Мета АСЕАН

Структура АСЕАН

Найвищим органом АСЕАН є саміт лідерів (глав держав та урядів) краï н-учасниць, який відбувається щорічно починаючи з 2000 року. Саміт триває 3 дні і супроводжується зустрічами з регіональними партнерами.

Повсякденне керування роботою організації виконує постійний комітет у складі міністра зовнішніх справ поточної краï ни-голови та послів інших краï н-учасниць. Постійний секретаріат розташований в Джакарті. Секретаріат очолює Генеральний секретар.

У листопаді 2008 року цю посаду посідав колишній міністр зовнішніх справ Тайланду Сурін Пітсуван.

Робота Асоціації відбувається в 29 комітетах та 122 робочих групах. Щорічно в АСЕАН відбувається понад 300 заходів та зустрічей.

Головування

Головування в організації здійснюється в порядку встановленої черговості з терміном один рік відповідно до алфавітного розташування країн англійською мовою. 2011 головувала Індонезія, 2012 — Камбоджа, 2013 — Бруней. На НМЗС головує міністр закордонних справ тієї країни, яка очолювала організацію в попередньому році.

Краï ни-учасниці

Безпосередньо до організації належать Філіппіни, Малайзія, Індонезія, Сінгапур та Таï ланд. 7 січня 1984 року до них приєднався Бруней-Даруссалам, 28 липня 1995 року — В'єтнам, 23 липня 1997 року — Лаос та М'янма. 30 квітня 1999 року — Камбоджа. Папуа-Нова Гвінея має статус краï ни-спостерігача. У 2002 році Східний Тимор подав заяву про бажання набути такого ж статусу.

Мета АСЕАН

Метою асоціації було оголошено прискорення економічного розвитку та соціального прогресу в краï нах-учасницях, захист миру та стабільності в регіоні, а також надання краï нам-учасницям змоги мирного розв'язання спірних питань.

4. Атлантизм як підґрунтя американської геополітичної думки. Сучасні вектори зовнішньої політики США.

Теория атлантизма зародилась в конце Второй мировой войны. Её основоположником считается английский географ и геополитик Хэлфорд Маккиндер.

У.Ліппман, " Цілі США у війні" (1944), основні положення планів атлантизму щодо післявоєн. устрою світу:

1) доктрина явного наперед визначення та америкоцентризм – вираження впевненості в національній перевазі американців, унікальності їх нації та універсальності її історичного досвіду;

2) прагнення до встановлення відповідної системи безпеки та свободи від внутр.бар'єрів світового порядку;

3) визначення інтересів безпеки США у виключно геопол.категоріях та готовність застосувати військ.силу;

4) схильність вважати гегемонію США віссю та основою світобудови, елементом, що впорядковує Всесвіт, не дозволяючи йому загинути;

5) тенденція до глобалізації доктрини Монро.

Атлантична спільнота утворює єдину оборонну систему, цитадель якої США. Після розгрому Німеччини та Японії слід перетворити спільноту на воєнно-політичний союз з єдиним командуванням, стратегічним плануванням, уніфікованим озброєнням та істотним обмеженням суверенітету країн, які входять до її складу.

5. Варшавський договір: створення, цілі і завдання, його ліквідація.

Варша́ вский догово́ р (Договор о дружбе, сотрудничестве и взаимной помощи) от 14 мая 1955 года — документ, оформивший создание военного союза европейских социалистических государств при ведущей роли Советского Союза — Организации Варшавского договора (ОВД) и закрепивший двуполярность мира на 36 лет. Заключение договора явилось ответной мерой на присоединение ФРГ к НАТО.

Договор подписан Албанией, Болгарией, Венгрией, ГДР, Польшей, Румынией, СССР и Чехословакией 14 мая 1955 года на Варшавском совещании европейских государств по обеспечению мира и безопасности в Европе.

Договор вступил в силу 5 июня 1955 года. 26 апреля 1985 года, ввиду истечения срока действия, был продлён на 20 лет.

В связи с преобразованиями в СССР и других странах Центральной и Восточной Европы 25 февраля 1991 года государства-участники ОВД упразднили её военные структуры, а 1 июля 1991 года в Праге подписали Протокол о полном прекращении действия Договора. Численность Вооруженных Сил Организации Варшавского Договора на 1985 год составило 7 562 987 солдат. Организация Варшавского Договора была самым мощным блоком из существовавших в те времена в мире.

6. Визначення поняття " дипломатія". Роль дипломатії на початку ХХІ ст. у вирішенні глобальних проблем сучасності.????? (вопрос звучал точно также-а ответ вот такой…хотя это сайт КИМО)

Класичне визначення дипломатії міститься в Оксфорд­ському словнику англійської мови: «Дипломатія — це здій­снення міжнародних відносин шляхом переговорів; сукупність засобів, що їх використовують посли й посланники з метою забезпечення переговорного процесу; праця або мистецтво ди­пломата». Англійський дипломат Е. Сатоу уточнює: дипло­матія — це «застосування розуму і такту з метою розвитку офіційних відносин між урядами незалежних держав».

Таким чином, дипломатія безпосередньо належить до сфери зовнішньої політики і по своїй суті є одним із головних і найбільш ефективних засобів ЇЇ здійснення. Дипломатія — це діяльність щодо ведення переговорів, підписання між­народних угод, вивчення основних тенденцій та перспектив розвитку як регіональних, так і глобальних міжнародних відносин…

Третій етап охоплює другу половину XX ст. Даний період разюче відрізняється від усіх попередніх цивілізаційних спіралей розвитку людства. Ця нова якість базується на принципово нових технологіях і нормах економічного та соціально-політичного розвитку суспільства, нових інфор­маційних системах, гігантських змінах (на жаль, негативних) У природному навколишньому середовищі. До того ж якісно нові політичні трансформації відбулися наприкінці 80-х — початку 90-х років, коли світова теорія і практика тота­літаризму зазнали історичної поразки і перед людством надзвичайно гостро постало питання —як жити далі в цих нових умовах, щоб утримати рівновагу, не скотитись у провалля загального хаосу?

Зазначимо, що саме на цьому етапі остаточно формується міжнародно-правовий кодекс дипломатії, «правила гри» ста­ють універсальними і чітко визначеними. З прийняттям Ста­туту ООН у 1945 р.. Конвенції про привілеї та імунітети ООН у 1946 р.. Віденської конвенції про дипломатичні зносини в 1961 р., Віденської конвенції про консульські зносини в 1963 р.. Конвенції про спеціальні місії 1969 р., Конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру в 1975 р. та цілої низки інших міжнародно-правових актів світова дипломатія отримала цивілізаційний інструментарій для ведення своїх справ у нових історичних умовах.

З огляду на ці обставини професія дипломата в наш час набула ще більшої ваги. Дипломатія стала надзвичайно зна­чущою, впливовою, відповідальною як за двосторонні, так і глобальні міждержавні стосунки. Класичний образ диплома­та, виведений Бомарше, який вклав в уста Фігаро такий наказ дипломату: «Прикидатися, начебто не знаєш того, про що насправді знаєш, і ніби знаєш те, чого не знаєш, вслухову­ватися в те, чого не розумієш, і не чути того, що розумієш, робити великий секрет із того, що не є таємницею, і усаміт­нитися з пером напоготові, щоб зробити глибокодумний вигляд у той час, як у голові нічого немає, удавати з себе важливу персону, насаждати шпигунів та утримувати зрад­ників, відклеювати печатки та перехоплювати листи і нама­гатися виправдати ницість засобів величчю мети», — не є вже актуальним, хоча деякі «риси» в цій характеристиці професії дипломата, звичайно, якщо сприймати їх з певною долею іронії, залишаються незмінними і в наш час. Безперечно, заувага видатного дипломата XIX ст. Талейрана про те, що мова дана дипломату, аби не виплескувати, а приховувати свою думку, є справедливою і нині. Можна також згадати вислів відомого французького дипломата Альберта Муссе, який у 1926 р. писав: «Здібним є той дипломат, хто з цікавістю слухає малозначні речі й виглядає байдужим, коли йдеться про речі для нього важливі». Все це правильно. Але перетя­гувати ковдру на себе жодна дипломатія світу сьогодні до­зволити собі просто не може. Людство як ніколи щільно сидить в одному човні. І класична перемога, на зразок ХІІІ—ХІХ — початку XX ст., однієї країни над іншою може стати початком кінця благополуччя не тільки її власного, а й загальнолюдського. Адже не зможуть вважати себе щасли­вими економічно благополучні Західна Європа та Північна Америка, коли Південь планети залишатиметься зоною го­лоду, неписьменності, зростаючого тероризму, СНІДу, нар­котиків.

Отже, роль дипломатії, а відтак й дипломата, з огляду на об'єктивні обставини, в наш час незмірно зросла. Саме він — Дипломат — у складних умовах сьогодення покликаний знаходити ефективні формули компромісу, розблоковувати конфлікти, попереджати негативний розвиток подій, давати урядам і президентам бездоганно зважені пропозиції та слуш­ні поради. Це надзвичайно цікава і відповідальна професія.

7. Виникнення й основні історичні типи дипломатії.(извините, но тут как раз все этапы развития, и потому много..)

Из истории таких древних государств, как Китай, Ва­вилон, Египет, известно, что дипломатическая деятель­ность имела довольно сложную и вполне определенную форму; не только посылались представители государства для переговоров, но и заключались соответствующие до­говоры, соглашения, имевшие ту же силу дипломатичес­ких документов, какую они имеют и сейчас. Характер и формы дипломатии были тесно связаны с характером и формами государств данной эпохи. В теократических го­сударствах Востока дипломатические сношения велись от лица царей и руководились ими.

В рабовладельческих демократиях Древней Греции послы, посылавшиеся со специальными миссиями в от­дельные страны, избирались на народных собраниях, а по выполнении своих миссий отчитывались перед ними. В Древнем Риме народные собрания решали общие вопро­сы войны и мира, а сенат — орган римской знати — яв­лялся повседневным руководителем внешней политики и дипломатии. В императорском Риме дела внешней поли­тики и дипломатии вершили императоры.

Во внешней политике греческих государств-городов (полисов) преобладала борьба за расширение террито­рий, за приобретение рабов, за новые рынки. Дипломатия греческих полисов стремилась к заключению оборонительных и наступательных союзов.

В последние века Римской республики и первые века Римской империи во внешней политике и дипломатии преобладали цели захвата новых земель и создания цен­трализованной мировой державы.

В результате общего кризиса рабовладельческого способа производства и нашествий «варварских» племен распа­лась Западная Римская империя и в Европе образовался ряд «варварских» государств, где преобладали интересы военно-землевладельческой знати, стремившейся к новым захватам земель и обложению порабощенных народов данью.

В раннем средневековье не было прочных, устойчи­вых границ, государства создавались и распадались.

Ди­пломатия этого периода целиком была связана с интере­сами господствовавших в то время крупных феодалов — государей и князей, имевших в подчинении вассалов на многочисленных подвластных территориях. Каждая круп­ная «сеньория» имела свою внешнюю политику, и право «частной войны» преобладало.

Первые попытки политического сплочения раздроб­ленной феодальной Европы имели место в виде создания Священной Римской империи германской нации.

Одновременно началась борьба централизованной ка­толической церкви за свое политическое господство в Ев­ропе и за ее пределами, что привело к длительным и упорным дипломатическим и военным столкновениям, включая такие, как «крестовые походы».

Внешняя политика и дипломатия феодальных монар­хий были направлены на скорейшее преодоление полити­ческой раздробленности, объединение, военное и торго­вое преобладание над своими соперниками.

Итальянские города, где раньше других стали разви­ваться капиталистические отношения, вели интенсивную борьбу за внешние рынки и использовали различные при­емы тонкой дипломатии, заимствуя лучшие образцы из опыта Византии и крупных государств Востока.

Один из видных политических деятелей и дипломатов феодальной Италии — Макиавелли (1469—1527 гг.) из­вестен как искуснейший дипломат своего времени, прав­да, дипломат со всеми отрицательными чертами, свойст­венными дипломатии феодального строя.

Макиавеллизм — это непостоянство, коварство, кото­рые характерны для самой худшей дипломатии, это по­литика, не останавливающаяся ни перед какими средст­вами для достижения успеха. Тем не менее имя Макиа­велли связано с известным этапом истории дипломатии.

В средние века, в период большой раздробленности государств, в их политической жизни огромную роль ста­ла играть церковь. Римские папы посылали своих пред­ставителей — нунциев в другие государства. Нунции существуют и сейчас в большинстве капиталистических стран и играют немалую роль в дипломатическом корпу­се таких государств, как Франция, Италия, ФРГ и др.

Но, как правило, представители папы в средние века были временными представителями, то есть выезжав­шими на время с определенной миссией. Появление про­фессиональных кадров дипломатов относится к XV— XVI векам, когда постепенно стали назначаться постоян­ные представители государств, выезжавшие за границу на постоянную работу, когда стали учреждаться посоль­ства или миссии для постоянной деятельности в других странах. В этом смысле известное значение имеет трак­тат 1520 года между Англией и Священной Римской им­перией, в котором впервые было зафиксировано назначе­ние постоянных посольств; а затем Вестфальский мир­ный договор 1648 года, заключенный по окончании Трид­цатилетней войны, который оформил посольства и уста­новил некоторые принципы постоянных сношений между государствами.

В России уже в XVI веке существовал так называе­мый Посольский приказ, который занимался приемом послов и внешними сношениями. Однако только в 1802 в России было учреждено министерство иностранных дел.

Если говорить о международно-правовой регламента­ции дипломатической практики и об определении функ­ций и прав дипломатических представителей, то регла­мент, принятый на Венском конгрессе в 1815 году, впер­вые точно и ясно определил старшинство дипломатиче­ских представителей и порядок их работы, а последовав­ший за ним в 1818 году Аахенский международный протокол уточнил права и функции дипломатических пред­ставителей. Эти два документа, по существу, остаются и по настоящее время основой для установления единых рангов дипломатических представителей, которые суще­ствуют во всех странах мира. Этими документами впер­вые было установлено, что старшинство послов определя­ется временем их аккредитования, временем их пребыва­ния в том или другом государстве. С тех пор ста­ло правилом положение о том, что если данный посол вручил свои верительные грамоты позднее такого-то пос­ла, то и место его на обедах, приемах и прочие привиле­гии будут соответствовать положению этого посла, неза­висимо от величины и значения его страны.

Хотя постоянные дипломатические представители иностранных государств стали появляться в XVI веке, однако, по существу, только в XVIII—XIX веках начал складываться постоянный квалифицированный дипломатический аппарат. До этого были обычно статс-секретари по внешним делам при главе государства, ведавшие внешними делами, но не имевшие постоянного аппарата. В XIX веке такой постоянный аппарат был создан во всех государствах, а в XX веке этот аппарат стал довольно мощным, квалифицированным и представляющим важ­ную часть всей системы государственного управления.

8. Віденська конвенція 1961 року про дипломатичні зносини: загальна характеристика.

Венская конвенция о дипломатических сношениях — один из основных международных договоров в области дипломатического права. Она была принята на международной конференции в Вене, которая проходила в период со 2 марта по 14 апреля 1961 года.^[1] В конференции приняло участие 81 государство (СССР был также представлен БССР и УССР), около 40 из них подписали конвенцию. Конвенция регламентирует все основные вопросы дипломатического права: регламентируются виды и функции дипломатических миссий, процедура назначения главы дипломатического представительства, классы глав таких представительств, раскрывается понятие дипломатического иммунитета.

Согласно ст. 51 Конвенции, она вступала в силу на тридцатый день после сдачи на хранение двадцать второй ратификационной грамоты или акта о присоединении Генеральному секретарю Организации Объединённых Наций. Это произошло 24 апреля 1964 года.

Конвенция состоит из 53 статей и включает также два факультативных протокола: о приобретении гражданства сотрудниками дипломатических представительств и членами семей этих сотрудников, живущими вместе с ними, и об обязательном разрешении споров относительно толкования или применения Конвенции Международным Судом.

На 2010 год в ней участвуют 186 государств, ^[2] в факультативном протоколе о приобретении гражданства участвуют 51 государство, ^[3] об обязательном разрешении споров — 66 государств.^[4]