Проблема походження психіки.

Це одна з найбільших світових проблем. Ось уже не перше тисячоліття люд­ство ламає голову над нею. Воно й зрозуміло: адже йдеться про один із найзагадковіших світових феноменів - появу на планеті Земля принципово нової форми відображення світу - психічного відображення. Йдеться про те, що нас хвилює більше за все - про появу людської свідомості, про муки нашої свідо­мості, як висловився образно І. Павлов. Не дивлячись на величезний прогрес на­уки, ми ще не маємо повної картини перетворення матерії, яка ще не відчуває, у матерію, що вже відчуває. Ми не можемо сьогодні відтворити в лабораторних умовах цю велику таїну появи психічного і не можемо в деталях розписати, як саме відбувалася колись дуже давно ця чарівна містерія зародження психічного.

Президент Берлінської академії, на засіданні якої доповідав Е. Дюбуа-Реймон, у своєму заключному слові відхилив чотири з цих світових загадок, але щодо трьох інших підтвердив їхню неприступність людському пізнанню.

Тезу Е. Дюбуа-Реймона про нерозв'язність " загадки перших відчуттів" під­тримали й деякі інші вчені. А відомий фізик О.Д. Хвольсон поширив цей " пси­хологічний агностицизм" на всі феномени психіки, заявивши, що проблеми пси­хології " фактично чужі природознавству".

Однак більшість учених постали проти такої капітуляції людського розуму перед загадками природи. Особливого резонансу набув полемічний твір іншого видатного німецького природодослідника Ернста Геккеля. Хоч він також вважав виникнення перших відчуттів " центральною психологічною таємницею", однак був переконаний, що питання зародження відчуттів, і мовлення, і мислення, й свідомості цілком до снаги сучасній науці.

Він закликав вивчати ці проблеми на прикладі сучасних тварин, починаючи з найпростіших, спершу навіть на рівні подразливості, а потім простежувати ускладнення психічного світу братів наших менших у процесі еволюції аж до з'яви людської свідомості включно. І зробив це з винятковою масштабністю. Накреслений Е. Геккелем шлях пізнання зародкових форм психіки підтримали й інші видатні натуралісти. " Вихідним матеріалом для розробки психічних фактів, - вважав І.Сеченов, - повинні слугувати, як найпростіші, психічні вияви у тварин, а не в людини"

Питання зародження перших початків психічного не можна осягти поза розглядом основного питання філософії, питання співвідношення духу й природи, душі і тіла, психіки й матерії. У контексті цієї проблеми психіка розглядається як суттєвий атрибут матерії. Однак істотним тут є відповідь на таке питання: психіка, дух є одвічним атрибутом матерії, а чи вони з'являються на певному етапі її розвитку?

Філософія діалектичного матеріалізму, як відомо, стверджує, що психічне з’являється лише на вищому етапі еволюції матеріального світу, як вторинна його якість. Філософія ідеалізму обґрунтовує вічність і первинність духу, ідеї, психіки.

Низка філософсько-психологічних учень (анімізм, гілозоїзм, панпсихізм та ін.) обстоюють загальну одушевленість природи. Отже, вся природа нібито має душу і ця душа, психічне розлиті в усіх явищах природи, а відтак кожний предмет, кожна частка матерії, навіть елементарна частка (атоми, молекули) мають свою душу. Найбільш яскраво така позиція виразилася у знаменитій монадології Г.Лейбніца. Цей геніальний мислитель і вчений (винахідник диференціального і інтегрального числення тощо) вважав, що світ складається з одушевлених часток – монад. «…Тому вся природа, - писав він, - наповнена душами, як правильно вважали вже стародавні філософи, або ж істотами, аналогічними душам."

Студіюючи книгу німецького філософа-робітника Й. Діцгена " Дрібні філософські праці», він поставив значок " Nota bene " (" добре зауваж") навпроти ним самим підкресленого абзацу: " Людський дух, що зробився твариною є таким чином мостом до справжніх тваринних духів, і так ми доходимо до духу рослин, дерев і гір. Це означає: ми доходимо, таким чином, до розуміння, що між духом і матерією, як між усякими частинами універсальної єдності природи, існують поступові переходи і зникаюча відмінність лише в ступені, але не метафізичнавідмінність". Так само, полемізуючи з відомим англійським математиком, біологом і філософом-махістом Карлом Пірсоном, який писав: " Свідомість не має ніякого сенсу за межами нервової системи, спорідненої нашій; нелогічно твердити, що вся матерія свідома", автор зауважує: " Але логічно припустити, що вся матерія має властивість, по суті споріднену з відчуттями, властивість відображення.

Це був явний крок уперед у порівнянні з більш догматичною теорією пі­знання К. Маркса й Ф. Енгельса, не кажучи вже про наступних епігонів. Радян­ські філософи й психологи не зрозуміли й не сприйняли цю новаторську по­зицію. У жодній філософській й психологічній праці радянського періоду думка про загальну здатність матерії до відображення як аналог здатності до відчуття не одержала підтримки й розвитку. Більше того, знаходилися такі, що намагали­ся бути правовірнішими за папу римського й " підправляли" автора нової теорії пізнання, якій вони формально били поклони.

Так, відомий в свій час філософ Ф.1. Георгієв намагався доводити, що це В.І. Ленін мав на увазі лише органічний світ. Однак ось цитата, яка вже не залишає місця для сумнівів: "... В ясно вираженій формі відчуття зв'язане тільки з вищими формами матерії (органічна матерія), і в фундаменті самої будівлі ма­терії можна лише припускати існування здатності, схожої з відчуттям". Так само автор схвально ставився до спроб перших англійських матеріалістів -Дунса Скота й Френсіса Бекона вивести здатність до відчування з найглибинніших засад всієї природи: " Матеріалізм - син Великобританії. Вже її схоластик Duns Scotus запитував себе: " чи не здатна, часом, матерія мислити? " І далі цитує Ф. Бекона: " Першою і найважливішою з природжених властивостей матерії є рух, - не тільки як механічний і математичний рух, але ще більше як потяг, як життєвий дух, як напруження, як мука (Qual)... матерії.

Новітніми психологічними розробками засвідчено, що багато з тих психологічних понять, які ми застосували до природи, як поетичні метафори, насправді мають під собою деяке реальне підґрунтя. Нині вчені все більше досліджують і пишуть про «втому» металу й інших будівельних конструкцій, про пам'ять цього металу, про пам'ять води й інших матеріальних сполук, включаючи кристали. А що вже говорити про пам'ять рослин, про їхнє відчування болю - власного і чужого!

Отже, не можна не погодитися з нашим автором, що " лишається ще досліджувати і досліджувати, яким чином зв'язується матерія, що нібито не відчуває зовсім з матерією, яка з тих же атомів (або електронів), складена і в той же час має ясно виражену здатність відчування. Матеріалізм ясно ставить невирішене ще питання і тим штовхає до його розв 'язання, штовхає до подальших експериментальних дослідів". Ясна річ, розв’язання цієї чи не найбільшої таємниці природи вимагає якихось принципово нових підходів цілого комплексу наук, зокрема, біофізики, біохімії, психофізики тощо. Сьогодні вже намітилися деякі такі підходи.

Як це часто вже бувало в історії людського пізнання, допомога філософам і психологам приходить тут з боку фізиків.

Ще Ейнштейн писав про якісь примарні ідеальної природи поля, що керують фізичними полями й елементарними частинками. Нині фізики припускають, що природа цих загадкових полів є ідеальною, психічною чи психофізичною. У квантовій фізиці ці визначальні феномени одержали назву пси-функцій. Відомий математик і філософ В.М. Тростников пише з цього приводу: " Почнемо з того, що ідеальне виявилося реальнішим, ніж матеріальне. Тут мимоволі згадуються космологічні уявлення індуїзму, згідно яким матерія є майя - рід ілюзії. Не будемо зараз вдаватися в аналіз поняття матерії як філософської категорії, однак якщо говорити про те, що фізики називають спостережуваним, то індуси, либонь, мають рацію. І це не плід якихось побічних міркувань, які можна розуміти і так, і інакше, щодо цього є теорема. У квантовій фізиці центральним поняттям слугує не частка, а пси-функція, яка принципово не може бути зафіксована будь-яким приладом, тобто є неречовою реальністю. Але життя Всесвіту є саме життя пси-функцій, а не спостережуваних.

По-перше, законам природи підкорюються не спостережувані, як гадали раніше, а пси-функції; а спостережувані керуються пси-функціями, та й то не в суворому, а в статистичному сенсі. Всі закони природи суть не що інше, як рівняння Шредінгера, а вони визначають лише еволюцію пси-функцій, матерія в них не фігурує.

По-друге, Джон фон Нейман довів математично (якраз у цьому і полягає згадана щойно теорема), що класичної моделі Всесвіту, яка адекватно описує її експериментально встановлені властивості, існувати не може. Якими б вихимерюваннями ми не пробували звести світ до наочних понять, у нас запевне нічого не вийде. Тільки визнавши головною світовою реальністю умоглядне, ми здобудемо шанс зрозуміти поведінку чуттєво сприйманого. Вузли тих ниток, на яких тримається видиме, зав'язуються й розв'зуються в невидимому. Ідеалісти завжди були переконані в цьому, однак ніхто з них, навіть сам Платон, не мог­ли і мріяти, що коли-небудь з'явиться таке неспростовне підтвердження їхньої правоти. Але воно з'явилося, і тепер те вирішення основного питання філософії, на якому нас виховували, стає найвищою мірою сумнівним".

І далі автор справедливо вбачає велику схожість сучасних пси-функцій з лейбніцівськими монадами. Подібно до того, як монада була носієм загальної одушевленості Космосу, псифункція також пронизує всі товщі матеріальних структур і є їхнім керманичем.

Ми навели це розлоге міркування сучасного вченого, аби показати, що мож­ливе й таке думання щодо нашої проблеми. Само собою зрозуміло, що якщо при­стати до такого способу світорозуміння, то тоді питання про походження психіч­ного позбавляється будь-якого сенсу, як немає його і для " твердого" матеріаліста і щодо походження світу взагалі. Він скаже, що світ ніхто не створював, що він існував вічно. Так само коли й ми визнаємо дух, психічне (пси-функцію) вічним й невід'ємним атрибутом як органічного, так і неорганічного світу, то й психіка ніколи не виникала, бо вона була вічно. Це зовсім не означає, що тоді треба при­пинити досліджувати, як виникло життя на Землі і його органічна властивість - здатність до відчування.

Безвідносно до того, як вирішиться в гносеологічному й онтологічному, при­родничому плані дискусійна проблема походження духу, відчуття, завжди зали­шатиметься як велика і незаперечна тема філогенетичного, історичного розвитку психічного, ментального світу тварин і людини. Тим-то еволюційний принцип у психології був і залишається одним із найчільніших, якою б ми філософією ке­рувалися - філософією матеріалізму чи ідеалізму.