики неефективні. Імунна система хворого сама повинна подолати інфекцію. Ліки усувають лише деякі симптоми захворювання.

Грип — проявляється гарячкою, ознобом, болем голови, болем у м’язах, кашлем. Іноді розвивається пневмонія. Грип виникає під час локалізованих спалахів або епідемій і швидко поширюється. Існує три основні типи віруса: А, В і С. Оскільки віруси можуть змінювати свою структуру, імунітет до віруса одного типу неефективний стосовно віруса другого типу. Грип може бути загрозливим для життя дітей та осіб похилого віку. Під час епідемій грипу можливі смертельні випадки.

Тонзиліт переважно виникає у маленьких дітей. Запалення мигдаликів може бути гострим (ангіна) або хронічним. У дітей спостерігається гарячка, біль голови, біль у горлі, утруднене ковтання, біль у вусі. Часто збільшуються шийні лімфовузли. Хронічний тонзиліт розвивається після частих ангін, скарлатини, кору, дифтерії, і сприяє виникненню ревматизму, запаленню нирок, хвороб серця. Якщо інфекція проникає у нижні відділи горла розвивається хвороба фарингіт, який має подібні симптоми.

Гострий бронхіт — запалення бронхів — розвивається раптово. Може виникнути як ускладнення інфекцій верхніх дихальних шляхів, наприклад, застуди, або супроводжувати кір чи грип. Захворювання спричиняється вірусами і проявляється вологим кашлем, гарячкою, іноді з незначними хрипами. Найчастіше уражаються великі та середні бронхи. Тут утворюється багато слизу, який транспортується нагору і відхаркується. У дітей запалення може поширюватися на бронхіоли та легені.

Пневмонія — запалення у найменших бронхіолах та альвеолах. Є два основних види пневмонії. Для крупозної пневмонії характерним є ураження частки легені, для бронхопневмонії — вогнища запалення в одній чи обох легенях. Пневмонія спричиняється вірусами та бактеріями, іноді грибками та найпростішими. Ранні симптоми: озноб, гарячка, пітливість, біль у м’язах та суглобах, біль голови. Згодом з’являється кашель, біль у грудях та задишка.

Гайморит — запалення гайморової порожнини. Здебільшого ця хвороба розвивається після гострої інфекції (скарлатини, кіру, грипу, іноді від карієсного зуба). У перші дні захворювання температура тіла зростає до +38^оС, дуже болить голова, слизова оболонка з однієї сторони носа набрякає. При переході хвороби в хронічний стан у слизових виділеннях спостерігається гній і кров. Дитину потрібно негайно направити в поліклініку для своєчасного лікування.

Фронтит — запалення лобної пазухи. Хворі жаліються на біль над бровою або у всій нижній частині лоба; спостерігається світлобоязнь. У вертикальному положенні тіла спостерігаються значні виділення гною. Захворювання часто стає хронічним.

Аденоїди — збільшення (розростання) розміщеного у носовій частині горла третього мигдалика. Розвитку хвороби сприяє перенесення інфекційних хвороб та кліматичні умови (холодне та вологе повітря). Аденоїди найчастіше діагностують у 5—6 років. У дітей утруднене носове дихання, спостерігається хропіння у сні, притуплення нюху, часті нежиті. У хворих дітей постійно відкритий рот, нижня губа відвисає, з’являється особливий “ аденоїдний ” вираз обличчя.

Ларингіт — професійна хвороба вчителів. Здебільшого спричиняється вірусом. У хворих спостерігається захриплість, втрата голосу, сухий кашель та біль у горлі.

Лекція 19

Тема: БІОЛОГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ТРАВЛЕННЯ. ТРАВЛЕННЯ В РОТОВІЙ ПОРОЖНИНІ.

1. Значення та функції системи травлення.

2. Загальна будова органів травлення.

3. Травлення в ротовій порожнині.

1. Значення та функції системи травлення.

Важливу роль у життєдіяльності організму відіграє система травлення, її ураження за частотою стоять на другому місці після серцево-судинних захворювань, а за частотою виникнення (формування) у людини явищ дискомфорту, можливо, навіть на першому місці.

Вона забезпечує надходження в організм поживних речовин з метою їх подальшого використання для забезпечення енергетичних затрат організму при виконанні механічної роботи, його пластичних і ростових процесів, підтримання градієнта концентрації іонів. Однак поживні речовини організм людини може використовувати лише після попередньої механічної та хімічної обробки, в процесі якої вони деполімеризуються і втрачають свою видову специфічність.

Травлення - складний фізіологічний процес, завдяки якому їжа, що потрапила в травний канал, піддається фізичним і хімічним перетворенням. Залежно від локалізації процесу гідролізу воно буває внутрішньоклітинним й позаклітинним (порожнинним). У людини внутрішноьклітинне травлення збереглось у вигляді фагоцитарних реакцій (фагоцитоз - поглинання великих частин мікроорганізмів, залишків клітин).

Система травлення - це функціональна система, яка забезпечує кінцевопристосовний результат (див. схему).

Досягається це за допомогою таких її основних функцій:

а) рухової (моторно-евакуа-торна) - забезпечує механічну обробку їжі, її перемішування, перетирання й переміщення; регуляція здійснюється нервовими і гуморальними механізмами;

б) секреторної - виділення секретів і хімічна обробка їжі з метою гідролізу її компонентів до мономерів: білків - до амінокислот, жирів - до моногліцеридів і жирних кислот, вуглеводів - до моносахарів; також регулюється нервовими й гуморальними механізмами;

в) усмоктування - перехід продуктів гідролізу в кров і лімфу; регулюється переважно гуморальними й місцевими нервовими механізмами.

У цілому з віддаленням від ротової порожнини нервові механізми послаблюються, а роль гуморальних зростає.

2. Загальна будова органів травлення.

До органів травлення відноситься ротова порожнина, глотка, стравохід, шлунок, тонка і товста кишки, дві великі залози: печінка і підшлункова залоза.

В цілому органи травлення – це трубка, стінки якої складаються з трьох оболонок: слизової, м`язової, серозної.

Слизова – це пухка сполучна тканина, зверху вистелена кишковим епітелієм. Вона містить залози, що виділяють травні соки і слизь. Під нею знаходиться підслизова (теж пухка сполучна тканина), яка містить судинне і нервове (Аурбахівське) сплетіння.

М`язова оболонка двошарова (повздовжній і коловий шар гладеньких м`язових клітин). Забезпечує переміщення вмісту по травному тракту.

Серозна оболонка (волокниста сполучна тканина) вкриває травну трубу.

Органи травлення виконують секреторну і моторну діяльність, а також всмоктувальну.

Ротова порожнина – ділиться на переддвер`я (обмежене губами і деснами) і власне ротову порожнину. В останній знаходяться зуби і язик.

Зуб – складається з коронки, шийки і кореня. В середині зуба – порожнина, яка заповнена пульпою (пухка сполучна тканина), в яку заходять кровоносні судини і нервові волокна. Зуб складається з емалі, що покриває коронку, дентину і цементу (останній вистилає корінь). Зубів 32 – (16 у верхній щелепі і 16 у нижній). Розрізняють з кожної половини 2 різці, 1 ікл, 2 малих кутніх і 3 великих кутніх.

Где: 1.Корень зуба; 2.Межзубной промежуток; 3.Коронка зуба; 4.Эмаль зуба; 5.Дентин; 6.Пульпа.

Где: 1.3-ий Коренной зуб (зуб мудрости); 2.2-ой Коренной зуб (12 - ваш коренной зуб); 3.1-ый Коренной зуб (6 - ваш коренной зуб); 4.2-ой Малый коренной зуб (2-ой предкоренной зуб); 5.1-ый Малый коренной зуб (1-ый предкоренной зуб); 6.Каспид (зуб собаки/глаза); 7.Боковой резец; 8.Центральный резец.

Язик – має корінь, тіло і кінчик. Основа – поперечно-смугаста м`язова тканина, яка покрита слизистою оболонкою, що вистелена багатошаровим плоским епітелієм. Слизова містить смакові сосочки: листоподібні, грибоподібні, обваловані і ниткоподібні, в яких є смакові рецептори. Листоподібні – містяться по краях язиках (сприймають кисле), грибоподібні – на кінчику язика і спинці (сприймають солодке і солоне), обваловані (їх 12) містяться в корені язика (сприймають гірке). У ниткоподібних сосочках сакові рецептори відсутні, наявні лише тактильні, больові, температурні. М`язові волокна ідуть у трьох напрямках і змінюють довжину і форму язика. (Язик – орган смаку).

Где:   1 - Зуб (tooth); 2 - Миндалевидная железа (tonsil); 3 - Десна (gingiva); 4 - Язычок (uvula); 5 - Язык (tongue).

Слинні залози – є великі і малі. Великі: привушна, піднижньощелепна і під`язикова.

Привушна – 30-40 г. Знаходиться на жувальному м`язі. Складноальвеолярна, виділяє рідку слину. Її протік відкривається на рівні 2-го верхнього кутнього зуба.

Піднижньощелепна – 15-20г. Міститься між черевцями двочеревцевого м`яза. Складна трубчастоальвеолярна, виділяє мішану слину. Протік відкривається під язиком.

Слина містить ферменти птіалін і мальтозу, що розщеплюють вуглеводи.

Глотка (pharynx) - починається від потиличної кістки і на рівні 6-го шийного хребця переходить у стравохід і гортань. У ній перехрещуються дихальні і травні шляхи. Складається з 3-ох частин: носоглотки, ротоглотки і гортанної частини. Носоглотка сполучається з носовою порожниною хоанами, а з середнім вухом – слуховими трубами, через які у середньому вусі вирівнюється тиск. Ротоглотка сполучається з ротовою порожниною зівом. Зів зверху оточений м`ягким піднебінням з язичком, знизу – корнем язика, з боків – двома дужками: передньою і задньою. Між дужками знаходяться піднебінні мигдалики. Крім них є ще 4: два трубні, один язиковий і один глотковий. Мигдалики виконують захистну функцію.

Стравохід (esophagus) – має шийну, грудну і черевну частини. Довжина 25-30 см. Стінка складається з слизової, м`язової і сплучнотканинної оболонок.

Шлунок (gaster) – міститься на рівні 5-10 ребер. Розрізняють вхідну або кардіальну частину, тіло і вихід (пілоричну). У тілі розрізняють сліпе закінчення або дно (фундальна частина). Тіло має велику і малу кривизну. Стінка утворена слизовою, підслизовою, м`язовою і серозними оболонками. Слизова оболонка покрита кишковим епітелієм і містить шлункові залози – прості трубчасті.

Залози складаються з 3-ох видів клітин: обкладових (виділяють HC l), головних (виділяють ферменти: пепсин, ліпазу, хімозин) і додаткових (виділяють шлункову слизь). М`язова оболонка має 3 шари: коловий, повздовжній, косий. У шлунку під дією шлункового соку розщеплюються білки до проміжних сполук, а шлункова ліпаза діє лише на жири молочного походження і жири жовтка курячого яйця. Хімозин розщеплює молочні білки.

Тонка кишка (intestinum tenue) довжиною 5-7 метрів, діаметром2-2, 5 см. Складається з трьох відділів: дванадцятипалої, голодної або порожньої та клубової.

Дванадцятипала кишка (duodenum) – знаходиться зразу ж після шлунка, петлі голодної – зліва, а клубової – справа. Дванадцятипала кишка має довжину біля 23 см. 12-пала кишка робить вигин, в якому лежить головка підшлункової залози. Цей відділ тонкої кишки дуже важливий. Сюди відкривається жовчна протока печінки та протока підшлункової залози. Підшлунковий сік має ферменти, які розщеплюють білки, жири і вуглеводи.

Стінки тонкої кишки складаються з таких оболонок: слизової, підслизової, м`язової і серозної.

Слизова - сама внутрішня. Основа її утворена пухкою сполучною тканиною, а зверху покрита епітелієм, який має три види клітин: мікроворсинчасті, бокалоподібні (які виділяють слиз) і клітини, які виділяють внутрішній фактор кровотворення. Мікроворсинчасті клітини забезпечують пристінкове травлення і всмоктування. Слизова утворює ворсинки (1мм), які покриті кишковим епітелієм. У ворсинку входять кровоносні і лімфатичні капіляри. В кров всмоктуються білки і вуглеводи, а в лімфу - жири. У слизовій є ще кишкові залози, або крипти, які виділяють кишковий сік, та лімфоїдні вузлики, або цілі їх скупчення (бляшки), які виконують захисну функцію.

Підслизова – утворена також пухкою сполучною тканиною. У ній знаходиться кровоносне і нервове сплетіння.

М`язова – утворена коловим і поздовжнім шаром гладенької м`язової тканини. Забезпечує перистальтику.

Серозна – волокниста сполучна тканина, вистелена зверху целомічним епітелієм.

Товста кишка (intestinum crassum) – має довжину1, 2 –1, 5 м., утворює коло навколо тонкого кишечника (colon). У товсту кишку впадає тонка. У цьому місці є клапан, який пропускає вміст лише в сторону товстої кишки. Нижче цього клапана знаходиться сліпа кишка, яка має червоподібний відросток (апендикс). Ширина сліпої кишки 7 см., довжина 8 см. У апендиксі є багато лімфоїдної тканини, яка відіграє роль черевного мигдалика. Сліпа кишка переходить у висхідну, а та в поперечну. Поперечна у нисхідну, сигмоподібну, яка на рівні 3-го крижового переходить у пряму кишку. Стінка товстої кишки складається з таких же оболонок як і тонкої, але: а) слизова немає ворсинок, є лише крипти, які мають багато бокалоподібних клітин, що виділяють слиз для формування калових мас; б) у слизовій немає бляшок, є лише поодинокі лімфоїдні вузлики; у м`язовій оболонці суцільним є лише коловий шар, а поздовжні волокна утворюють три стрічки, які коротші від кишки, тому утворюється вип`ячування. Вип`ячування з середини відділяються півмісяцевими складками; в) з боків стрічок є жирові вирости, в яких накопичується жир. У товстій кишці розщеплюється клітковина за рахунок діяльності мікроорганізмів, всмоктується вода і вуглеводи.

Печінка (hepar) – лежить у правому підребер`ї і тільки одна четверта в лівому. Важить 1, 5 кг. Має дві поверхні: діафрагмальну (опуклу) і нижню (вгнуту) внутрішню. Є передній гострий і задній тупий краї. На діафрагмальній поверхні прикріплена серповидна зв`язка, яка ділить печінку на праву і ліву частки. Біля заднього краю прикріплюється вінцева зв`язка. Обидві підвішують печінку до діафрагми.На нижній поверхні є права поздовжня і ліва поздовжня борозни. Між ними поперечна борозна, де знаходяться ворота печінки. Тут проходять: печінкова артерія, ворітна вена і жовчна протока. У лівій поздовжній борозні знаходиться кругла зв`язка (яка фіксує печінку до пупка), а в правій знаходиться жовчний міхур. Всі три борозни нагадують букву Н і ділять печінку на 4 частини: праву, ліву, квадратну, хвостату.

Нижня поверхня нерівна, на ній є вм`ятини від органів, що підходять: правої нирки, ободової кишки, 12-палої кишки, шлунка.

Мікроскопічна будова печінки. Зовні печінка вкрита серозною оболонкою, під нею – сполучнотканинна, яка заходить всередину і ділить печінкову паренхіму на часточки. Часточки – це структурні одиниці печінки. Вони мають призматичну форму. В середині часточки проходить центральна вена, а радіально від неї печінкові трубочни (балки), які утворені печінковими клітинами. Клітини у трубочки виділяють жовч, яка витікає у навколодолькові жовчні судини. З них – у міждолькові, а далі у жовчні ходи і накінець жовч збирається у жовчну протоку, яка несе жовч у жовчний міхур (коли немає травлення), або у 12-палу кишку (коли є травний процес).

Крім того у печінку заходить печінкоав артерія, яка несе поживні речовини і О₂ печінковим клітинам, та ворітна вена. Остання збирає кров з органів травлення, тому і містить як поживні, так і шкідливі речовини. Ворітна вена розпадається у дольках на капіляри. У них здійснюється переробка крові і знешкодження шкідливих речовин. Після цього кров знову переходить у венозні капіляри (це чудесна венозна сітка), які після злиття дають початок центральній вені. Центральні вени після злиття утворюють 2 печінкові вени, які впадають у нижню порожнисту вену.

Ф ункції печінки. Утворюється жовч, яка емульгує жири, підготовлює їх до розщеплення. Виконує бар`єрну функцію – шкідливі речовини перетворює у менш шкідливі (сечовина), які виводяться через нирки. Печінка – депо для крові (зберігається густа кров). Синтезує білки крові.

Очеревина (peritonium) має два листки: паріетальний, який приростає до стінки тулуба, і вісцеральний, який покриває внутрішні органи, утворює їх серозну оболонку, а при переході з одного органу на інший утворюються зв`язки. Між листками утворюється вторинна порожнина. Запалення очеревини називається перітонітом.

3. Травлення в ротовій порожнині.

Найперший етап травлення відбувається в ротовій порожнині. Основна її функція - це апробація їжі, або її первинний аналіз. Тобто вона дегустується з метою вирішення питання: можна її споживати чи слід відкинути. Доброякісна їжа піддається механічній обробці (подрібнення, перемішування, перетирання та формування травної грудки з її проковтуванням) і початковому гідролізу. Початковому тому, що в ротовій порожнині вона затримується лише 5 - 15 с, і дія секретів не встигає проявитися.

Ротова порожнина також забезпечує мовну функцію і акт смоктання в грудних дітей.

У ротовій порожнині розрізняють смакову, температурну, тактильну, больову і пропріорецептивну чутливість. За І. П. Павловим, вони складають оральний аналізатор.

Жувальний період включає:

стан спокою,

введення їжі,

початкову функцію (адаптацію),

основну фаза жування,

формування травної грудки.

Первинний аналіз їжі здійснюється за допомогою смакового аналізатора, хеморецептори якого закладені в слизовій оболонці ротової порожнини. Смакові рецептори (цибулини) розміщені на язику - до солодкого; задній стінці глотки, м'якому піднебінні, мигдалинах, надгортаннику й корені язика - до гіркого; на бокових поверхнях язика - до кислого й солоного. Найбільша їх концентрація -на кінчику і бокових поверхнях язика.

Тактильні, температурні, больові рецептори слизової оболонки значно модулюють смакові відчуття. Наприклад, оптимум температури їжі має бути близько 35° С. Певну роль у виникненні смаку відіграє нюховий (запах їжі), слуховий (брязкіт посуду на кухні) і зоровий (сервіровка столу) аналізатори. Таким чином формується комплексний характер якості й кількості їжі.

Смаковий аналізатор також здійснює запуск секреторної та рухової функцій усієї системи травлення, що дозволяє шлунково-кишковому тракту підготуватись до прийняття й обробки їжі.

Органічні речовини слини представлені муцином, амінокислотами, креатиніном, сечовиною, сечовою кислотою. При цьому муцин ослизняє травну грудку, полегшуючи її ковтання.

Муцин - глікопротещ (гексоза й сіалова кислота). У нейтральному середовищі навколо зубів він утворює особливу оболонку, в кислому - сприяє утворенню нальоту.

Основним ферментом слини є а-амілаза (птіалін), яка гідролізує полісахариди до декстринів (крохмаль і глікоген - до мальтози). Надалі мальтаза (глюкозидаза) слини гідролізує мальтозу до глюкози.

Бактерицидні властивості слини обумовлені наявністю лізоциму (мурамідази), іонів тіоціанату й білкових антитіл.

Нуклеаза (кисла та лужна), рибонуклеази, трансамінази, пероксидази викликають деградацію нуклеїнових кислот вірусів та підвищують проникність капілярів і збільшують міграцію лейкоцитів шляхом утворення кінінів. Слина має антивірусну дію, а імуноглобулін А зв'язує екзотоксин, лейкоцити (4000 в 1 см3) здатні до фагоцитозу.

Крім того, слина забезпечує мовну функцію і герметичність при акті смоктання у дітей віком до одного року; виконує екскреторну функцію, містить фактор росту (нервів і епітелію), речовини, які визначають групу крові, імуноглобуліни.

Слина - електроліт. Тому при протезуванні й пломбуванні зубів різними металами виникає гальванізм (мікроструми між ними). Наслідок: металічний смак у ротовій порожнині, сухість або навпаки салівація, хронічне запалення слизової, спотворення смаку. Результат - порушення механічної та хімічної обробки їжі, мови.

Лекція 20

Тема: ТРАВЛЕННЯ В ШЛУНКУ, КИШЕЧНИКУ.

1. Травлення в шлунку.

2. Травлення в кишечнику.

3. Вплив мязової роботи на процеси травлення.