Економічний розвиток України в умовах радянської економіки.

Третім універсалом від 20 листопада 1917 р. Центральна рада проголосила Українську Народну Республіку. Українська держава не витримала експансії тоталітарного режиму, який встановили більшовики. Країна була перетворена на воєнний табір на основі методів насилля, націоналізації всіх видів промисловості. Комплекс цих заходів отримав назву “воєнного комунізму”. Навесні 1921 р. збанкрутіла політика “воєнного комунізму” була замінена новою економічною політикою (НЕП).

Незважаючи на всі хитання у здійсненні нової економічної політики, в 20-ті роки на основі широкого викорис­тання товарно-грошових відносин була створена нова, принципо­во відмінна від «воєнного комунізму» непівська модель господа­рювання — змішана економіка, яка регулювалась державою. Пере­ведення державних і кооперативних підприємств на господарсь­кий розрахунок, допущення приватного капіталу, функціонуван­ня їх всіх на засадах конкуренції, стабілізація грошової системи, боротьба за бездефіцитність держбюджету тощо — все це обумо­вило створення працездатних ринкових структур. Однак їх пере­творення в дієздатний ринковий механізм так і не відбулося. Го­ловною причиною цього стала повна відмова вищого партійно-державного керівництва країни наприкінці 20-х років від нової економічної політики і введення ним нової форми «воєнного ко­мунізму» у вигляді адміністративно-розподільної системи.

Багато в чому демонтаж непу був обумовлений курсом кому­ністичної партії на соціалістичну індустріалізацію, основне за­вдання якої полягало в перетворенні країни, що ввозила машини і устаткування, в країну, що виробляла їх. Офіційно цей курс був проголошений в грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б). В умовах майже повної відсутності власної сучасної машинобудівної бази модернізувати старі й оснастити нові фабрики і заводи можна бу­ло тільки за рахунок іноземної техніки та технології, а для цього потрібна була валюта. Із відомих історії способів накопичення коштів для індустріалізації (грабіж колоній, одержання контри­буцій, здача концесій, одержання іноземних позик) Радянському Союзу жоден не підходив. В умовах капіталістичного оточення проблему накопичення коштів можна було вирішити тільки за­вдяки мобілізації внутрішніх ресурсів, а саме: доходів від одержавлених промисловості, транспорту, торгівлі; податків, внутрі­шніх позик; доходів від експорту сільськогосподарської про­дукції; внутрішньопромислового перерозподілу коштів на ко­ристь галузей групи «А». Однак, прискіплива оцінка цих джерел фінансування індустріалізації показала, що при збереженні рів­новажного типу розвитку державного і приватного секторів, який усталився за роки непу, необхідні кошти держава не одержить. Приватнопідприємницький сектор не мав бажання задарма відда­вати кошти на індустріалізацію. Партгоспноменклатура знайшла вихід у здійсненні нової націоналізації приватного сектора, в перетворенні багатомільйонного селянства у внутрішню колонію пролетарської держави, з якої брали данину (на основі різниці цін на промислові товари і сільськогосподарські продукти), створен­ні системи директивного планування, широкого застосування примусової праці засуджених, «соціалістичного змагання».

Становлення системи планів, розробка й уточнення функції поточного і перспективного планування пройшли в 20-ті роки складний шлях. Організація Держплану (22 лютого 1921 р.) пе­редбачала розробку тільки поточних планів. Провідна роль перс­пективного планування була визначена в 1922 р. положенням про роботу Держплану СРСР. Спочатку період, котрий повинен був охоплювати перспективний план, не встановлювався. В різних відомствах і республіках, розробляючи перші перспективні пла­ни, установлювали семи-, п'яти-, трьох- і дворічні строки. Держплан Союзу РСР дотримувався п'ятирічних строків.

Перші народногосподарські плани, що охоплювали річний пе­ріод, одержали назву «контрольних цифр». Їх основна ідея поля­гала в тому, щоб об'єднати в єдиному плані господарське проек­тування окремих державних відомств і держбюджет, а також передбачати напрямки розвитку стихійних процесів господарсь­кого життя країни в умовах функціонування багатоукладної еко­номіки. Держплан розробив контрольні цифри на такі періоди:

1925/26р.; 1926/27 р.; 1927/28 р.; 1928/29 р.; 1929/30 р. До роз­робки перших контрольних цифр розрізнені галузеві п'ятирічні плани не зв'язувались в єдиному народногосподарському плані. В ході складання контрольних цифр радянські планові органи фактично відмовились від індикативного планування на користь директивного. Так, якщо контрольні цифри на 1925/26 р. доводи­лися відомствам для орієнтування, то окремі розділи контроль­них цифр на 1927/28 р. були вже затверджені як обов'язкові для виконання. Перехід до п'ятирічного директивного планування обумовив створення нової організаційної структури, а саме — ієрархічної адміністративної системи управління, з жорстким рів­нем централізації. В ній була різко підвищена роль Держплану як головного економічного штабу. ВРНГ була замінена галузевими народними комісаріатами (наркоматами), кількість яких стала швидко збільшуватися, що в подальшому призвело до бюрокра­тизації економіки.

У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) затвердив директиви по складанню першого п'ятирічного плану розвитку народного гос­подарства СРСР, розрахованого на 1928/29—1932/33 господарсь­кі роки. В них на збалансованій основі висувалися три завдання — прискорений розвиток промисловості (середньорічний темп при­росту обсягу продукції — 16%), розгортання часткової колекти­візації сільського господарства на добровільній основі (з охоп­ленням наприкінці п'ятирічки до 20% селянських домогосподарств) і піднесення рівня народного добробуту. На основі пар­тійних директив робітники Держплану на весну 1929 р. розроби­ли два варіанти плану — відправний і оптимальний. В квітні 1929 р. XVI конференція розглянула і схвалила оптимальний, на­пружений план. У травні 1929 р. V Всесоюзний з'їзд Рад оголо­сив його державним законом. За оптимальним варіантом серед­ньорічний темп зростання промислової продукції збільшувався порівняно з партійними директивами до 20—22%. З цього мо­менту почалися численні коригування показників плану в бік їх підвищення, часто-густо науково не обгрунтованого. Завищені планові завдання не виконувалися через відсутність у народному господарстві додаткових ресурсів. Державі вдалося профінансувати в основному форсований розвиток важкої промисловості. За чотири роки (1928/29—1932 рр.) вона одержала 16622 млн крб. (при власних коштах на 3371 млн крб.). Однак це не допомогло їй і тим більш усій промисловості виконати надмірно завищені пла­нові завдання, які нав'язали Й. В. Сталін і його прибічники. Се­редньорічний приріст обсягу промисловості країни в 1929/30— 1932 рр. становив 15, 7%, що менше приросту, наміченого директи­вами XV з'їзду ВКП(б). Політика форсування індустріалізації не виправдала себе і в Україні. Тут також не були виконані сталін­ські вказівки директивного характеру про різке збільшення видо­бутку вугілля, випуску чавуну, сталі, прокату тощо.

В цілому ж промисловість України зробила значний крок впе­ред (у плані технічної реконструкції, нарощування потужностей, кількісного і якісного зростання кадрового потенціалу і зростан­ня випуску продукції) як за першу п'ятирічку, так і особливо за другу (1933—1937 рр.) та третю п'ятирічку (1938—1942 рр.). За роки довоєнних п'ятирічок у республіці здійснювалося велике будівництво на основі засвоєння капітальних вкладень. У резуль­таті введення в дію нових підприємств, реконструкції старих у промисловості безперервно збільшувався обсяг основних фондів. У 1938 р. на території України діяло близько 11 тис. підприємств крупної промисловості, на яких було зайнято 1, 6 млн робітників, і 115 тис. дрібних підприємств, де було зайнято 344 тис. робітни­ків. У 1940р. нові або повністю реконструйовані підприємства випускали понад 92% продукції крупної промисловості України, в тому числі: в чорній металургії— 99, 4%, в хімічній промисловості — 99, 7%, в тракторній — 100%, турбінній — 100%, комбайно­будуванні — 100%, електростанцій — 100% тощо.

Разом із промисловістю певні здобутки у своєму розвитку в 1920—30-ті роки мало і сільське господарство України. Однак вони були б ще вагомішими, якби аграрний сектор економіки не став донором промисловості, особливо на початку 30-х років. З нього фактично за безцінь викачували хліб та сировину, шляхом орга­нізованого набору і принадами міського життя переміщали селян на новозбудовані фабрики і заводи. Дуже суперечливі, а часто і трагічні наслідки мала колективізація сільського господарства, яка стала здійснюватися в Україні та інших республіках на основі рішень XV з'їзду ВКП(б), який відбувався в грудні 1927 р. На ньому йшла мова про розвиток усіх форм кооперування, про поступовий перехід до колективних форм обробітку землі на ос­нові нової техніки, а не навпаки. Рішеннями з'їзду не визначали­ся ні терміни, ні тим більше єдина форма чи спосіб кооперування селянських господарств. Однак у ході хлібних заготівель політи­ка всілякого розвитку кооперування в усіх його формах поступо­во деформувалася в політику підтримки виключно одного різно­виду кооперації — колективного господарства (колгоспу). Така зміна поглядів і позиції партгоспноменклатури — результат її не­вміння налагодити в умовах непу взаємно вигідну торгівлю на ринку зерна між державою і селянськими господарствами, а та­кож бажання взагалі позбутися своїх численних контрагентів шляхом їх об'єднання в одержавлені колгоспи або в комуни. Бу­дучи основним покупцем хліба (причому за відносно низькими заготівельними цінами), пролетарська держава виявилася не в змозі забезпечити селян промисловими товарами за такими ж відносно низькими цінами, протистояти приватним заготівельни­кам на вільному ринку. Виникли певні труднощі в хлібозаготів­лях, які були роздуті сталінським керівництвом до рівня хлібоза­готівельної кризи. Наслідком певного зниження обсягів держав­них закупівель було невиконання планів експорту зерна і, відпо­відно, недоодержання валюти для закупівель імпортного устат­кування на потреби індустріалізації. Обігравши всі ці обставини, Й. В. Сталін і його оточення перетворили суто економічну проб­лему в політичну і запропонували свій варіант її вирішення — позаекономічне, примусове вилучення зерна у селян. Для забез­печення заготівель знову були задіяні типові методи здійснення продовольчої розкладки (конфіскація хлібних «надлишків», забо­рона на базарну торгівлю тощо). Таким чином, в найкоротші строки державні заготівлі було перетворено з добровільних, регульованих економічними важелями (цінами, податками, пільга­ми) в обов'язково-примусові. Для підвищення результативності визиску вирішено було розверстати державні заготівлі не серед багатомільйонних селянських господарств, а серед контрольова­них державною колгоспів.

З весни 1928 р. партійно-державні органи приступили до фор­сування організації колгоспів. Улітку 1929 р. було оголошено за­клик «суцільної колективізації» цілих округів. У жовтні 1929 р. це завдання ставилося вже перед окремими областями. Територі­альна експансія колгоспного будівництва супроводжувалася скороченням строків його проведення. Опір селянських мас нав'я­заній зверху колективізації придушувався найжорстокішими заходами. Першими їх жертвами стали розкуркулювані заможні се­ляни. Перша хвиля розкуркулення прийшлася в Україні на другу половину січня—початок березня 1930 р. Вона охопила 2525 тис. селянських господарств із загальної кількості 5045 тис. госпо­дарств. Станом на 10 березня 1930р. під розкуркулення підпало 61887 господарств, тобто 2, 5% їх загальної кількості. Було експроприйовано 582 тис. га землі, 58, 6 тис. голів робочої худоби. Кон­фісковане майно вартістю в 40, 3 млн крб. передали до неподіль­них фондів колгоспів. Розкуркулених часто депортували за межі України. Тільки за період 1930—перша половина 1931 р. з країни було депортовано 95, 8 тис. сімей. Загальна кількість експроприйованих селянських господарств становила близько 200 тисяч.

Новостворені колгоспи не справлялися з покладеними на них функціями, зокрема з виконанням хлібозаготівельних планів. Че­рез відсутність у колгоспників матеріальної зацікавленості у під­вищенні громадського виробництва колгоспів, низький рівень механізації і машинізації, отоварювання трудоднів за залишко­вим принципом тощо, сільськогосподарське виробництво почало швидко деградувати. З року в рік у першій п'ятирічці обсяг дер­жавних заготівель ставав усе меншим. З урожаю 1932 р., який зі­брали колгоспи і селяни-власники, пролетарська держава змогла «витиснути» 260, 7 млн пудів (проти 400 млн пудів за січень—ли­стопад 1930 р.). «Витиснення» хліба з селянського сектора відбу­валося у найбрутальніший спосіб: «за куркульський саботаж» на продовольчі запаси колгоспів і селян-власників накладалися ве­личезні «натуральні штрафи»; масово застосовувалися подвірні обшуки з конфіскацією не тільки хліба, але й будь-якої їжі. На зламі 1932 р. і 1933 р. у сільській місцевості України практично не залишилося продовольчих, фуражних, насіннєвих запасів хлі­ба та інших продуктів. По всіх сільських районах, особливо з зерновою спеціалізацією, настав справжній голод. Втечі селян у міс­та з цих районів заважали військові частини. Отже, голод 1932— 1933 рр. партійна і державна номенклатура свідомо перетворила в голодомор для того, щоб селянин-колгоспник запрацював по-справжньому, незважаючи на невідповідне його трудовим зусил­лям відчуження вироблених ним продуктів на користь держави. Виробника було відчужено не тільки від результатів його праці, але й від найважливіших засобів виробництва — машинної тех­ніки. Машини та кваліфіковані кадри були зосереджені в системі державних машинно-тракторних станцій, які обробляли колгосп­ні поля за натуральну оплату, причому розмір її визначали згори. В країні поступово сформувалася система директивного плану­вання і командування колгоспами з боку обюрокраченого апарату.

Реальне відновлення продуктивних сил сільського господарс­тва України почалося в кінці другої п'ятирічки. В аграрному сек­торі почали збільшуватися урожаї, відновилося зростання пого­лів'я худоби, поліпшилась оплата праці колгоспників. Значно було підвищено також і рівень технічної озброєності села. В Україні протягом 1934—1937 рр. обсяг валової продукції колгос­пів збільшився в 2, 8 рази, а товарної — в 3, 4 рази. В результаті колективізації замість 5 млн дрібних селянських господарств ста­ли функціонувати тисячі колгоспів, машинно-тракторних станцій і сотні радгоспів. У 1940 р. в Україні налічувалося вже 28 тис. колгоспів, майже 900 радгоспів, 1225 МТС. На полях республіки працювало 112, 5 тис. тракторів, 33, 2 тис. комбайнів, 54, 9 тис. вантажних автомашин. Валовий збір зерна в Україні становив у 1940 р. 26, 4 млн т (проти 22, 8 млн т у 1937 р.). Організаційне зміцнення колгоспів і радгоспів, зростання матеріально-технічної бази викликали зростання результативності сільськогосподарсь­кого виробництва, що в свою чергу обумовило піднесення замож­ності й культури селян.

Отже, в 1920—30-ті роки на більшій території України утверди­лася радянська форма державності й відповідний економічний лад. Будучи рівноправним засновником Радянського Союзу, Україна поступово, разом з іншими радянськими республіками, втрачала свою політичну й економічну самостійність. Їх людські, матеріальні й фінансові ресурси почали все більше використову­ватися не в інтересах широких верств українського народу, а для побудови утопічного суспільства, яку провадила партійно-дер­жавна і господарська номенклатура, не забуваючи при цьому про свої власні матеріальні інтереси.

Із закінченням відбудови народного господарства Украї­ни в 1950 році продовжувався його подальший розвиток на основі директивних п'ятирічних планів: п'ятого (1951—1955 рр.), шостого (1956—1960 рр.), сьомого (1961—1965 рр.). У сталінську добу відправною точкою розвитку було твердження про те, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство і почався перехід до комунізму, який можна побудувати в одній країні. Ідея «догнати і перегнати» індустріальні країни була підтримана М. С. Хрущо­вим, який проголосив курс на досягнення в СРСР найвищого в світі добробуту людей. Це було авантюрне рішення, оскільки за якісними показниками господарство СРСР відставало від США та інших економічно розвинутих країн. Результатом командно-адміністративної системи, партійного керівництва, дефіциту демократії була екстенсивна спрямованість розвитку господарства країни, що відбувався за довоєнною схемою.

З відновленням у 1951 р. довоєнних масштабів виробництва ча­вуну, сталі, коксу Україна посіла одне з провідних місць у Європі з виробництва чорних металів. У паливній промисловості було ство­рено нові галузі — газову, буровугільну. Розширилася мережа газо­проводів, зокрема побудовано газопровід Дашава—Київ—Москва. Проте в структурі палива перевага надавалася вугіллю (понад 90%).

У 1950-х — першій половині 1960-х років основні напрями еконо­мічної політики залишалися практично незмінними. Зберігалися високими порівняно з західними країнами темпи економічного зростання України, хоча після 1950 р. вони помітно вповільнилися. За 1951—1958 рр. промислова продукція щорічно збільшувалася на 12, 3%, національний дохід – на 11, 7%, за 1959—1965 рр. — відповідно на 8, 8% і 7, 7%. У структурі суспільного виробництва в 1960 р. за виробленим національним доходом (у СРСР його обра­ховували без невиробничої сфери) частка промисловості стано­вила 47, 9%, сільського господарства — 29, 1%, транспорту і зв'яз­ку — 4, 7%, будівництва — 8, 2%, торгівлі — 11, 1%.

За 1951—1965 рр. було побудовано 1960 великих підпри­ємств. Економічне зростання в Україні продовжувалося на основі примітивної індустріалізації. Як і в попередні роки, перевагу на­давали базовим галузям, не пов'язаним з науково-технічним про­гресом. Темпи розвитку групи «Б» відставали від групи «А». Пи­тома вага виробництва засобів виробництва в загальному обсязі промисловості зросла з 62% у 1940 р. до 72, 4% у 1965 р.

У паливній промисловості продовжувала переважати вугільна промисловість. За 1951—1965 рр. було введено в дію 324 шахти, а видобуток вугілля зріс майже у 2, 4 рази. Але на розвитку галузі у 1960-х роках позначилися несприятливі гірничо-геологічні умови: глибина розробок сягала 700 м, що ускладнювало видобуток і підвищувало ціни на вугілля. Розвиток вугільної промисловості здійснювався в усіх басейнах — Донецькому, Львівсько-Волинському, Дніпровському буровугільному. Вищими темпами, ніж вугільна, розвивалися газова і нафтова галузі. Частка нафти і газу в структурі палива збільшилася з 9% у 1958 р. до 27% у 1965 р. Центр видобутку нафти і газу поступово переміщувався у Дніпровсько-донецький район (53, 8% у 1965 р.).

Майже половина кількості газу споживалася на електростан­ціях, а незначну кількість використовували як хімічну сировину, технологічне паливо, для комунально-побутових потреб.

Виробництво електроенергії забезпечувалося в основному ве­ликими державними тепловими електростанціями (ТЕС). Частка гідроелектростанцій (ГЕС) у виробництві електроенергії змен­шилася з 20% у 1950 р. до 6, 6% у 1965 р.

Різко зросло значення металургії, особливо порівняно з дово­єнними роками. У 1965 р. видобуток залізної руди перевищив рі­вень 1950 р. в 4 рази, виплавлення чавуну — у 3, 4, сталі — в 1, 4, виробництво прокату — у 3, 7, труб сталевих — у 3, 1 рази. Сталі вже виплавлялося більше, ніж чавуну. За 1951—1965 рр. було побудовано і здано в експлуатацію 27 доменних, 38 мартенівсь­ких печей, 62 прокатних і трубних станів.

Важливу роль в індустріальному комплексі відігравали маши­нобудування та металообробка, середньорічні темпи зростання яких у 1950-х роках становили 16, 5%. Зменшення їх частки в галузе­вій структурі промисловості пояснювалося конверсією і тим, що воєнну продукцію в офіційній статистиці не показували. За цей час було створено понад 17 тис. зразків нових типів машин, устатку­вання, приладів, зокрема гідротурбін, турбогенераторів, крокую­чих екскаваторів, магістральних тепловозів, електровозів, транс­форматорів, автоматичних ліній, електронних машин, телевізорів, магнітофонів, холодильників, пральних машин, пилососів тощо. До речі, першу електронно-обчислювальну машину було винайде­но і виготовлено саме в Україні. До середини 1960-х років було освоє­но виробництво синтетичних алмазів, великовантажних машин, автобусів власної конструкції, малолітражок, авторефрижераторів, автонавантажувачів, танкерів, риболовецьких траулерів, літаків. Споруджено такі заводи, як Одеський і Дніпропетровський важких пресів, Кременчуцький і Запорізький автомобільні, Львівський те­левізорний, Сумський електронних мікроскопів, Київський елект­ронно-обчислювальних машин, Хмельницький трансформаторних підстанцій. За обсягом виробництва сільськогосподарських машин Україна займала провідне місце в СРСР. Лише за 1960—1965 рр. було побудовано 22 заводи. На 1965 р. в Україні було понад 1 тис. машинобудівних підприємств, на яких працювало більш як 25% зайнятих у промисловості.

Прискореними темпами розвивалася хімічна промисловість (за 1960—1965 рр. у середньому за рік 16, 7%). Збудовано Лисичанський хімічний комбінат, Сумський суперфосфатний завод, Роздольський сірчаний комбінат, Дніпропетровський шинний, Черкаський штучного волокна. Однак асортимент хімічної про­дукції залишався практично незмінним — мінеральні добрива, сірчана кислота, сода, хімічні волокна. Повільно розвивалося ви­робництво полімерних матеріалів.

Зросла і зміцніла промисловість будівельних матеріалів. Було освоєно виробництво нових марок цементу — «700» і «800», ке­рамічних труб, опор ліній електропередач, стінових панелей. Створено нову галузь — великопанельного домобудування.

Поряд із важкою розвивалися також легка і харчова промисловість. Введено в дію нові потужності: Артемівська, Переяслав-Хмельницька, Миколаївська (Львівська обл.), Кіровоградська швейні фабрики, Луганська взуттєва. Херсонський бавовняний, Житомирський і Рівненський льонокомбінати. Лише за 1959-— 1965 рр. було споруджено понад 300 нових і реконструйовано понад 400 підприємств. Освоєно випуск нетканих матеріалів, штучного хутра, трикотажних виробів із хімічних волокон.

Наприкінці 1950-х років розпочалася комплексна реконструкція залізничного транспорту на основі електрифікації та впрова­дження теплової тяги. З 1945 р. цей вид транспорту став рентабе­льним. Через Україну транзитом ішла продукція у 81 країну сві­ту. Зріс також вантажооборот морського, автомобільного і повіт­ряного транспорту.

Слід зазначити, що внаслідок розвитку промисловості у 1950— 1960-ті роки змінилася її географія. З'явилися нові промислові цент­ри: Кременчук, Херсон, Рівне, Біла Церква, Чернівці, Львів. Зменшилася частка Донецько-Придніпровського, зросла — Південно-Західного і Південного економічних районів, а їх співвідношення у 1965 р. становило відповідно 60, 7, 27, 4 і 11, 9%. Продов­жувалась індустріалізація шести західних областей, де протягом 1950-х років випуск промислової продукції збільшився втричі. У 1965 р. ці області давали близько 9% валової промислової про­дукції республіки.

Усі ці досягнення були можливі завдяки значним капітало­вкладенням, і за період з 1950 р. по 1965 р. у господарство України було вкладено 74, 4 млрд крб. Державні кошти становили близько 70%, підприємств — 10%, колгоспів — 12%, населення — 8%. Але структура розподілу інвестицій залишалася непродуктивною. На обладнання у 1950-х роках спрямовувалося лише 20%—30%, а в першій половині 1960-х років — 28% усіх капіталовкладень, решта спрямовувалася на будівельно-монтажні роботи.

Розвиток промисловості відбувався на основі підвищення рів­ня технічної оснащеності. З другої половини 1950-х років було роз­почато механізацію та автоматизацію виробничих процесів. Так, у вугільній промисловості вдосконалювався шахтний транспорт, механізувалася зарубка і відбивання вугілля (на 98%), навалка його в лавах (на 75%). Лише у 1959—1965 рр. було створено бли­зько 4 тис. нових типів машин, механізмів, апаратів і матеріалів. Підприємства освоїли випуск близько 1100 видів нової техніки і зняли з виробництва 800 типів застарілих конструкцій. Було встановлено понад 40 тис. автоматичних і напівавтоматичних апаратів, впроваджено 813 автоматичних і напівавтоматичних лі­ній тощо. Усе це зумовило зростання продуктивності праці.

Проте успіхи промислового виробництва були недостатніми порівняно з потребами країни і світовим досвідом. Ефективність капіталовкладень і фондовіддача знижувались, а капіталоміст­кість зростала. Виникла тенденція до зниження рентабельності. Національний дохід зростав повільніше, ніж загальносоюзний. Внаслідок низьких норм амортизації капіталу (6% на рік) машини та устаткування списували кожні 16—17 років, а третину облад­нання застосовували аж до повного фізичного спрацювання. По­вільно впроваджували досягнення НТП. Незбалансовано розви­валися різні галузі. Швидше зростали фондоємні галузі важкої промисловості. Відставали від потреб зв'язок і житлове будівни­цтво. Лише третина доріг мала тверде покриття. Не забезпечували потреб країни автомобільна, авіаційна, приладобудівна галузі. Хімічна промисловість відставала за виробництвом синтетичних волокон, пластмас. Посилилася диспропорція між важкою легкою промисловістю. Інвестиції в останню становили до 12—15% усіх грошових капіталовкладень. Виник хронічний дефіцит спо­живчих товарів. Збільшується кількість незавершених об'єктів (у 1965р.—52).

Гальмувала економічний розвиток система управління та пла­нування промисловості. Протягом другої половини 1940-х — почат­ку 1950-х років господарство України контролювалося галузевими загальносоюзними, союзно-республіканськими і республікансь­кими міністерствами.

Після смерті Сталіна розпочався перегляд економічної політи­ки країни. Було проголошено курс на прискорений розвиток лег­кої промисловості. Після XX з'їзду партії (1956 р.) у СРСР і в Україні почався період, що отримав в історії назву «відлига», і пов'язується з діяльністю М. С. Хрущова. Країна ставала все більше відкритою. Люди починали говорити й писати про те, про що раніше й думати боялися. Настало прозріння і з багатьох еконо­мічних проблем. Почали проводитися цікаві творчі дискусії та наукові конференції. Хрущов щиро хотів ліквідувати недоліки в економіці й надавав цьому першочергового значення. Першу сут­тєву зміну було здійснено ним у галузі аграрної економічної по­літики..

На початку 1950-х років дедалі більше давалися взнаки негативні наслідки панування в країні адміністративно-командної систе­ми управління економікою. Особливо наочно це було видно у сільському господарстві, яке було найслабшою ланкою в радян­ській економіці, про що свідчили перш за все низькі темпи його розвитку та низька продуктивність.

У 1950—1953 рр. загальний обсяг продукції сільського господарства зріс лише на 2%, а землеробства зменшився на 1%. Якщо в державному секторі економіка була вульгаризована і фальсифі­кована, то в колгоспному — відсутня зовсім. Коли в колгоспах почали розраховувати собівартість продукції, то з'ясувалося, що більшість із видів, представлених на Всесоюзній сільськогосподарській виставці, є збитковими. Тодішні ціни часто не відшкодовували й десятої частини витрат. Так, ціни на картоплю не відшкодовували навіть витрат на її постачання на заготівельні пункти. По суті, держава, здійснюючи нееквівалентний обмін із селом, грабувала його, проводячи ту ж політику «воєнного комунізму».

У керівництві сільським господарством переважали адміністративні методи господарювання, жорстка регламентація діяльно­сті колгоспів і радгоспів.

Розуміючи необхідність послаблення адміністративних методів управління сільським господарством, партія на початку 1950-х років ужила ряд заходів. У вересні 1953 р. на пленумі ЦК КПРС серед заходів, запропонованих М. С. Хрущовим з метою стрімко­го підйому сільського господарства, центральне місце займало сут­тєве підвищення матеріальної зацікавленості трудівників села у збільшенні виробництва сільськогосподарської продукції, збіль­шення державних асигнувань на потреби села, поліпшення технічного і кадрового забезпечення села.

З цією метою підвищувались заготівельні й закупівельні ціни на продукцію тваринництва. Так, після 1953 р. закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію підвищувались неодноразо­во, і не у відсотках, а в декілька разів. Наприклад, ціни на худобу і птицю одразу ж були підвищені в 5, 5 рази. У 1953—1958 рр. заготівельно-закупівельні ціни зросли на зерно у 7, на картоплю — у 8 разів. З січня 1954 р. діяли постійні погектарні норми поставок тваринницької продукції, заборгованість за минулі роки з колгоспів було списано. Зменшено обов'язкові поставки овочів і картоплі. Частину продуктів колгоспники продавали державі у порядку закупок через заготівельні організації. Скасовано обов'язкові поставки сільгосппродуктів із колгоспних дворів, удвічі знижені податки з присадибних господарств. Установлено єдині закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, ди­ференційовані за зонами країни. В кінцевому рахунку найважли­віші види продукції стали рентабельними, що створило сприят­ливі умови для збільшення її виробництва. Почали впровад­жувати щомісячне авансування колгоспників на трудодні — до 25% грошових коштів, отриманих від реалізації тваринницької продукції.

За Сталіна колгоспники не користувалися правом пенсійного забезпечення. Запровадження Хрущовим пенсійного забезпечен­ня для колгоспників і видача їм, як і всім громадянам, паспортів мало в той час величезне значення.

Вересневий пленум 1953 р. був спробою переходу до еконо­мічних методів керівництва. Він сприяв зростанню виробництва основних сільськогосподарських продуктів. Підвищення матері­альної і моральної зацікавленості колгоспників у зростанні ви­робництва дало хороші результати. У 1956 р. посівні площі в ці­лому по СРСР були збільшені на 25, а посіви зернових культур — на 20%. Заготівля зерна за 3 роки зросла на 75, м'яса — на 20, молока — на 63%. Виробництво тваринного масла (без домаш­нього виробництва) за цей термін зросло на 46%. Протягом 1951—1960 рр. капіталовкладення в сільське господарство України збільшилися і становили 6799 млн крб. (15, 6% загально­го обсягу інвестицій у господарство).

Середньорічні темпи зростання сільськогосподарського вироб­ництва в 1954—1959 рр. становили понад 7%. Неподільні фонди зростали щороку в колгоспах на 21, 8%, радгоспах — на 16%.. До­сягнуті успіхи підтверджували ефективність хрущовських змін у сталінській аграрній економічній політиці й сприяли подальшому засудженню культу особи Сталіна.

Однак політична система не забезпечила реалізацію ідей, за­кладених у рішеннях пленуму. Багато рішень, намічених плену­мом залишились на папері. На практиці економічні методи під­мінялись адміністративними. З одного боку, здійснювалися заходи з розширення самостійності колгоспів і радгоспів, переведення їх на госпрозрахунок, а з іншого — збереглося централізоване " планування їх діяльності, детально регламентувався державою весь процес господарювання, тобто колгоспи і радгоспи фактич­но були позбавлені самостійності.

При всій значимості реформи 1953 р., яка вперше гостро поставила питання про необхідність переходу від адміністративних переважно до економічних методів, поставлені нею завдання не були вирішені. Економічні методи не стали домінуючими. Оскільки реформа зачепила в основному сільське господарство, а завдання зі зміни механізму господарювання в інших галузях на­родного господарства і не ставилося, не мінявся кредитно-фінансовий механізм у цілому, то цього і не могло статися.

Але це не означало, що ідеї реформи 1953 р. не отримали свого розвитку; Всі наступні роки свідчать про нові спроби подолання командно-бюрократичних методів і ліквідації жорсткого централізованого керівництва економікою.

Слід зазначити, що в повоєнний період відбувався процес спеціалізації міністерств і відомств, число яких неухильно зростало. Так, створено Державний комітет з постачання народного господарства (Держпостач СРСР) Г Державний комітет з впрова­дження нової техніки в народне господарство (Держтехніка СРСР). Було вирішено зосередити роботу Держплану СРСР, який раніше виконував усі ці функції, на плануванні народного госпо­дарства та контролі за виконанням планів і недопущенні диспро­порцій. Тож нововведення мало деякі переваги, але ще більше недоліків. У 1953 р. підприємства республіканського підпорядку­вання давали лише 31% промислової продукції, — решту вироб­ляли підприємства союзного значення. Керівні республіканські органи були відірвані від більшості підприємств, розташованих на території республіки, оскільки вони знаходилися в безпосере­дньому підпорядкуванні союзних відомств. Це не могло не зни­зити відповідальності за роботу промисловості. Склалася громіз­дка, багатоступінчаста структура управління з великою кількістю малоефективних проміжних і паралельно діючих ланок. Чисель­ність управлінського персоналу була невиправдано завищена, а облік і звітність — занадто складними і заплутаними процедурами.

Після 1953 р. Хрущов починає ліквідовувати недоліки в системі управління на мікро- та макрорівнях і здійснює наступні зміни:

- підвищення ролі й розширення прав союзних республік у го­подарському будівництві;

- розширення прав і самостійності директорів;

- впровадження нового порядку планування, що обмежує число директивних показників згори;

- скорочення звітності керівним організаціям, що дублювала офіційну статистичну звітність;

- скорочення і спрощення управлінського апарату. У середині 1950-х років було здійснено ряд реформ, спрямова­них на ліквідацію жорсткого централізованого керівництва на­родним господарством і посилення економічних стимулів і осо­бистої матеріальної зацікавленості в результатах праці. Протягом І953—1955 рр. здійснювались заходи з вивільнення місцевої іні­ціативи і послаблення диктату центру, розгорталася боротьба з бюрократизмом. Було здійснено низку значних заходів з розширення прав міністерств і союзних республік, усунення надмірної централізації в управлінні й плануванні.

В Україні у 1954 р. створено союзно-республіканські мініс­терства вугільної промисловості й чорної металургії. У 1956 р. перетворені з союзних на союзно-республіканські міністерства будівництва підприємств металургії та хімічної промисловості, будівництва підприємств вугільної промисловості. Створено міністерство будівництва УРСР.

У 1954 р. тільки в 46 міністерствах і відомствах були ліквідо­вані 200 головних управлінь і відділів, 147 трестів, значна кіль­кість місцевих управлінь, постачальницьких організацій, різно­манітних контор і дрібних структурних підрозділів. У структурі заводоуправлінь були ліквідовані проміжні і дублюючі підрозділи і служби й укрупнені малі цехи та відділи.

Лише протягом 1954—1956 рр. у відання міністерств союзних республік були передані підприємства й організації цілих галузей народного господарства: харчової, заготівельної, легкої, тексти­льної, рибної, паперової, роздрібної торговельної мережі, гро­мадського харчування, автомобільного транспорту, річкового флоту й охорони здоров'я. Безпосередньо в українське республі­канське підпорядкування було передано понад 11 тис. підпри­ємств. Так, якщо у 1953 р. продукція промисловості союзного підпорядкування становила близько 70%, а республіканського, обласного і районного разом — тільки 30%, то в 1956 р.— відпо­відно 45 і 55%, а безпосередньо частка республіканської і місце­вої промисловості України зросла до 67% усієї продукції проми­словості, що планувалася, проти 35% у 1950 р.

Розширення прав республіканських організацій в управлінні народним господарством безпосередньо відбилось на системі по­казників державного плану. Загальнодержавну і внутрівідомчу статистичну звітність з номенклатури промислової продукції в державному плані на 1955 р. було скорочено втричі порівняно з 1953 р., а кількість показників народногосподарського плану — на 46%.

Зазначені заходи сприяли підвищенню ефективності управ­ління виробництвом, проте в системі продовжували переважати елементи управління по вертикалі. Відомча відокремленість під­приємств залишалась і не сприяла розвитку територіальних еко­номічних зв'язків між підприємствами різних галузей, розташо­ваних у одному економічному регіоні чи великому промисловому центрі, і заважала широкому здійсненню спеціалізації, комбіну­вання і кооперування виробництва, що гальмувало комплексний розвиток республік і регіонів. У цьому перш за все наочнішою ставала як криза радянської тоталітарної системи взагалі, так і криза старої системи управління і планування безпосередньо. Життя вимагало вдосконалення управління.

Спроби корінних змін в управлінні економікою були здійснені ХХ з'їздом КПРС, який намітив курс на демократизацію всього суспільного, в тому числі й економічного життя країни. На основі рішень з'їзду здійснювалося розширення прав республіканських міністерств в управлінні підприємствами. В державних планах СРСР встановлювалися для союзних республік у централізова­ному порядку по республіканських міністерствах лише завдання щодо випуску валової продукції, загального обсягу капітальних робіт, чисельності персоналу і фонду зарплати. Планування ж виробництва і розподіл усіх видів продукції республіканської промисловості були передані безпосередньо до відання союзних республік, У зв'язку з цим підвищилася роль Держплану Украї­ни, який вже не обмежувався плануванням республіканського го­сподарства, а почав займатися питаннями комплексного розвитку всіх галузей народного господарства, що знаходяться на терито­рії республіки, в тому числі й підприємств союзних міністерств.

Після XX з'їзду партії М. С. Хрущов ще активніше проводив курс на вдосконалення системи управління як на мікро-, так і на макрорівні. У 1957 р. було зроблено спробу подолати зазначені недоліки шляхом реорганізації управління промисловістю і буді­вництвом за територіальним принципом. На основі доповіді Хрущова на лютневому (1957 р.) Пленумі ЦК КПРС було при­йнято постанову «Про дальше вдосконалення управління проми­словістю і будівництвом», суть якої полягала в ліквідації галузе­вих міністерстві і створенні з 1 липня 1957 р. в областях Рад народного господарства (раднаргоспів).

Управління майже всією промисловістю і будівництвом було передано раднаргоспам. Цією реорганізацією передбачалося за­безпечити поєднання єдиного централізованого керівництва гос­подарством з розгортанням ініціативи місцевих органів, ліквіду­вати відомчі бар'єри і породжувані ними недоліки в керівництві підприємствами і будівельними організаціями. Було внесено змі­ни в організацію планування народного господарства. Розробка плану починалася безпосередньо на підприємствах, потім у раднаргоспах, у Держплані республіки і завершувалася Держплані СРСР. Така організація планування повинна була сприяти кра­щому використанню місцевих ресурсів, виробничих потужнос­тей, вдосконалювати роботу зі спеціалізації і кооперування під­приємств. На Держплан СРСР покладалося завдання розробляти зведені народногосподарські плани на основі планів, поданих раднаргоспами і держпланами союзних республік, коригувати їх із урахуванням потреб і реальних можливостей країни в цілому.

Згідно з прийнятим законом про дальше вдосконалення орга­нізації управління промисловістю і будівництвом основною організаційною формою управління були визнані Ради народного господарства, котрі безпосередньо підпорядковувалися Раді Мі­ністрів союзної республіки. Було ліквідовано 10 загальносоюзних і 15 союзно-республіканських міністерств, ряд міністерств було об'єднано. На початок 1958 р. функціонувало 7 загальносоюзних, 12 союзно-республіканських міністерств і 9 державних комітетів.

Усього в СРСР за новою структурою управління промисловіс­тю і будівництвом територія країни була розподілена на адміністративно-економічні райони, у кожному з яких створювався раднаргосп як орган територіального управління господарством. Усього протягом 1957 р. було організовано 105 адміністративних економічних районів, у тому числі в УРСР - 11.

Згідно з «Законом про дальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом в Українській РСР», прийнятим Верховною Радою УРСР 31 травня 1957 р., на терито­рії УРСР створювались такі адміністративні райони: Вінницький (Вінницька, Хмельницька області), Ворошиловградський, Дніп­ропетровський, Запорізький, Київський (Житомирська, Київська, Кіровоградська, Черкаська, Чернігівська області, м. Київ), Львів­ський (Волинська, Львівська, Ровенська, Тернопільська області), Одеський, Донецький, Станіславський (Дрогобицька, Закарпат­ська, Станіславська і Чернівецька області), Харківський (Полтав­ська, Сумська, Харківська області) і Херсонський (Кримсь­ка, Миколаївська, Херсонська області). Пізніше, в 1960 р., було створено ще три раднаргоспи — Кримський, Полтавський і Черкаський.

Спочатку адміністративно економічні райони створювались в основному на базі існуючого адміністративно-територіального поділу. Так, в Українській РСР з 11 економічних адміністратив­них районів 5 створювалися на базі існуючих областей, а 6 — об'єднували кілька областей. У тих союзних і автономних респуб­ліках, де господарство за своїм рівнем і економічними зв'язками не потребувало диференціації управління, було створено по од­ному економічному адміністративному району.

Більшість економічних адміністративних районів являли со­бою великі виробничі й територіальні комплекси. Майже, вся промисловість республіки була підпорядкована Раді Міністрів УРСР. В Українській РСР у розпорядження раднаргоспів перейшло 2752 промислових підприємств з обсягом валової проду­кції 14 млрд крб. У межах раднаргоспів підприємства або безпо­середньо підпорядковувалися галузевим управлінням, або через трести і комбінати. Триланкова система застосовувалася у легкій, м’ясо-молочній, харчовій промисловості.

Для оперативного управління раднаргоспами з центру було створено Вищу раду народного господарства (ВРНГ). У 1960 р. бу­ло створено республіканські раднаргоспи, а в 1962 р. Раду народно­го господарства СРСР. Раднаргоспи здійснювали керівництво всіма підлеглими їм підприємствами, організаціями й установами в межах відповідного економічного району. Для цього при них було створе­но спеціальний управлінський апарат, що складався в основному з головних галузевих і функціональних управлінь. При раднаргоспах організовувались техніко-економічні ради, які діяли на правах дора­дчого органу. До їх складу входили висококваліфіковані спеціалісти різних галузей народного господарства, вчені, робітники, новатори і передовики виробництва, партійні функціонери, а також працівники профспілкових та громадських організацій.

Основним завданням раднаргоспів було забезпечити виконан­ня всіма підпорядкованими Їм підприємствами встановлених дер­жавних виробничих планів з усіх основних показників, управлін­ня складанням виробничих планів підприємств, на основі яких створювався єдиний загальний план розвитку економічного ра­йону і країни в цілому.

Територіальна система управління створила сприятливі умови для:

- організації праці й структури управління на мікрорівні;

- розвитку ефективних форм суспільного розподілу праці;

- міжгалузевої спеціалізації і кооперування в регіонах;

- створення міжгалузевих спеціалізованих виробництв з ремонту обладнання, виготовлення заготовок та інструментів для різноманітних галузей промисловості;

- комплексного розвитку економічних районів.

Протягом перших трьох років діяльності раднаргоспів у країні було укрупнено понад 2 тис. промислових підприємств і прове­дено велику роботу щодо концентрації розпорошених дрібних допоміжних, ремонтних і транспортних робіт. За цей самий час раднаргоспи Української РСР укрупнили понад 1 тис. підпри­ємств, створивши на їхній основі 400 комбінатів, великих заводів і фабрик. Це дало можливість вивільнити і перевести на інші ділянки роботи понад 5 тис. осіб адміністративно-управлінського персоналу. Особливо важку роботу проведено в цьому напрямку в лісозаготівельній промисловості. Багато раднаргоспів неодноразово укрупнялися. Так, у 1962 р, укрупнено районні раднаргоспи, і в Україні замість 14 створено 7 раднаргоспів.

У ході пошуку нових форм управління виникли й отримали широке розповсюдження об'єднання споріднених підприємств у виробничі фірми (об'єднання), що користувались правом..юридичної особи і працювали як госпрозрахункові. Перші об'єднання в Українській РСР виникли в легкій промисловості у ви­гляді фірм у 1961 р. Це львівські взуттєва фірма «Прогрес» і шкіряна фірма «Світанок», які в 1975 р. були реорганізовані у виробничі об'єднання. У 1962—1964 рр. подібні об'єднання бу­ли створені також у деревообробній, цементній, м'ясній, харчо­вій та інших галузях промисловості. Всього в той час в Україн­ській РСР діяло 104 об'єднання. У них досить вдало вирішу­валась проблема дрібних підприємств у межах територіальної системи управління.

Поряд з перевагами в територіальній системі мали місце і суттєві недоліки:

- деякі раднаргоспи під виглядом спеціалізації намагалися зві­льнитися від виробництва «невигідної продукції»;

- виявилися спроби створення замкнутого господарства всере­дині економічного району;

- місцями почали будувати нові підприємства і розвивати си­ровинну базу, виходячи з місцевих інтересів;

- міжгосподарські поставки виконувалися перш за все для «своїх» підприємств, без урахування інтересів «чужих».

Тенденція до автономії суттєво стримувала використання пе­реваг територіальної системи управління.

Однак реформа 1957 р., що замінила міністерства раднаргоспами, не могла вирішити проблеми демократизації господарсько­го життя і поліпшення справ в економіці. На відміну від раднаргос­пів 1920-х років нові раднаргоспи діяли в межах адміністративно-командної системи, і тому не могли, використати економічні ме­тоди управління. Вони були вимушені використовувати старі ко­мандно-бюрократичні методи і відносно підприємств практично залишалися тими ж міністерствами, лише функціонували вони в межах певної території, а не галузі. Нові завдання вирішувались за допомогою старого економічного механізму. По суті, ні мето­ди управління, ні сам господарський механізм тоді не змінилися. Все це свідчить про те, що в 1950-х роках при здійсненні економіч­них перетворень не було належної послідовності й цілеспрямова­ності, а головне, — не ставилось завдання здійснення радикаль­ної реформи існуючого господарського механізму.

Однак життя наполегливо вимагало зміни методів управління економікою. Адміністративно-командна система з її механізмом директивного планування й управління все більше гальмували вирішення завдань, що стояли перед країною. Необхідно було здійснити радикальну реформу господарського механізму, пе­рейти від командно-адміністративних методів управління еконо­мікою, які гальмували економічний розвиток, до економічних. Але для цього потрібно було розгортати ринкові відносини.

Принципові зміни вніс М. С. Хрущов і в систему управління аграрно-промисловим сектором. Так, нові перспективи в розвитку матеріально-технічної бази і розширенні можливостей для здійснення технічного прогресу в сільському господарстві від­крилися після рішень лютневого (І958 р.) Пленуму ЦК КПРС і сесії ВР СРСР. Березневий (1958 р.) Пленум ЦК КП України об­говорив питання про реорганізацію машинно-тракторних станцій (МТС) і прийняв постанову «Про підсумки лютневого Пленуму ЦК КПРС і завдання КПУ по дальшому розвитку колгоспного ладу і реорганізацію машинно-тракторних станцій».

Згідно з прийнятим рішенням МТС реорганізовувалися в ре­монтно-технічні станції (РТС). Трактори, комбайни та інші сільсь­когосподарські машини, що належали МТС, продавалися колгос­пам, які виявили бажання придбати цю техніку. Колгоспам, що не мали можливості одразу оплатити трактори і машини, їх нада­вали в розстрочку залежно від економічного стану господарств.

На кінець І958 р. реорганізацію МТС в Українській РСР було завершено. Колгоспи викупили у них 108, 4 тис. тракторів, 42, 7 тис. зернозбиральних комбайнів та багато іншої сільськогосподарської техніки. На постійну роботу в колгоспи з МТС перейшло по­над 300 тис. трактористів, комбайнерів, інших механізаторів.

У цілому заходи, яких було вжито в ході здійснення реформу­вання сільського господарства, стимулювали його розвиток. З се­редини 1950-х років сільське господарство вперше стало рентабе­льним. Підвищилися валові збори та врожайність зерна, зросло поголів'я худоби. Проте піднесення виявилося нестабільним. Із 1958 р. у сільськогосподарському виробництві почався спад. Як­що за 1951-1958 рр. обсяг валової продукції збільшився на 65%. то з 1959 по 1964 р. — лише на 22%. Зменшилися середньорічні темпи розвитку.

Колгоспи змушені були купувати техніку за підвищеними ці­нами. Закупівельні ціни 1958 р. були меншими порівняно з 1954—1957 рр. Це призвело до зменшення доходів колгоспників і зростання заборгованості перед державою. З 1963 р. уряд почав надавати короткострокові позики для купівлі добрив, насіння, молодняку. У 1964 р. було списано заборгованість за техніку на суму 180 млн крб. Але цих заходів було недостатньо.

Капіталовкладення в сільське господарство зростали повільно і в 1961—1965 рр. становили 16, 5% усіх інвестицій у господарст­во.Як і раніше, вони вкладалися у виробничі фонди, які за цей період зросли у колгоспах у 1, 8, а в радгоспах — у 2, 5 раза. Але фондовіддача зменшилася з 1, 47 крб. у 1958 р. до 0, 87 крб. у 1965 р. у колгоспах і, відповідно, у радгоспах — з 0, 92 до 0, 77 крб.

Освоєння цілинних земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі, ча­стково на Північному Кавказі, яке розпочалося в 1954 р., закон­сервувало екстенсивний характер сільського господарства. Плани розширення зернового виробництва за цілинною програмою зу­мовили зменшення в Україні посівних площ зернових культур з 65, 4% усіх посівів у 1950 р. до 40, 9% у 1960.

У діяльності М. С. Хрущова, що здійснив позитивні зміни в системі управління економікою, було немало і негативних мо­ментів, що особливо яскраво виявилися в його нещадній боротьбі з травопільною системою землеробства і спробою нав'язати повсюдне вирощування кукурудзи. За період з 1955 по 1964 рр. надмірно розширювалися посіви кукурудзи на зерно і фураж без урахування конкретних грунтово-кліматичних умов. У 1955 р. планувалося посіяти понад 5, 2 млн га порівняно з 2, 2 млн га у 1953 р., у 1962 р. посіви кукурудзи досягли понад 20% усієї посі­вної площі. Однак урожайність її була низькою, валовий збір не забезпечував потреб країни за умов скорочення посівів зернофу­ражних культур (ячменю, вівса).

Валове збирання технічних і кормових культур зростало пере­важно за рахунок розширення посівних площ, що, в свою чергу, скоротило площу під чистими парами. Однак виснаження цілин­них земель, посуха 1963 р., застій сільськогосподарського вироб­ництва в центральних чорноземних районах Росії та в Україні призвели до продовольчої кризи. З цього часу Радянський Союз почав закуповувати зерно за кордоном.

Не можна не відмітити і зміни, здійснені Хрущовим у галузі житлового будівництва. Будівництво житла в сталінські часи знаходилось у дуже поганому стані. Крім того, урбанізація поси­лила кризу. У 1954 р. було прийнято рішення про будівництво індустріальними методами на основі серійного виробництва, об­рано найдешевший швидкісний варіант будівництва житла, роз­рахованого на 30—40 років, з перспективою будівництва більш комфортабельних будинків в умовах розвинутої економіки.

Реалізація нової політики в житловому будівництві сприяла швидкому зростанню площі введеного в дію житла. Мільйони сімей поміняли бараки, підвали і комуналки на окремі квартири з усіма зручностями. Зменшилася гострота житлової проблеми. Проте рівень забезпеченості населення житлом був низьким. На 1 січня 1959 р. на одну людину припадало в середньому 6, 35 м² житлової площі. Протягом 1960—1980-х років житлова проблема за­гострилася, кількість уведених у дію житлових будинків і квар­тир за 1980-ті роки практично не зростала.

На рубежі 1950—1960-х рр. ситуація в економіці загалом почала різко погіршуватися. У пошуках винуватця за провали в економі­ці провина була спрямована в Сталіна. У країні різко погіршилися умови життя, хронічними стали перебої в забезпеченні багатьма видами продуктів та інше, що в основному й призвело до звіль­нення М. С. Хрущова з його посади.

Як показав історичний досвід, соціалістичній системі госпо­дарства в нашій країні найбільш відповідала галузево-терито­ріальна система управління виробництвом, яка гармонійно поєд­нує галузевий і територіальний принципи, вертикальну і горизон­тальну підпорядкованість виробничих підприємств. Відповідні пошуки в напрямі вдосконалення такої системи управління на­родним господарством тривали протягом усього періоду, що роз­глядається. Наприкінці 1950-х років посилився інтерес учених-економістів до теорії товарно-грошових відносин. Дослідники цієї проблеми поділилися на два протилежних напрями: одні з них — «товарники», відстоювали необхідність існування товарно-гро­шових відносин при соціалізмі, інші — «нетоварники», заперечували наявність, вважаючи, що планові засади повністю витіс­няють товарно-грошові відносини, які є рудиментом капіталізму.

Перехід від територіальної до галузево-територіальної систе­ми управління було здійснено під час реформи 1965 р. Реформі передувала дискусія з проблем господарського механізму, що розгорнулася на початку 1960-х років. У ході дискусії все більше стверджувалася точка зору, що товарно-грошові відносини орга­нічно притаманні соціалізму. В економічній літературі знову під­німається забута проблема плану і ринку, обґрунтовується ідея поєднання в господарському механізмі планових засад і товарно-грошових відносин. Певний внесок у розробку цих проблем зро­били такі українські економісти, як Е. Ліберман, Я. Лінійчук, І. Лукінов, Ю. Пахомов та інші. Так, харківський економіст Е. Г. Ліберман вважав, що централізоване планування повинно визначати стратегічні цілі й напрями в розвитку економіки, а узгодження народногосподарських і колективних інтересів — здійснюватися на основі госпрозрахунку.

У 1962 році в країні розгорнулася широка дискусія з проблем планування, господарського керівництва і економічного стиму­лювання. Приводом до неї була публікація в газеті «Правда» за 9 вересня статті Е. Г. Лібермана «План, прибыль, премия». В ній учений стверджував, що справа не в показниках планування, а в системі взаємовідносин підприємства з народним господарством, у способах планування, оцінки і знаходження роботи виробничих колективів. На його думку, до підприємства необхідно " доводити лише головні показники (завдання з обсягу продукції в номенк­латурі й за термінами постачання), надавши їм більше прав для господарського маневрування. Оцінювати ж роботу підприємств необхідно за кінцевим ефектом, а не за більшим числом показни­ків, що детально регламентують їх господарську діяльність.

Ці ідеї були підтримані В. С. Немчиновим який вважав, що за збереження централізованого планування необхідно створити можливість для виявлення місцевої ініціативи; що необхідний механізм, який забезпечував би узгодження планової і господар­ської діяльності в центрі з плановою і господарською діяльністю самих підприємств.

Учасники дискусії виступали за збереження і навіть зміцнення централізованого планування, але разом із тим усі вони вважали за необхідне створити сприятливі умови для широкого виявлення господарської ініціативи і самостійності підприємств.

Широке обговорення проблем планування й економічного стимулювання сприяло прийняттю практичних заходів із удосконалення господарського механізму. І в середині 1960-х рр. було здійснено нову спробу змінити систему управління, що склалася. Початок було покладено рішеннями березневого і вересневого (1965 р.) Пленумів ЦК КПРС. Здійснювана згідно з цими рішен­нями господарська реформа передбачала систему заходів з удо­сконалення планування й економічного стимулювання і була спрямована на пошук оптимального поєднання централізованого керівництва економікою й оперативно-господарської самостій­ності підприємств, зміцнення і подальший розвиток господарсь­кого розрахунку.

Згідно з рішенням вересневого (1965 р,) Пленуму ЦК КПРС і прийняття Верховною Радою СРСР «Закону про зміни системи органів державного управління» було створено 11 союзно-рес­публіканських і 9 союзних міністерств по галузях промисловості. В Українській РСР для управління промисловим виробництвом у 1965 р. створені такі союзно-республіканські міністерства: чорної металургії, вугільної промисловості, хімічної промисловості, лі­сової, целюлозно-паперової і деревообробної промисловості, промисловості будівельних матеріалів, легкої промисловості. На кінець 1965 р. у СРСР налічувалось 18 загальносоюзних і 13 союз­но-республіканських міністерств.

Держплан СРСР було перетворено в союзно-республіканський орган. Як такі, що виправдали себе під час існування в економіч­них районах, були збережені органи матеріально-технічного по­стачання за територіальним принципом з мережею спеціалізова­них складів і баз для постачання всіх підприємств і організацій регіону. Для керівництва ними утворено союзно-республікан­ський Держкомітет СРСР матеріально-технічного постачання, а в союзних республіках були створені головні управління матері­ально-технічного постачання подвійного підпорядкування — Ра­ді Міністрів республіки і союзному Держкомітету. Так, в Україн­ській РСР були створені управління матеріально-технічного по­стачання нафтовидобувної промисловості, нафтопереробної і нафтохімічної промисловості. Також створено республіканське Міністерство місцевої промисловості.

Одночасно 1 січня 1966 р. припиняли свою діяльність ВРНГ СРСР, РНГ СРСР, республіканські раднаргоспи, раднаргоспи адміністративних економічних районів та державні галузеві й вироб­ничі комітети. Внаслідок подальшої реорганізації в Україні діяло 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств: автомобільного транспорту і шосейних шляхів, будівництва, ко­мунального господарства, місцевої промисловості, освіти, охорони громадського порядку, соціального забезпечення. Союзно-рес­публіканські міністерства й управління були підпорядковані однойменним міністерствам СРСР і Раді Міністрів СРСР.

Економічну реформу 1965 р. можна по праву вважати дітищем О.М. Косигіна. Реформа охоплювала всі елементи господарського механізму: планування, організаційну структуру управління, економічне стимулювання і госпрозрахунок.

Нова система планування і економічного стимулювання передбачала таке поєднання методів господарського керівництва, за якого наголос робився на посилення економічних методів, що, природно, підвищувало вимоги до роботи Держплану як органу уряду, що відповідає за розробку основних напрямів і проблем розвитку економіки країни. Господарська реформа намічала скорочення кількості обов'язкових директивних планових завдань. Передбачалося перейти від валової і товарної до реалізованої продукції, яка відігравала б роль основного показника обсягу виробництва. Серед якісних показників, що характеризують ефек­тивність господарської діяльності підприємств, на перший план було поставлено прибуток і рентабельність. Для посилення мате­ріальної зацікавленості підприємств значна роль відводилася створенню фондів економічного стимулювання, призначених для розвитку виробництва, матеріального заохочення працівників, на соціально-культурні потреби і житлове будівництво.

Таким чином, господарська реформа 1965 р. передбачала по­силення економічних методів управління народним господарст­вом, поліпшення державного планування, підвищення господар­ської самостійності та ініціативи підприємств на основі їх матеріальної зацікавленості в результатах виробництва. Тоді ж було поставлено питання про перехід до госпрозрахунку, хоча здійс­нити його практично через ряд причин, і, перш за все, недооцінки ролі товарно-грошових відносин, не вдалося.

Питання про усунення механізму директивного планування тоді не стояло, а навпаки, мова йшла про його зміцнення. Однак у ході реформи, по суті, було поставлено питання про поєднання директивних методів установлення планових завдань з викорис­танням економічних важелів і стимулів. Особливу роль почала відігравати система економічного стимулювання, що базувалася на повнішому використанні таких важелів, як ціна, прибуток, кредит, зарплата.

Важливим питанням реформи була зміна кількості показників, що централізовано визначалися. Це означало, що в основу ре­форми було покладено стару концепцію, яка розглядала план як систему показників, тобто обовязкових для виконання підприєм­ствами планових завдань. А це, природно, не сприяло подоланню планового фетишизму. Хоча і проголошувалась необхідність по­єднання адміністративних і економічних методів, але пріоритет віддавався директивним адресним показникам. Практично це означало, що господарський механізм, закладений у економічній реформі 1965 р., зберігав риси адміністративно-командної системи управління економікою. Саме ця обставина вирішальним чином вплинула на долю реформи.

Уважалось, що восьма п'ятирічка, п'ятирічка економічних ре­форм (1966—1970 рр,), стала особливо успішною, відрізнялася прискоренням темпів розвитку і різким підвищенням ефективності виробництва. За офіційною статистикою протягом 1966— 1970 рр. випуск промислової продукції збільшився в Україні на 50%, причому 2/3 приросту начебто було одержано за рахунок підвищення продуктивності праці. Звідси й особливості восьмої п'ятирічки, і відлік періоду стагнації з початку 1970-х років.

Але зараз і економісти, й історики поділяють думку, що ре­форми 1960-х років не мали відчутного результату. Можна вважа­ти, що економічні показники за період 1966—1970 рр. навіть по­гіршилися. У цілому національний дохід збільшився на 22% проти 24% за попередні п'ять років, продуктивність праці зросла на 17% проти 19%. Це можна пояснити тим, що високі звітні ци­фри досягались завдяки прихованому (неопублікованому) підви­щенню оптових цін. У результаті реформа швидше розладнала старий господарський механізм, ніж створила новий. Головна суть «косигінської реформи» полягала в деякій лібералізації і демократизації господарчої системи.

Однак у подальшому реформа почала згортатися, нові методи планування й економічного стимулювання все менше і менше впливали на розвиток виробництва, а на деяких напрямах почався зворотний рух. Реальний вихід зі становища не проглядався. Тому можна вважати, що період стагнації розпочався задовго до 1970 р. Так, якщо середньорічні темпи приросту національного доходу України за період 1961—1965 рр. становили 7% то у 1966—1970 рр.— усього 6, 7%; валового суспільного продукту відповідно 6, 9% і 6, 7%; продукції промисловості — 8, 8% і 8, 4%. І лише темпи приросту капітальних вкладень зросли — з 5, 2% до 6, 8%.

Наприкінці 1970-х років було здійснено спробу відновити ідеї 1965 р. На відміну від господарської реформи 1960-х років, котра зачепила головним чином промисловість, нова система заходів охоплювала всі основні галузі народного господарства: промисловість, сільське господарство й АПК у цілому, будівництво, транспорт, торгівлю, громадське харчування, матеріально-технічне постачання, а також багато інших галузей народного гос­подарства. Система заходів передбачала підвищення ролі держав­ного плану як головного інструменту реалізації економічної полі­тики. Нова система заходів охоплювала всі рівні управління: об'єднання, підприємства, організації; галузеві міністерства і ві­домства; міжгалузеві органи, органи регіонального управління і загальнодержавний рівень.

Однак повернутися до ідеї реформи 1965 р. не вдалося. Життя вимагало здійснення радикальних заходів, але керівництво країни в 1970-ті роки виявилося непідготовленим до цього. Необхідність у докорінній зміні системи управління і планування багато в чому недооцінювалась, а прихильність до адміністративних методів брала гору. Було відсутнє поєднання інтересів трудових колекти­вів з кінцевими результатами, що стримувало їх ініціативу і не стимулювало до використання резервів. У цілому не було усвідом­лено всю важливість і невідкладність корінної перебудови всієї системи управління народним господарством. Намічену в кінці 1970-х років систему заходів з удосконалення господарського механізму було прийнято з великим запізненням, коли імпульси, викликані реформою 1965 р., почали загасати. Повільність у діях, половинчатість у рішеннях практично звели нанівець ідеї еконо­мічної реформи 1965 р. А це призвело до зниження темпів еко­номічного зростання в 1970-х і на початку 1980-х років.

Одна з причин такого положення полягала в тому, що теоре­тичні уявлення про форми і методи планового управління еконо­мікою залишалися на рівні 1930-х років. Перетворення 1950-х—1960-х років не мали за мету заміну адміністративно-командної системи управління, як такої, що віджила, хоча об'єктивно і були спрямовані на її послаблення. Відбулася свого роду абсолютизація централізму. Недооцінювалося положення про необхі