Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Історія української геополітичної думки
У геополітичному ракурсі Україна має глибокі історичні традиції. Драматична історія нашої країни відбиває особливості її географічного розташування і пов’язана передусім з боротьбою за незалежність, пошуками надійних союзників та способами налагодити рівноправні, дружні стосунки зі своїми сусідами. Вирішення цих геополітичних проблем знайшло відображення в українській історико-політичній думці, в численних працях українських мислителів, учених минулого і сучасності. Про роль географічного фактора писали у своїх творах М. Драгоманов, М. Грушевський, Д. Яворницький, В. Липинський, С. Рудницький, Ю. Липа, І. Лисяк-Рудницький та інші дослідники. На формування вітчизняної думки про геополітичне становище України та її гіпотетичну поведінку у визначенні зовнішньополітичних орієнтирів об’єктивно вплинули такі чинники: багатовікове розшматування етнічної території між країнами-сусідами, що не могло не позначитися на менталітеті населення різних регіонів України та науково-політичних підходах до розв’язання проблеми суверенітету; переважання думки про те, що саме Україна, на території якої виникла Київська Русь, є колискою східних слов’ян, має історичні пріоритети і першість у створенні державності; пошуки приязні сусідів, наміри співіснувати з ними у єдиному державному організмі на рівноправних умовах, чи навіть на умовах автономії або протекторату завершувалися, як правило, втратою незалежності. Сутність проблеми геополітичних орієнтирів визначив понад пів століття тому В. Старосольський: «У старі часи це набувало конкретної форми виразу: «Москва чи Варшава», як це існувало в XVII ст. Зараз це вибір – «Схід чи Захід», з Москвою як синонімом Сходу, чи з Європою як із синонімом Заходу. Яка орієнтація переможе?» Ще відвертіше з цього приводу висловився В. Липинський: «Відділитися від Польщі, але так, щоб не утопитися у російському морі, – ось проблема, остаточне рішення якої Україні не вдалося знайти протягом тисячоліть». Геополітичні підходи простежуються у працях з української історії уже з середини XIX ст. В «Історії Русів», мабуть, уперше обґрунтовано ставиться питання про те, що український народ є безпосереднім нащадком давніх русів та їхньої території, яка з давніх-давен мала свій суверенітет або, принаймні, автономію. Свій внесок у розробку геополітичних підходів та концепцій зробили члени Кирило-Мефодіївського товариства. Серед його засновників – історик та громадський діяч М. Костомаров. У складеному ним програмному документі товариства «Закон Божий. Книга буття українського народу» розроблено і обґрунтовано по суті першу наукову парадигму геополітичної стратегії стосовно здобуття національної незалежності. Йшлося, насамперед, про перебудову всього геополітичного простору Російської імперії й утворення Федерації незалежних слов’янських держав. Однією з основних особливостей вітчизняної геополітичної думки в історичному аспекті були надзвичайна строкатість зовнішньополітичних орієнтацій, різноманітність підходів у визначенні їхньої пріоритетності, що пропонувалися авторами відповідних концепцій. У цьому закладена глибока історична традиція: адже не було, мабуть, жодної країни-сусіда, географічно близького й не дуже, з яким би політичні діячі України не шукали злуки для здобуття самостійності. Визначальними у цьому відношенні були, мабуть, XVII і перша половина XVIII ст. Після провалу Гадяцької угоди (1658 р.) робляться спроби спертися на Туреччину (П. Дорошенко, Ю. Хмельницький) та Швецію (І. Мазепа, П. Орлик). Ще наприкінці XVIII ст. В. Капніст зондував ґрунт щодо налагодження стосунків із Пруссією і можливого протекторату останньої над Україною. Але повернемося до XVII ст. становище українських земель у складі Речі Посполитої не можна оцінити однозначно. З одного боку, виникли сприятливі умови щодо подальшого залучення українців до здобутків європейської культури, з іншого – зростало невдоволення, викликане остаточним позбавленням українського народу державності, принизливим становищем нерівноправної, пригніченої нації. Було зруйновано і насильницьки перекроєно весь природний геополітичний простір України. У Люблінській унії (1569 р.) була сформульована польська доктрина, згідно з якою українські землі проголошувалися такими, що раніше належали Польщі, були від неї відірвані, а тепер законно поверталися до її складу. Пригнічений польською короною український народ починає дедалі наполегливіше боротися за своє визволення. Актуалізується стихійний пошук інших геополітичних парадигм. Тиск із Заходу штовхав Україну у протилежний бік, спочатку зі східно-південною орієнтацією, коли селяни-утікачі та інші опозиційні до польського уряду елементи масово просувалися вниз по Дніпру, утворивши осередок воєнно-політичного руху і низового козацтва – Запорізьку Січ. Геополітичне бачення цих соціально-політичних процесів сформулював Д. Яворницький. У своєму творі «Історія запорозьких козаків», аналізуючи причини виникнення козацького руху, він наголошує, зокрема, на таких його передумовах: позбавлення українських селян землі і водночас наявність великих вільних територій у південно-східному регіоні, в пониззі Дніпра – так званому «Дикому полі». Отже, «земельна причина» стала дуже важливим природно-географічним чинником виникнення козацтва. Не застосовуючи геополітичної термінології, Д. Яворницький докладно аналізує воєнну географію Б. Хмельницького, формування козацтвом нового геополітичного простору України. Прослідковує, як складалася нова, вже незалежна від Польщі, власна національна геостратегія, вироблялися різні геополітичні орієнтації: промосковська, пропольська, протурецька, прошведська. Всі ці історичні перепетії значною мірою пов’язані з географічним розташуванням України серед сильних держав-сусідів, які не погоджувалися визнати її незалежність. Слід зазначити, що з геополітичної точки зору козацько-гетьманська держава добре вписувалася в європейські політичні та культурологічні процеси. Традиційному церковно-схоластичному вихованню було протиставлене викладання «семи вільних мистецтв» – граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики та астрономії. Воно було запроваджене за європейським зразком спочатку в Острозі, а потім у братських школах. В умовах визвольної боротьби українського народу XVII ст. геополітична стратегія полягала в тому, щоб утворити самостійну державу на етнічних українських землях. Формування такої держави змінювало геополітичний простір Східної Європи. На певний час козацька Україна опинилася в центрі геополітичних процесів у регіоні, якими були охоплені не тільки Польща і Росія, а й Кримське ханство, Оттоманська Порта, Швеція, Валахія та інші країни. Досягнення цієї мети ускладнювалося для України двома обставинами. По-перше, сусідні країни – Польща, Московія, Литва, Крим, Туреччина – не визнавали права українців на незалежну державу і прагнули відтяти частку території від України. По-друге, за довгі роки бездержавності, асиміляторських процесів було втрачено в народі почуття самодостатності, не сформувався високий рівень самосвідомості. Тільки після блискучих воєнних перемог 1648 р. були визначені основні принципи національної ідеї, положення про соборність української держави. Це відбувалося у процесі формування нового геополітичного простору, на тлі наростання кризи середньовічної цивілізації в Європі. Виборовши (спершу де-факто) незалежність від Речі Посполитої, Козацька держава згодом втратила свої позиції. Її геополітичне становище різко погіршилося. Однією з причин цього стало непродумане зближення з Молдовою, що призвело до формування антиукраїнської коаліції у складі Польщі, Валахії та Трансильванії. Татари спустошили своїми набігами все Правобережжя, поширилися голод та епідемії. Особливо погіршилося геополітичне становище України після невдалої Жванецької кампанії, яка перекреслила для України навіть автономію у складі Речі Посполитої. По суті, Б. Хмельницький не мав «відповідного геополітичного терену – територія його влади звідусіль мала відкриті кордони». В України не було варіанту зберегти свою незалежність без протекторату одного із сусідів. За таких умов вибір геополітичної парадигми був водночас і простим, і складним. Складним тому, що не гарантував остаточної перемоги над Польщею. Простим тому, що об’єктивна геополітична безвихідна ситуація штовхала українців в обійми Московії. Інші союзи того часу були просто неприйнятними через неодноразові зрадницькі акції кримчаків; не приваблювали вчорашні вороги і «бусурмани» – турки. Московити ж були православної релігії, з ними об’єднували спільна історія, близкість мов та культур. Після укладання Переяславської угоди та підписання «Березневих статей» у1654 р. Москва взяла українську геополітику під неослабний контроль, суттєво обмеживши її у маневрах, свободі вибору взагалі. Московська держава, по суті, привласнила тодішню напрямну української геополітики на Південь. Скривджений у своїх замірах Б. Хмельницький змушений був почати пошуки інших геополітичних варіантів, проте його дуалістична формула, так само, як аналітична стратегія І. Мазепи, а згодом – Центральної Ради, не привели до успіху. І все ж геополітичне розташування України, високий рівень розвитку в країні дали їй можливість відігравати важливу роль посередника між Заходом і Сходом у загальноєвропейському культурологічному процесі. Невипадково І. Лисяк-Рудницький назвав Україну першим «вікном у Європу для Росії». Саме через Україну приходили до Москви передові культурні впливи та ідеї. Наприкінці XVIII ст. Російська імперія остаточно ліквідувала автономію українських земель. Відбувся різкий поворот у геополітичному напрямку. М. Грушевський писав з цього приводу: «Україна XIX ст. була відірвана від Заходу... і обернена лицем на північ, ткнута носом у глухий кут великоросійської культури й життя». На початку ХХ ст. в суспільно-політичній думці визначалися такі основні геополітичні вектори: слов’янофільський, чорноморсько-балканський, центрально- і західноєвропейський, чорноморсько-балтійський, «геоцентричний», «східно-західної рівноваги». Слов’янофільська тенденція бере початок від Кирило-Мефодіївського братства, члени якого, як уже зазначалося, вважали, що Україна, Росія, Польща, Білорусія, Чехія мають утворити власну демократичну республіку й об’єднатися у федерацію зі спільним парламентом у Києві. Це гасло, як писав М. Грушевський, «підняте найкращими синами України – Т. Шевченком, М. Костомаровим, П. Кулішем, М. Гулаком, не переставало бути провідним мотивом української політичної думки». Вказаний напрям згодом розробляли І. Франко, Р. Лащенко. Повертався до нього пізніше в своїх пошуках і М. Грушевський, який, до речі, доклав зусиль до характеристики майже всіх геополітичних векторів, які, на його думку, були прийнятні для України. М. Грушевського можна вважати справжнім засновником української геополітики. Осмислюючи політику українських державців у багатотомній праці «Історія України-Русі», М. Грушевський безпосередньо і постійно пов’язує її з географічними чинниками: положенням земель, напрямами колонізації, природними ресурсами. Одним із перших українських авторів М. Грушевський, формулюючи основні вектори української геополітики, розробив струнку схему українського геополітичного процесу, розкрив його безперервність від Київської Русі до сучасності. Особливе місце у слов’яноорієнтованій концепції відводиться ставленню до Росії. Переважаючою тут є думка про необхідність віддалення від останньої. Прихильники цієї тенденції вважають, що на те є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Це, по-перше, два поділи Київської Русі: 1. на майбутню Україну і Росію (на думку Д. Донцова та Є. Маланюка, започаткував цей процес начебто Андрій Суздальський, влаштувавши погром Києва у 1169 р., а завершила – татарська навала); 2. виникнення Галицько-Волинської держави, що зумовило надалі утвердження західного і східного регіонів України Посилаються при цьому, зокрема на Нестора-літописця, який у «Повісті минулих літ» указував на різницю між племенам південно-західної та південно-східної Русі. Літописець згадував про лагідних, тихих і сором’язливих полян, які мешкали поблизу Києва і вниз по Дніпру до порогів, і протиставляв їм древлян, в’ятичів, кривичів, що жили «зверинським образом». Надалі, зазначав вже М. Грушевський, Великоросія дедалі більше асимілювалася фінськими і монголо-татарськими елементами і поринала в середньо- і північно-азіатських вимовах, у той час, як Україна (передусім в особі Галицько-Волинської держави) жила одним життям із Заходом. У концепції двох центрів перевагу віддавали то одному, то іншому. В. Липинський і В. Кучабський вважали, що доля української державності вирішується на Наддніпрянщині. С. Томашівський і С. Рудницький гадали, що суто українські землі утворила й об’єднала саме Галицько-Волинська держава, а не Київська – «варяго-руська». Таким чином, думка про те, що Галичина є «українським П’ємонтом», має традиційне підґрунтя. Зростанню русофобії у другій половині XIX - на початку XX ст. сприяли не тільки гнучкіша і ліберальніша політика щодо українства австро-угорського уряду у Галичині, а й недалекоглядна українська політика царської Росії у східній Україні. Галицьке населення активно боролося проти польського засилля і порівняно лояльно ставилося до австро-угорського впливу. Пронімецька орієнтація галицьких політиків того часу екстраполюється на настрої деяких українських політиків сучасності. Про негативні наслідки царської політики попереджали, між іншим, не тільки представники демократичного, а й ліберально-поміркованого табору. Б. Кістяківський, зокрема, зазначав із цього приводу: «Кожний новий етап у поступовому розвитку і поширенні сепаратизму і самостійництва завжди так чи інакше був зв’язаний або навіть викликаний якою-небудь попередньою репресією проти українства, на жаль, Росія, яка була загальною батьківщиною для України і Великоросії, повелася по відношенню до України як мачуха». Не дивно, що геополітична думка в Україні, а надто в діаспорі часто-густо служила ідеї психологічної і культурної несумісності українського і російського народів. М. Грушевський залучав для підтримки своїх аргументів навіть російських слов’янофілів, які, на його думку, протиставляли західноєвропейським принципам права великоруську патріархальність, вічне хитання між громадським і моральним, між максималізмом і цілковитим нігілізмом, що є повною антитезою народним прикметам українським з їх високим рівнем гідності чужого етикету і добрих манер. Близька до попередньої, слов’нофільської, орієнтації і чорноморсько-балканська орієнтація, що передбачала створення федерації чорноморських і балканських країн. Її прихильниками були С. Томашівський і С. Шелухін. Останній пропонував залучити до Чорноморсько-Адріатичної федерації українців, чехів, словенів, сербів, хорватів. Чи не найпопулярнішим був чорноморсько-балтійський вектор. До нього схилялися С. Рудницький та Ю. Липа. Неодноразово звертався до нього і М. Грушевський, який вважав, що до чорноморсько-балтійської федерації мають увійти, «принаймні діти історичної Польщі» – Україна, Білорусія, Литва, між якими не було скільки-небудь серйозних конфліктів. Одним із тих, хто приділяв багато уваги проблемам української геополітики, був письменник і політолог Ю. Липа. Наприцінці 30-х років ХХ ст. він видав працю «Призначення України», в якій всебічно обґрунтував «чорноморську доктрину». Автор наполягав на об’єднанні зусиль дослідників чорноморської проблематики різних країн з метою утворення у майбутньому «українсько-понтійської політичної партії», завданням якої мала стати реалізація ідеї Чорноморської федеративної великодержави на чолі з Україною. Згодом, у 1940 р., у Варшаві вийшло друком ще одне геополітичне дослідження Ю. Липи під недвозначною назвою «Чорноморська доктрина», в якому більш глибоко визначалися перспективи України як лідера країн басейну Чорного моря. Ю. Липа, який віддавав перевагу водному чинникові у геополітиці, був одним із небагатьох дослідників, котрі вважали, що основною віссю для України має бути не схід-захід, а південь-північ. «Річна межа, – писав він, – формує єдність території, її торгівлі, влади, звичаїв, врешті мови й релігії». Ю. Липа порівнював Чорне море та основні річки, що в нього впадають (Кубань, Дон, Дніпро, Дністер, Дунай), зі своєрідною цибулиною з буйними паростками вгорі. Протягом тисячоліть мережа річок впливала на розвиток етносу, визначала його пересування, яке завжди відбувалося уздовж лінії «південь-північ», оскільки це відповідає головній осі українських річок. Отже, балто-чорноморська орієнтація веде свій початок від вісі «північ-південь», якої дотримувалися ще київські князі, зокрема Ярослав Мудрий, намагаючись побудувати свою державу «від моря до моря». Ю. Липа вважав, що геополітичний напрям до Чорного моря був визначальним для України ще за часів Литовсько-Руської держави. Він стверджував, що не Схід і не Захід є джерелом України; «підложжям її раси, підложжям її культури й світогляду від самого початку і до останніх часів був Південь». Саме на шляху реалізації традиційної для українського народу південної, чорноморскої геополітичної тенденції відбувся справжній «вибух суспільної енергії». Весь південь-північ, на думку Ю. Липи, є віссю українських земель: «Теперішнє її утвердження за свідомою побудовою українського роду, при встановленні хати дуже важливе. Без опирання на Півночі, без виходу на Півдні немає можливості побудови цієї хати». Балто-чорноморську геополітичну доктрину розробляв і С. Рудницький. Він звертав увагу на той факт, що головне місто староруської держави, її політична столиця – Київ, розташоване на своєрідному перехресті головної української ріки Дніпра і межі Полісся із Лісостепом, приблизно на однаковій відстані як до західного, так і до східного кордону розселення українців. «Перші початки Київської держави, – писав він, – нерозривно зв'язані з Дніпром як артерією лучби»! Саме внаслідок використання цього географічно зручного та економічно вигідного маршруту ще київські князі активно суперничали на півдні за панування на Чорному морі з Візантією, а з IX ст. визначився традиційний «шлях із варяг в греки», що простягнувся від Балтики до візантійських земель. Отже, проникнення Київської Русі на південь, по вісі водних шляхів спричинило цілком закономірне явище – запозичення візантійської версії християнства. Це, на думку І. Лисяка-Рудницького, відповідало і геополітичним прагненням Візантії. Можна згадати значну культурницьку місію грецьких міст-колоній на узбережжі Чорного моря, просвітницьку діяльність Кирила та Мефодія тощо. На початку ХХ ст. розпад Австро-Угорської та Російської імперій після Першої світової війни, виникнення низки молодих держав (Фінляндії, Чехословаччини, Угорщини та України), на думку Рудницького, мало привести до формування «балтійсько-понтійської» федерації, куди, крім зазначених Фінляндії та України, могли увійти Естонія, Латвія, Литва, Білорусь. Осередком федерації випадало стати Україні як найбільшій серед згаданих держав. У 90-ті роки XX ст., після розпаду СРСР, ідеї балто-чорноморської доктрини знову відроджу ються. Важливою подією стала міжнародна конференція «Балто-Чорноморське співробітництво: до інтегрованої Європи XXI ст. без розподільчих ліній», що відбулася у 1999 р. в Ялті з ініціативи України. В її роботі взяли участь 22 держави – від Норвегії до Греції і від Німеччини до Азербайджану. Досить вагоме місце в українській політичній історіографії займає західноєвропейський вектор. Одним із перших послідовних «західників», які залишили по собі літературно-публіцистичні політичні пам'ятки, був Пилип Орлик з його славнозвісною Конституцією, серед геополітичних положень якої були проголошення України незалежною державою під протекцією шведських королів, повернення Київської митрополії під зверхність патріарха Константинополя. У Конституції зазначалося, що Україна повинна мати чітко встановлені кордони з Річчю Посполитою, Портою і Московією. Пилип Орлик постійно надсилав на всі європейські конгреси свої «Меморіали» та «Пункти», в яких звертав увагу європейських держав на нерозв'язане українське питання. Основний мотив політичних писань Орлика – прихилити європейські держави в ім'я міжнародного права допомогти Україні звільнитися від тиранії Петра І. До речі, коли останній у 1722 р. звелів передати Орликові, що він згоден дати йому амністію і повернути конфісковані маєтки, якщо той повернеться до України і визнає цареве підданство, Орлик на це відповів: він не мав ніколи жодного стосунку до царя, оскільки його прадіди були чеськими шляхтичами, батьки – політичними поляками, а сам він мав лояльність до гетьмана України І. Мазепи. Своєрідний «поміркований європеїзм» пропагував М. Драгоманов. Обґрунтовуючи необхідність зв'язків України із Західною Європою (як джерелом прогресу), він зазначав, що історичний процес у всій Росії має пройти такий самий політичний шлях, як і в країнах Західної Європи. До речі, вважаючи, що Україна стоїть ближче до Заходу, Драгоманов писав: «Реформа Петра Великого в культур ному відношенні була не що інше, як тільки запровадження адміністративним порядком у Великоросії того, що було вже раніше в Україні». М. Грушевський, застерігаючи у ряді праць, що не треба підганяти наше життя під будь-який західноєвропейський зразок, рекомендував українцям, окрім Німеччини, Швейцарії, Швеції, Франції, Англії, Італії, вчитися також у США. Яскраво виражену «західницьку» позицію займав Б. Крупницький. Він вважав, що Україна запозичила від Заходу все необхідне, включаючи греко-католицьку церкву і латинську культуру. Виходячи з цього, вчений робив висновок: Україна була історично близькою до Європи. Разом з тим ритм українського історичного процесу, на його думку, пролягає через західно-східний курс і нагадує певне замкнуте коло. З геополітичної точки зору, Україна «декілька разів у своїй історії виривалася до Заходу в своєму весь час наслідуючому цей ривок наступному русі до Сходу і Півдня». Ряд інших авторів віддають перевагу в геополітичній орієнтації окремим західним країнам. Відомим германофілом був Д. Донцов. Ще в 1917 р. він писав, що українське питання «міцно зв'язане з долею Австро-Угорщини й Німеччини, до перемоги яких ми, російські українці, і наші брати в Австро-Угорщині, прив'язуємо нашу будучність». Заслуговує на увагу геополітична концепція «рівноваги», що її проголошували ряд учених у спробах розв'язати одвічну українську дилему – Захід–Схід. Зокрема, М. Грушевський, віддаючи їй належне, закликав «не спішити замикатися в який-небудь один круг зв'язків відносин і впливів, а брати як можна ширше у сфері старих зв'язків, колишньої Російської держави і нових зв'язків з центральними державами і поза ними». Слід віддати належне зваженому підходові до проблеми у концепції рівноваги між Заходом і Сходом, яку сформулював І. Лисяк-Рудницький. «Україна, – писав дослідник, – розташована між світами грецько-візантійської й західної культур і законний член їх обох, – намагалася на протязі своєї історії поєднати ці дві традиції у живу синтезу». Східні і західні впливи, що взаємно доповнювали один одного, мали місце на всіх етапах української історії, і це стало невід'ємним елементом життя країни. При цьому тривале переважання одного з цих впливів без своєчасної компенсації іншим лише деструктивно впливало на Україну, яка за етносом і естетичними світосприйманнями належить до Сходу, а за політичною і соціальною структурою – до європейського світу. Саме в цьому й полягає синтез Сходу і Заходу для України: вона об'єднує дві традиції у своєму єстві і є легітимним членом обох культур. Наукова думка, яку умовно можна визначити як «геоцентричну», має прихильників як серед «лівого» (соціал-демократичного), так і національно-радикального й монархічно-аристократичного крила українства. І ті, й інші вважають, що зовнішній чинник – це другорядне, а головним у побудові держави, національному відродженні є опора на внутрішні сили, на український народ. Звісно, у різних авторів йдеться про різні його верстви. Так, на думку В. Винниченка, саме тому, що від Б. Хмельницького почала переважати «нещасна орієнтація на зовнішні сили (Росія – у Хмельницького, Швеція – у Мазепи, Німеччина – у Центральної Ради, Польща – у Петлюри), й спричинилася втрата української державності». «В чому може бути наша сила? – запитує В. Винниченко. – Тільки в нашому народі, в злитті з нашими внутрішніми силами... Коли вони хотітимуть самостійності Української Держави, тоді зовнішні сили повинні будуть серйозно подумати над тим, чи можна не задовольнити це хотіння». І далі він наголошував: «Відродження української нації в національній сфері йшло й ітиме в гармонії з соціальним визволенням. Це є аксіома трьохлітнього досвіду нашої революції». Якщо В. Винниченко безпосередньо пов'язував процес державотворення із соціальним питанням і робив ставку на трудові верстви, то В. Липинський, закликаючи однаковою мірою відмежуватися і від Польщі й від Росії, віддавав перевагу «аристократії», бо «українство за природою своєю є рухом верхів». «Борці», «кращі люди» – тобто ті ж самі аристократи, мають, на думку М. Міхновського та Д. Донцова, здобувати незалежність. Можливо, саме в недооцінці внутрішнього чинника та неправильних соціальних орієнтирах слід шукати пояснення того, чому українські політики з Центральної Ради, Директорії, гетьманського уряду П. Скоропадського не зуміли відстояти український суверенітет? Звернімося до зарубіжних аналітиків: «Український національний рух не викликав широкого відгуку ні в селян, ні в промислових робітників. Він залишився заняттям невеликої групи ентузіастів-інтелектуалів, яку складали головним чином викладачі найрізноманітнішого рівня, літератори і священики... Слабкість українського націоналізму примушувала його постійно поступатися тиску й, таким чином, виключала справжню свободу дій». Український націоналізм, вважає один із сучасних російських дослідників, так і не вийшов тоді за межі малоруської різночинної інтелігенції. Для більшої частини населення він став лише додатковою опорою регіоналізму. Коли відокремлення від Росії обіцяло господарські чи геополітичні перева ги, воно могло здійснюватися на ідеологічній основі українства. Але коли задля здійснення «тисячолітньої мрії доводилося поступатися економічними або соціальними інтересами, український націоналізм ставав надто хиткою цінністю для більшості населення». Варто згадати також і слова Грушевського з його праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання» (1920 р.) про те, що «гасло повної самостійності і незалежності України лежало більш у психології відпору всім тим, хто хотів накидати свою волю українському народові. Питання про конфедерацію чи федерацію – це річ будучності. Для неї треба насамперед здобути довір'я трудового народу». Отже, можемо констатувати, що історія української геополітичної думки має багату й різноманітну наукову і практичну спадщину, пошуковими вузлами якої є: 1. неодмінний зв'язок з ідеєю державотворення, пояснення відсутності державності зазіханням з боку зовнішніх сил; 2. спроби відшукати оптимальні форми міждержавного або внутрідержавного зв'язку з сусідніми народами і країнами; 3. визначення певного регіону етнічної території України як опорної бази в державотворенні і зовнішній орієнтації; 4. розробка порівняльної психологічної характеристики українського та інших слов'янських народів з метою доведення їхньої спорідненості або окремішності; 5. заклик спертися на внутрішні сили; український народ як головний чинник незалежності і стабільності щодо зовнішнього оточення; 5. урахування в геополітичній орієнтації соціального чинника, передусім настроїв і прагнень трудових верств населення; 6. надзвичайна строкатість зовнішньополітичних орієнтацій і визначення їхньої пріоритетності, що пропонувалися авторами відповідних концепцій.
|