Історія розвитку лексикографії

Історія української лексикографії починається з кінця ХУІ ст., коли Лаврентієм Зизанієм був створений “Лексисъ съ толкованіємъ словенськихъ словъ просто” (опублікований у Вільно в 1596 р.) хоча, звичайно, і до цього були спроби укладання невеличких словників чи азбуковників. ”Лексис” Л.Зизанія – надзвичайно важлива словникова праця в історії не лише української, але й східнослов’янської лексикографії в цілому. Він став зразком і джерелом для словникарів-наступників. Як перший в Україні друкований словник, він став знаменною віхою в розвитку українського словництва і зберігає свою науково-пізнавальну та історичну цінність і понині. Другою етапною словниковою працею в історії української лексикографії, що також розцінюється як видатний здобуток лексикографічної справи був “Лексиконъ славенорω сскій и Именъ Тлъкованіє” славнозвісного Памви Беринди (надрукований у Києві 1627 р.) У своїй основі «Лексикон» - перекладний церковнослов’янський-український словник, хоча в ньому подекуди виразно проступають елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників. Як зазначають дослідники, П.Беринда виготовленню цього словника віддав майже тридцять років наполегливої праці, зібравши та впорядкувавши у своєму “Лексиконі” надбання попередників і результати власних пошуків. Особливо високо цінував П. Беринда працю Л.Зизанія, про що згадує у післямові до свого “Лексикона”: «Оттуду убо начало вземъ азъ». Реєстр лексикона включає близько 7000 слів і складається із двох окремих частин. Перша частина становить собою перекладний словник 4980 церковнослов’янських слів, що віддаються найчастіше синонімами тогочасної живої української мови. Друга частина “Лексикона” нагадує своєрідний словник іншомовних слів та власних імен із джерел того часу “от еврейськаго, греческаго же и латинскаго, и от иных языковъ начинающаяся…” У цій частині подано й пояснено 2002 слова. В обох розглянутих словниках Л.Зизанія та П.Беринди – першою, вихідною мовою була церковнослов’янська, до якої наводилися відповідники й пояснення мовою простою. Протягом другої половини ХVІІ та ХVІІІ ст. в Україні з`являються нові словники, в яких “проста мова” вже виступає першою, тобто реєстр цих лексикографічних праць складається зі слів живої і книжної української мови, а до них наводяться відповідники чи тлумачення мовою “словенською”. Найдавніший словник такого характеру – “Синоніма славеноросская”, віднайдений П. Житецьким у Києво-Печерській лаврі в рукописі й надрукований як додаток до його праці ”Очерк литературной истории малорусcкого наречия” (1889 р.) під назвою “Словарь книжной малорусской речи по рукописи ХVІІ века”. Цікавими лексикографічними працями ХVІІ ст., що побачили світ зовсім недавно, були рукописні словники Є. Славинецького «Лексиконъ латинський» і «Лексикон словено-латинский» Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського. У словниковій продукції ХVІІІ ст. слід згадати працю Ф.Туманського, яка мала помітний вплив на спрямування і розвиток української лексикографії наступних десятиліть. Це, по суті, перший українсько-російський словник. Очевидно, саме ця праця послужила взірцем для створення низки аналогічних словничків, які додавалися до видань творів нової української літератури кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. Хронологічно найдавніше такий словничок з’явився 1798 р. у першому виданні «Енеїди» І.П. Котляревського як додаток до твору під назвою ”Собраніе малоросійськихъ словъ, содержащихся въ Энеидъ, и сверхъ того еще весьма многихъ иныхъ, издревле вошедшихъ въ малороссійское наречіе съ другихъ языковъ, или коренныхъ россійскихъ, но не употребительныхъ”. У другій половині ХІХ ст. починають виходити в світ вже окремі зібрання українського лексичного матеріалу, серед яких вартий на увагу, перш за все, «Словарь малороссійского наречъя” О. Афанасьєва–Чужбинського. Найвидатнішою працею цього періоду був, звичайно, чотиритомний “Словарь української мови”, що вийшов під ред. Б.Д. Грінченка (1907-1909рр.) Матеріали для цього словника протягом кількох десятиліть призбирувались великою групою людей, а опрацьовувала їх редакція журналу “Киевская старина”. Наступні періоди в розвитку лексикографії були позначені появою все більш розгалуженої системи галузевих та іншого типу словників. Створення в наш час лексикографічної праці, яка б відповідала рівневі сучасної науки й задовольняла високі вимоги й різнобічні запити читачів, вимагає від її виконавців не тільки належної фахової підготовленості та широких знань, а й величезних творчих зусиль протягом тривалого часу. Саме тому сучасні словники майже скрізь виготовляються колективами науковців та науково-допоміжних працівників, тобто лексикографія збагачується переважно творами колективними. Тільки за цієї умови можна уникнути в створюваному словнику елементів суб’єктивізму при доборі, оцінці й кваліфікації великого й різноманітного лексичного матеріалу, що нерідко трапляється в словниках індивідуальних упорядників. Сучасна лексикографія має відкидати сумнівні критерії в праці словникарів, що ґрунтуються на «власному мовному досвіді», на «особистих уподобаннях» чи всіляких посиланнях на «чуття мови». Сьогодні в Україні видається велика кількість словників з різних галузей знань. Це в основному словники перекладні, енциклопедично-довідкові, тлумачно-перекладні.