Господарський розвиток періоду формування світових цивілізацій.

Держави, які склалися на базі античної громади (Греція, Рим), набули рис класичного рабства. Становлення античної економіки відбувалося в масштабах невеликих полісів (міст-держав), найчас­тіше ремісничого типу, які поповнювали нестачу в території та робочій силі у воєнних походах. Палацове господарство. У південній частині Балканського півос­трова і на прилеглих островах на рубежі III—II тис. до н. е. виникла давньогрецька цивілізація. Її ранньому економічному розвитку сприяли вигідне географічне по­ложення (торговельні шляхи з'єднували цей район з Малою Азією, Сирією, Північною Африкою), вдосконалення продуктивних сил (освоєння виробництва міді, потім бронзи), сусідство стародавніх цивілізацій Переднього Сходу. Основою сільського господарства стало землеробство нового полікультурного типу — так звана " середньоземноморська тріада", зорієнтована на одночасне виро­щування трьох культур — злакових, головним чином ячменю, винограду і маслин. Значні зрушення спостерігалися у реміс­ничій діяльності — близько 2200 р. до н. е. став відомий гон­чарний круг, розвивався обмін.

В економічній історії Стародавньої Греції можна виділити чотири періоди економічного розвитку: крито-мікенський (XXX—XII ст. до н. е.), гомерівський (XI—IX ст. до н. е.), архаїч­ний (VII—VII ст. до н. е.), класичний (V—IV ст. до н. е.)

У перший період розвитку основою господарського життя було палацове господарство, близьке до аналогічних структур країн Сходу. Палаци виникли на рубежі III—II тис. до н. е. одночасно в різних районах о. Крит. Землі були палацові, приватні й об­щинні. Населення, що займалося землеробством, було обкладено натуральними і трудовими повинностями на користь палацу. Всі надходження худоби, масла, зерна, вина фіксувалися на глиня­них табличках і здавалися до палацових комор, де нагромаджу­вались величезні запаси. Вони служили, напевно, резервним фон­дом на випадок голоду, за їх рахунок забезпечувалися ремісни­ки, які працювали на державу. Надлишки йшли на продаж. Кікладські мореплавці підтримували зв'язки із землями, розта­шованими в басейнах Егейського й Адріатичного морів, досяга­ли берегів Іспанії, Дунаю.

Палац був одночасно адміністративним і релігійним цент­ром, головною житницею, майстернею і торговельним центром. У більш розвинених суспільствах приблизно таку ж роль відігра­вали міста.

Основну частину населення становили вільні селяни і реміс­ники (у написах із Пілоського палацу згадуються каменярі, гончарі, зброярі й навіть цирульники та лікарі). Панівний про­шарок утворював розвинений бюрократичний апарат. У джере­лах значне місце займають відомості про рабів, головним чином жінок, їх було небагато і всі вони належали палацу. Згадуються і так звані " божі раби і рабині", які орендували землю у приват­них осіб або в общини, тобто у повному розумінні слова рабами не були, хоч і не були повноправними членами суспільства. Ста­ти власником землі раб не міг.

За загадкових, до кінця ще не з'ясованих обставин, приблиз­но наприкінці XII ст. до н. е. крито-мікенська палацова цивіліза­ція зійшла з історичної арени (деякі дослідники стверджують про дорійське завоювання). Вдруге класове суспільство і держа­ва відродилися майже через три століття, але вже в іншій формі.

Другий період економічного розвитку Стародавньої Греції (XI—IX ст. до н.е.) — гомерівський — характеризувався відста­лим натуральним господарством. Худоба вважалася мірилом багатства, інших грошей гомерівське суспільство не знало. Для нього характерна вражаюча бідність матеріальної культури.

До кінця гомерівського періоду Греція являла собою світ ве­ликих полісів-общин, які об'єднували селян-землеробів, не підтримували зовнішніх зв'язків, верхівка суспільства не була різко виділена.

Наступний період (VIII—VI ст. до н.е. — архаїчний) харак­теризується значними змінами у господарському житті, що при­вели до створення нової економічної системи. Греція обігнала у своєму розвитку всі сусідні країни. Вдосконалення сільськогос­подарського виробництва йшло шляхом інтенсифікації: селя­ни перейшли до вирощування більш прибуткових культур — винограду і маслин. Головним осередком сільського господар­ства були дрібне селянське господарство і більший фільварок родової знаті, який оброблявся збіднілими родичами. Землі зда­валися в оренду, за яку аристократи вилучали 1/2 урожаю.

Набуло значного розвитку ремесло, що зосереджувалось у містах, чітко сформувалися його галузі: металургія, металооб­робка, кораблебудування. Гончарне виробництво мало масовий, серійний характер. Провідною галуззю стала зовнішня торгівля, про масштаби якої свідчать знахідки грецької кераміки аж до Центральної і Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін.

В епоху Великої колонізації як гроші використовувалися ме­талеві зливки, бруски, і тільки на межі VII—VI ст. до н. е. почи­нають карбувати монети. У VI ст. до н. е. в Греції існували дві грошові системи — егінська й евбейська (від назв островів). Основою кожної системи був талант — вагова одиниця, яка на Евбі становила 26, 2 кг, а на Егіні — 37 кг. З одного таланта карбували 6 тис. драхм (срібні монети). У класичну епоху виді­лились гроші таких економічних центрів, як Афіни і Коринф. Срібні статери Коринфа вагою 8, 7 г були більш популярними у Західній Греції, Південній Італії і Сицилії, афінські тетрадрахми вагою 17, 5 г і драхми вагою 4, 4 г — у містах, розташованих на берегах Егейського моря. У IV ст. до н. е. з'явилися мідні розмінні гроші: обол, халк і лепта. 1 срібна драхма дорівнювала 6 мідним оболам, 1 обол дорівнював 8 халкам, 1 халк дорівнював 2 лептам. В еллінську епоху стали карбувати золоті монети.

Угоди купівлі-продажу поширювалися на всі види матері­альних цінностей. Зародилося лихварство, а разом з ним і бор­гове рабство. Рабів доставляли також і з колоній. Але економічна роль рабів була незначною, основну масу ремісників станови­ли вільні люди.

У цей же період (VIII—VI ст. до н. е.) здійснювалася велика грецька колонізація. Її причинами були: по-перше, нестача землі внаслідок збільшення населення і концентрації землі в руках знаті; по-друге, необхідність нових джерел сировини, пошук ринків збуту для продукції сільського господарства і ремесла, потреба в металах, відсутніх у самій Греції, намагання греків контролюва­ти торговельні шляхи; по-третє, політична боротьба, що спонука­ла тих, хто зазнав поразки, шукати щастя в колоніях.

Дослідники історії Стародавньої Греції виділяють три основні напрями колонізації. Перший — західний, найбільш потужний. Сицилія й Італія були так густо заселені колоністами, що стали називатися Великою Грецією. Другий — північно-східний — на узбережжя Чорного моря. Третій — південний і південно-східний — найбільш слабкий, оскільки тут греки натрапили на потужний опір фінікійських купців. Усього було створено декіль­ка сотень колоній з населенням чисельністю 1, 5—2 млн осіб.

Завдяки колонізації пригасли соціальні конфлікти. Вона сприя­ла розвитку ремесел, торгівлі, поширенню досягнень еллінської культури, відкрила нові можливості людини, звільняючи осо­бистість з-під контролю роду.

Формування полісів в архаїчний період відбувалося форму­вання античних полісів — міст-держав. В основі поліса лежить антична форма власності, що становила собою єдність державної і приватної форм власності. Поліс як колектив громадян мав право верховної власності на землю, і тільки його громадяни могли бути власниками землі. Головним економічним принципом поліса була ідея автаркії (самозабез­печення), яка виступала економічною основою свободи. Утверди­лась і полісна система цінностей: ідея переваг землеробської праці над усіма іншими, засудження прагнення до прибутку і т. ін.

В історії розвитку Стародавньої Греції виокремились два види полісів:

1) аграрний, з абсолютним переважанням сільського госпо­дарства, слабким розвитком торгівлі та ремесла, товарно-грошових відносин, великою часткою праці залежних робітників, як правило, з олігархічним ладом (Спарта, міста Фессалії, Беотії);

2) торговельно-ремісничий, з великою часткою ремесел і тор­гівлі, товарно-грошових відносин, втілення рабської праці у вироб­ництво, демократичним ладом (Афіни, Коринф, Мілет, Сиракузи та ін.). Вперше полісний устрій з'явився у південній частині Греції на півострові Пелопоннес (Спарта), пізніше в Аттиці (Афіни).

Виключне право володіти земельною ділянкою мали жителі поліса. У Спарті, наприклад, усі найбільш родючі землі були роз­поділені відповідно до числа повноправних громадян на 9000 на­ділів. Основним власником землі залишався поліс, а його гро­мадяни отримували наділи у тимчасове користування. Їх не мож­на було дарувати, дробити, заповідати, після смерті власника вони поверталися державі. Для Спарти характерні прагнення до пов­ної рівності, зневага до багатства, сувора система виховання, за­борона громадянам займатися господарством, ремеслом і торгів­лею, користуватися золотом і сріблом, обмеження контактів із зовнішнім світом. Все це було зафіксовано у законах Лікурга (IX ст. до н. е.). Жителі Спарти колективно експлуатували уярм­лене населення — ілотів. На кожний наділ землі припадало де­кілька сімей ілотів, які були зобов'язані раз на рік сплачувати натуральний оброк, близько 1/6—1/7 урожаю.

Афіни були більш розвинені в економічному відношенні. Закони Драконта (621 р. до н. є.) оформили право приватної власності. Головним виробничим осередком стала велика зе­мельна ділянка (3—5 га), власником якої був громадянин полі­са. Землю обробляли члени сім'ї цього громадянина. Їм допома­гали 1—2 раби. У більших полісах використовувалась праця 15— 25 рабів. Господарства мали, як правило, багатогалузевий харак­тер. Найбільш важливою з реформ Солона (594 р. до н. е.) була так звана сейсахтейя (страхування тягаря) — всі борги, зроблені під заставу землі, були прощені, селянам відновили статус влас­ників, заборонялося навернення афінян у рабство за борги, обме­жувався позичковий відсоток. Вивіз маслинової олії з метою наживи дозволявся, а зерна — заборонявся. Заохочувалась реміс­нича діяльність. Вводився земельний максимум для обмеження концентрації земельної власності.

Велике значення мали реформи і для підриву політичного панування знаті: всі афінські громадяни були поділені на чоти­ри категорії за величиною земельною прибутку. Тепер розмір приватної власності визначав становище людини в суспільстві. Законодавство Клісфена (509 р. до н. е.) завершило ліквідацію родового ладу — всі громадяни незалежно від майнового стано­вища наділялися рівними правами.

Таким чином, в архаїчний період (VIII—VI ст. до н. е.) відбув­ся розклад родового ладу і встановилися нові форми соціально-економічної організації, хоча цей процес у різних частинах Ел­лади проходив по-різному.

Основною рисою соціально-економічного розвитку класичного періоду (V—VI ст. до н. е.) стало панування полісів і поширен­ня в торговельно-ремісничих полісах рабства класичного типу, хоча зберігалася залежність типу ілотії.

Торгівля. Зростання кількості рабів, збільшення виробленої продукції, поділ праці, тісний зв'язок з ринком характеризували розвиток ремесла. Успішно розвивалися металургія, металообробка, кораблебудування, кера­мічне і гончарне виробництво. Греки виготовляли різні вироби високої якості — одних тільки видів столового посуду налічува­лося кілька десятків. Вони освоїли обробіток каменю, особливо мармуру, велике активне будівництво. Основним осередком ре­місничого виробництва були ергастерії — різні за величиною майстерні, в яких широко застосовувалась рабська праця. Так, знаменитий афінський оратор Демосфен мав дві майстерні з 20 рабами в одній і 32 — в іншій. Проте великих майстерень було мало, в основному існували малі й середні виробництва.

Зростання населення, нестача зерна, сировини і надлишок продукції стали каталізатором торговельної справи. У товарно­му обігу перебували і предмети повсякденного попиту, а не тільки предмети розкоші, як це було на Стародавньому Сході. Більш розвиненою була зовнішня торгівля, особливо морська. Удоско­налювався механізм розрахунку, з'явилися зародки банківських операцій, які здійснювалися міняйлами (трапезитами). Поступово (в основному з кінця V ст. до н. е.) міняльні лавки почина­ють виконувати функції, характерні для банків: збереження гро­шей, переказ різних сум з рахунка одного клієнта на рахунок іншого, надання грошових позик. Позики надавалися під заста­ву землі, міської будівлі; відсоток становив до 15 %, а за мор­ськими кредитами (під більш ненадійну заставу кораблів і това­рів) міг перевищувати ЗО %. Для зручності у проведенні торговель­них операцій купці, особливо пов'язані з заморською торгівлею, створювали об'єднання — фіаси, завданням яких були взаємо­виручка позиками, страхування, обмін інформацією, контроль цін.

В умовах економічного піднесення, викликаного відбудовою господарства після Пелопоннеської війни (431—404 рр. до н. е.), в якій Афіни зазнали поразки, розпочалася криза давньогрець­кого класичного поліса. Як община громадян-землевласників він став гальмом у розвитку товарно-грошових відносин. Полісні принципи заважали істотній частині жителів Афін — метекам, які займалися ремеслом, торгівлею. Не маючи прав громадян­ства, вони не могли отримати землю. Водночас не земля, а гроші стають практичною формою багатства: у IV ст. до н. е. різко збільшилось число угод з купівлі-продажу землі. Наслідком стала концентрація земельної власності в одних руках. Підривався принцип полісного життя — єдність розуміння громадянина і земельного власника: можна було бути громадянином і не мати землі, і навпаки. Характер власності змінився, антична форма все більше витіснялася приватною власністю, полісна мораль поступалася місцем індивідуалізму. Крім того, стала скорочува­тися чисельність громадян полісів, зростала кількість рабів, по­чали зустрічатися раби-греки. Навіть у землеробстві все частіше застосовується праця вільновідпущеників. Посилилася соціаль­на диференціація, що підривало устої поліса. Автаркія й автоно­мія заважали розширенню економічних зв'язків.

В еллінський період розвитку давньогрецької цивілізації (кінець IV — І ст. до н. е.) поліс не зник з історичної арени, а дістав новий імпульс для існування, будучи включеним до складу великої держави, яка забезпечувала йому автономію і безпеку. У період існування елліністичної монархії відбувається синтез грець­ких (еллінських) і східних елементів у всіх сферах життя — еко­номічній, соціально-політичній, культурній та ін. Досвід греків і східних народів сприяв удосконаленню агротехнічних прийомів обробітку нових сільськогосподарських культур, а також розвит­кові техніки і подальшій спеціалізації ремесла. Все це сприяло зростанню товарності та збільшенню торговельного обігу.

Значного розвитку набули наука і техніка: знаменитий Архі-мед відкрив гідравлічний закон, закон важеля, винайшов болт, гвинтову водочерпальну машину тощо. З'являються нові міста (Александрія, Пергам, Антіохія, Селевкія), які стають адміністра­тивними одиницями. Наприкінці І ст. до н. е. еллінську держа­ву підкорив Рим. Уже в новій формі — римського муніципію — поліс став однією з основних соціально-економічних і політич­них одиниць Римської імперії, що сприяло економічному і куль­турному прогресу багатьох народів Середземномор'я.

Більш висока продуктивність праці та темпів економічного розвитку забезпечувались значно ширшим, ніж на Давньому Сході, застосуванням техніки (залізні знаряддя праці у землеробстві, будівництві тощо). Удосконалю­вались і гірнича справа та металургія. Проте технічний прогрес зачіпав лише ті галузі, в яких, в основному, використовувалася праця вільних людей, а не рабів. Головним центром ремісничого виробництва та торгівлі стали Афіни. Особливо значною стає їх роль у V ст. до н. е. Вони перетворюються не лише на центр осві­ти Еллади, культурну столицю Греції, але й у важливий госпо­дарський центр, де отримали розвиток усі сфери економіки: буді­вництво, ремесла, торгівля, суднобудування та морські переве­зення, текстильне та гончарне виробництво. Отримують розвиток і товарно-грошові відносини. В обіг вводяться золоті, срібні та мідні гроші, з'являються кредитні відносини, поширюється лих­варство. В багатьох галузях застосовується праця рабів, головним джерелом надходження рабів стають воєнні походи.

З часом Афіни поступаються Давньому Римові. Земля та зем­леробство в Римі та Італії з самого початку відігравали визна­чальну роль. Саме тому землеволодіння стає основою економіч­ного життя Давнього Риму. Поряд з дрібною власністю з'явля­ються великі господарства, що використовують працю рабів. Го­ловною сільськогосподарською культурою стає пшениця. Але розвиток ремесел в Давньому Римі відбувається повільно, адже ремеслом у кожному домі займалися раби, крім того, держава, яка орієнтувалася на земельних власників, не сприяла їх розвитку.

Рабів постачали нескінченні завойовницькі війни. До того ж за їх рахунок римська громада значно розширила свої земельні во­лодіння, внаслідок чого з'явилися нові форми економічної діяль­ності. Значна частина завойованих та конфіскованих земель була малородючою і як для уряду, так і для селян-колоністів була мало привабливою. Саме через це було відкрито широкий простір для приватного підприємництва: бажаючим надавали можливість розробляти пустки за умови щорічно вносити до казни десятину з посіву, п'яту частину з насаджень та збір з кожної голови худоби, яка виганялася на пасовища. Наслідком цього стає зростання ве­ликого землеволодіння, збільшення кількості безземельних, що складали армію наймитів, нарешті, поширення використання праці рабів.

Основним типом рабовласницького господарства стала вілла (площею 25 - 100 га), де працювало декілька десятків рабів. Гос­подарство її було багатогалузевим, інтенсивним. Вілли розташо­вувалися поблизу міст, куди збувалася частина врожаю. Як форма організації господарства вілла мала ряд переваг перед дрібним се­лянським господарством: тут застосовувалася кооперація праці, вона була краще організована, використовувалися різноманітні зна­ряддя та застосовувалися передові на той час агрономічні методи.

У II ст. до н. е. в Римі виникають латифундії - великі, голов­ним чином, скотарські господарства римської верхівки, засновані на використанні рабської праці. Разом із тим ішов процес скупо­вування дрібних володінь та перетворення їх у великі господарст­ва з цілісною економічною організацією.

В цей період у Римі отримало значний розвиток грошове гос­подарство: існувала велика кількість банків, які виконували най­різноманітніші посередницькі функції в різних грошових розра­хунках; розвивалася і зовнішня торгівля. Поступово населення охопило бажання до набуття багатства, справою честі вважалося акуратно вести свої грошові справи, примножувати, а не витрача­ти отриманий спадок.

Хоча наприкінці І тис. до н. е. Рим і перетворився у велику світову державу, він уже схилявся до занепаду, адже з розвитком великого землеволодіння, де використовувалася праця рабів, у корені був зруйнований фактор, на який здавна спиралася держа­ва - господарство дрібних землевласників. У всіх галузях діяль­ності застосовувалася праця рабів, які займалися ремеслом, керу­вали підприємствами своїх панів та банківськими операціями, навчали дітей тощо. Кількість їх була величезна, а життя надзвичайно важким, що призводило до постійних повстань та виступів (як, наприклад, повстання під керівництвом Спартака у 73 - 71 рр. до н. е.). Проте загроза державі була не з боку бунтівників-рабів, а через падіння класу дрібних власників, яке відбувалося парале­льно з посиленням рабства.

Характерною рисою розвитку сільського господарства на почат­ку І тисячоліття стало подальше розповсюдження латифундій, які засновувалися, як вже згадувалося, на примусовій праці рабів. Ефе­ктивність господарства латифундій можна було забезпечити лише за умов над експлуатації та жорстокого примусу до праці (під загро­зою здоров'ю та навіть життю), а це, у свою чергу, вимагало низь­ких цін на рабів, що дозволяло би легко замінити вибулого раба на іншого. Але з припиненням великих переможних війн різко скоро­чується надходження рабів, а ціни на них різко зростають. Рабовласники змушені турбуватися про природне відтворення рабів, змінюючи умови їх життя. Рабам почали надавати ділянки землі, житло, худобу, знаряддя праці (так званий пекулій). Пекуліум не був власністю раба, у будь-який час він міг бути відібраний паном, але породжував деяку матеріальну зацікавленість раба в результатах праці і нерідко ставав матеріальною основою існування його сім'ї.

Той факт, що праця рабів була малоефективною, не залишився поза увагою сучасників. Так, Луцій Колумела (1 ст. н. е.) зазначав, що раби погано дбають про врожай та погано випасають худобу, віддають її для роботи в інші руки. Вихід із становища, що склало­ся, він бачив у використанні праці колонів, якими ставали вільно­відпущеники та раби, які отримали пекуліум. Проте колонами мог­ли стати й особи вільного походження, перш за все орендарі, і на­віть дрібні землевласники, які, рятуючись від пограбувань та утис­ків, вступали під патронат магнатів, перетворюючись на колонів. Праця рабів поступово витісняється зі сфери виробництва.

Таким чином, відбувається поступова феодалізація відносин у Римській державі. В 338 р. відбувається юридичне покріпачення колонів: їм забороняється залишати маєтки. Колонат став важли­вою складовою частиною феодального устрою, що формувався в Римській імперії.

Остаточне падіння рабовласницької системи в Європі пов'язу­ють із падінням Римської держави, яке було прискорене вторгнен­нями варварів. У V ст. їх набіги набули загрожуючого характеру. В 410 р. Рим був взятий та пограбований вестготами, а в 455 — вандалами. В 476 р. було скинуто останнього римського імперато­ра — Ромула Августа. Римська держава перестала існувати, а на її руїнах у Західній Європі виникли нові ранньофеодальні держави.