Юридичні гарантії розгляду правової суперечки, яка виникла в системі публічного управління, в адміністративному або судовому порядку в межах встановлених процесуальних правил.

Для органів державної влади як суб’єктів адміністративного права:

юридична владність дій та розпорядчий характер рішень, які ними приймаються;

реалізація державних повноважень примусового характеру, застосування заходів адміністративного примусу.

За загальним правилом, правоздатність не може бути обмежена або відчужена. В той самий час, за рішенням суду особу можуть позбавити, наприклад, права керування транспортними засобами, права полювання, обмежити право вільного вибору місця проживання, пересування, позбавити ліцензії, виборчого права тощо. Суб’єкт не можи відмовитися від своїх прав остаточно (він може утриматись від їх реалізації, але в будь-який момент може їх використати).

Адміністративна дієздатність – це здатність своїми діями (або бездіяльністю) набувати та реалізовувати права, створювати для себе або інших суб’єктів обов’язки та їх виконувати. Момент виникнення дієздатності залежить від виду правосуб’єктності: при загальній правосуб’єктності дієздатність, переважно, виникає в повному обсязі з 18-річного віку у фізичних осіб і з моменту внесення до Державного реєстру у юридичних осіб. У той самий час, адміністративна дієздатність, залежно від особливостей адміністративно-правових відносин, може частково виникати і незалежно від вказаних обставин. Так, особа віком від 6 до 18 років має право членства в дитячих громадських організаціях; засновником дитячих та молодіжних громадських організацій можуть бути особи, які досягли 15-річного віку; дієздатність юридичної особи може виникнути у зв’язку з делегуванням повноважень, виданням певного нормативно-правового акта тощо.

Адміністративна дієздатність при спеціальній правосуб’єктності виникає з появою певних чинників, які й обумовлюють як момент виникнення дієздатності, так і її особливості. Наприклад, пасивне виборче право виникає з моменту досягнення особою 21 року, але реалізувати це право вона здатна лише за наявності певних чинників – громадянства, відсутності судимості тощо. Юридична особа, яка займається ліцензованою діяльністю, набуває дієздатності лише після (і за умови) одержання спеціального дозволу (ліцензії).

Законом передбачається можливість обмеження дієздатності громадян, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами (ст. 36 Цивільного кодексу України), але практичного значення для адміністративних правовідносин таке обмеження не має, оскільки воно стосується порядку укладення цивільно-правових угод і аж ніяк не участі в публічному адмініструванні.

Судом також визнаються недієздатними громадяни, які внаслідок душевної хвороби або психічного розладу не можуть розуміти значення своїх дій та керувати ними. Звичайно, такі особи не володіють адміністративною правосуб’єктністю, а отже, не можуть виступати як суб’єкти адміністративного права. В той самий час, не можна казати, що ця категорія осіб повністю відсторонена від діяльності органів державної влади, оскільки сутність адміністративних правовідносин полягає не тільки в активній участі суб’єктів у публічному адмініструванні, а й у пасивному праві бути захищеним від протиправних дій тих самих органів публічної адміністрації або їх посадових осіб. А тому інтереси таких осіб у сфері публічних відносин мають представлятися їх опікунами (звернення до органів державної влади за захистом їх прав та законних інтересів тощо).

Теорія права та чинне законодавство передбачає можливість визнання недієздатною лише фізичну особу. Що ж стосується юридичної особи, то вважається, що втрата адміністративної дієздатності має наслідком і автоматичну втрату правосуб’єктності.

Елементами дієздатності можуть виступати:

здатність самостійно реалізовувати належні права;

здатність самостійно реалізовувати встановлену компетенцію;

здатність самостійно приймати адміністративні акти;

здатність самостійно застосовувати заходи адміністративного примусу;

здатність самостійно визнавати, гарантувати та захищати права і свободи громадян;

здатність самостійно нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну відповідальність.

Елемент дієздатності, зазначений останнім, в адміністративній науці визначається як деліктоздатність.

Адміністративна деліктоздатність у фізичних осіб, за загальним припилом, настає з 16 років. До недавнього часу питання деліктоздатності юридичної особи викликало палкі дискусії. З прийняттям Кодексу адміністративного судочинства України, який визнав відповідачем орган державної влади, орган місцевого самоврядування як суб’єкта владних повноважень, це питання має бути вирішеним на користь розширення можливостей притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб і за інші адміністративні правопорушення (наприклад, в природоохоронній сфері, податкових відносинах тощо).

В будь-якому випадку, деліктоздатність юридичної особи має виникати одночасно з правосуб’єктністю, оскільки саме вона обумовлює обсяг компетенції (сукупності прав та обов’язків) за реалізацію і в межах якої, власне, юридична особа і нестиме відповідальність.

Враховуючи тенденції у розвитку адміністративних відносин, зокрема у сфері адміністративних договорів, уважається доцільним вирізняти такий елемент адміністративної дієздатності, як угодоздатність (правочиноздатність), який до цього часу був характерний лише для цивільних правовідносин.

З урахуванням особливостей адміністративного права, угодоздатність (правочиноздатність), або договороздатність – це здатність суб’єкта адміністративних правовідносин особисто своїми діями здійснювати і укладати адміністративні договори.

Стосовно органів державної влади, органів місцевого самоврядування адміністративна правосуб’єктність виявляється у нормативно закріпленій компетенції — сукупності юридично-владних прав і обов’язків (повноважень), що надаються їм для виконання відповідних завдань та функцій. Це ж є характерним і для органів управління (адміністрації) підприємств, установ. Якщо ж узагальнити, то для юридичних осіб як суб’єктів адміністративного права домінуючим є використання терміна «адміністративно-правовий статус».

Адміністративно-правовий статус – це сукупність суб’єктних прав і обов’язків, закріплених нормами адміністративного права певним суб’єктом. Обов’язковою ознакою набуття особою адміністративно-правового статусу є наявність у неї конкретних суб’єктивних прав і обов’язків, що реалізуються цією особою як у рамках адміністративних правовідносин, так і поза ними.

Підтримуючи домінуючу позицію вітчизняних учених-адміністративістів щодо суб’єктів адміністративного права, варто констатувати, що адміністративна правосуб’єктність є базовою категорією у розумінні потенційної здатності суб’єкта права мати певні права та виконувати обов’язки у сфері дії адміністративного права. У разі ж зосередження уваги на конкретних (наявних) у особи правах і обов’язках, то на перший план «виходить» категорія — «адміністративно-правовий статус».

Розмежовувати варто і такі категорії, як «суб’єкт адміністративного права» та «суб’єкт адміністративних правовідносин». Якщо суб’єктом адміністративного права є особа, яка має лише потенційну здатність вступати у правовідносини, тоді як суб’єкт адміністративних правовідносин є реальним їх учасником, фактичним носієм суб’єктивних прав та обов’язків у сфері дії адміністративного права.

Особа фактично може не брати участі у жодних адміністративних правовідносинах (публічно-сервісних, адміністративно-деліктних, адміністративно-процедурних тощо), однак суб’єктом права вона є, оскіль­ки в законодавстві закріплені потенційні її права та обов’язки (якщо особа не подає адміністративного позову до адміністративного суду, вона не є реальним суб’єктом адміністративних правовідносин у сфері адміністративного судочинства, однак комплекс її потенційних прав та обо’вязків у відповідній сфері закріплено у КАС України та інших нормативно-правових актах).

Для суб’єктів адміністративного права характерною є їх множинність, множинність зовнішніх організаційно-правових форм їх існування, специфіка адміністративно-правового статусу кожного, що й виступає передумовою для класифікаційного розподілу. Існує кілька варіантів їх класифікації із обранням різних критеріїв.

Так, наприклад,

а) залежно від наявності державно-владних повноважень: державні організації та їх представники і недержавні організації та їх представники, або ж суб’єкти, наділені владними повноваженнями, та суб’єкти, які такими повноваженнями не наділені;

б) залежно від персоналізації: колективні та індивідуальні суб’єкти або ж фізичні особи, юридичні особи та колективні суб’єкти (утворення).