Економічна думка періоду формування світових цивілізацій.

Джерела економічної науки слід шу­кати в учених мислителів Стародав­нього Світу, передусім Стародавнього Сходу — колисці світової цивілізації. Економічна наука має глибокі історичні корені. Зачатки знань про те, як улаштоване господарське життя людей з'явилися ще в Стародавньому Світі з появою перших державних утворень і становленням державних форм управління економікою.

Широка участь держави у господарському житті, чим відзначалося східне рабство, яке виникло у IV ст. до н.е., як відомо, сприяла формуван­ню специфічного, так званого азіатського способу виробництва. Тут, на Сході, вже в той період відбувалось наростання ринкових елементів в над­рах натурального господарства, що і зумовило виникнення проблем, по­в'язаних з осмисленням меж, співвідношення державної, общинної і осо­бистої власності, трактуванням суті економічних категорій і законів. Розпочинається оформлення економічної думки в економічну теорію, яка сприймається суспільством як скеровуючий фактор у здійсненні госпо­дарської політики.

Із пам'яток економічної думки цивілізації Стародавнього Сходу, які дійшли до нас, найдавнішою вважається " Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара" (Стародавній Єгипет, XXII ст. до н.е.). В ньому мова йде про " правила" мистецтва державного керівництва господарювання. Критична оцінка стихійного, некерованого росту масштабів боргово­го рабства і лихварства, завдяки чому навіть " простолюдини" змогли ста­ти багатими, а в країні розпочалася громадянська війна, очевидна ще в одній пам'ятці економічної думки Стародавнього Єгипту початку XVIII ст. до н.е. — " Речення Іпусера".

Та найбільш відомим із ранніх пам'яток старосхідної економічної думки є збірник законів, названий істориками на честь його автора " Кодексом Хаммурапі". У XVIII ст. до н. е. для Вавилонського царства, розташо­ваного у межиріччі Тигра і Євфрата, виникла реальна загроза руйнування підвалин його цілісності і, можливо, незалежності. Трапилося так, що швидкий розвиток товарно-грошових відносин почав супроводжуватись різким скороченням надходжень податків у державну казну, а відповід­но до цього — послабленням ефективності діяльності державних структур і особливо армії. Хаммурапі (1792 — 1750 рр. до н.е.) не міг відбирати у селян землю, знову створювати великі царські господарства, збирати ре­місників у царські майстерні. Такі дії призвели б до швидкого занепаду країни, адже люди вже встигли звикнути до самостійності, до відносної волі, до прибутків від ринкової торгівлі. Мудрість Хаммурапі в тому, що він перший із правителів стародавнього світу зрівняв силу царя з силою закону і визнав за підлеглими право самим турбуватися про своє життя. В його законах знайшли відображення розвиток товарно-грошових відно­син, заходи, які сприяли розширенню торговельних угод.

Консолідуючи суспільство і економічне життя старовавилонської держави, кодекс Хаммурапі на перший погляд був націлений на те, щоб сильний не утискав слабкого. Насправді ж закріплені в ньому правові норми жорстко регламентували натурально-господарські основи, пов'язавши їх не тільки з майновою відповідальністю. Царська влада турбувалася про захист інтересів общини і дрібних товаровиробників.

Так, за зазіхання на особисту власність мірою покарання могло бути рабство чи смертна кара. Намагання звільнити чужого раба чи сприяння його втечі також каралося смертю. Крадіжка майна у мушкена (особа, близька до царя) каралася суворіше, ніж аналогічний злочин, але скоєний проти селянина.

Своєрідні вимоги держава узаконила у плані " зниження" тяжкості кабали і рабства за борги, а також лихварства. Раніше селяни платили податки здебільшого зерном, олією, шерстю. Хаммурапі почав стягати податки сріблом. Проте аж ніяк не всі селяни продавали продукти на ринку. Багато хто з них був змушений брати срібло в борг за додаткову плату, і ті, хто був не в змозі розплатитися з боргами, були вимушені продавати у рабство кого-небудь із родичів. Однак новий закон давав тепер можливість царським воїнам та іншим громадянам-вавилонянам не втрачати свої земельні наділи за борги. Тому, хто віддавав (чи прода­вав) за борги в рабство своїх дружину чи дітей, закон гарантував, що після трьох років рабства членів його сім'ї звільнять з одночасним ану­люванням боргу. Масштаби лихварства були " впорядковані" так, що межа грошової позики не перебільшувала 20%, а натуральної позики — 35% від первинної суми. Більше того, Хаммурапі декілька разів скасо­вував усі нагромаджені у країні борги.

До числа пам'яток економічної думки цивілізації Стародавнього Схо­ду слід віднести розробки цілісних систем державного регулювання натурального господарства, оформлені у VI — III ст. до н. е. у Стародавньому Китаї і в IV — III ст. до н.е. у Стародавній Індії.

Центральною постаттю старокитайської еко­номічної суспільної і філософської думки є Конфуцій. У його господарських поглядах при­вертає увагу обгрунтування необхідності дер­жавного захисту благополуччя родової знаті всіх " вищестоящих". Важли­во також відзначити, що, на думку цього мислителя, праця примножує ба­гатство народу і того, хто ним володіє. Конфуцій вважає природно виправданим існування різних форм власності: великої спільноти (колек­тивної власності селянських общин), особистого володіння родової арис­тократії і неродовитих рабовласників. Пов'язуючи всі існуючі протиріч­чя в імперії з особистою власністю, він все ж таки надає їй перевагу.

Соціально-економічна концепція конфуціанства. Держава, на думку Конфуція, повністю копіює сім'ю: керівник — це " батько народу", підлеглі — " його діти". Він виховує їх, піклується про те, щоб у них були одяг і їжа. В " сім'ї" в результаті вільних " дій" керівни­ка більш рівномірний розподіл багатства, збалансованість доходів і витрат завдяки " власній" поміркованості.

Конфуцій твердить, що багатство правителя залежить від багатства народу.

За Конфуцієм, суспільство розподілено на стани Богом і природою, але при цьому він закликає до морального удосконалення, до осягнення природних правил про повагу до старших і про синівську шанобливість і друж­бу між братами.

Таким чином, відповідно до вчення Конфуція, " у народу буде достаток", якщо уміло господарювати при регламентованих патріархальних відносинах. Порядок, достаток залежать від багатьох факторів, але особ­ливу увагу серед них Конфуцій приділяє " мистецтву керувати народом". " Керувати — це діяти правильно. Якщо зумієш правильно керувати, то хто ж посміє вчинити неправильно? " Вчення Конфуція націлене на забез­печення стабільності нового рабовласницького ладу, зміцнення авторите­ту держави, широке використання з цією метою традиційних форм і об­рядів. Він закликав до зміцнення влади верховного керівника Китаю.

Конфуціанство знайшло свій розвиток у поглядах Мен Цзи, який пов'язав соціальну нерівність з " небесною волею", виправдовував протилежність між розумовою і фізичною працею. Разом з тим, Мен Цзи був проти посилення рабовласницького гніту, закликав до відновлення общинного землекористування, виступав на захист общини, економічних інтересів селян. Протиріччя, характерні для соціально-економічної кон­цепції конфуціанства, значно ускладнилися у поглядах Мен Цзи.

З критикою конфуціанства виступили Мо Цзи і його прихильники (моїсти). Вони проповідували природну рівність людей, заперечували становість і привілеї знаті. Моїсти обгрунтували необхідність підтримки розвитку виробництва для задоволення потреб усього населення, всезагальну участь людей у фізичній праці, розвиток вільної ініціативи дрібних виробників.

" Гуань-Цзи" про джерела багатства держави. В IV — III ст. до н.е. у Китаї набули широкого розповсюдження ідеї колективного економічного трактату " Гуань-Цзи". Ідеї його містять в собі деякі протиріччя, але окремі з них заслуговують на ува­гу і сьогодні. Наприклад, золото і перли не розглядаються в трактаті як виключне багатство; такими визнаються передусім матеріальні блага (то­вари). При цьому, з одного боку, золоту відводиться роль грошей (правда, таких, що забезпечують обмін, від якого все ж " вигоди у одних" бувають " більші, ніж у інших"), а з іншого — золото оголошується товаром, якщо ним вимірюються ресурси держави. Праця проголошується джерелом ба­гатства держави.

У трактаті чітко проводиться думка про необхідність стабільного розвитку економіки, а також твердиться, що тільки там " в поселеннях царює спокій", де ціни на хліб регулюються. Для регулювання економіки в ціло­му автори трактату проповідують створення в державі запасів хліба, вве­дення пільгових кредитів землеробам, заміну податків безпосередньо на залізо і сіль посередніми, тобто розповсюдити податки на товари, що ви­робляються з їх використанням.

Неважко помітити утопічність ідеї авторів " зробити державу багатою і народ задоволеним" шляхом більш рівномірного розподілу національного багатства без " збагачення" купців і особливо лихварів. Місце в суспільстві Богом обраних " вельможних" із вищих станів у " Гуань-Цзи" визначено однозначно: не було б " знатних" — країна б залишилась без прибутків, але стати " знатними" усім — неможливо, бо " нікому буде працювати".

Таким чином, автори трактату " Гуань-Цзи" виявляли турботу про селян, пропонували обмежити їх обов'язкову трудову повинність, захисти­ти їх від спекулянтів і лихварів. Турботу щодо поліпшення добробуту на­роду вони покладали на державу, якій належало активно втручатися в економічні справи.

Економічна думка Стародавньої Індії. Староіндійську економічну думку IV — III ст. до н.е. узагальнено у трактаті " Артхашастра", автором якого є Каутілья — радник царя Чандрагупти І (кін. V ст. до н.е.). Сама назва цього твору розкриває його зміст. Вона походить від слів " артха" (користь, вигода, прибуток) і " шастра" (наука, науковий твір, вчення). У творі особливо підкреслюється роль керівника держави (короля, царя) у розробці і реалізації " правильної" економічної політики. Державотворець мав регулювати ціни на товари, створюючи товарні фонди, і зберігати активним баланс державного бюд­жету — " збільшувати доходи і зменшувати витрати".

Рабство визнається природним явищем для " нагромадження багат­ства" і досягнення суспільної користі, тому що тільки " для аріїв не повин­но бути рабства". Розділити долю нижчого стану суспільства (рабів) тим­часово чи на все життя повинні, згідно з трактатом, і ті, хто не сплачує борги та належні податки за одержану в користування землю.

Автор трактату заявляє, що державне багатство складається з результатів праці населення, і тому винагорода за неї має бути збіжною із загаль­нодержавними потребами — будівництво і охорона іригаційних споруд, пільгове землекористування, освоєння джерел руди, будівництво шляхів, боротьба з купцями-лихварями та ін.

В " Артхашастрі" знаходить своє відображення і проблема " вартості речей"; величина вартості визначається кількістю " днів роботи", а вина­города має знаходитись у строгій відповідності до результатів праці. У зв'язку з цим Каутілья відрізняє ринкову ціну від вартості, зазначаючи, що " конкуруючий продавець збільшує ціну на товар, роблячи її вищою від дійсної вартості". Але щоб обгрунтувати регламентоване присвоєння при­бутку купцями, торговцями, Каутілья виходить з того, що оскільки ціна товару на ринку складається не тільки з витрат на виробництво, а й з тор­говельних витрат, то перш слід установити частку прибутку торговця в ціні товару в розмірі 5% ціни на місцеві товари і 10% — на привізні.

Економічні вчення Стародавньої Греції. В історії економічних учень ста­рогрецькі мислителі виявляють таку саму геніальність і оригінальність, як і у всіх інших галузях. Історично їх світогляд створює теоретичні вихідні пункти сучасної науки.

Розглянуті нами пам'ятки культури людства— дійсна енциклопедія життя і світогляду людей, які близько трьох тисяч років тому заселяли береги Єгипетського та Іонічного морів, територію Стародавнього Китаю та Індії. Але насамперед ми розглядаємо ці твори як джерела відомостей про господарський побут стародавніх народів. Лише в другу чергу можна говорити про них як про пам'ятки економічної думки, яка ґрунтується на певних узагальненнях практики, висновків абстракції. Саме в них була зроблена перша в історії економічної думки спроба усвідомити економіч­ний устрій грецького суспільства. Думки, висновки старогрецьких мис­лителів стали вихідними пунктами теорії сучасної науки.

Вагомий внесок у розвиток і нагромадження відомостей про виробни­чу діяльність зробили мислителі античного (класичного) рабства. Найвідомішими представниками цього періоду є грецькі філософи Ксенофонт, Платон і Аристотель. Саме завдяки їм почали вживати термін " економі­ка" (або " ойкономія"), що у буквальному перекладі означає " наука про ведення домашнього господарства". Згадані мислителі орієнтувалися у своїх поглядах на " переваги" натурального господарства і " природний" характер рабовласницького улаштування держави.

Ксенофонт про поділ праці, вартість і гроші. Ксенофонт (430 — 354 рр. до н.е.) — автор трактату " Домострой" — один із перших в історії економічної думки звернувся до всебічного вивчення проблем поділу праці в суспільстві. Не заперечуючи " старе" по­ложення про поділ праці на розумову і фізичну (залежно від " природно­го" поділу людей на вільних і рабів) і про " велику значущість" для соціаль­но-економічного розвитку суспільства землеробства (за своєю значущістю його ставили на один щабель з військовим ремеслом), порівняно з реміс­ництвом, торгівлею, він глибоко аргументував досить нову для того часу тезу про те, що " найбільш проста робота" може виконуватися більш про­дуктивно, що ступінь поділу праці зумовлений, як правило, розмірами ринку. Тобто Ксенофонт першим указав на взаємозв'язок між поділом праці і ринком.

Одним із перших був Ксенофонт і в осмисленні двох сторін будь-якого товару, виражених в його корисних якостях (споживна вартість) і здат­ності до обміну (мінова вартість). Будучи, безперечно, прихильником натурального-господарської концепції (засуджуючи обіг грошей як торговель­ного і лихварського капіталу), він все-таки визнавав необхідність існуван­ня і корисність грошей, вказуючи на притаманні їм функції обігу і засобу нагромадження. Він пропонував нагромаджувати гроші як скарб, страховий фонд на випадок війни, для розширення натурального господарства.

Проекти суспільного устрою Платона. Багато у чому схожі з думками Ксенофонта думки іншого античного мислителя — Платона (справжнє ім'я Аристокл, 428—347 рр. до н.е.), у всякому випадку, на перший погляд. Родом він із Афін. Сім'я була неба­гатою, хоч і родовитою. Одержав звичайну для афінян Його знатності осві­ту. В 407 р. до н.е. познайомився з Сократом і до смерті останнього був у числі його найближчих учнів. У Сицилії, яку він відвідав у 387 р. до н.е., сталася колізія між ним і Діоном — родичем сіракузького тирана Діонісія, яка скінчилась рабством для Платона. Піфагорієць Архіт викупив його. Коли друзі Платона, зібравши гроші, вирішили віддати йому борг, той відмовився. Тоді Платон купив на ці гроші садок, що носив ім'я афінського героя Академа, і відкрив там свою філософську школу. Саме тут були висловлені ним думки щодо економічного розвитку суспільства, які втіли­лися у двох Його проектах державної будови ідеального типу. Вони були спрямовані на зміцнення основ натуральногосподарської політики.

Зміст одного з таких проектів виклав Платон у своїй відомій праці " Держава". В ній високо оцінена роль аристократії у забезпеченні су­спільних інтересів, оскільки саме цей стан включає у себе філософів і ста­новить разом з воїнами (армією) апарат управління державою. Автор підкреслює, що так і має бути " поки державна сила і філософія не зіллють­ся в одне..., до тих пір ні для держави, ні, навіть, думаю, для людського роду немає кінця зла". В його проекті " ідеальної держави" ні філософи, ні армія, які становили найвищу частину суспільства, навіть думати не мог­ли про заняття, пов'язані з фізичною працею. Вони також мали бути не обтяженими ніякою власністю, оскільки саме вона, на думку Платона, е джерелом протиріч і розбіжностей у державі — Їх матеріальне забезпечен­ня за принципом " кожному порівну" має взяти на себе держава. Всі гос­подарські турботи, у тому числі й ті, що пов'язані з володінням і розпоря­дженням особистою власністю, за умовами проекту, мали покладатися на так звану чернь — третій стан суспільства (ремісники, землероби, дрібні торговці, вільні). Раби ж — власність вільних громадян або живе знаряд­дя праці, а тому не віднесені автором " Держави" до жодного стану суспіль­ства.

Другий проект, запропонований Платоном у глибокій старості, праця " Закови". На відміну від попереднього твору, тут Платон протиставляє ідеальному типу " негативний" тип суспільного устрою. Головним двигу­ном поведінки людей в ньому виступають матеріальні турботи і стимули. Афінський мислитель неначе розвиває попередні " параметри" матеріаль­ної забезпеченості громадян вищих станів, тобто тих, хто повинен знаходитись на державному утриманні. Фактично характеризуються окремі елементи соціально-економічного устрою суспільства на комуністичних засадах. Так, наприклад, за Платоном, усі громадяни зможуть в ідеальній державі одержувати (за жеребком) дім і земельний наділ. Причому ос­танній мав наділятись з наданням права володіння і користування (тобто з неповним правом власності), хоч і з можливістю передачі у спадок одно­му з дітей на тих самих умовах. Цінність загального майна громадян не повинна різнитися більш ніж у чотири рази.

Обидва проекти Платона, як бачимо, збігаються в тому, що апарат управління державою (в першому) і громадяни (в другому) не повинні мати золота і срібла, а також не займатись лихварством.

Як і Ксенофонт, який відмічав, що " землеробство — мати і годувальниця усіх мистецтв", найголовнішою галуззю економіки Платон вважав землеробство, відносячи ремісництво і торгівлю до менш престижних за­нять у суспільстві.

Економічні концепції Аристотеля Аристотель (384 — 322 рр. до н. е.) — найбільш велична фігура серед представників еко­номічної думки античного світу. Батьківщина його — грецьке місто-поліс Стагіра у Фракії. Будучи сином лейб-медика македонського царя Аміни II, Аристотель в дитинстві грався з Філіппом, майбутнім царем Македонії. Навчався в Академії філософа Платона. Епікур вважав Аристотеля " мотором, який пропив батьківське добро і пішов найматись і морочити людей". З 343 р. до н. е. Арістотель був на­ставником Олександра Македонського, за що останній, ставши царем, по­ставив своєму учителю і наставнику пам'ятник з написом: " Олександр поставив цей пам'ятник сину Нікомаха, мудрому і божественному Аристотелю". В 336 р. до н. е. Аристотель заснував в Афінах свою власну школу. Ним написано 28 книг загальним обсягом 445270 рядків. Життя його закінчилося трагічно. Вимушений рятуватись від вироку антимакедонської партії — " смерть Аристотелю за образу богів", — він утік з Афін, по­селився на острові Евбеї, де скоро помер. Аристотель був сином свого часу. Вважаючи рабство природним явищем, яке має становити основу вироб­ництва, і будучи твердо переконаним ідеологом натуральногосподарських відносин, Аристотель зміг значно глибше від своїх сучасників проникнути в конкретні економічні проблеми. Ним вперше піддано аналізу основні економічні явища і закономірності тодішнього суспільства. Тому його по праву можна вважати першим економістом суспільства.

У своїх творах, особливо у " Нікомаховій етиці" (названій так потомками по імені сина філософа), " Політиці" (трактаті про устрій держави) та інших йому вдалося розробити найоригінальніший на той час проект ідеальної держави. При порівнянні його з проектами попередників — Ксенофонта, Платона можна побачити багато схожого.

По-перше, Аристотель підтримує ідею щодо необхідності поділу суспільства на вільних і рабів, а відповідно до цього, працю — на розумову і фізичну, виходячи із " закону природи".

По-друге, поділяє погляди щодо негативного ставлення до ре­месла і його малої значущості для суспільства. За Аристотелем. ремісник, що займається дрібним промислом, знаходиться у стані невизначеного обмеженого рабства. Оригінальність побудови проекту Аристотеля в тому, що всі види господарської діяльності людей, — чи то вільні громадяни, що виконують керувально-контролюючі функції, чи землероби, ремісники, торговці, — розглядаються ним з точки зору експлуатації нижнього ста­ну і належать або до природної сфери — економіки, або до неприродної — хрематистики. Він перший в історії економічної думки намагається проникнути у сутність економічних явищ.

Протиставлення Аристотелем економіки і хрематистики було од­нією з перших спроб аналізу капіталу в історії науки. Термін " хрематистика" не утвердився в нових мовах, на відміну від терміна " еко­номіка". Аристотель виводить його від слова " хрема" — майно, володіння. Для Аристотеля економіка — це природна господарська діяльність землеробів, ремісників і дрібних торговців, пов'язана з виробництвом життєво необхідних продуктів, що мають споживну вартість. Вона включається в обмін, але тільки в межах, необхідних для задоволення власних потреб, і границі цієї діяльності теж природні — це розумне особисте споживання людиною. Саме тому ця діяльність має бути об'єктом турботи держави.

Хрематистику мислитель порівнює з " мистецтвом наживати багатство" за допомогою великих торговельних угод для перепродажу і лихварських угод. Її мета безмежна, бо головне в цій сфері — " володіння грішми". В мистецтві наживати становище, — відмічає Аристотель, — оскільки воно ви­являється в торговельній діяльності, ніколи не буває границь у досягненні мети, тому що нею є досягнення необмеженого багатства і володіння грішми... Всі, хто причетний до грошового обігу, намагається збільшити свої капітали до безмежності". Іншими словами, хрематистика — це " ми­стецтво" вкладання і нагромадження капіталу.

Ідеалом господарювання для Аристотеля було невеличке землеробське господарство (в якому, зрозуміло, працюють раби). Це господарство повин­но забезпечувати себе майже всім необхідним, а те нечисленне, чого не вистачає, можна одержати шляхом " справедливого обміну" з сусідом. Ідеалізуючи в рамках цієї концепції модель рабовласницької державної структури, Аристотель мистецьки спрощує найважливіші елементи господарського життя. Наприклад, за Аристотелем, " в дійсності речі такі різні, що не можуть стати спільномірними". А звідси висновок: " 5 лат =1 дому", тому що їх спільномірність досягається нібито лише завдяки гро­шам. Самі ж гроші як найбільш " зручний в ужитку" товар виникли, на думку філософа, не стихійно, а як результат погодження між людьми, і є " в нашій владі", щоб гроші стали " неспоживчими". " Отже, потрібно, щоб все вимірювалось чимось одним..., — зазначає Аристотель. — Цим одним і є потреба, яка є зв'язуючою ланкою для всього. А як заміна потреби за згодою людей виникла монета...”

Обґрунтовуючи загальну основу зрівнювання в обміні товарів, Аристотель висловлює тезу, що нагадує примітивний варіант " трудової теорії вартості". " Дійсно, — пише він, — не із двох лікарів створюється суспіль­ство, але із лікаря і землероба, і взагалі з людей неоднакових і не рівних. Але таких-то людей і потрібно прирівняти. Тому все, що піддається обміну, повинно порівнюватись з чимось одним. Отже, розрахунок матиме місце тоді, коли буде знайдено порівняння; яким чином продукція, вироблена чоботарем, належить до продукції, виробленої землеробом".

Про " незавершеність" аристотелевої концепції про економіку і хрематистику свідчить також двояка характеристика обміну. Мова йде про те, що в одному випадку обмін розцінюється ним як акт задоволення потреб і до­зволяє трактувати споживну вартість товару як категорію сфери економі­ки, а в іншому випадку — навпаки: обмін символізує акт наживи, дає підставу вважати мінову вартість категорією сфери хрематистики.

І, нарешті, з позиції цієї ж концепції, Аристотель демонструє своє неприйняття великої торгівлі і позикових операцій, тенденційно аналізую­чи етапи еволюції форм торгівлі і грошового обігу. Зокрема, такі ранні форми торгівлі, як прямий товарообмін і товарообмін через гроші, він відносить до сфери економіки, а рух торговельного капіталу, тобто, коли товарообмін здійснюється з прирощуванням первинного аван­сування на ці цілі грошей, — до сфери хрематистики. Аналогічно трак­тує Аристотель форми грошового обігу, відносячи функції грошей щодо відображення міри вартості і засобу обігу до сфери економіки, а їх засто­сування як засобу нагромадження, як лихварського капіталу — до сфери хрематистики. За словами Аристотеля, " лихварство викликає цілковиту ненависть", тому що " воно робить самі грошові знаки предметами влас­ності, які таким чином втрачають своє призначення, для чого вони були створені, адже вони виникли заради мінової торгівлі, стягнення ж про­центів веде саме до зростання грошей".

Таким чином, загальною рисою економічної думки Стародавнього Світу є намагання зберегти пріоритети натурального господарства, засу­дити з позиції звичаїв, моралі і етики крупні торговельно-лихварські опе­рації, що порушують еквівалентність і пропорційний характер обміну товарів за їх вартістю і не відповідають відкритому розумом " природному порядку", який охороняється громадськими законами. Виразниками по­дібного світогляду були, як правило, і великі мислителі (філософи), і ок­ремі правителі рабовласницьких держав.

Аристотель вважав рабство яви­щем природи, і таким же його, очевид­но, визнавали в стародавні часи самі раби.

Організація рабовласни­цьких латифундій у Стародавньому Римі. Економічна думка Стародавнього Світу отримала подальший розвиток і завершення у Стародавньому Римі. Вона стала відбитком вищого ступе­ня еволюції рабовласництва, нових форм організації рабовласницького господарства, характерної для них більш жорсткої експлуатації рабів, загострення протиріч і посилення боротьби в умовах розкладу рабовласни­цького суспільства. Найважливішою проблемою стародавньоримської літератури залишалася проблема рабства, його виправдання, організації і методів ведення великих рабовласницьких господарств (латифундій). До цих проблем зверталися Катон Старший (234 — 149 рр. до н.е.), Варрон (116 — 27 рр. до н.е.), Колумелла (І ст. н.е.).

Поради Катона щодо методів господарювання. Катон Старший (Катон Марк Порцій) народився у м. Тускулі. Надзвичайно освічена людина, держав­ний діяч, історик і письменник Стародавнього Риму. У 195 р. до н.е. — консул, пізніше (з 184 р. до н.е.) — цензор. Захисник привілеїв аристократії, він вимагав знищення Карфагена — торговельного конкурента Риму обґрунтування староримських форм рабовласництва, методи ведення великого хліборобського господарства детально викладені Катоном Старшим, який сам був великим землевласником, у трактаті " Про сільське господарство" (рос. перекл.— " Земледелие".— М.; Л., 1950). Трактат Катона відобразив період підйому римського рабовласницького виробниц­тва. Його ідеалом було в основному натуральне господарство, яке забезпе­чувало передусім свої потреби. Однак не виключалася і торгівля, яка до­зволяла реалізувати частину надлишкової продукції і придбати те, що не могло вироблятися власними силами. Велике місце у праці Катона займа­ють поради щодо утримання рабів, використання їх праці, методів екс­плуатації. Автор відносив рабів до знарядь праці, радив утримувати їх у суворості, залежно від старанності, раціонально експлуатувати їх працю. Катон вважав доцільним купувати рабів у юному віці, виховувати їх у покорі, в дусі, який необхідний господарю. Передбачаючи можливі неза­доволення і виступи рабів, Катон радив підтримувати в їх середовищі во­рожість, провокувати конфлікти, незгоди між ними, вчасно звільнятися від старих і слабих. Раби каралися за найменшу провину. Харчі, одяг, житло мали відповідати їх становищу знаряддя, яке розмовляє. Всі ці по­ради Катона націлені на забезпечення раціонального ведення великого ра­бовласницького господарства.

Варрон про шляхи зміцнення економіки. Розробку проблем латифундійського господарства У І ст. до н.е. продовжив римський вчений Вар­рон. Його погляди викладені у трактаті " Про сільське господарство". У своїх працях Варрон відтворив, з одного боку, більш розвинені форми рабовласництва, вищий ступінь розвитку великих рабовласницьких економік, з іншого — нові явища соціально-економічної обстановки, пов'язані із поглибленням протиріч, які все більше пронизу­вали економіку Римської рабовласницької держави.

У своєму трактаті Варрон висловлює серйозне занепокоєння долею рабовласницьких господарств. Він ставить за провину рабовласникам те, що вони відійшли від справ, живуть у містах, переклавши обов'язки органі­зації виробництва на латифундіях на управляючих. Автор шукає шляхи зміцнення економіки не лише у розвитку землеробства, але і тваринниц­тва, у застосуванні агрономічних наук, зростанні інтенсивності виробниц­тва, удосконаленні методів експлуатації рабів, у використанні ма­теріальної заінтересованості та ін. Його турбота пов'язана не тільки із збереженням натурального характеру рабовласницьких латифундій, але й із підвищенням їх прибутковості, зростанням ефективності вироб­ництва. Варрон надавав великого значення спілкуванню з рабами, формам їх експлуатації. Рабів він відносив до одного з трьох видів сільськогоспо­дарських знарядь — такого, що розмовляє. Два інші види знарядь, за його класифікацією, це німі (інвентар) і ті, що відтворюють нечленороздільні звуки (робочі тварини).

Реформаторські ідеї Колумелли і братів Гракхів. Кризу рабовласництва відобразив у своєму творі " Про сільське господарство" Колумелла. У громіздкому трактаті, який складався із 12 книг, детально розглядався стан рабовласницьких латифундій. Колу­мелла писав про вкрай низьку продуктивність рабовласницької праці, про те, що раби завдають полям значних збитків, погано ставляться до праці, до утримання тварин, інвентар, крадуть, обманюють землевласників і т. д. Картина, відображена Колумеллою, свідчить про занепад сільсько­го господарства, про те, що економіка рабовласницького суспільства вже знаходилася у стані кризи, яка продовжувала поглиблюватися. За словами Колумелли, " латифундії загубили Італію".

У пошуках виходу із кризи римський вчений віддає перевагу більш продуктивній праці вільних виробників, ставить питання про необхідність відмовитися від праці рабів, про використання колонів (у Стародавньому Римі — орендар невеликої ділянки у великого землевласника).

Одна із сторінок історії економічних учень Стародавнього Риму пов'язана із гракхівським аграрним рухом, який виражав інтереси безземельного і малоземельного селянства у боротьбі проти латифундій. Його очолювали брати Тіберій (163 —132 рр. до н.е.) і Гай (153 —121 рр. до н. е.) Гракхи. Вимагаючи обмеження великого землеволодіння і наділення зем­лею безземельних і малоземельних селян, вони прагнули здійснити таку реформу в рамках рабовласницького ладу і таким шляхом зміцнити його.

У Стародавньому Римі великого розмаху набула боротьба рабів за своє звільнення. Їх вимоги в узагальненому вигляді висувалися під час по­встань. Найголовнішими із них були: ліквідація рабовласницьких лати­фундій, звільнення від рабства.

Економічна думка Середньовіччя. Узагальнення літературних джерел, які дійшли до наших часів із Се­редньовіччя, свідчать про те, що економічні погляди цього періоду мають яскраво виражений релігійний характер. Науковий спадок духовних ідео­логів цієї епохи, у тому числі в галузі господарської політики, переповню­ють схоластика, софістичні роздуми, релігійно-етичні норми.