Формування навичок і прийомів мислення. Види, форми, прийоми розумової діяльності. Основні закони риторики

1. Мова і думка виникли одночасно і невіддільні одна від одної протягом усієї історії людства - це мислеоформлююча функція. Мові властива і пізнавальна функція, яка нерозривно пов’язана з попередньою; адже через мову, її вивчення людина пізнає все нові і нові явища дійсності, знайомиться з різноманітними галузями науки, надбаннями світової культури, з досвідом попередніх поколінь. Вищою формою пізнавальної діяльності людини є мислення. Розумова діяльність людини безпосередньо випливає з мислення.

Мислення — це найвища форма відображення реальності та свідо­мої цілеспрямованої діяльності людини, що направлена на опосередкування, абстрактне узагальнене пізнання явищ навколишнього світу, суті цих явищ і зв'язків між явищами. Мислення спрямовується на вирішення певних завдань — від най­простіших, елементарних, до складних, що їх ставить саме життя.

Вся розумова діяльність (судження, розуміння, формування понять) скла­дається з таких розумових операцій: аналіз, синтез, порівняння, узагаль­нення, абстракція і конкретизація. Розумова діяльність, як і фізична, має свої небезпеки, які слід враховувати і уникати.

Мислення - процес опосередкованого та узагальненого пізнання людиною предметів і явищ об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках і відносинах. Зароджуючись у чуттєвому пізнанні та спираючись на нього, мислення виходить за його межі. Мислячи, людина пізнає те, чого вона не може безпосередньо сприйняти і уявити; доходить до розуміння суті явищ світу, формує поняття про них і практично оволодіває ними.

Мислення виникає в процесі взаємодії людини із зовнішнім світом, воно є функцією її мозку, вищою формою вияву аналітико-синтетичної діяльності. Мислення, якщо воно правильне, відображає об'єктивну дійсність глибше, повніше й точніше, ніж чуттєве її пізнання.

Першою умовою логічності мовлення є логічність мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Вміння дисцип­лінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратися на по­передні етапи думання, розвивати наступні, шукати джерела і при­чини явищ, висувати положення (тези), давати обґрунтування і пояснення фактам, вмотивовувати висновки — все це необхідні умови логічності мовлення, про які йшлося вище, а отже, і високої його культури, адже без культури думання не може бути культури мовлення. Видатний український письменник Олесь Гончар пи­сав: «Убога стилістика найчастіше є породженням убогої думки».

Другою умовою логічності мовлення є знання мовцями мовних засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет думання і саму думку про нього, якими можна забезпечити смислову зв'яз­ність мовлення, уникаючи таким чином суперечливості у викладі матеріалу, тобто кожен мовець повинен володіти не тільки логікою мислення, а й логікою викладу думки та мовними засобами. Мова реалізується в процесі мовлення, тобто мовленнєвої діяльності.

2. Мовленнєва діяльність – це сукупність психофізичних дій організму людини, що спрямовуються на сприймання і розуміння мовлення, а також на породження його в усній і письмовій формі. Оволодіння мовою відбувається на функціонально-комунікативній основі, тобто в процесі мовленнєвої діяльності.

Мовленнєва діяльність охоплює чотири види – аудіювання (слухання-розуміння), читання, говоріння і письмо. За останніми науковими даними, час, що витрачається на чотири види мовленнєвої діяльності людини, розподіляється відповідно таким чином: аудіювання -45%, говоріння -30%, читання -6%, письмо –9%. Аудіювання та читання є рецептивними видами мовленнєвої діяльності, говоріння й письмо – продуктивними.

Види мислення. Залежно від того, яке місце в розумовому процесі займають слово, образ і дію, як вони співвідносяться між собою, виділяють три види мислення:

- конкретно-дієве, або практичне,

- конкретно-образне,

-абстрактне.

Ці види мислення виділяються ще і на підставі особливостей завдань - практичних і теоретичних. Конкретно-дієве мислення направлене на рішення конкретних задач в умовах виробничої, конструктивної, організаційної і іншої практичної діяльності людей. Практичне мислення це перш за все технічне, конструктивне мислення. Воно полягає в розумінні техніки і в умінні людини самостійно вирішувати технічні задачі. Процес технічної діяльності є процес взаємодій розумових і практичних компонентів роботи.

Складні операції абстрактного мислення переплітаються з практичними діями людини нерозривно пов'язані з ними. Характерними особливостями конкретно-дієвого мислення є яскраво виражена спостережливість, увага до деталей, частковостям і уміння використовувати їх в конкретній ситуації, операція просторовими образами і схемами, уміння швидко переходити від роздуму до дії і назад. Саме в цьому виді мислення в найбільшій мірі виявляється єдність думки і волі. Конкретно-образне, або художнє, мислення характеризується тим, що думки, узагальнення людина утілює в конкретні образи. Абстрактне, або словесно-логічне, мислення направлене в основному на знаходження загальних закономірностей в природі і людському суспільстві. Абстрактне, теоретичне мислення відображає загальні зв'язки і відносини. Воно оперує головним чином поняттями, широкими категоріями, а образи, уявлення в ньому грають допоміжну роль.

Всі три види мислення тісно пов'язані один з одним. У багатьох людей у однаковій мірі розвинені конкретно-дієве, конкретно-образне і теоретичне мислення, але залежно від характеру завдань, які людина вирішує, на перший план виступає то один, то інший, то третій вид мислення. Для запам'ятовування важливим є перше враження, його якість і глибина. Воно посилюється комплексним сприй­манням об'єкта різними органами чуття. Вся інформація має сприйматись як щось змістове ціле й значуще, логічно пов'язане. Краще, якщо вона є предметом активної діяль­ності, зацікавлених роздумів, розумової переробки: виділен­ня головного, істотних зв'язків, структурування, аргумен­тації тощо. Легко й надійно запам'ятовується новий ма­теріал, пов'язаний з попереднім досвідом, коли він його чимось доповнює і збагачує, розширює можливості діяль­ності особи. Ефект запам'ятовування значно посилюється, якщо інформація є для суб'єкта необхідною, пов'язана з метою його діяльності, становить певний інтерес.

3. Удосконалення пам'яті вимагає постійних тренувань. Ре­гулярна й напружена робота пам'яті стає звичкою, створює умови для формування продуктивної пам'яті. Тренування не повинно бути ізольованим актом, штучним повторенням одного й того самого. Тренуючи пам'ять, кожного разу по­трібно виявляти наполегливість, силу та впевненість, постійно домагатись поліпшення результатів запам'ятовування. Не треба надмірно лякати себе невдачами, вдосконаленню нам'яті дуже шкодять перенапруження, негативні емоції, пасивність і лінощі. Завдання крок за кроком повинні збіль­шуватись, а їх виконання свідчитиме про зростання трену­вального ефекту.

Важливою умовою ефективного запам'ятовування є дотримання певних правил. Запам'ятовувати треба в доброму настрої й на «свіжу голову», коли ще не настала втома. Під час запам'ятовування не треба чергувати матеріал, близький за формою і змістом.

Основним способом поліпшення пам'яті людини є формування вміння запам'ятовувати й відтворювати. Пам'ять розвивається тренуванням і наполегливою працею, спрямованою на запам'ятовування, тривале збереження, цілковите й точне відтворення.

Види мислення:

• предметно-дійове — вид мислення, пов’язаний із практичними діями і предметами;

• наочно-образне — вид мислення, який спирається на сприйняття чи уявлення;

• абстрактне — мислення поняттями. поняття — форма мислення, в якій відображаються загальні і при тому важливі властивості предметів і явищ;

• судження — форма мислення, яка містить твердження або заперечення будь-якого положення відносно предметів, явищ або їх, властивостей;

• висновок — така форма мислення, у процесі якої людина зіставляє і, аналізуючи різноманітні судження, виводить із них нові.

Розрізняють два способи висновків: індуктивний і дедуктивний.

Індукція — це спосіб роздуму від окремих суджень до загальних, визначення загальних законів і правил на основі вивчення окремих фактів і явищ.

Дедукція — це спосіб роздуму від загального судження до власного, пізнання окремих фактів і явищ на основі знань загальних законів і правил.

Основні прийоми довільного запам'ятовування такі.

1. Треба чітко визначити мету, завдання запам'ятовування. Завдання полягає в чіткому формулюванні того, що і як треба запам'ятати та міцно закріпити. Якщо таке завдання спеціально не ставиться, то матеріал запам'ятовується значно гірше.

2. У довільному запам'ятовуванні слід сформувати стійкі мотиви до запам'ятовування, набування знань, почуття відповідальності. Якщо людина належним чином не вболіває за справу, невідповідально ставиться до запам'ятовування, то вона швидко забуває те, що треба пам'ятати.

3. Необхідною умовою запам'ятовування є розуміння матеріалу, утворення смислових зв'язків, якщо вони недостатні, та використання ефективних прийомів запам'ятовування. Незрозумілий матеріал, як правило, не викликає інтересу й запам'ятовується гірше, ніж систематизований, зрозумілий. Для поліпшення умов запам'ятовування варто зробити матеріал зрозумілим і привабливим.

4. Важливою умовою ефективного запам'ятовування сприятливий психічний стан для засвоєння нового матеріалу. Погано сприймає матеріал людина втомлена, роздратована, пригнічена. Відомі випадки розсіяння пам'яті перед сном і після пробудження вранці.

5. Для кращого запам'ятовування і тривалого збереження потрібне повторення матеріалу при заучуванні. Правильна організація повторень вимагає дотримування ряду умов, зокрема розподілу повторень у часі. Перші повторення мають бути інтенсивнішими, оскільки забування матеріалу на початку відбувається швидше, а пізніше темп повторень може бути вповільнений.

Порівнянням (лат. comparatio) називається словесний вираз, в якому уявлення про зображуваний предмет конкретизується шляхом зіставлення його з іншим пред­метом, таким, що містить у собі необхідні для конкретизації уявлення ознаки в більш концентрованому вияві.

Порівняння має три­членну будову:

1) те, що порівнюється, або «предмет» порівняння;

2) те, з чим порівнюється, «образ»;

3) те, на основі чого порівнюється одне з іншим, ознака, за якою відбувається зіставлення; Наприклад, у порівнянні з вірша М. Костомарова «Брат з сестрою»: «Сія дівка не наймичка, // Пригожая, як панночка, // Молодая, як травиця, // Рум'яная, як зірниця, // Із далекої чужини, // 3 козацької України...» — «предмет» порівняння— «сія дівка»; образ порівняння — «панночка», «травиця», «зірниця»; ознака зіставлення — характерні риси дівчини «пригожа», «молода», «рум'яна».

Систематизація – це прийом розумової діяльності, в процесі якого об’єкти, які вивчаються впорядковуються у визначену систему на основі обраного принципу. Продуктом систематизації як і узагальнення є наукова теорія, яка включає поняття, принципи та закони. Засвоєння теорії – тривалий процес, на проміжних етапах якого результатом систематизації є поняття та судження. Класифікація виступає основною частиною прийому систематизації.

Класифікація – розумова дія віднесення одиничних об’єктів або явищ до відповідного роду чи класу. Даний прийом працює під час складання студентами технологічних схем, алгоритмів, техніко-технологічних карт, таблиць, роботи з довідковою літературою. Аналізуючи заходи, зібрані факти, роботу в цілому, дослідник використовує і узагальнення. Цей метод припускає логічний перехід від одиничного до загального, від менш загального до більш загального, судження, знання, оцінки. Узагальнене судження, будучи більш глибоким відображенням дійсності, дає змогу проникнути в сутність заходів, явищ і, в такий спосіб, оцінити діяльність педагогів із принципових позицій. Проте узагальнення – це не підсумовування. Найчастіше узагальнення інформації під час аналізу доцільно сполучати з виділенням головного, істотного.

Аргументація є логічним обґрунтуванням тези шляхом наведення доказу, прямого переконання та переконання у протилежному. В класичній риториці аргументація є основною частиною розділу риторики — диспозиції, де описуються логічна та аналогічна аргументації.

Промовець повинен знати основні критерії добору аргументів:

— міцний зв'язок з тезою — аргумент має бути спрямований саме на цю тезу, а не «розпорошуватися» на всі;

— істинність, вірогідність доказу;

— орієнтація на обрану аудиторію (аргумент може бути суттєвим для тези, але не " вражати" саме цю аудиторію, не бути для неї переконливим);

— паралельне використання аргументів " за" і " проти", виваженість доказів для того, щоб переконатися в перевазі істинних;

— образна форма аргументації, оскільки вона сприяє інтенсивнішій активізації пізнавальної діяльності слухачів.

Аналогія – розумова дія спрямована на отримання нових знань про властивості, ознаки, відношення предметів та явищ, які вивчаються, на основі знань про часткову схожість з іншими предметами та явищами. Сила аналогії – у подібності різних явищ природи. Використання цього прийому розумової діяльності сприяє висуванню гіпотез, здогадці про якісь властивості об’єктів. Такі евристичні уміння, як уміння знаходити спільне в розв’язанні із спільного в компонентах задач, знаходити спільне та відмінне у методах розв’язання задач, щоб встановити спільність або відмінність методу розв’язання даної задачі з тими, Не китайкою покрились козацькії очі, Не вимили біле личко Слізоньки дівочі: Орел вийняв карі очі На чужому полі, Біле тіло вовки з'їли, — Така його доля. (Т. Шевченко)

Гіпотезою називається спосіб мислення, котрий полягає в побудові припущення про те, що таке досліджуване явище, та в доведенні цього припущення.

Побудова гіпотез — необхідний шлях до створення наукової теорії. Всяка наукова теорія висловлюється спочатку як гіпотеза. Науково доведена і підтверджена на практиці гіпотеза стає науковою теорією. Моделювання має величезну сферу застосування у процесах управління, де розв'язуються складні проблеми, що вимагають системного і комплексного підходів. Вирішення таких проблем неможливе без застосування моделей, під якими розуміється їх управління у формі, що відображає властивості, взаємозв'язки, структурні і функціональні параметри системи, що є суттєвими для цілей рішення. Моделювання зазвичай здійснюється у декілька етапів, на яких уточнюється постановка задачі, конструюється модель, проводиться її теоретичний і (або) експериментальний аналіз на достовірність і вже після практичного застосування і аналізу отриманих даних здійснюється (у разі потреби) корегування з метою введення додаткових чинників і даних, обмежень, критеріїв і т. п. При розв'язанні проблем управління найбільшого поширення набули моделі теорії ігор, теорії черг, управління запасами, лінійного програмування, імітаційні, економічного аналізу. Вони дозволяють вирішувати великий комплекс задач управління із застосуванням економіко-математичних методів як одного важливого методичного інструментарію управління, що сформувалося на стику економіки з математикою і кібернетикою. Експериментування як метод, за допомогою якого можна порівняно швидко вирішувати багато управлінських проблем, отримує все більше визнання серед керівників і менеджерів. Багато управлінських нововведень, пов'язаних з реформою економіки і управління, що проводяться в країні, вимагають експериментальної перевірки. За допомогою експериментів ведеться і сам пошук науково обґрунтованих нововведень, використання яких виявиться корисним для вирішення цілей і завдань організації. У найзагальнішому вигляді експеримент можна трактувати як науково поставлений дослід, що проводиться на базі розробленої методики підготовленими фахівцями з метою перевірки тих або інших гіпотез, нововведень і змін в системі управління підприємством.

Досвід проведення управлінських експериментів дозволив виділити низку принципів, дотримання яких забезпечує їх результативність. Перш за все, це цілеспрямованість, тобто підлеглість експерименту певній меті, що є науково обґрунтованою і конкретно сформульованою.

Особливу цінність мають багатоцільові експерименти, які одночасно або послідовно вирішують комплекс взаємозв'язаних завдань. Другим принципом є " чистота" експерименту або чинників, що спотворюють його хід і результати. Важливо також дотримуватися чіткості у встановленні межі або зони експериментування і науково обґрунтовувати напрями, що обрані для досягнення його мети. Принципове значення мають також методична розробленість проблем виділення, фіксації вихідних факторів, а також оцінки досягнутих результатів експерименту.

4. Рито́ рика — теорія красномовства; наука про ораторське мистецтво; майстерність вживання мови для передачі інформації і для інтелектуального та емоційного переконання. Таким чином, ораторське мистецтво можна визначити як комплекс знань, умінь і навичок оратора щодо підготовки і проголошення переконливої промови.

Під цим розуміється цілий комплекс знань і умінь: формулювання проблеми, висування ідеї (знаходити предмет розмови), мистецтво (побудови)самої промови, її композиції; це знання прийомів впливу на аудиторію, це уміння доводити і спростовувати, вміння переконувати; Отже, предмет ораторського мистецтва зумовлюється змістом фактичної діяльності оратора і його можна визначити як мисленнєво-мовленнєву діяльність і закони, що її розкривають. Багатьом недосвідченим людям здається, що змістом діяльності оратора є саме висловлювання думки підчас промови. Але це не так. Придивимося: мовний апарат діє головним чином в залежності від сили і якості ідей, що приводять його до руху. Якщо ідеї туманні, нечіткі або байдужі промовцю, мовний апарат піддається їм по всіх напрямках: дихання буде поверховим, голос — монотонним, язик заплітатиметься. Тому головна вимога до оратора не до його здібності («поетами народжуються, ораторами стають»), потенційні здібності є у кожного, а до того, щоб він мав, що сказати і мав потребу висловити це. Але ідею оратор може віднайти і певним чином її довести лише тоді, коли він знає, перед ким він виступатиме. Поетами народжуються, оратором стають. З посудини не можна вилити більше, ніж було в неї налито. (А. Церетелі) Промова мусить розцвітати й розгортатися на основі повного знання предмета; коли ж за нею не стоїть зміст, засвоєний та пізнаний оратором, то словесне її вираження уявляється пустою й навіть дитячою балаканиною. (Цицерон) Добре говорити – значить просто добре думати вголос. (Е. Ренан). Справжнє красномовство полягає в сутності, але зовсім не у словах. (Сент-Бев). Змістовний план риторики можна виразити риторичною формулою, що відображає закони риторики управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю. Р= К+А+С+Т+М+ЕК+СА

Коротко зупинимося на характеристиці риторичних законів.

Перший закон (концептуальний) формує й розвиває уміння всебічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).

Другий закон (моделювання аудиторії) формує і розвиває уміння вивчати в системі три групи ознак, які визначають психологічний портрет будь-якої аудиторії: Соціально-демографічні; Соціально-психологічні; Індивідуально-особистісні.

Третій закон (стратегічний) формує й розвиває уміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрета аудиторії: Визначення цільової установки діяльності (навіщо?); Виявлення й розв’язання суперечностей у досліджувальних проблемах; Формулювання тези (основної думки, власної позиції).

Четвертий закон (тактичний) формує й розвиває уміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовника (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості.

П’ятий закон (мовленнєвий) формує й розвиває вміння володіти мовленням («одягати» свою думку в дієву словесну форму). Система п’яти умінь, кожне з яких виробляється шляхом оволодіння відповідним законам риторики, й становить зміст того поняття, яке ми назвали «організацією мисленнєво-мовленнєвої діяльності».

Шостий закон (ефективної комунікації) формує й розвиває вміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мовленнєво-мовленнєвої діяльності.

Сьомий закон (системно-аналітичний) формує й розвиває вміння рефлексувати (виявляти й аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) та оцінювати діяльність інших, тобто визначатися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його діяльність, а також – як навчитися збагачувати себе цінним досвідом іншого.

Аналізована риторична формула становить собою певну цілісну систему, в якій кожний компонент зумовлює й доповнює інший, причому всі компоненти побудовані у логічній послідовності.

Рито́ рика (давньо-гр. ῥ η τ ω ρ ι κ ή – ораторське мистецтво від ῥ ή τ ω ρ – оратор) – спочатку наука про ораторське мистецтво, пізніше – теорія прози чи теорія аргументації взагалі.

5. Публічна мова є однією з форм ділового спілкування. Володіння нею передбачає високий рівень мовного розвитку людини. Публічною вважається мова, адресована широкому загалу. Одним з її різновидів є ораторська (риторична) мова, що функціонує як форма живого спілкування промовця з колективним слухачем з метою впливу на нього і переконання.

Ораторська мова – це систематизована сукупність мовних засобів граматичного, лексичного та фонетико-орфоепічного рівнів, дібраних відповідно до потреб стилю, підстилю, жанру і організованих у живий (промову) або писаний текст за законами риторики.

Ораторська мова вибудовується у формі монологу. Монологічна форма спілкування може реалізуватися як усне мовлення і опосередковано як писемне (через книгу, часопис, газету тощо).

Ознаками ораторської мови є наявність у ній:

– логосу (гр. logos – слово, думка) – мова виражає думку, йде від розуму й апелює до нього;

– етосу (гр. ethos – звичай, характер) – морально-етичні якості;

– пафосу (гр. pathos – біль, страждання, почуття, пристрасть) – натхнення, викликане глибокою переконаністю оратора.

Ораторська мова характеризується такими особливостями:

– за тематикою вона є суспільно важливою і проблемною;

– за формою реалізації – писемно-усною;

– за відношенням до форми – книжно-розмовною;

– за функціональним типом мовлення – синтезом усіх елементів розповіді, опису, роздуму, доказу, спростування;

– за характером реалізації – підготовчо-імпровізаційною.

Темою публічних промов є важливі і часто складні для вирішення питання суспільно-політичного, громадського життя, які потребують публічного ствердження чи заперечення, аргументації чи спростування, правильного вибору. Мистецтво аргументації передбачає вміння комунікатором (оратором, ритором) переконати аудиторію у своїй компетентності під час публічного виступу. Існують різні мовні засоби переконування. Оратор прагне переконати слухачів у правильності своєї позиції. Переконливою ораторську мову роблять продуманий зміст, точність і ясність висловлювань, доступність і логічність викладу, експресивність, аргументована структура.

Писемно-усна форма реалізації публічної промови передбачає фіксування на папері всієї підготовчої роботи (задуму, концепції, породження тексту: тези, положення, докази, факти, мовне вираження). Це необхідно для того, щоб промовець виклав хід своїх думок послідовно, логічно, несуперечливо.

Книжний характер публічної промови виявляється на підготовчому, писемному, етапі (у граматичній правильності, дотриманні норм літературної мови, у логічній послідовності, точності і стислості матеріалу) і залежить від галузевої сфери функціонального стилю (офіційно-ділова, виробнича, політична промова, навчальне, судове красномовство тощо).

Розмовний характер публічного мовлення полягає в його усному проголошенні та використанні тих мовних емоційно-вольових виражальних засобів, які впливають на слухачів і здатні активізувати їх сприймання та пізнавальну і творчу діяльність. У процесі виголошення публічної промови доцільно залучати засоби усного розмовного мовлення, не передбачені писемним текстом: звертання і запитання, вставні слова, повтори тощо.

Підготовчо-імпровізаційний характер публічних промов виявляється у зв’язку двох основних етапів – підготовчого і виконавського. На виконавському етапі імпровізація неминуча, оскільки прочитаний без імпровізації текст не стане промовою, а буде читанням, яке створюватиме ефект штучності.

У професійній діяльності важливу роль відіграє діалогічна (гр. dialogos – бесіда, розмова) мова – форма соціально-мовного спілкування, основа співробітництва і взаєморозуміння між людьми у процесі спільної діяльності. Діалог передбачає безпосередній словесний контакт мовця і слухача, під час якого відбувається активна мовленнєва взаємодія: висловлення (репліки) одного змінюються висловленнями (репліками) іншого, тобто мовець і слухач увесь час міняються ролями.

У діалогічній мові функціонує репліка – особлива мовна одиниця, яка характеризується відносною формально-граматичною завершеністю і відносною самостійністю.

Виділяють:

– репліку-запитання;

– репліку-відповідь на запитання;

– репліку-ствердження або заперечення;

– репліку-оцінку;

– репліку, що вносить новий аспект розвитку теми;

– репліку, що переводить діалог в іншу тематичну площину;

– репліку-привітання або відповідь на привітання та ін.