Українські землі у складі Польщі.

1.1. Антиукраїнська політика польського уряду. Після завершення Першої світової війни і української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. під владою Польщі виявилися такі українські етнічні землі: Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Осяння, Лемківщина. Згідно Варшавського (1920 р.) і Ризького (1921 р.) договорів ці території офіційно закріплювалися за Польщею. Українці стали тут найчисленнішою національної групою (після поляків) — їх було понад 5 мільйонів осіб (15% від всього населення цієї країни).

Незважаючи на обіцянки Польської держави країн Антанти надати українцям широкі автономні права, положення українського населення було важким. Польський уряд проводив відкрито антиукраїнську політику. Були ліквідовані всі демократичні інститути ЗУНР У 1924 р. уряд Польщі ініціював закон, що забороняє користуватися українською мовою в урядових установах. Також була проведена шкільна реформа, яка перетворила більшість українських шкіл у двомовні з переважанням польської мови. У Львівському університеті були скасовані українські кафедри, українці не могли вступити в нього. Забороненими стали слова «українець», «український» — замість них — терміни «русин», «русинський». Польська влада проводили політику колонізації — переселення поляків у Східну Галичину і Волинь.

Терор охопив всю територію Східної Галичини. Десятки тисяч українців піддавалися масових арештів, висновками, концтаборах. Восени 1930 р. польський уряд провів політику «пацифікації» — масових репресій проти українців, здійснених за допомогою військових і поліції. У червні 1934 р. в Березі-Картузский (нині м. Береза в Білорусі) створений спеціальний концентраційний табір для репресованих українців.

Важкими були і соціально-економічні умови життя українського населення. Населені українцями землі (близько 25% території Польщі) являли собою нерозвинені аграрні околиці з великою перенаселеністю та tiny наділами. Українські селяни постачали центральних регіонах Польщі дешеву сировину і змушені були купувати дорогі готові товари. Під час економічної кризи 1929-1933 рр значна кількість українських підприємств і господарств зазнали чималі збитки або розорились. Польський уряд активно підтримував лише польських підприємців і землевласників.

1.2. Активація політичної боротьби українського населення Польщі. Міжвоєнний період характеризувався гострою політичною боротьбою, в якій брали участь різні верстви українського населення. У Східній Галичині та Західної Волині найбільший вплив мало Украинское. національно – демократичне об ` єднання (УНДО). Його лідером був Д. Левицький УНДО було об’єднанням центристського спрямування, яка орієнтується на здобуття Україною незалежності легальним шляхом, на демократичний розвиток Української держави. УНДО підтримували інтелігенція, діячі кооперативного руху, духовенство. З другої половини 30-х роках. УНДО прийшов до згоди з правлячими колами Польщі, відмовившись від боротьби за незалежність України і визнавши пріоритет інтересів Польської держави.p>

Другий за впливу в Східній Галичині була Радикальна партія, яка налічувала близько 20 тис. членів. Її підтримували селяни, сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принцип демократичного соціалізму з ідеєю незалежності України. Рішення найважливіших соціально-економічних проблем ця партія пов’язувала з отриманням незалежності.

Частину західноукраїнського товариства виступала за возз’єднання з УРСР. Ці інтереси висловлювала Комуністична партія Західної України (КПЗУ), що в 1923 р. увійшла до складу Компартії Польщі. Проведена в радянській Україні «українізація» і початок непу сприяли поширенню прорадянських настроїв і посилення впливу КПЗУ в західноукраїнських землях. Проте незабаром в УРСР почалася колективізація, голод і репресії, після чого престиж комуністів ослаб. Деякі члени КПЗУ виступали з критикою сталінської політики. Це стало однією з причин розпуску КПЗУ, здійсненого в 1938 р. Комінтерн під тиском керівництва ВКП (б). Керівництво КПЗУ було репресовано.

Багато жителів Східної Галичини та інших західноукраїнських земель після поразки в національно-визвольної боротьби зневірилися в можливості мирного досягнення незалежності. Наростала нетерпимість і схильність до крайніх заходів. В 1929 р. у Відні на з’їзді Української військової організації за участю представників радикальних студентських груп була створена Організація українських націоналістів (ОУН). Ідеологією ОУН став інтегральний націоналізм, теоретиком якого був Д. Донцов. Напередодні 1939 р. ОУН налічувала 20 тис. членів. Під контролем ОУН діяли багато громадсько-політичних організацій, видавалася різноманітна друкована продукція.

Націоналісти використовували різні методи боротьби за національне визволення України, але найбільш діючими вважалися саботаж, експропріація і терор. Після вбивства оунівцям в 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького були арештовані майбутні лідери ОУН Степан Бандера і М. Лебідь. В концтабори потрапили сотні рядових членів організації.

2. Українські землі в складі Румунії. Ще в гіршому становищі були українці в Румунії, яка своєю нетерпимістю національних меншин перевершувала навіть Польщу. В межах країни проживало близько 790 тис. українців. Вони проживали на території Північної Буковини, Бессарабії, повіту Мараморош.

2.1. Північна Буковина. Територія Північної Буковини була анексована румунськими військами в листопаді 1918 р. Згідно Вер-Жерменскому мирного договору 1919 р. за Румунією була визнана Південна Буковина, а за Севрскому мирного договору 1920 р. — і Північна Буковина. Проти таких рішень рішуче протестували офіційні представники ЗУНР, УНР і УРСР. У період румунської окупації Північної Буковини (1918-1940 рр.) були скасовані всі автономні права, які мала ця територія в часи Австро-Угорщини — вона була перетворена в звичайну провінцію Румунії. У 1918-1928 рр. і 1937-1940 рр. територія була надзвичайний стан. Румунізація краю досягла апогею. Румунський уряд відмовився визнавати українців як окрему націю — українців цинічно називали «громадянами румунського походження, забывшими рідна мова». На території цієї країни було заборонено вживання української мови, закриті практично всі навчальні та культурно-просвітницькі установи, газети і журнали. Українські назви населених пунктів і прізвища міняли на румунські. Переслідувалась українська церква

2.2. Бессарабія. В умовах румунської окупації, яка була здійснена в січні 1918 р. парламент Бессарабії проголосив 25 листопада 1918 р. приєднання Бессарабії до Румунії. Українське населення Бессарабії на багатотисячні мітинги і зборах протестувало проти анексії Румунією українських етнічних земель в Бессарабії: Аккерманщины, Измаильщины, Західної Одеській області (Південна Бессарабія) і Хотинщини (Північна Бессарабія). На початку січня 1919 р. на Хотишцине спалахнуло народне повстання проти румунських окупантів, яке було жорстоко придушено регулярними військами. У вересні 1924 р. в Бессарабії сталося Татарбунарское повстання, яке завершилося кривавої розправою над учасниками виступи і політичним процесом (1925 р.) у Кишиневі над керівництвом повстання.

2.3. Політична боротьба. Інтереси українського населення Північної Буковини захищала Українська національна партія (УНА — заснована в 1927 р.), на чолі з В. Залозецким, якій вдалося отримати кілька місць в румунському парламенті. УНП діяла легально, в основному займалася культурно-просвітницької діяльністю і прагнула до компромісу з румунською владою. В умовах національного економічного та соціального гноблення на Північній Буковині посилювався національно-визвольний рух українського населення, як легальне, так і нелегальне діяльність (УВО-ОУН). Незабаром в УНП утворилося більш радикальне націоналістичний крило на чолі з О. Зибачинським, Буд. Квитковским. Воно орієнтованих на молодь і початок створювати конспіративні організації за зразком оунівських. Лише цим організаціям вдалося зберегти свої групи, коли в 1938 р. була встановлена королевська диктатура і діяльність політичних партій була заборонена.