Сучасні проблеми, які виникають на стадії апеляційного розгляду судових рішень по цивільних справах.

Право звернення до судів вищих інстанцій з апеляційними та/або касаційними скаргами є важливою складовою судочинства в Україні. Згідно зі ст. 129 Конституції України (далі — Конституція), однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Як зазначає А. Осетинський [1, 27], саме європейський вектор зумовив запровадження у Конституції України нових порядків перегляду судових рішень — апеляційного та касаційного. У цьому кроці отримав втілення процес гармонізації та адаптації національного законодавства до законодавства європейського співтовариства. Отже, проблеми апеляційного та касаційного оскарження судових рішень є актуальними.

Зокрема, проблема апеляційного оскарження судового рішення в цивільному процесі нещодавно розглядалася Конституційним Судом України (далі — КСУ), що підкреслює актуальність цієї проблеми. У Рішенні від 27 січня 2010 р. № 3-рп/2010 КСУ дійшов висновку, що право на апеляційне оскарження судових рішень у контексті положень частин 1, 2 ст. 55, п. 8 ч. З ст. 129 Конституції є складовою права кожного на звернення до суду. Розглядаючи положення п. 8 ч. З ст. 129 Конституції, КСУ дійшов висновку, що апеляційне оскарження судового рішення можливе у всіх випадках, крім тих, коли закон містить заборону на таке оскарження (виділено мною. — М. Б.). Зазначений підхід ставить проблему докорінного перегляду всіх процесуальних кодексів України в частині прав на оскарження судових рішень.

Згідно зі ст. 8 Конституції звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується. Отже, якщо, як встановив КСУ, право на апеляційне оскарження судових рішень... є складовою права кожного на звернення до суду, конституційний принцип права оскарження «...крім випадків, встановлених законом» надає конституційне право звернутися до відповідного суду з апеляційною та/або касаційною скаргою завжди (крім випадків, встановлених законом), а не тоді, коли це дозволено законом. Цей принцип відповідає відомому правилу, що застосовується до осіб приватного права: «Дозволено все, що не забороняється законом» [Рішення КСУ від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес)]. Разом із тим у Законі України «Про судоустрій України» цей принцип вирішений по-іншому. Згідно зі ст. 12 цього Закону учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення. Тобто у цьому випадку право на апеляційне та касаційне оскарження ставиться в залежність від законодавчого дозволу. Саме за таким принципом побудовані й процесуальні кодекси. Так, згідно зі статтями 106, 11113 ГПК України (далі — ГПК) ухвали місцевого або апеляційного господарського суду можуть бути оскаржені в апеляційному (відповідно — касаційному) порядку у випадках, передбачених цим Кодексом та Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Автор [2] погоджується, що такий підхід суперечить п. 8 ч. З ст. 129 Конституції, але віддає пріоритет нормам Закону України «Про судоустрій України» та ГПК. Зазначена суперечність значно ускладнює використання прав на апеляційне та/або касаційне оскарження, на що вказувалося у праці [3]. Таким чином, метою цього дослідження є аналіз можливості апеляційного та касаційного оскарження рішення суду у випадках, коле це прямо не передбачене процесуальним законом, але суттєво впливає на права та обов.язки учасника судового процесу.

На принцип верховенства Конституції в контексті умов апеляційного та/або касаційного оскарження КСУ звертав увагу неодноразово. Так, в Рішенні КСУ від 11 грудня 2007 р. № 11-рп/2007 щодо офіційного тлумачення положень п. 8 ч. З ст. 129 Конституції, ч. 2 ст. 383 КПК України (далі — КПК) КСУ зазначив [4], що положення п. 8 ч. З ст. 129 Конституції, що закріплює одну з основних засад судочинства — забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, необхідно розуміти як таке, що надає право перевіряти в касаційному порядку рішення місцевих та апеляційних судів щодо постанов про відмову в порушенні кримінальної справи, за винятком випадків, визначених законом. Аналіз статей Кодексу свідчить про те, що законодавець прямо не передбачив у них норм, які встановлюють випадки, коли заборонено перевірку в касаційному порядку постанов місцевих судів, якими залишено без задоволення скарги на постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, та аналогічних за суттю ухвал апеляційного суду, винесених щодо цих постанов. У Кодексі також не визначено переліку постанов (ухвал), які перешкоджають подальшому провадженню у справі. Таким чином, і в Рішенні від 11 грудня 2007 р. № И-рп/2007 КСУ фактично дійшов висновку, що коли відсутня пряма заборона на оскарження, відповідні судові рішення можуть підлягати оскарженню.

Необхідно також звернути увагу, що відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІУ), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі — Конвенція) та практика Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) вважаються складовою частиною вітчизняного законодавства. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 17 цього Закону суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. Тому позиція ЄСПЛ щодо можливості апеляційного та/або касаційного оскарження судових рішень є важливою.

У рішеннях по відомих справах ЄСПЛ вважає доступ до апеляційного та/або касаційного оскарження судових рішень важливою складовою забезпечення прав, гарантованих статтями 6 та 13 Конвенції. Згідно зі ст. 6 Конвенції кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов.язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно зі ст. 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правого захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи. Отже, відмова у доступу до оскарження означає відмову в доступі до правосуддя.

До таких висновків ЄСПЛ доходив у справах «Совтрансавто-Холдинг проти України» [3], «Вермелен проти Бельгії» (Vermelen v. Belgium), «Лобо Мачадо проти Португалії» (Lobo Machado v. Portugal), «Кремзов проти Австрії» (Kremzov v. Austria), «Фокін проти Росії», «Літвінова проти Росії». Так, у рішеннях, ухвалених 20

лютого 1996 р. у справі «Вермелен проти Бельгії» та у справі «Лобо Мачадо проти Португалії», Суд постановив, що мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки слухання в Касаційному суді порушили права Заявника щодо слухань протилежної сторони [5]. У справах «Кремзов проти Австрії» (1993), «Фокін проти Росії» (2008), «Літвінова проти Росії» (2008) Суд встановив порушення ст. 6 Конвенції у зв.язку з незабезпеченням Заявнику належної можливості на участь відповідно в апеляційному та касаційному провадженні.

Слід зазначити, що в українській судовій практиці пріоритет п. 8 ч. З ст. 129 Конституції як норми прямої дії у контексті можливості апеляційного та/або касаційного оскарження судових рішень визнається, щоправда непослідовно, і тоді, коли така можливість прямо не передбачена процесуальним законом. Особливо це стосується справ про банкрутство. Дійсно, Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» прямо передбачає можливість оскарження досить вузького кола важливих судових рішень, які виносяться у справах про банкрутство. Зокрема, якщо можливість оскарження ухвали про проведення санації та призначення керуючого санацією може бути оскаржена у встановленому порядку (ч. З ст. 17 Закону), то оскарження ухвал про затвердження реєстру кредиторів (ст. 15 Закону) та постанов про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури (ст. 22 Закону) прямо не передбачене. З цього приводу в п. 2.6 Рекомендацій Президії Вищого господарського суду України (далі — ВГСУ) «Про деякі питання практики застосування Закону України " Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"» від 4 червня 2004 р. № 04-5/1193 зазначається, що при вирішенні питання щодо можливості оскарження ухвал, що виносяться при розгляді справ про банкрутство, апеляційним господарським судам слід враховувати, що відповідно до ст. 129 Конституції однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Під час провадження у справі про банкрутство господарським судом виносяться не тільки ухвали, які спрямовані на забезпечення судового процесу (наприклад, про призначення судового засідання, відкладення розгляду справи, витребування необхідних документів від сторін та учасників провадження тощо), а й ухвали, які визначають майнові права та обов.язки сторін, інших учасників провадження у справі про банкрутство (ухвали про

визнання чи відхилення кредиторських вимог, затвердження змін до плану санації, відмова у призначенні розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора, відсторонення керівника тощо). Сама лише відсутність у Законі та ГПК прямих вказівок на можливість оскарження ухвал, які суттєво впливають на права та обов.язки учасників провадження та введення тих чи інших процедур банкрутства, не може бути підставою для повернення чи відмови у прийнятті апеляційних та касаційних скарг, які оформлені відповідно до вимог господарського процесуального законодавства, у разі відсутності прямої заборони в Законі на їх оскарження. Тобто у цьому випадку ВГСУ застосував ст. 129 Конституції як норму прямої дії.