Предмет і завдання економічної історії України

ТЕМА 8

ІСТОРИЧНІ СТУДІЇ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

План

8.1. Предмет і завдання економічної історії України.

8.2. Економічний розвиток українських земель в епоху середньовіччя

(V - ХV ст.).

8.3. Господарство України козацької доби (ХVІ - ХVІІІ ст.).

8.4. Економічний розвиток українських земель у ХІХ - на поч. ХХ ст.

8.5. Економічна політика українських революційних урядів (1917-

1919 рр.).

8.6. Економіка радянської України.

8.7. Основні проблеми економічного розвитку незалежної України.

Предмет і завдання економічної історії України

Економічна історія як самостійна наука, що вивчає господарство в історичному розвитку і різноманітності форм його вияву, існує з середини XIX ст. Починаючи з кінця ХІХ - початку ХХ ст. економічну історію починають викладати як самостійний навчальний предмет в університетах Європи. Предмет вивчення економічної історії у широкому розумінні охоплює не лише історію власне економічної діяльності (суб'єктів і об'єктів господарювання; транспортної, кредитної, комунікаційної інфраструктури тощо), але й роль держави в економічному житті, соціальні відносини в економічній сфері, розвиток самої історико-економічної науки в академічному плані й як чинник економічного поступу, а також найбільш важливих прикладних наук, розробки у галузі яких істотно вплинули на піднесення народного господарства. Розглядаючи конкретно-історичні процеси, ця дисципліна допомагає краще зрозуміти сучасні господарські проблеми, прогнозувати їхнє наукове вирішення. Економічна історія на фактичному матеріалі переконує, що технологічна сфера, господарські механізми, людський фактор і соціальні зв’язки, усі підсистеми економіки тісно пов'язані між собою, взаємодіють, доповнюють одна одну.

Сьогочасне суспільство – це підсумок усього попереднього історичного розвитку. Якби наша держава вже на початку своєї незалежності мала глибокі наукові розробки різних аспектів економічної історії, можливо, наше підприємництво, наша законотворчість в цьому напрямку, вся господарська практика останніх років виглядали б інакше. Зараз вже зрозуміло, що недостатньо займатися тільки вивченням класичної історії народного господарства в чистому вигляді. Необхідно зосередити увагу на людях, які знаходилися в центрі багатьох соціальних, економічних, політичних, культурних процесів і, значною мірою, ними керували. Водночас людина сама по собі є персоніфікацією суспільних відносин своєї епохи, що вимагає ґрунтовного аналізу всіх сфер життя минулого в їх структурній єдності. Саме тому дослідження розвитку форм господарювання потребує комплексного підходу. Сучасний фахівець повинен цілеспрямовано використовувати методики і технології, напрацьовані різними науковими напрямками. Економічне середовище має одночасно розглядатись і як поле господарської діяльності, і як соціальний простір з притаманними їм системною організацією і структурними зв’язками.

Зміст будь-якої науки виявляється у її функціях. Економічна історія виконує такі основні функції:

1) методологічну щодо конкретних, прикладних економічних наук (розробка категорійного апарату, обґрунтування об’єктивних соціально-економічних закономірностей і т.д.);

2) практично-прогнозуючу – обґрунтування шляхів еволюції економічних систем, проектування їх майбутніх параметрів;

3) світоглядну – вивчення економічної історії впливає на світогляд людини, сприяє утвердженню гуманістичних ідеалів, формує почуття патріотизму.

Актуальність вивчення історії господарства України пояснюється необхідністю висвітлення і усвідомлення закономірностей економічного розвитку українських земель в умовах незалежної України, що стала суб'єктом світової цивілізації. Донедавна історія господарства України, як і вся її історія, вивчалася як складова частина історії Росії, що не відповідає історичній справедливості. Вивчення економічної історії України допоможе більш глибоко дослідити сучасні економічні процеси, визначити варіантні та альтернативні шляхи розвитку на майбутнє, щоб вивести Україну з економічної кризи.

8.2. Економічний розвиток українських земель в епоху середньовіччя (V - ХV ст.)

Предки сучасних українців вийшли на історичну арену в сер. І тис. н. е. Сільське господарство в ті часи відрізнялося від нинішнього важливою рисою: воно значно більше залежало від дикої природи. Принаймні в ранні часи значна частина населення надавала превагу ловам, рибальству і збиральництву, чому сприяли і природні обставини. Полювали на диких коней, зубрів, турів, оленів, кабанів, ведмедів. Особливо цінувалися хутрові звірі. Полювання було найулюбленішим заняттям князів і представників знаті. З вичинених шкур вбитих звірів виготовляли одяг. У річках була незліченна кількість риби: білуги, осетрів, сомів, стругів (форелі), лящів, кленів, вугрів, линів, коропів, окунів, щук. Їх виловлювали вудками, сітями, неводами, саками і просто руками. В XIV–XV ст. рибу ловили у ставах, які спеціально гатили на невеликих річках. Рибу вміли солити та сушити. У раціоні українців були поширені гриби, ягоди, дикі плоди, горіхи. Особливо зростала роль збиральництва у неврожайні роки.

Поступово поруч із мисливством розвивалось скотарство. Наші предки самі вивели деякі породи худоби, приручаючи диких звірів. Вірогідно, що рогату худобу українці розвели, з освоєних турів: сірі українські воли виказують своєю будовою велику подібність до давніх турів. Але багато порід худоби приходило з Азії, від степовиків, для яких скотарство було основою господарювання. Про це, наприклад, оповідає близько 950 р. візантійський імператор Костянтин VII Порфірородний: «Русь намагається мати згоду з печенігами, бо у них вона купує корів, коней й овець і з того живе легше і вигідніше, бо цієї худоби нема зовсім на Русі». І пізніше з походів на половців руське військо приводило як здобич цілі стада худоби, коней, овець і навіть верблюдів.

За часів розквіту Київської Русі русини самі розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз, свиней, свійську птицю – курей, качок, гусей. За «Руською Правдою», крадіжка худоби вважалася одним із найважчих злочинів, її кількість була ознакою заможності та багатства. У господарствах князів і бояр тримали багато коней, які були потрібні на час військових походів та безперервних феодальних війн. У гірських районах Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, на високогірних луках і полонинах основою тваринництва було вівчарство.

Степи, ліси, Карпатські гори – ідеальні умови для бджільництва, яким займалися князі, бояри, прості люди. В XIV ст. в Україні з'явилися перші пасіки, які поступово поширилися в лісостепових і степових районах. Окремі села, що належали князям або великим боярам, спеціалізувалися на бджільництві, сплачували податок медом. З меду виготовляли різні напої, поширені ще з антських часів. У великій кількості заготовляли віск, з якого виробляли свічки.

У Київську добу в лісостеповій зоні було поширене орне землеробство, у лісових районах – підсічне. У XI - XIII ст. парова система з дво- і трипільною сівозміною переважала практично на всій території, співіснуючи з перелоговою та підсічною. Головними землеробськими роботами були оранка, посів, боронування, жнива, молотьба. При трипільній системі землеробства збільшувалася площа ріллі, зростала врожайність, певною мірою зберігалася структура ґрунту.

В Україні-Русі культивували жито, пшеницю, овес, просо, гречку. Жито вирощували в північних районах, а пшеницю – у південних. Зерно використовували в харчуванні, ним сплачували данини і годували худобу. Ячмінь вирощували для пивоваріння. Пшоно було одним з основних продуктів харчування населення. Овес йшов переважно на корм коням. З бобових культур вирощували: горох, квасолю, сочевицю, боби. Рівень продуктивності був досить високим. Так, середня врожайність зернових досягала сам–6, 2, тобто одна десятина (1, 09 га) давала 8 ц зерна.

Важливе місце у селянському господарстві посідало вирощування технічних культур. У селянському господарстві посіви льону і коноплі були обов'язковими, тому що слугували сировиною для виготовлення тканин на вертикальних, а пізніше і на горизонтальних верстатах. З коноплі та льону виготовляли також олію.

Поряд з зерновими і технічними вирощували городні культури. Найпоширенішими були капуста, ріпа, цибуля, часник, мак, гарбузи, дині.

З найдавніших часів в Україні було поширене садівництво. Сади насаджували монастирські та феодальні господарства, а також заможні селяни. Є згадки про сади Києво-Печерського монастиря. Галицько-волинський літопис повідомляє, що князь Данило у новій столиці Холмі «посадив гарний сад». Вирощували яблуні, груші, сливи, вишні, горіх, черешню, малину, порічки, смородину, аґрус, барбарис, виноград.

ХІ-ХІІІ ст. це період урбанізації Русі і найбільшого розквіту її міст. Літопис «Повість минулих літ» нараховує у XIII ст. майже 300 міст. У них проживали 13-15% населення. Міста на Русі, як і в усій Європі, виникли внаслідок відокремлення ремесла від землеробства, в результаті скупчення значної кількості ремісників і торгових людей-купців.

Київська Русь славилася майстрами-ремісниками та їх виробами. Існувало понад 60 видів ремесел. Важливою галуззю ремесла була металургія та обробка заліза. Мала місце спеціалізація ковальської справи. Основна продукція – сокири, серпи, коси, лопати, ножі, цвяхи, підкови, замки, ключі, гаки, обручі тощо. Виготовлення зброї та військової амуніції займало провідне місце.

Ливарна справа, центрами якої були Київ, Володимир, Чернігів та ін. міста, досягла значних успіхів, особливо після прийняття християнства. Будівництво церков, соборів, монастирів сприяло виготовленню предметів релігійного призначення, розвитку ювелірного мистецтва. Руські ремісники виробляли прикраси способом чеканки срібла і золота, волочіння дроту, виготовлення зерні, філіграні, застосовувалась техніка позолоти, оздоблення черню і т. ін.

Успішно розвивалося гончарство, широко поширене і в містах, і в селах. Вироблялася цегла – плінфа, високоякісний будівельний матеріал, з якої будувалися собори, церкви, фортеці та палаци. Високого рівня розвитку досягло склоробне виробництво, обробка дерева, з якого робили все: вози, колеса, човни, діжки, бодні, відра, корита, ложки, колиски, меблі та ін. Добре розвивалися кравецтво і шевство. Та найбільший успіх мали зодчі – будівельники, архітектори Київської Русі.

В організації ремесла визначним явищем була спеціалізація та існування корпорацій, спілок. Так, наприклад, у Києві була спілка візників, що возили дерево з київської пристані, корпорація тесль – «дереводілів» (так їх називає літопис).

Монголо-татарська навала призвела до тимчасового занепаду ремесла. В XIV-XV ст. в Україні відбувся процес зростання чисельності іноземців. У Галичині, на Західній Волині та Західному Поділлі в XIV ст. польські колоністи в деяких містах становили більшість населення. Феодали запрошували німецьких, голландських та інших ремісників, їм надавались значні привілеї. Українські міщани їх не мали. Їм забороняли займатися торгівлею, певними видами ремесел, поселятися в престижних частинах міста, на них не поширювалося магдебурзьке право. Становище погіршувалося ще й тим, що влада підтримувала католицьку церкву, яка була на боці іноземних колоністів.

У господарському житті Київської Русі важливе значення мала торгівля: внутрішня і особливо зовнішня. Внутрішня торгівля забезпечувала обмін між сільськогосподарськими і ремісничими виробниками. Велася вона переважно на міських торгах, у визначені дні тижня, у більших містах – щоденно. На торгах можна було придбати зерно, хліб, овочі, фрукти, рибу, м'ясо, молоко, сіль, а також ремісничі вироби. В цілому внутрішня торгівля розвивалася повільно.

Зовнішня торгівля була краще розвиненою. Через Київську Русь проходило кілька міжнародних торговельних шляхів, серед яких особливе місце займав шлях «із варяг у греки». Проходив він по Дніпру, його притоках, з'єднував Балтійське і Чорне моря. На цьому шляху виросли великі міста: Київ, Великий Новгород (на Дніпрових притоках: Смоленськ, Любеч, Чернігів, Вишгород) та ін. У Києві, за свідченням літописців та іноземних очевидців, було багато складів, а саме місто – важливим центром грецької (візантійської) торгівлі. До Візантії руські купці вивозили мед, віск, хутро, мечі; у меншій кількості хліб та ліс. Привозили дорогі тканини, заморську зброю, південні фрукти, прянощі, дорогоцінні ювелірні вироби, прикраси, художній посуд тощо. Через Київ, Нижній Новгород зносилися русини з країнами Сходу – Хозарським каганатом, Булгарським царством, середньоазіатськими та арабськими країнами. Про це свідчать як археологічні, так і писемні згадки. Асортимент товарів, що обмінювалися, був надзвичайно багатим. Руські купці торгували із країнами Центральної та Західної Європи: Чехією, Польщею, придунайськими країнами. Вони бували на торгах Франції, Італії і навіть Іспанії. Досить стабільними були торгові зв'язки із Німецькими князівствами.

Зовнішня торгівля Київської Русі своїми успіхами завдячувала вигідному географічному розташуванню. Участь у ній брали не лише купці, а й державні провідники. Князі й бояри збирали данину від своїх підданих і вона не тільки задовольняла їхні особисті потреби, а й була об'єктом вивозу. торгівлю.

У другій половині XIV - XV ст. розширилася внутрішня торгівля, основними формами якої були торжки, ярмарки. Торжки обслуговували місцеві ринки. Вони відбувалися один-два рази на тиждень, перетворюючись на елементи постійної торгівлі. Шляхта і купці, козаки і селяни звозили хліб, крупи, рибу, віск, мед, прядиво, худобу, шкіри, сіно, вироби сільських промислів і хатнього ремесла. Основними споживачами цих товарів були міщани. Однак і купці скуповували великі партії хліба, худоби тощо, щоб перепродати в інших містах з більшою вигодою. Крім того, купці, багаті міщани і цехові ремісники на ринкових площах влаштовували постійні крамниці, де продавали вироби ремісників – взуття, одяг, прянощі, прикраси тощо. Великим попитом користувалася зброя.

Важливим предметом торгівлі була сіль. Вона поставлялася з Галичини і Північного Причорномор'я в усі землі України і за кордон. З'явилась окрема категорія торговців сіллю, їх називали солениками, а пізніше – чумаками і коломийцями. Багатші з них в окремих містах монополізували торгівлю сіллю.

У XV ст. набули поширення ярмарки, що було першою ознакою складання внутрішнього ринку. Ярмарки організовувались один-два рази на рік і тривали кілька днів, а то й тижнів. На них з'їжджалися купці з різних земель. Значно розширюється оптова торгівля. Укладаються контракти на поставку товарів у великих розмірах.

У Київській державі існувала досить розвинена грошова система. Головну роль у розрахунках та обміні відігравала срібна гривня. Походження терміну виводять від «гриви» – шиї, отже у первісному вигляді гривня – це намисто із срібла, чи обруч. Спочатку обруч міг бути мірою ваги, а згодом став грошовою одиницею. Монетні гривні мали вигляд шестикутних злитків срібла (київські гривні), крім них існували ще гривні новгородські та чернігівські.

Як менші одиниці розрахунків, відомі ногати, куни, різани і вівериці. Деякі кодекси Руської Правди свідчать, що гривня мала 20 ногат чи 50 різан. Гривня дорівнювала десь 20-30 кунам. Рубель, відомий також з княжих часів, був половиною гривні. Вівериця була найменшою одиницею розрахунків, а отже найдрібнішою монетою. Одну віверицю коштувала воскова свічка.

Серед археологічних знахідок зустрічаються менші від гривні золоті та срібні карбовані руські монети. Золотих, на думку вчених, було небагато, зате срібні широко використовувалися в купецьких операціях Існували між ними значні відмінності і тому їх важко класифікувати.

Розвиток торгівлі в XIV - XV ст. сприяв упорядкуванню грошової системи. З 50-х років XIV ст. до другого десятиріччя XV ст. у Львові випускалися місцеві монети – великі срібні руські півгроші з гербом Галицької Русі – левом та мідні денарії. В 60-90-х роках XIV ст. карбував монети у Києві князь Володимир Ольгердович.

Проте український ринок у XIV - XV ст. обслуговували не лише вітчизняні монети. Вони посідали скромне місце на українському грошовому ринку. Панівне становище в грошовому обігу в українських землях посідав празький гріш. Ці великі та повновагові монети, виготовлені з високопробного срібла, витіснили з ринків Східної Європи інші монети. Досить поширеними були польська гривня, що дорівнювала 48 грошам, а також лічильна одиниця – копа, на яку йшло 60 грошей. Значне місце на українських ринках посіли польський півгрош (срібна монета вартістю 1/2 гроша) і литовський динарій. Багато було в обігу золотоординських дирхемів.

8.3. Господарство України козацької доби (ХVІ – ХVІІІ ст.)

Господарство України у Новий час на відміну від країн Західної Європи розвивалося в умовах недержавності. Протягом XVI – першої половини XVII ст. на українських землях відбулися істотні зміни в аграрних відносинах. Розширення внутрішнього та зовнішнього ринків призвело до формування й утвердження фільварково-панщинної системи господарства. Зросло магнатсько-шляхетське землеволодіння. Завершилося юридичне закріпачення селян, які підпали в поземельну, особисту і судово-адміністративну залежність від феодалів. Найінтенсивніше ці процеси відбувалися в Галичині, Волині, Поділлі, північно-західних районах Київщини. В Наддніпрянській і Задніпрянській Україні, де вирувала народна колонізація, селяни були вільними, жили в слободах, залежність їх від феодала виявлялася у сплаті йому натуральної і грошової ренти. На цих землях формувалося козацьке землеволодіння як зародок землеволодіння фермерського типу. Наступ феодалів на права селян, прагнення покріпачити все населення України зумовили зростання чисельності козацтва і посилення національно-визвольної боротьби українського народу, найвищою точкою якої стала Визвольна війна середини XVII ст.

Внаслідок селянських повстань і воєнних успіхів Війська Запорозького магнати і значна частина шляхти були змушені залишити Наддніпрянщину. Разом з ними відступав також і державний апарат шляхетської Польщі. У 1652 р. Правобережжя та Лівобережжя остаточно були очищені від польських панів. Феодальне землеволодіння зберігалося за православними монастирями та дрібною шляхтою. Таким чином, було ліквідоване велике і середнє землеволодіння на території, підлеглій Війську Запорозькому. Величезні земельні простори. маєтності магнатів Потоцьких, Вишневецьких та ін. переходять у користування нових власників: козацької старшини, козаків, селян, міщан. На зміну великому феодальному землеволодінню приходить дрібне, вільне землеволодіння фермерського типу, яке домінувало у козацько-гетьманський періоді. Характерною стала займанщина з боку козаків і селян, покинутих польськими землевласниками земель. Середня селянська власність зросла, значно перевищивши передвоєнну норму (четвертина лану). Найбільше зросли господарства заможних козаків та селян, які володіли господарським реманентом, худобою тощо. Насамперед такі можливості мала сільська старшина (отаман, осавул, писар, хорунжий, війт, сотник). Селяни ділилися на «пашенних», які обробляли землю власною робочою худобою, і «бобилів», що не мали робочої худоби.

Козацька старшина перед 1648 р. володіла в основному хуторами, невеликою кількістю орної землі та сіножатями, лісами, ставами та іншими угіддями. Ці землі заможні козаки здобували займанщиною неосвоєних ґрунтів або купівлею, збільшували їх, розорюючи «дикі поля», вирубуючи ліси і засновуючи нові хутори. Національно-визвольна війна створила вигідні умови для ведення великого господарства. Займаючи вищі військово-адміністративні посади, козацька старшина розпоряджалася величезним майном, яке залишила польська шляхта і магнати. Старшинське землеволодіння зростало шляхом купівлі землі, гетьманських надань і царських привілеїв. Гетьманські надання земель були не вельми щедрими. Саме тому, на думку деяких істориків, козацька старшина зверталася за землею до царя, минаючи гетьмана, що згодом принесло негативні для України наслідки. Старшинські володіння охоплювали найбільше Чернігівщину і Київщину.

У другій половині XVII і особливо у XVIII ст. зростало старшинське землеволодіння. Цьому сприяла політика гетьманського уряду і російських царів. Старшинське землеволодіння поділялося на спадкове і рангове. Останнє надавалося за службу гетьманові чи цареві згідно з рангом.

Великими землевласниками були миргородські, чернігівські, ніжинські полковники, посади яких ставали спадковими. Чималі маєтності були у родин Кочубеїв, Золотаренків, Маркевичів та ін. Згодом відмінність між спадковим і тимчасовим землеволодінням зникла. Гетьмани України (І. Мазепа, І. Скоропадський, К. Розумовський) також володіли величезними земельними площами і маєтками.

Із занепадом автономії в Україні збільшується російська дворянська земельна власність. Вже у другій половині XVII ст. на Слобожанщині поселяються російські дворяни, духовенство та ін. Після Полтавської катастрофи маєтності російських вельмож в Україні збільшуються. Великі земельні наділи отримали члени Малоросійської колегії та «Правління гетьманського уряду». Після ліквідації Гетьманату значні рангові володіння перейшли до рук російських можновладців. Після зруйнування Запорозької Січі їхні землі були передані російським дворянам. Ще раніше почалася, а після ліквідації Запорозької Січі посилилася колонізація півдня України іноземцями: греками, татарами, сербами, болгарами. Найбільшим був наплив німецьких колоністів.

Важливу роль у господарському житті України XVI - XVIII ст. відігравали міста, які були центрами товарного виробництва й обміну. Виробничу основу більшості міст складало ремесло – дрібне ручне виробництво промислових товарів. Міський ремісник мав свої знаряддя праці, самостійно вів власне господарство, що базувалося на особистій праці з метою не одержання прибутків, а добуванням засобів для існування. Міське ремесло, на відміну від сільського, мало професійний характер. До провідних галузей ремісничого виробництва в Україні належали ковальське, шевське, кравецьке, а також деревообробні та харчові ремесла. В середині цих галузей поглиблювалася спеціалізація ремісників за вужчими спеціальностями. Так, у харчовій галузі були: різники, м'ясники, сальники, ковбасники; мельники, мірошники, крупники, гречаники; олійники, маслянники; пекарі, перепічники; хлібники, калачники, пирожники, сластьоники; пивовари, солодовники, винники, бражники, медівники та ін. На думку дослідників, у містах України першої половини XVI ст. існувало майже 120 ремісничих спеціальностей.

Для міського ремесла України тривалий час була характерна цехова організація – об'єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки – цехи. Поява цехів в Україні пов'язана із поширенням тут магдебурзького права. Певна річ, мало місце і запозичення елементів цехової організації в Західній Європі. Наявність цехів в українських містах вперши документально засвідчено у кінці XIV ст. Саме у цей час було даровано цехові права ремісничим об'єднанням Львова та Перемишля. Перша половина XVI ст. ознаменувалася створенням цехових організацій в більшості великих міст України. У першій половині XVII ст. кількість цехів у Львові досягла вже 30, вони об'єднували більше 500 майстрів 133 спеціальностей. У тих містах, де ремесло було менше розвинутим, існували цехи споріднених і навіть неспоріднених спеціальностей. Іноді, коли місто було невеликим, тут існував всього один цех, що об'єднував усіх ремісників. Крім цехового, в українських містах існувало й позацехове ремесло.

Початок мануфактурного періоду промисловості в Україні датується по-різному. Початкові форми мануфактури, на думку більшості істориків, виникли ще в першій половині XVI ст. Основою появи мануфактур були селянські та міські промисли і ремесла. Саме сільські та міські промисли, де не було цехових обмежень, виявилися найпридатнішими для технічних нововведень, нових форм організації виробництва і праці. Технічною передумовою для створення мануфактур було широке використання водяного колеса, що забезпечувало перехід від дрібного ручного виробництва до великого механізованого. Водяні млини механізували виробничі процеси не лише у борошномельній галузі промисловості, а й використовувались у текстильній, деревообробній, металообробній та інших галузях. Найкраще розвивалися борошномельні мануфактури, яким служили не лише водяні, а й вітряні млини. У 1640 р., в маєтках Яреми Вишневецького було 476 млинів. У Гетьманській державі на будівництво та використання млинів видавалися спеціальні універсали, а їхніми власниками чи орендарями були шляхта. старшина, козаки та селяни.

Успішно розвивалося ґуральництво, броварництво та медоваріння, які мали добру сировинну базу в Україні і приносили великі прибутки своїм власникам. Ґуральні та пивоварні були в кожному фільварку, маєтку, в кожному селі України.

Розвивалося металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого була рудня. Рудні складалися з млина, димарні, де з руди плавилося залізо, і кузні. В кінці XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури, на яких спочатку виплавляли чавун, а потім сталь.

У першій половині XVI ст. в Україні почали виробляти папір. Найбільше папірень було у Східній Галичині, основним центром українського паперового виробництва вона залишалася впродовж ХVП-ХVШ ст. Папірні були в основному власністю поміщиків, монастирів і козацької старшини. У XVI ст. здобутки у паперовій промисловості України дозволили відкрити добу книгодрукування, яке також здійснювалося у друкарнях мануфактурного типу.

У Слобідській та Лівобережній Україні успішно розвивалося селітряне виробництво, зосереджене в басейнах рік Псла, Ворскли, Орелі, нижнього Дніпра та Бугу, в районі Чугуєва та Путивля. Ще до Хмельниччини в Україні існувало 20 селітроварень, які були монополією держави. Наприкінці XVIII ст. лише на Слобожанщині було 500 селітряних мануфактур.

В Україні у ХVІ-ХVІІІ ст. існувало багато інших видів мануфактур. Серед них успішно розвивалися гути (виробництво скла), буди (виробництво поташу), солеварні, пороховні. До мануфактур належали підприємства з виробництва гармат і дзвонів, карбування монет, текстильні, суднобудівні та інші підприємства.

Мануфактури являли собою відносно великі підприємства, на яких частково застосовувалася механізована праця, хоча ручна праця все ж домінувала. На мануфактурах існував поділ праці, використовувалася наймана праця. Мануфактурне виробництво було в основному товарним і ринковим. З виникненням мануфактур укрупнювалося виробництво.

У другій половині XVIII ст. в Україні було майже 40 централізованих мануфактур, які виникли в текстильній галузі і які можна вважати зародками великого капіталістичного виробництва, їх виникнення було тісно пов'язане з військово-господарськими потребами держави. Подібні мануфактури з'явилися в інших галузях промисловості. В цілому, XVIII ст. – період розквіту мануфактурного виробництва в Україні.

Ярмарки (дослівно – щорічний ринок) – регулярний торг широкого значення; базар, регулярно, періодично організовуваний в традиційно визначеному місці; сезонне розпродування товару одного чи кількох видів. Ярмарки – це основні центри формування національного ринку, основна ознака складання внутрішнього ринку. Торги і базари з'єднували в основному виробників і споживачів міста і села. Ярмарки, на відміну від них, зв'язували між собою різні регіони України.

Павло Алепський, мандрівник, який побував в Україні у 1654-1656 рр., писав: «У козацькій країні ярмарки відбуваються безперервно, від початку до кінця року, кожного свята, кожної пори року буває ярмарок в тому чи іншому місті». За його словами, найбільший ярмарок був у Печорському монастирі. Поступово склалася певна періодичність ярмарків, вони проходили у різних містах впродовж року. На ярмарках не тільки торгували, а й укладали угоди на виробництво окремих товарів. Ярмарки спочатку були універсальними, згодом посилювалася їх спеціалізація. Так, відомо, що на ярмарках Тернополя і Бродів торгували кіньми, у Станіславі та Чернівцях — полотном і худобою.

Ярмаркова торгівля, часті переїзди купців з одного міста в інше, – пожвавлювали товарообіг між різними регіонами України, торговельні шляхи з'єднували найвіддаленіші території. Внутрішній ринок України поступово набував загальнонаціонального характеру. Так, вигідне господарсько-географічне розташування Харкова перетворило його на один з найвизначніших економічних центрів Російської імперії. Поблизу міста з давніх пір сходилися Московський, Одесько-Київський і Кавказький тракти, а також декілька другорядних поштових доріг: Старомосковська, Лебедянська, Сумська, Старобільська і т.д. Тут пролягали і транспортні шляхи, відомі ще в XV–XVI ст.: Муравський з Криму, Сагайдачний з Лівобережжя, Банаїв, Валуйський та ін. Завдяки цьому, у XVIII ст. це місто стало головним перевалочним пунктом в товарообігу між північними і південними областями Європейської Росії, у т. ч. промисловими великоросійськими і хліборобськими новоросійськими губерніями.