Назвіть характерні ознаки українського національно-культурного відродження 1920-х рр.

Становище з кадрами національної культури на початок 20-х років було катастрофічним. Українська інтелігенція, яка у визвольних змаганнях 1917—1920 pp. брала участь не на боці більшовиків, здебільшого емігрувала. Та її частина, що залишилася в Україні як «скомпрометована» попередньою діяльністю, не мала можливості активно включатися в національно-культурні перетворення. До того ж взаємини між новою владою та інтелігенцією не вичерпувалися лише минулим. Більшовики прагнули до політичного й ідеологічного монополізму. Інтелігенція за своєю суттю орієнтувалася на демократичний устрій суспільства. В цьому також коренилися трагічні наслідки як для інтелігенції, так і для національної культури.

Проте і за цих умов українська культура вижила, більше того в 20-ті роки набула такого злету, який правомірно був названий українським культурним ренесансом, національно-культурним відродженням. При чин цьому багато. Це і інерція позитивних процесів у національно- культурному творенні часів української державності, і намагання націо нальне свідомих сил в українському суспільстві, в самій КП(б)У, особ ливо «боротьбистів», попри всі труднощі використати можливості офі ційно проголошуваної більшовиками національно-культурної політи ки. Певний час ця політика щодо української культури в цілому дійсно була толерантною. Це неважко зрозуміти. Втрачені Польща, Фінляндія, Прибалтика. Селянські повстання в самій Україні. Зволікання респуб лік з конституційним оформленням СРСР. За цих та інших об'єктив них обставин і був започаткований новий курс у національно-культурній політиці, що тривав близько 10 років і був найбільш плідним у розвитку української культури за весь період існування радянської влади.

«Даруючи» українському народові право на його культуру, влада мала на увазі нову, класово-пролетарську культуру, вкладену в певні національні форми. Творці ж українського культурного ренесансу намагалися використати ситуацію, щоб вивести українську культуру на рівень світових культурних надбань, спрямувати її на шлях боротьби за національно-державне відродження. Для цього необхідно було подолати наслідки імперської політики в минулому, великодержавний шовінізм і русифікацію, які' були перешкодою на шляху розвитку української національної культури.

Прояви їх були очевидними і на початку 20-х років, зокрема в так званій теорії боротьби двох культур. Автор цієї теорії секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь, підтриманий своїми московськими однодумцями, стверджував, що в Україні змагаються дві культури — міська (російська, пролетарська) і сільська (українська, селянська). Перемогти мала російська культура як більш прогресивна. Погляди Д. Лебедя не стали офіційною політикою, більше того, в умовах проголошеної в 1923 р. коренізації він був відкликаний з України. Ще деякий час тривала боротьба з «лебедівщиною», але несподівано для авторів цієї «теорії» стала перемагати українська культура.

Почалася широкомасштабна розбудова української культури. Об'єктивно цьому сприяла політика українізації, здійснювана в контексті проголошеної XII з'їздом РКП(б) коренізації.

Українізація швидко переросла рамки дерусифікації освіти, апарату, створила те сприятливе середовище, в якому розпочався бурхливий процес національно-культурного відродження. У серпні 1923 р. уряд УСРР прийняв декрет про українізацію, яким українську культуру фактично було визнано державною в республіці. Активним суб'єктом українізації була інтелігенція, яка вітала її як таку, що створювала широкі можливості для розвитку національної культури. Передусім українізація вплинула на освіту. Успіхи останньої в 20-ті роки були незаперечними. На кінець десятиліття писемність населення в УРСР зросла в кілька разів і становила понад 70 % у містах і близько 50 % у селах. Успішно запроваджувалося обов'язкове початкове навчання. Причому на початок 30-х років близько 97 % дітей українського походження навчалися рідною мовою. Переважно україномовним стало навчання у вузах, технікумах. Офіційною мовою діловодства, судочинства також була українська мова.

Важливою подією в культурному житті УРСР 20-х років стала літературна дискусія 1925—1928 pp. Вона була природною реакцією на історичну ситуацію, в якій опинилася українська культура: зберегти свою самобутність на шляхах національно-культурного відродження чи перетворитися на культурну провінцію, хай навіть з допущенням української мови.

У 20-ті роки в самостійну галузь мистецтва сформувалось українське кіно. Вже на кінець десятиліття український кінематограф став об'єктом уваги на міжнародних кінофестивалях. Серію фільмів на історичну тематику (про козаччину, Т. Шевченка, громадянську війну) поставили режисери П. Чардинін, В. Гардін, Ю. Стабовий та ін.

Отже, культуротворчий процес в Україні 20-х років виявив чітко виражені тенденції до національно-культурного відродження. На цьому шляху, всупереч наростаючим ідеологічним перепонам і політичним утискам, українська культура досягла успіхів світового значення.

9. У чому полягає суть феномену дисидентського руху?

В другій половині 50-65-их років в Україні зароджується дисидентський рух. Цей рух став суспільно важливою течією в розвитку нашої демократичної системи. Прагнення дисидентів згодом переросли у волю народу, стали силою нації, рушієм розвитку національної свідомості, чистим та непідкупним листом історії нашого народу, котрий на всіх етапах свого становлення боровся за волю та прагнув до незалежності.

Зусилля дисидентів та жертви, покладені на " вівтар" служінню України заради національної ідеї, не були даремними. Історію України творили особистості, котрим не була байдужою доля нації, її майбутнє та процвітання, а тому дисиденти всіма способами намагалися покласти край політичному свавіллю та нестабільності в країні. Історично розрізняють декілька видів дисидентського руху, зокрема, правозахисний (Українська гельсінська група з прав людини, утворена 9 листопада 1976 року за керівництва філософа, письменника та громадського діяча Миколи Руденка), релігійний (1976 року створено Християнський комітет захисту прав віруючих СРСР), інтегральних націоналістів (ідеологія ОУН, теорія Дмитра Донцова) та деякі інші види національного становлення дисидентського руху (що варіюються в залежності від різних наукових точок зору). Початок дисидентському рухові дали " шістдесятники" - покоління молодих та ініціативних творчих особистостей, котрим не байдужою була доля Вкраїни.

У 1965 році за вільнодумство в УРСР було заарештовано двадцять культурних діячів того часу. Квіт нації нищили " ножами" суворого політичного режиму. В цікавій науковій праці " Інтернаціоналізм чи русифікація" Івана Дзюби йдеться про причини розправ над інтелігенцією, пояснюється право свобідних людей на висловлення власної думки та всілякий захист своїх ідей, право на особистий погляд. Не брали сумніви в тому, що робота буде визнана політичним режимом антирадянською. Автора виключили із " заполітизованої" та " неорієнтованої на патріотичні мотиви" Спілки письменників, й Іван Дзюба, як багато інших видатних людей тієї доби, опинився за ґратами.

У період дисиденства в Україні починає активно розвиватися та пропагуватися " самвидав". Це видавані поза рамками політичної цензури газети, брошури, книги, що слугували одним з рухів Опору в 50-60-их роках. Такі самостійні та патріотичні праці з різноманітними національними ідеями й стратегіями зазнали чималої популярності. До прикладу, в 1970 році львівський журналіст, а згодом відомий політичний діяч, " шістдесятник" В'ячеслав Чорновіл розпочинає випуск популярного журналу " Український вісник". Видання було створено з метою повідомлення об'єктивних, " незаангажованих" новин про ситуацію в країні, інформації про порушення моральних прав та свобод українських громадян. В цьому журналі, як і в деяких інших тогочасних виданнях, можна було знайти прізвища відомих громадських діячів, що активно публікувалися на шпальтах ЗМІ та в альманах такого " закритого" і водночас націоналістичного типу. Такими були, зокрема, Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Дзюба, Володимир Романюк, Ігор Калинець та багато інших цікавих та творчих особистостей.

На початку 1980-их років український дисидентський рух було практично знищено. Вища партійна влада не могла змиритися з будь-якими проявами українського національного руху. Звісно, не довго залишилося до незалежності, котра принесе омріяну волю та відокремленість, за котру боролися століттями, проливаючи свою кров, сини й доньки українського народу. Багато хто з дисидентів був вбитим, багато кого засудили чи заслали, одначе всі вони пронесли в серці крізь життя одвічну істину – " і дим Батьківщини солодкий…" Вони боролися за рідну Україну, боролися до скону. Саме завдяки цим мужнім та наполегливим, безстрашним особистостям ми нині живемо в УКРАЇНІ… І щоб не діялося за вікном, як би не змінювалися вітри часу, наша країна завжди буде в наших душах, буде світлою, квітучою та незалежною.

10. Геополітичні зміни в західноукраїнських землях на початку Другої світової війни (1939, 1940р)

В умовах назрівання Другої світової війни фашистська Німеччина і СРСР, виходячи із міжнародної ситуації, яка склалася на той час, прагнучи реалізувати свої геополітичні інтереси, вдаються до спроби налагодити свої відносини.

Ліквідацією Карпатської України в березні 1939 р. Гітлер досягав трьох важливих для себе тактичних цілей: ще міцніше прив'язував до антикомінтернівського пакта Угорщину; забезпечував нейтралітет Польщі; певною мірою заспокоював СРСР, створюючи передумови для подальшого зближення.

Окрилений успіхами, Гітлер 3 квітня віддає таємний наказ-вермахту готуватися до нападу на Польщу. І знову спливає " українська карта". За рахунок Західної України Гітлер планував окупувати Польщу, унеможливити формування антифашистської коаліції, про яку домовлялися Англія, Франція і СРСР; перетворити СРСР на свого тимчасового союзника, і створити стратегічний плацдарм для нападу на СРСР.

Спочатку німецька преса раптово припиняє публікацію антирадянських статей. Радянське керівництво робить крок у відповідь — на початку травня В.Молотов змінює на посаді наркома закордонних справ антифашистськи настроєного М.Литвинова. Робляться спроби налагодження відносин. Німеччина наголосила, що " відмовившись від Закарпатської України", вона усунула привід для війни.

Німеччина дала згоду на приєднання до СРСР Фінляндії, Естонії, Латвії, Західної Білорусі, Західної Волині і Сх. Галичини. В свою чергу Німеччина отримала повну свободу дій у Європі і забезпечила собі поставки воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства з Радянського Союзу

1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордони Польщі, що засвідчило про початок Другої світової війни. За цих обставин СРСР, незважаючи на домовленість, не поспішав зі вступом у війну, не активізував він своїх дій і після звернення 3 вересня Ріббентропа, у якому той цікавився, чи не бажає Радянський Союз зайняти територію, що входить у сферу його інтересів. Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера.

28 вересня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по так званій " лінії Керзона". Переважна більшість території Західної України увійшла у межі СРСР. Проте, бажаючи домогтися контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. Тому ці українські етнічні території (майже 16 тис. км2 з 1, 2 млн. населення) опинилися під німецькою окупацією. Та Сталін був задоволений, про що свідчить його " тріумфальний" підпис (довжиною 58 сантиметрів) на карті-додатку до тексту протоколу.

Намагаючись надати своїм діям легітимного характеру, радянська влада організувала в Західній Україні вибори (хоча й безальтернативні). Обрані Народні збори Західної України 26-28 жовтня 1939 р. у Львові прийняли Декларацію про встановлення Радянської влади і возз’єднання з УРСР.

26 червня 1940 р. радянське керівництво звернулось із заявою до уряду Румунії про необхідність мирного вирішення питання про повернення Радянському Союзу Бессарабії, а також про передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога передачі цієї території СРСР обґрунтовувалася також тим, що ще у листопаді 1918 р. народне віче Буковини, прийняло рішення щодо возз'єднання з Радянською Україною.

Німеччина, побоюючись того, що у разі виникнення радянсько-румунського збройного конфлікту вона може позбутися румунських поставок продовольства, фуражу і особливо нафти, порадила уряду Румунії піти на поступку. При цьому Берлін запевнив, що ця " поступка" буде мати тимчасовий характер (як сказав Гітлер, " Віддайте, я скоро поверну! ") і що Німеччина допоможе не тільки повернути втрачену територію, а й завоювати нові (радянську територію аж до Дніпра).

28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину.

Вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 р. створено Молдавську РСР. Ще раніше, 1 листопада 1939 р. рішення Установчих Народних зборів Західної України про возз'єднання Західної України з УРСР було затверджене Верховною Радою СРСР, а 14 листопада – Верховною Радою УРСР. Завдяки цьому населення України збільшилося на 8809 тис. осіб і на середину 1941 р. становило 41 657 тис., а територія розширилася до 565 тис. км2. Процес консолідації української нації вступав у завершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу УРСР напередодні Другої світової війни: " анексія" (Д. Боффа), " включення" (Н. Верт), " формальне інкорпорування, назване " возз'єднанням" (А. Жуковський, О. Субтельний), " возз'єднання, що носило характер акції окупаційного типу" (С. Кульчицький).

Хоча було здійснено етнічне возз'єднання і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, фактично на практиці відбулася інкорпорація, тобто " входження до складу" СРСР. Передування рішення Верховної Ради Радянського Союзу про возз'єднання аналогічному рішенню Верховної Ради України підтверджує цю думку. Тому розбіжності у термінології та оцінках, очевидно, зумовлені різними підходами дослідників до вирішення принципово важливої проблеми: у складі якої держави — України чи Радянського Союзу — фактично опинилися західноукраїнські землі.

Отже, наприкінці 30-х — на початку 40-х років було здійснено етнічне возз'єднання і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, фактично ж на практиці відбулася інкорпорація цих територій, тобто їх " входження" до складу СРСР. Об'єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних територій, незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму в західноукраїнських землях, було визначною подією, важливим кроком у розв'язанні українського питання.