Основні положення теорії кредиту

Кредит виступає неодмінним супутником, атрибу­том товарного виробництва. Він виникає від потреби купити товар за відсутності грошей. Цю ситуацію мо­жна вирішити двояко: або товар дається покупцеві з відстрочкою платежу, і тоді виникає товарна форма кредиту; або для придбання товару використовуються гроші, які надаються в позику тими, хто має тимчасово вільні кошти, на умовах терміновості, платності й по­вернення. У цьому випадку, як правило, виникає бан­ківський кредит, оскільки в суспільстві з розвинутою системою ринкових відносин саме банки виступають фінансовими посередниками між тими, хто має тимча­сово вільні кошти, і тими, хто відчуває в них потребу.

З розвитком товарного виробництва кредит набуває повсюдного поширення і виступає одним із найважли­віших елементів організації суспільного виробництва. Особливо важливе значення він має для тих країн, що здійснюють перехід від планової економіки до ринко­вої. У цих умовах кредит сприяє оздоровленню еконо­міки, прискоренню її структурної перебудови та інтен­сифікації процесів роздержавлення.

Кредит (від лат. creditum — позика) являє собою сукупність економічних відносин, що виникають між кредитором і позичальником із приводу передачі варто­сті (майна або грошей) у позичку на умовах повернення, терміновості й платності. Ці умови виступають основ­ними принципами організації і функціонування кредиту.

Сукупність відносин, яку відбиває кредит, завжди привертала увагу дослідників. Це пов'язано не тільки з певною загадковістю такого феномену, як гроші, а й з тією обставиною, що кредитні відносини вже в стародавньому світі охоплювали широкі верстви населення.

Проте, як відомо, економічна теорія як система певних науко­вих знань сформувалась тільки в XVI ст. Саме тому і перші нау­кові знання стосовно такої категорії, як кредит, довго існували у вигляді окремих фрагментарних уявлень людини переважно про суть явища, яке відображає кредит. І тільки в кінці XVIII ст. сфо­рмувались перші системні уявлення про кредит. При цьому ак­цент у вивченні цього явища перейшов з визначення суті кредиту на аналіз його взаємодії із суспільним виробництвом. Сьогодні в теоретичному осмисленні кредиту є дві основних теорії: натура­лістична і капіталотворча.

Натуралістичну теорію розробили великі англійські вчені А. Сміт і Д. Рікардо. У подальшому вона отримала розвиток у працях ін­ших вчених, зокрема Дж. Міля, Ж. Сея, А. Маршалла. Суть на­туралістичної теорії полягає в тому, що в позику надається не позичковий капітал, а продуктивний капітал, тобто капітал у його речовій формі.

Вже засновники натуралістичної теорії А. Сміт і Д. Рікардо, ви­ступаючи проти меркантилізму і його головної тези про те, що ба­гатство нації — це золото і срібло, а його джерело — торгівля, під­креслювали, що кредит — це явище, котре виникає саме з виробництва. Сам кредит (його зовнішньою формою був рух гро­шей) не здатний створювати вартість. Такий висновок був науко­вим і заклав ґрунтовні підвалини для подальшого аналізу кредиту.

Заслугою цих учених стало й те, що вони розглядали відсоток як частину прибутку, який створюється у виробництві. Досягнен­ням цих теоретиків став висновок про те, що сам по собі кредит не створює реального капіталу.

Однак недостатньо високий (порівняно із сучасністю) рівень розвитку товарно-грошових відносин не дав змоги великим уче­ним минулого до кінця розкрити цю категорію. Незавершеність їх натуралістичної теорії полягає в такому:

-- по-перше, вони не розуміли специфіки позичкового капіта­лу як особливої складової промислового капіталу, що виступає в процесі свого руху в грошовій формі;

-- по-друге, в умовах ще відносно слабкого розвитку капіталі­стичних відносин вони не бачили потужного зворотного впливу позичкового капіталу на саме виробництво;

-- по-третє, роль банків вони зводили до простої ролі посеред­ників, головною функцією яких було забезпечення за допомогою грошей перерозподілу матеріального багатства в його натураль­ній формі;

-- по-четверте, нерозвиненість грошового ринку, а відтак, і відсутність фундаментальних теоретичних досліджень, присвя­чених йому, не дозволили їм розглянути відсоток за кредит зале­жно від співвідношення попиту і пропозиції на гроші.

З розвитком товарно-грошових відносин певна обмеженість натуралістичної теорії не давала змоги зробити глибокий аналіз взаємозв'язку між кредитом і виробництвом. І тому на зміну цій теорії кредиту прийшла так звана капіталотворча теорія, яка вже з середини XIX ст. стала панівною.

Суть капіталотворчої теорії полягала в тому, що банки — не посередники в кредиті, а установи, які виступають «фабриками капіталу», бо здатні самостійно створювати капітал. Сам кре­дит, як і гроші, є безпосередньо капіталом, багатством. А це означає, що кредит сам по собі здатен збільшувати багатство.

Засновником капіталотворчої теорії вважають англійського економіста Дж. Ло (1671—1729 рр.). Він передбачав зростання ролі банків у суспільному виробництві, але явно перебільшував значення і роль кредиту, стверджуючи, що за допомогою кредиту можна швидко створити капітал і багатство. Свої теоретичні по­гляди на кредит він спробував утілити в практику. Перебуваючи у Франції і займаючи там посаду міністра фінансів, він перетво­рив свій приватний банк у державний Королівський банк, і став швидко розширювати кредитні операції за рахунок випуску не забезпечених сріблом банкнот. Ці нерозмінні на срібло банкноти швидко знецінились, а сам банк збанкрутів.

Новий поштовх у розвитку капіталотворчої теорії кредиту пов'язаний з іменем англійського економіста Г. Маклеода (1821— 1902 рр.). У своїх основних наукових працях «Основи політичної економії» та «Теорія і практика банківської справи» він стверджу­вав, що кредит сам виступає капіталом, а не створює капітал, як про це писав Дж. Ло. Сам кредит, і це друга основна теза його тео­рії, є капіталом, який приносить прибуток, а відтак, виступає про­дуктивним капіталом. Що ж стосується банків, то вони, за його уявленням, є «фабриками кредиту». Кредит вони здійснюють через готівкову і депозитну емісію, а відтак, головними, базовими опе­раціями банків виступають їх активні операції.

Оцінюючи внесок Г. Маклеода в розвиток теорії кредиту, за­значимо, що він просунувся у своєму дослідженні далі свого попередника, доводячи, що кредит не створює капіталу. Безсумнів­но, правильно й те, що в сукупності пасивних та активних опера­цій визначальними все ж є останні. Проте цей учений припускав­ся помилки, ототожнюючи кредит, гроші й капітал. Ненауковим є і його положення про тотожність кредиту й капіталу.

Послідовники і прихильники теорії Г. Маклеода, виходячи з того, що кредит і гроші — це багатство, робили практичний ви­сновок про можливість безмежного збільшення кредиту, а відтак, і відповідного зростання багатства. Зазначену теорію за її експа­нсіоністську ідею розширення кредиту і розвитку на цій основі суспільного виробництва часто називають експансіоністською. її головний недолік полягає в ігноруванні того факту, що розміри банківського кредитування не безмежні, і межі його визначають­ся умовами суспільного відтворення.

Подальший розвиток товарно-грошових відносин характери­зувався змінами в самому виробництві. Вже у кінці XIX—на по­чатку XX ст. з'являється таке важливе економічне явище, як мо­нополії. Вони докорінно змінюють умови суспільного вироб­ництва і створюють стимул для подальшого розвитку теорій кредиту. Найбільш вагомий внесок в удосконалення капіталотво­рчої теорії внесли австрієць И. Шумпетер (1883—1950 pp.) і ні­мець А. Ган (1889—1963 pp.).

Й. Шумпетер у праці «Теорія господарського розвитку», спи­раючись на зростання ролі банків, наголошував на їх усемогутно­сті. Саме вони випускають в обіг нові платіжні засоби, які є капі­талом. Розглядаючи банки і кредит як вирішальні фактори організації та розвитку всього суспільного виробництва, він ак­центував увагу на їх тісному зв'язку з такими важливими проце­сами в економіці, як інфляція, безробіття, кризи тощо. Аналіз взаємозв'язку цих процесів з кредитом він розглядав під кутом зору забезпечення економічного зростання і тим самим упритул підійшов до теоретичного вирішення проблем регулювання сус­пільного виробництва, можливість здійснення якого він пов'я­зував з кредитом.

А. Ган продовжив розробку капіталотворчої теорії кредиту, зробивши спробу розкрити механізм процесу капіталоутворення, тобто його забезпечення кредитом.

Як і його попередники, А. Ган стверджував, що кредит ство­рює депозити, а відтак, і капітал. Сам кредит є безмежним і ви­ступає вирішальним фактором забезпечення розвитку виробниц­тва. При цьому механізм впливу кредиту на суспільне вироб­ництво він пов'язав з контокорентним кредитом. Кредитуючи підприємства за контокорентом, банк отримував можливість за­довольняти його потреби в кредитах і давати останньому можли­вість залучати додаткову робочу силу й засоби виробництва, тим самим розширюючи виробництво. Останнє, у свою чергу, форму­вало новий попит на кредит, що врешті-решт призводило до еко­номічного зростання. Створюючи депозити, банки отримують можливість вирівнювати й ті диспропорції, які виникають в еко­номіці, а відтак, за уявленням А. Гана, створюються реальні мо­жливості для безкризового розвитку економіки.

Теорія А. Гана, безсумнівно, стала певним кроком уперед, і це пов'язано з тим, що у своїй теорії кредиту він зробив спробу визначити механізм взаємодії між кредитом і розвитком суспі­льного виробництва. Проте традиційні недоліки цього напрямку (ототожнення кредиту з капіталом, думка про безмежні можли­вості кредиту і т.ін.) не дали йому змоги розкрити взаємодію кредиту і суспільного виробництва. Більше того, запровадження цієї теорії на практиці призвело до посилення інфляційних про­цесів.

Подальший розвиток капіталотворчої теорії пов'язаний з тво­рчим доробком Дж. Кейнса. Цей учений вважав, що в суспільно­му виробництві діє основний психологічний закон, суть якого полягає в тому, що зі зростанням доходів населення його попит збільшується меншою (ніж доходи) мірою і це призводить до ви­никнення неефективного попиту, а відтак, і до кризових явищ в економіці. На цій підставі Дж. Кейнс робив висновок про необ­хідність перетворення неефективного попиту в ефективний. Сис­тема заходів, які він пропонував застосувати державі, досить складна, вона включає кредит, який і сприяє зростанню попиту. Проте вплив кредиту на попит є не прямим (особливо стосовно попиту на засоби виробництва), а опосередкованим і діє через норму відсотка. Механізм полягає в тому, що збільшення пропо­зиції грошей призводить до зниження відсотка, а це стає факто­ром зростання інвестицій у суспільне виробництво.

Реалізація теоретичних положень Дж. Кейнса в практиці орга­нізації державного регулювання дала свої позитивні наслідки. Але ця теорія, як і теорії його попередників, у розробці капітало-творчої теорії кредиту теж сприяла розвитку інфляційних проце­сів, хоча Дж. Кейнс уже не стояв на позиціях необмежених капі-талотворчих можливостей кредиту.

Суб'єктами кредиту виступають: населення, держава і суб'єкти господарювання. Кожен із них може бути як кредито­ром, так і позичальником. Однак в умовах високорозвиненої рин-

кової економіки кредитором виступає насамперед населення, а позичальником переважно держава і господарюючі суб'єкти.

Об'єктом кредиту може бути все, що має вартість, однак голо­вним і найпоширенішим об'єктом кредитних відносин виступа­ють гроші як саме буття вартості.

Кредитні відносини базуються на принципах, які є не­від'ємною ознакою будь-якого кредиту. Це такі принципи:

1. Зворотність (повернення) кредиту означає, що ті фінансові ресурси, які були взяті в позичку, обов'язково повинні бути пове­рнені.

2. Терміновість свідчить про те, що позика завжди має межі, за якими кредитні відносини припиняються, бо позичальник втрачає право далі використовувати надані ресурси.

3. Платність реалізується в тому, що за використання наданих у позику ресурсів треба платити певну суму (відсоток). Цей принцип стимулює позичальника до організації найбільш ефек­тивного використання кредиту.