Медичні термінологічні словники

Стосовно термінологічних словників медичного фаху можна зазначити наступне: у 1992 році побачив світ Російсько-український медичний словник авторів О. Мусія, О. Соколюка, С. Гаврилюка, С. Нечая, за редакцією Л. Пирога. Він цікавий тим, що якраз тут на кожне запозичене слово можна знайти український відповідник. Ось які відповідники дає цей словник: мікроб – дрібноживець; мікстура – мішанина, лікосуміш; операційна – втручальня тощо. Словник ілюструє ті процеси, які зараз відбуваються в медичній науці. Треба мати уявлення про ці процеси, аби вміти орієнтуватися в усій масі медичної літератури, яка зараз пропонується.

Медична лексика – одна з найдавніших у мові. Спочатку з’являються назви органів тіла людини, а пізніше – описи відхилення їх від норми, описи симптомів різних хвороб. Загальновідомо, що вся медична лексика поділяється на так звану народну і професійну. Перша, давніша, представлена національними коренями. Вона охоплює назви частин і органів людського тіла та організму тварин.

З індоєвропейської мови дісталися у спадщину і назви основних життєвих процесів та станів: жити, вмирати, спати, слухати, бачити, блідий, малий, глухий.

З прийняттям християнства, поширенням письма, грамотності були створені умови для систематизації цих знань. З’явились травники та лікувальники. Як наслідок розширення міжнародних контактів, впливу інших культур почали з’являтися перекладні й оригінальні медичні джерела латиною, грецькою мовою, які пізніше ставали навчальними посібниками з медицини.

Латина поступово ставала єдиною мовою професійних лікарів, а загальновживана, народна медична лексика була поширена тільки серед народних знахарів, і багато чого було втрачено.

Однак та народна медична лексика, яка збереглася, скажімо, на кінець 19 – початок 20 ст. все ж таки була значно численнішою, ніж сучасна.

Те, що зараз вона вилучена з фахового спілкування лікарів, - результат цілеспрямованої мовної політики. З 1917-1918 рр. у зв’язку зі становленням різних форм української державності спостерігався активний розвиток української термінології. У словниках того часу відбилося прагнення їх укладачів максимально повно подавати народну питому українську лексику або в разі відсутності потрібних українських слів творити їх із морфем української мови, намагаючись якомога менше запозичати з інших мов. Таким словником став Російсько-український медичний словник, виданий у 1920 р. під головуванням проф. Корчак-Чепурківського. А вже у 30-х роках у спеціальних бюлетенях друкувалися цілі низки слів (медичних термінів), що підпадали під заборону. Були вилучені з ужитку такі слова, як ломець - ревматизм, гнояк – абсцес, ядуха – сильна задишка, навіювання – гіпноз тощо.

Медична національна лексика була повністю знекровлена і зникла з фахового спілкування.

З активізацією національного відродження в усіх галузях почалося активне медичне словотворення і в Україні. Подібні явища свого часу переживала більшість країн у період національного відродження. Так у Німеччині вже в 50-х роках медична термінологія була переведена на національну основу, у США після другої світової війни також мали місце подібні процеси.

Більшість держав світу має свою національну медичну термінологію. Таке засилля латини, як у нас спостерігалось лише у країнах колишнього соціалістичного табору та деяких скандинавських.

У цивілізованому світі національна мова забезпечує всі галузі життя і, зокрема, медичне фахове спілкування. Тому подібні процеси в українській мові є природними і необхідними.

Проте пов’язані вони з величезними труднощами, адже мова має свої закони. Щоб слово мало довге життя, воно повинно бути милозвучним (тобто вписатися в мелодику певної мови), лаконічним, інформативним, не створювати недоречних асоціацій. Словників створюється багато, але не всі вони відповідають цим вимогам. Існує правило – термінологічні словники мають бути схвалені комітетом з наукової термінології НАНУ. Тільки тоді можна уникнути помилок, зайвої синонімії, розбіжностей у вживанні термінів, неточних перекладів запозичених слів і т.д.

За останні роки вийшли друком такі медичні словники:

1. Російсько-український словник наукової термінології. Біологія. Хімія. Медицина. – К.: Наукова думка, 1996.

2. Етимологія назв лікарських засобів. І Розчини /Довідковий посібник з етимології назв лікарських засобів, історії і відкриття та застосування у фармації. – К., 1991.

3. Російсько-українсько-латинський словник гігієнічних термінів / За ред. акад. Є.Г. Гончарука. – К., 1992.

4. Російсько-українсько-латинський словник медичних термінів / За ред. В.Г. Коляденка, Ю.В. Шаніна. – К., 1993.

5. Орфографічний словник українських медичних термінів / Укладачі: Л.І. Петрух, І.М. Головко, О.Я. Томашевська. – Львів, 1993.

6. Українсько-латинсько-англійський медичний тлумачний словник: У 2 т. – Львів, 1995.

7. Англо-український словник медичних термінів: У 2 т. / Укладачі: В.Й. Кресюн, В.М. Запорожан. – Одеса, 1996.

Запитання та завдання для самоконтролю:

1. Яка роль словників у підвищенні культури мовлення?

2. Які Ви знаєте словники-довідники з культури мови?

3. Яким чином можна збагатити лексичний запас, пізнати красу і силу слова, його змістові тонкощі?

4. Що би Ви порадили тому, хто хоче підвищити фахову культуру мовлення?

5. Назвіть спеціальні енциклопедичні словники Вашого фаху.