Національно-культурне життя в Україні у повоєнний період.

Культурне життя УРСР у післявоєнний період загалом було складним і суперечливим. З грудня 1949 р. М.Хрущова на посаді першого секретаря ЦК Компартії України змінив Л. Мельников. Він ще більше посилив боротьбу з українством, ігноруючи національні традиції українського народу, його історію та культуру. 21 листопада 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР схвалила і прийняла атрибути державності - герб, прапор, гімн УРСР, які символізували Україну як одну зі складових СРСР. Одна ідеологічна кампанія антиукраїнської спрямованості змінює іншу. Переслідуються відомі діячі української культури, освіти, науки.

Відродження культурного життя в Україні у післявоєнні роки наражалося на великі труднощі. Культурне будівництво, як і раніше, фінансувалося за залишковим принципом. Перемога СРСР у війні посилила розвиток у радянському суспільстві процесів, які взаємо-виключали один одного: зміцнення тоталітарного режиму (офіційно вважалось та активно пропагувалось, що саме він забезпечив кінцевий успіх) і зростання суспільної свідомості. Війна радикально підірвала ідеологію " гвинтика", адже її могли виграти лише самостійно мислячі, а не сліпі виконавці волі вождя.
Величезний жертовний внесок народу у перемогу пропорційно збільшив у його свідомості не тільки відчуття самоповаги, а й поклав початок відродженню відчуття господаря країни, суспільства, своєї історії. Суттєвий вплив на світосприймання українців справило перебування їх за кордоном, знайомство із західним способом життя. Війна показала народу всю аморальність, антигуманність режиму абсолютної особистої диктатури, створивши передумови для критичної оцінки суспільством і системи влади, і особи керівника. Існувало переконання, що після величезних жертв і перемоги український народ, як і інші народи СРСР, заслуговує на поліпшення матеріального життя і справедливий демократичний лад.
Однак відповіддю режиму на ці вимоги часу стали не реформи, а його самоконсервація. Сталінський режим посилив контроль над суспільством, особливо в царині ідеології. Прояви національної самосвідомості, критичний підхід до будь-яких явищ суспільного життя, відступ від регламентованих пропагандистських стереотипів - все це кваліфікувалося як український буржуазний націоналізм, космополітизм, антирадянська діяльність і, як наслідок, вело до морального і фізичного знищення діячів культури.
Відновлення зруйнованих під час війни шкіл, закладів культури, наукових установ почалося після визволення території України від німецько-фашистських загарбників. Поширення набув рух за відбудову зруйнованих і спорудження нових шкільних приміщень силами, засобами, руками самого населення - " методом народної будови". В 1944-1945 рр. у республіці було відбудовано і побудовано 1669 шкіл. Довоєнна мережа шкіл практично відновилась, але цього не вистачало: у середині 50-х років 16 тис. шкіл (33, 2% від їх загальної кількості), в яких навчалося 1, 67 млн. дітей, змушені були організовувати заняття в дві, а то і три зміни. Значна кількість цих закладів, особливо в сільській місцевості і у робітничих селищах, розміщувалася у приміщеннях, мало пристосованих для занять. Школи постій-но відчували гостру потребу в підручниках, зошитах та навчальному обладнанні.
Труднощі, що стояли перед освітньою системою, призвели до швидкого зростання вечірніх шкіл. Були засновані також курси для дорослих, професійні заочні школи. У 1953 р. здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти.
Внаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 до 325 тис. у 1956 р. Правда, майже половина з них навчалася на заочних і вечірніх відділеннях.
У повоєнні роки відновилася робота науково-дослідних установ України, внесено ряд змін в організацію наукових досліджень. У 1945 р. налічувалося 267 науково-дослідних установ, у 1950 р. - 462, в тому числі понад ЗО академічних інститутів. Зміцнювалася, хоча й повільно, матеріально-технічна база науково-дослідних установ. Зростав кадровий потенціал. Кількість науковців досягла у 1950р. 22, 3 тис. осіб.
Вчені України досягли значних успіхів у дослідженні фундаментальних наук, їх наближенні до потреб господарства. У республіці в 1946р. було запущено перший в СРСР атомний реактор. У 1956р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець із Житомирщини С.Корольов. Під керівництвом С.Лебедєва у Києві в 1948-1950 рр. було виготовлено першу в Європі цифрову обчислювальну машину. Значним технічним досягненням була побудова в 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро довжиною понад 1, 5 км.
Значної шкоди розвитку біологічних наук завдала " лисенківщина". В 1947-1948рр. відновилися переслідування генетиків. Президент Всесоюзної академії сільськогосподарських наук Т.Лисенко, підтриманий Сталіним, оголосив ген міфічною частинкою. В Україні переслідувань зазнали вчені-біологи Д.Третьяков, М.Гришко, І.Шмальгаузен, І.Поляков, С.Делоне, що на багато років загальмувало розвиток біологічної науки.
В складних умовах працювали діячі літератури і мистецтва. Всупереч обставинам, у 40-50-х роках створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу.

Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О. Гончара, автора трилогії " Прапороносці", повісті " Земля гуде". Плідно творили також прозаїки В.Козаченко, В.Собко, письменник і режисер О.Довженко, гуморист Остап Вишня (П.Губенко), поети М.Рильський, П. Тичина, В.Сосюра, А.Малишко, Л.Первомайський.

15. Ідеологічний наступ сталінізму в повоєнний час «жданівщина»

Найрельєфніше після війни критичні настрої проявили­ся в середовищі творчої та наукової інтелігенції. Приборкання неслухняної інтелігенції було доручено секретарю ЦК ВКП(б) А. Ждан ову, який дуже ретельно взявся до справи. Тому цей грубий, авторитарний стиль і некомпетентне втручання в діяльність творчої та наукової інтелігенції країни, звинувачення її кращих представників у формалізмі, безідейності, низькопоклонстві перед Заходом, безрідному космополітизмі, а в Україні ще і в буржуазному націоналізмі, суспіль­ствознавці назвали " ждан івщиною". У 1946-1948 рр. було прийнято цілу низку ідеологічних постанов ЦК ВКП(б) (" Про журнали " Звезда" і " Ленинград", " Про репертуар драма­тичних театрів і заходи щодо його поліпшення", " Про кінофільм " Большая жизнь", " Про оперу " Великая дружба" В. Мураделі"), де представників творчої інтелігенції цькували за безідейність, беззмістовність, апо­літичність, наклепи на радянську дійсність тощо. Відповідно до рішень ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У ухвалив ряд постанов, метою яких було показати стан справ в українській радянській літе­ратурі та мистецтві (" Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури" (серпень 1946 р.); " Про журнал сатири і гумору " Перець" (вересень 1946 р.); " Про журнал " Вітчизна" (вересень 1946 р.); " Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення” (вересень 1946 р.). Критика представників інтелігенції у цих постановах супроводжувалася зневажливим тоном, безцеремонно навішувались ярлики " українського буржуазного націоналізму", ставилися вимоги викривати " ворогів народу" тощо. У створенні нетерпимої атмосфери в середовищі творчої та науко­вої інтелігенції в 1947 р. огидну роль відіграв Каганович. Під його тиском на пленумі спілки письменників України у вересні 1947 р. гостро критикували М. Рильського, Ю. Яновського, І.Сенченка. Під заборону потрапила сатира - критичний струмінь у письменстві. Особливо нещадному розносу був підданий Остап Вишня за буцімто " відхід від радянської ідеології і здачу класових позицій”. За ініціативою Кагановича кампанію критики української інтелі­генції поширили на істориків. У постанові ЦК КП(б)У " Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР" (29 серпня 1947 р.) були піддані нищівній критиці за " серйозні помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного харак­теру" праці інституту " Короткий курс історії України" (видання 1941 р. під редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М.Сурпуненка, Ф. Ястребова), " Нарис історії України" (видання 1942 р. під редакцією К. Гуслистого, Л.Славіна, Ф. Ястребова), перший том " Історії України" (надрукований у 1943 р. під редакцією М.Петровсько­го). 2 липня 1951 р. У газеті " Правда" з'явилася редакційна стаття " Проти ідеологічних перекручень у літературі". У ній необґрунтованій і дуже образливій критиці був підданий вірш В.Сосюри “Любіть Україну”. Його було названо " ідейно порочним твором". " Правда" знайшла кримінал у таких рядках поета:

" Любіть Україну, як сонце любіть, Як вітер, і трави, і води..В годину щасливу і в радості мить, Любіть у годину негоди.Любіть Україну у сні й наяву, Вишневу свою Україну, Красу її вічно живу і нову, І мову її солов’їну".

Одночасно " Правда" нагадала М. Рильському про його " серйозні ідеологічні помилки" і суворо засудила оперу К. Данькевича " Богдан Хмельницький", вказала на " серйозні хиби і помилки в ідейно-виховній роботі на Україні". Паралельно з критикою " українського буржуазного націоналізму" з кінця 1948 р. розгорнулося цькування " безрідного космополітизму". Ця критика швидко набрала відверто антисемітського характеру. Інтелігенти-евреї-письменники, літературні критики, музиканти, вчені звинувачувалися в індивідуалізмі, антиросійських настроях, сіонізмі, антипатріотизмі тощо, Єврейський антифашистський комітет був розпущений, кількасот єврейських інтелігентів заарештували. Частину з них за вигаданими і фантастичними звинуваченнями у 1952 р. розстріляли. У 1947 р. була розгорнута велика дискусія з питань філософії, яка пропагувалася як " зразок більшовицької критики і самокритики". Аналогічні дискусії розгорнулися в мовознавстві, політекономії та в інших науках. Мета цих " дискусій" - залякати наукову інтелігенцію, розгро­мити інакомислення, встановити ідеологічний контроль партії в усіх сферах духовного життя. Яскравим прикладом такої " дискусії" була сесія ВАСГНІЛу у серпні 1948 р. у Москві, яка довершила розгром радянської школи гене­тики. Кількасот вчених-генетиків і біологів втратили роботу. Зокрема в Україні були звільнені академік М. Гришко, у Харківському університеті – професор І. Поляков, у Харківському сільськогосподарському інституті - професор Л. Делоне та багато ін. Розгром генетики очолив " народний академік" Т.Лисенко. " Лисенківщина" яскраво відзеркалювала політику тоталітаризму у царині науки, вона була тріумфом псевдонауки, яка крім шкоди нічого не принесла нашій країні. Всюди процвітало шарлатанство, догматизм, начотництво. Ряд наук взагалі було заборонено. Так, кібернетику оголосили " буржуазною лженаукою", в результаті у цій галузі СРСР на десятки років відстав від Заходу, генетику – „блудною дівкою імперіалізму” тощо. У цілому " ждан івщина" залишила по собі гнітючу атмосферу в ста­ні інтелігенції. Усі чекали повторення кривавих репресій 1930-х років. Але вони не повторилися. 5 березня 1953 р. помер Сталін. Морально-політичний клімат у країні почав змінюватися, розпочалася хрущовська " відлига".

Окрім такого планомірного, систематичного контролю сталінський режим провадив періодичні викривальні кампанії, щоб добитися цілко­витого послуху серед інтелігенції. Ці кампанії набули найбільшого роз­маху в перші післявоєнні роки, втілившись у сумнозвісній політиці " ждан овщини". Саме тоді після прийняття відповідних загально­партійних рішень ЦК КП(б)У ухвалив низку розгромних постанов, присвячених питанням науки, літератури й мистецтва та спрямованих на викриття різноманітних політико-ідеологічних прорахунків, допуще­них представниками української інтелігенції.

Серед цих постанов, крім уже згаданих вище, були: " Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали " Звезда" і " Ленинград" (1947 р.), " Про стан і заходи поліп­шення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з Постановою ЦК ВКП(б) " Про оперу " Большая дружба" В.Мураделі" (1948 р.) та ін. Вістря всіх кампаній, проведених в УРСР, спрямовувалося на бороть­бу з " українським буржуазним націоналізмом".

Найгострішої критики зазнали О.Довженко, М.Рильський, Ю.Яновський, І.Сенченко, Ще наприкінці війни на одному із засідань Політбюро ЦК ВКП(б) И.Сталін вказав на " антиленінські помилки і націоналістичні перекручення" в кіноповісті О.Довженка " Україна в огні". Через кілька років " рецидиви націоналістичної ідеології" було ви­явлено в поемі М.Рильського " Мандрівка в молодість", романі Ю.Яновського " Жива вода", повісті І.Сенченка " Його покоління". Нищівній критиці піддали львівських письменників П.Карманського, М.Рудницького, А.Патрус-Карпатського, яких звинувачено в націо­налізмі й виключено зі Спілки радянських письменників України. " Порочними" було названо окремі твори Л.Первомайського, Ю.Смолича та інших авторів.