Розвиток торгівлі

Розгортання промислової революції, зміни в житті пореформеного українського села сприяли пожвавленню торгівлі. Велике значення для її розвитку мала поява залізниць, яка зробила товарообіг значно дешевшим і швидшим. Внаслідок цього фактично зникло чумацтво. Більшість із тих, хто накопичив капітали, займаючись чумацьким промислом, вкладали їх в організацію промислових підприємств або торговельних фірм.

Залізничні станції перетворилися на торговельні центри. Дрібні торговці-посередники засновували тут свої контори і закуповували в селян товари, на які був попит у місті. Водночас вони продавали те, що було потрібно селянам. Внаслідок цього село дедалі більше втягувалось у товарно-грошові відносини, ставало частиною структури ринкової економіки.

Протягом 60–90-х рр. дедалі більше змінювалися форми торгівлі. Зростання міст і міського населення спричинило поступову заміну базарів стаціонарною торгівлею через крамниці й магазини. Стаціонарна торгівля зосереджувалась у великих промислових центрах, де виникали сотні магазинів і крамниць. Нові торговельні заклади створювались і поза межами міст – у фабрично-заводських поселеннях, інших населених пунктах. Мережа крамниць формувалася стихійно, відповідно до вимог задоволення попиту населення. Головне місце в їхньому асортименті посідали фабрично-заводські товари.

Одначе пожвавлення внутрішньої торгівлі у Наддніпрянській Україні збагачувало центральні російські губернії, оскільки саме звідти надходила більшість промислових товарів. Українське населення було вимушене купувати російські промислові товари (здебільшого вироблені з української сировини) за завищеними цінами. У такий спосіб українці фінансували розвиток промисловості в центрі імперії.

Питома вага традиційних українських ярмарків у загальному товарообороті зменшувалася. Замість торгівлі сільськогосподарськими продуктами і кустарними виробами, як раніше, набув поширення оптовий продаж за зразками. Внаслідок цього ярмаркова торгівля набула характеру біржових операцій.

Для задоволення щоденних потреб міського населення у містах і містечках збиралися базари, на яких продавалися продукти харчування. Зростання їхньої мережі у 60–90-х рр. було пов’язане з розвитком промисловості та зростанням міст. Наприкінці ХІХ ст. у Києві щоденно працювали шість базарів, у Харкові та Одесі – п’ять.

Купецтво у пореформені роки зросло чисельно і збільшило свій вплив у суспільстві. Але через обмеження попередніх десятиліть українське купецтво залишалось у меншості, поступаючись кількісно і за впливом російським купцям.

У пореформений період Наддніпрянщина посіла чільне місце у зовнішній торгівлі імперії. Через азово-чорноморські порти і розташовані на російсько-австрійському кордоні митниці Волині й Поділля вивозилася значна кількість товарів, вироблених в Україні. Більшість товарів експорту становила сировина. Поряд із зерном вивозилася чимала кількість продуктів тваринництва – м’ясо, сало, шкури, вовна тощо. Через Одеський порт у 80–90-х рр. експортувалися мільйони пудів українського цукру і сотні тисяч відер спирту. У більшості тогочасних європейських країн споживався саме український цукор.

Одначе розвиток зовнішньої торгівлі не приносив значної користь українському народові. Для відсталої від провідних європейських країн Російської імперії експорт української сировини був одним із важливих джерел прибутків. У той час, коли українські селяни не бачили цукру, він установлював премії цукрозаводчикам на його вивезення. У Наддніпрянській Україні ціни на цукор завищували (адже прибутки йшли до імперської казни), внаслідок чого в Лондоні цукор продавався втричі дешевше, ніж удома. Як висловився міністр фінансів імперії про зміст її зовнішньої торгівлі: «Недоїмо, але вивеземо!»

Через порти і митниці Наддніпрянщини ввозилися в той час бавовняні, шовкові й вовняні тканини, чай, кава, прянощі, рис, вина тощо. Митні збори з імпортних товарів були, як і раніше, джерелом поповнення імперської казни.