Біловезька угода. Утворення СНД.

Організаційні основи СНД були визначені Біловезькою Угодою про утворення СНД і Протоколом до неї, Алмаатинською декларацією, а також Статутом СНД від 22 січня 1993 р. Зауважимо, що головними полюсами СНД, як передбачав професор університету Джона Гопкінса і консультант з питань зовнішньої політики президента Б. Клінтона М.Мандельбаум, стали Росія й Україна.
Справжні наміри Росії щодо СНД, колишніх республік СРСР розкрив затверджений 14 вересня 1995 р. Президентом РФ Указ " Стратегічний курс Росії з державами учасниками Співдружності незалежних держав". По суті, відкрито висувалося завдання забезпечення домінування Росії на території пострадянського простору, і цю " зону інтересів" мали розуміти не лише " треті країни", а й міжнародні організації. Президент України Л.Кучма, перебуваючи з візитом в Аргентині у жовтні 1995 р., так оцінив указ Б. Єльцина: " Цей курс нас не влаштовує. Ми про це сказали вголос. Борис Єльцин був борцем проти імперії і за демократію і ми б хотіли, щоб він не відходив від цих позицій".
Навряд чи можна погодитись з твердженням деяких політологів, що значення СНД для України після " розлучення" республік вичерпалось і лише небажання загострювати відносини з Росією та сподівання на російську допомогу у розв'язанні особистих проблем змушують українських діячів толерантно ставитись до Співдружності.
Відношення України до СНД від самого початку було зваженим і послідовним. Верховна Рада України Угоду про Співдружність ратифікувала 12 грудня 1991 р. із відповідними застереженнями, що унеможливлювали перетворення України на частину нової союзної держави. З метою припинити різне тлумачення Мінської угоди 20 грудня 1991 р. була прийнята заява Верховної Ради України " З приводу укладання Україною Угоди про Співдружність незалежних держав", де наголошувалось, що Україна заперечує перетворення Співдружності незалежних держав " на державне утворення із своїми органами влади і управління" і " надання Співдружності незалежних держав статусу суб'єкта міжнародного права".
Заява Верховної Ради України зобов'язувала керуватися нею у діяльності всі структурні ланки виконавчої влади на чолі з Президентом України. її значення для подальшої позиції України у Співдружності було надзвичайно важливим. Україна чітко визначила умови участі в СНД, які стали на перешкоді Росії перетворити Співдружність на нове державне утворення, сприяли активізації діяльності України як суб'єкта міжнародних відносин.
Подальше обґрунтування позиції України до СНД містилось у Постанові Верховної Ради України від 2 липня 1993 р. " Про основні напрями зовнішньої політики України", що розглядала СНД як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, який доповнював повномасштабні двосторонні відносини. Згідно зі Статутом СНД, Україна на правах асоційованого членства намагалася ефективно діяти в різних структурах Співдружності. Вищим органом СНД є Рада глав держав, за нею йде Рада голів урядів, а далі - координуючі інститути. Наприкінці 1996 р. їх діяло 80, у 57 із них Україна брала участь. Зараз у СНД 64 органи; 99 % всіх пропозицій України враховується в проектах тексту декларацій. У квітні 1999 р. на зустрічі лідерів країн
Співдружності в Москві було прийнято рішення про вдосконалення структури органів СНД. Насамперед, йшлося про об'єднання Виконавчого секретаріату СНД, що перебував в Мінську і апарату секретаріату в Москві. Було створено Виконавчий комітет Співдружності з чисельністю 200 осіб. Загальна чисельність працівників органів СНД становила 710 осіб.
За час існування Співдружності прийнято сотні важливих документів, коефіцієнт корисної дії яких відображає сучасне соціально-економічне становище у всіх країнах СНД. Згодом особливі інтереси почали виявляти майже всі члени спільноти. Беручи до уваги ці обставини, а також відмінність, несхожість інтересів кожної з країн, звести ці інтереси до єдиного знаменника не здатна була жодна з міждержавних і наддержавних структур СНД, до утворення яких прагнула Росія та інші країни