Еволюція концепцій глобалізації

Тема 1. Економічна природа глобальних трансформацій

ЕВОЛЮЦІЯ КОНЦЕПЦІЙ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Формування, структуризація і динамічні зміни світової економіки перебувають під безпосереднім впливом певних ідеолого-стратегічних концепцій, що зазвичай віддзеркалюють реалії геополітичних практик. Сучасний етап її розвитку визначається як глобальний. Більшість дослідників проблематики глобалізації й досі чітко не визначилася з понятійним апаратом, з виокремленням безпосередньо процесу глобалізації від ідеологічного підґрунтя — глобалізму. Лише деякі російські вчені, такі як А. Панарін, М. Делягін, А. Уткін, Е. Азроянц серйозно наближаються до розуміння категорії глобалізму, що не збігається з терміном «глобалізація». Певний крок в цьому напрямі був зробленим і вітчизняними вченими — Ю. Пахомовим, О. Білорусом, Д. Лук’яненком.

На думку О. Білоруса, «глобальний капіталізм — це глобалізм з його особливими політичною, економічною і соціальною системою. Глобалізм — це деспотична політична, економічна і соціальна влада глобальних корпорацій. Це політична, економічна і соціальна система, в якій ринкові відносини розповсюджуються на всі без винятку сфери суспільного життя…» [24, с. 23]. Він також зазначає, що «Глобалізація світового розвитку породжує феномен глобалізму. Глобалізм — це система абсолютної економічної і політичної влади нових глобальних монополістичних корпорацій, які вийшли з-під контролю націй-держав свого походження і базування» [24, с. 20]. Погоджуючись з окремими тезами О. Білоруса, все ж таки зауважимо, що продемонстрований ним підхід ставить на перше місце саме глобалізацію, а не глобалізм, вбачаючи в останньому її результат, в той час як процес глобалізації є ще не завершеним і не позбавленим регресів та парадоксів. Саме тому принциповим моментом глобалістики є виявлення внутрішньої при роди глобалізму. Слово «глобалізм» походить від англійського еквівалента «global» — всезагальний, латинського globus terrae — земна куля. Синонімом терміна виступає французька версія цього поняття — мондіалізм. Ф. Д. Бобков, Є. Ф. Іванов, А. П. Свечніков, С. П. Чаплінський наводять досить спрощене визначення глобалізму як системи поглядів на сукупність найважливіших проблем, що постають перед людством, і шляхів їх розв’язання [28, с. 12].З нашої точки зору, російські дослідники, незважаючи на дещо утилітарний підхід до визначення цього поняття, зробили правильний акцент саме на концептуальному зрізі питання. Глобалізм, на думку автора, є ідеолого-політичною платформою, своєрідною доктриною, надбудовою, змістовним центром процесів глобалізації, тією точкою відрахунку, звідки виходить вся множина векторів сучасного світового економічного розвитку. Формування сучасних характеристик глобалізму як ідеології відбулося на фоні історичної перемоги прибічників геополітичної стратегії талассократії (могутності моря) над прибічниками стратегії теллурократії (могутності суші). Взагалі ж залежно від домінування тієї чи іншої стратегії глобалізм може набувати тих чи інших модифікованих ідеологічних форм.

Теллурократія є історично обумовленою фіксованим простором, стійкістю якісних орієнтацій і характеристик. На цивілізаційному рівні це знаходить вираз у певній консервативній держав но-політичній моделі, в її жорстких юридичних нормативах. Твердість Суші знаходить відбиття у твердості етичних і соціальних традицій, колективізмі та ієрархічності.

Практичне втілення теллурократична орієнтація здобула в мобілізаційній платформі розвитку, яка активно втілювалася в країнах з централізованим характером економіки і тоталітарною владою. В чистому вигляді ця модель на сьогодні використовується тільки Кубою та Північною Кореєю. Китайська та В’єтнамська державно-політичні платформи є скоріше гібридними формами її реалізації і становлять специфічну Азійську модель, що спирається на своєрідний симбіоз держави та бізнесу.

Талассократія, на відміну від теллурократії, ґрунтується на протилежних базисах і демонструє більший динамізм, рухомість, схильність до технологічного розвитку. Її пріоритетами є індивідуалізм як вища цінність, розмитість юридичних і етичних норм. Такий тип цивілізації швидко розвивається, активно еволюціонізує, легко змінює зовнішні культурні ознаки, зберігаючи незмінною лише внутрішню ідентичність загальної установки.

Породженням талассократичної стратегічної лінії, яка опанувала провідні ідеологічні позиції після закінчення холодної війни, є два реалізованих варіанти західного атлантизму — американський і західноєвропейський.

Розвиток американської (атлантистської лінії) геополітики після 1945 р. являв собою розвиток теорії Макіндера, Мехена, Спікмена. Американський вчений Сол Коуен запропонував розподіляти основні геополітичні реалії на «ядра» і «дисконтинуальні пояси». За його думкою, кожен конкретний регіон планети може бути розкладеним на 4 геополітичні складові:

― зовнішнє морське середовище;

― континентальне ядро (nucleus), що є тотожнім терміну «Hinterland» (вилучені від узбережжя внутрішні регіони);

― дисконтинуальний пояс (берегові сектори, що орієнтовані або в середину континенту, або у протилежний бік);

― регіони, що геополітично незалежні від усього ансамблю [298, с. 223].

Концепція дисконтинуальних поясів одержала подальший розвиток в ідеологічній концепції Генрі Кіссінжера, який вважав, що політична стратегія США щодо «дисконтинуальних» берегових зон полягає у поєднанні фрагментів до одного цілого і забезпечення тим самим повного домінування ідеології атлантизму на теренах Радянської Євразії. Ця доктрина одержала назви «Linkage» або «Анаконда» і була спрямована на те, щоб «берегові сектори» Євразії або зберігали нейтралітет, або тяжіли до внутрішніх просторів континенту. На практиці ця політика була реалізована шляхом в’єтнамської воєнної компанії, активізацією американо-китайських відносин, підтримкою проамериканського режиму в Ірані, різноманітних сепаратиських рухів. Розвиток класичної атлантистської моделі досягає кульмінації наприкінці 80-х років XX ст. Саме тоді стратегія «Анаконди» продемонструвала власну ефективність і здобула конкретного вираження у розпаді Варшавського договору і СРСР.

У 60—80-х рр. ХХ ст. виділилася і дістала розвитку європейська лінія геополітики, завданням якої було на ідеологічному рів ні протистояти атлантизму. Вона дістала назви континенталізму. Її типовими представниками є так звані «нові праві», що чітко сформувалися як течія у Франції наприкінці 60-х рр. ХХ ст. під впливом поглядів лідера цього руху — філософа і публіциста Алена де Бенуа. Одним з фундаментальних принципів ідеології «нових правих», аналоги якої незабаром з’явилися і в інших європейських країнах, був принцип «континентальної геополітики». На відміну від «старих правих» і класичних націоналістів, де Бенуа вважав, що принцип централістської держави-нації є історично вичерпаним і що майбутнє належить тільки «Великим Просторам». Причому першоосновою таких «Великих Просторів» мають стати не стільки об’єднання різних держав у прагматичний політичний блок, а й входження етнічних груп різних мас штабів до складу єдиної «Федеральної Імперії» на рівних підставах. Така «Федеральна Імперія» повинна стати стратегічно єдиною й етнічно диференційованою. «Великим Простором» де Бенуа називає Європу, що є континентальним геополітичним утворенням, яке ґрунтується на етнічному ансамблі індоєвропейського походження і має спільне культурне коріння. «Захід», навпаки, є геополітичним та історичним поняттям, що заперечує етнічні і духовні традиції, ґрунтується на чисто матеріальних і кількісних критеріях існування, є утилітарною і раціоналістичною механістичною буржуазною цивілізацією. Саме таким закінченим втіленням Заходу є США. Конкретним проектом «нових правих» стала інтеграція Європи до «Федеральної Імперії», що зможе протистояти Заходу і США. Отже, геополітика «нових правих» була різко антиатлантичною і знайшла часткове вираження у Євроінтеграційній стратегії Франції, Німеччини та деяких інших країн. Трохи відмінну версію континентальної геополітики представляв бельгієць Жан Тіріар. Він дійшов висновку, що світова роль європейських країн буде знівельована остаточно, якщо вони не приєднаються до складу єдиної Імперії, що зможе протистояти США. При цьому Тіріар вважав, що така імперія повинна бути не «федеральною» і «регіонально орієнтованою», а гранично уніфікованою, централістською, єдиною континентальною Державою-нацією. Наприкінці 1970-х рр. ХХ ст. погляди Тіріара зазнали змін. Аналіз геополітичної ситуації дав йому підстави стверджувати, що масштаб Європи вже не є достатнім для того, щоб позбутися впливу американського глобалізму. Отже, головною умовою майбутньої могутності Європи є її об’єднання з СРСР. Цікаво, що бельгійський вчений дійшов до висновку про те, що для Європи був би найбільш раціональним вибір радянської моделі соціалізму, що володіє низкою переваг на відміну від англосаксонського капіталізму. Конкретну реалізацію погляди Тіріара знайшли в проекті «Євро-Радянскої імперії від Владивостока до Дубліна», що досить правильно описав причини, які можуть призвести СРСР до краху у разі відсутності рішучості на шляху реалізації ряду геополітичних кроків в Європі. Погляди Тіріара лягли в основу ідеології нонконформістського руху європейських націонал-більшовиків («Фронт європейського звільнення»).

Дуже близькими до ідей Тіріара є погляди австрійця Йорданса фон Лохаузена, який вважає, що політична влада тільки тоді має шанс стати довговічною і стабільною, якщо уряди мислять не локальними категоріями, а «тисячоріччями і континентами». Лохаузен відокремлює долю Європи від долі Заходу, вважаючи Європу континентальним утворенням, що тимчасово підпало під контроль талассократії. Але для позбавлення впливу антлантизму, на думку Лохаузена, потрібно досягти необхідного просторового (позиційного) мінімуму через інтеграційні процеси в Середній Європі, відтворення територіальної єдності Прусії і подальшого формування нового самостійного інтеграційного Європейського блоку, що є незалежним від США. Лохаузен вважає, що майбутнє Європи є неможливим без Росії і, навпаки, Росія не може існувати без Європи саме через уразливість її геополітичних позицій перед США.

Бельгійський геополітик і публіцист Робер Стойкерс вважає, що соціально-політичні і дипломатичні проекти різних держав і блоків є непрямим і часто завуальованим вираженням глобальних геополітичних проектів. Континенталістська орієнтація Стойкерса полягає в активізації співробітництва Європи з країнами Третього Світу. Разом з тим він підкреслює величезну значущість Індійського океану для майбутньої геополітичної структури планети. Він наголошує, що Індійський океан, контроль над яким забезпечував би вплив на три великі простори — Африку, Південно-Євразійський та Тихоокеанський регіони, має стати ядром всієї Європейської геополітичної стратегії.

Проте всі політико-політичні проекти континенталістів не знайшли практичного вираження і залишилися здебільше на папері.

Американська версія атлантизму опанувала провідні ідеологічні позиції в Європі, залишивши проекти континенталістів у спадщину окремим опозиційним угрупованням.

Однак, як і будь-яка ідеологічна система, атлантична для подальшого свого розвитку повинна була набути нової цільової функції, яка природно передбачала б певну структурну її перебудову як за складовими елементами, так і за комплексом взаємодії. Зазвичай сама система як ціле та її елементи як окремі складові не в змозі фіксувати вичерпність цільової функції безпосередньо в момент наближення цього стану, а реагують опосередковано вже через явища, що характеризують збої у системному функціонуванні і за умов втрати цілі входять до стану своєрідного цільового вакууму, іншими словами, до зони біфуркаційного розвитку і фазового переходу.

Характер розвитку домінуючої тенденції системного процесу є агресивним. Вона намагається розширити середовище власного прояву за рахунок трансформації у бік власної гомогенності. У тому випадку, коли процес трансформації (асиміляції) відбувається повільніше, аніж розширення (захоплення) середовища, система починає втрачати властивість до ефективного управління периферією. Як результат, виникають джерела опору (інтереси частини протиставляються інтересам системи в цілому), накопичується конфліктний потенціал, і починаються процеси відриву, що реалізують ту чи іншу форму дезінтеграції. Ця особливість процесу одержує максимально сприятливе середовище саме в тому випадку, коли ідеологічна система втрачає ціль і у фазовому переході. Яскравим підтвердження цьому є агресивність подальшого розвитку атлантистської моделі, що сконцентрувалася в глобалізмі.

Рис. 1.1. Загальні концепції глобалізму

Зміст глобалізму формує лібералізм та ідея повномасштабної планетарної інтеграції. Показово, що основними провідниками глобалізму виступають не тільки США і відомі міжнародні організації, а й неофіційні структури — Рада з міжнародних відносин, Більдербергська група, Тристороння комісія та деякі провідні геополітики — Збігнев Бжезінський, Генрі Кіссінджер, Джордж Сорос. Основне завдання мондіалістських проектів полягало в створенні умов переходу до єдиної світової системи з домінуванням Заходу і «прогресивних», «гуманістичних», «демократичних» цінностей. Для цього утворювалися різноманітні професійні клуби, реалізовувалися гуманітарні проекти, які об’єднували журналістів, політиків, інтелектуалів, фінансистів, аналітиків задля цілей підготовки громадської думки до широкого оприлюднення монділістського проекту.

З’явилися і глобальні концепції, які сформували ядро сучасного глобалізму. Їх діапазон коливається від ідеології «палкого лібералізму» Френсіса Фукуями до «ліберального антифундаменталізму» Дж. Сороса.

Вихідні позиції «палкий лібералізм» знаходить у праці Френсіса Фукуями «Кінець історії?». Останній зазначає: «У XX ст. розвинутий світ скотився до безодні насильства в результаті суперництва лібералізму спочатку з залишками абсолютизму, потім з більшовизмом і фашизмом і, нарешті, з сучасним марксизмом, який погрожував привести нас до апокаліпсису ядерної війни. Проте століття, що почалося у повній впевненості в кінцевій перемозі західної ліберальної демократії, на кінець як би повертається на кола своя: не до кінця ідеології чи конвергенції капіталізму і соціалізму, як передбачалося раніш, а до безумовної перемоги економічного і політичного лібералізму. Тріумф Заходу, західної ідеї є очевидним унаслідок повного краху усіх альтернатив західному лібералізму. Ми спостерігаємо, вочевидь, не просто кінець «холодної війни» чи якогось етапу післявоєнної історії, а кінець історії як такий: тобто кінцевий пункт ідеологічної еволюції людства і універсалізацію західної ліберальної демократії як кінцевої форми управління суспільством» [271, с. 39—40].

Заява Фукуями про зникнення всіх альтернатив Заходу і про кінцевий пункт ідеологічної революції людства не витримує жодної серйозної наукової критики, тим більше, що він сам суперечить собі, ведучи розмову про релігію і націоналізм як про можливих супротивників цього процесу. До того ж його дослідження так і залишає відкритим питання про причини «обраності» лібералізму і його переваги у порівнянні з, наприклад, марксизмом. Очевидно, що і лібералізм не позбутий таких саме вад, що й ідеологічні концепції минулого століття.

Аналог поглядів Фукуями можна знайти і серед європейських авторів. Так Жак Атталі, колишній особистий радник Президента Франції Ф. Міттерана, запропонував подібну систему поглядів у книзі «Лінії обрію». Атталі вважає, що даний етап розвитку людства характеризується настанням третьої ери «ери грошей», що є універсальним еквівалентом цінностей, адже у ході приведення всіх речей до матеріального цифрового виразу процес управління ними набуває рис раціональності. Він пропонує власну версію сценарію майбутнього світового розвитку, де домінуючими будуть єдина ліберально-демократична ідеологія і ринкова система, що приведуть до нівелювання минулих геополітичних реалій і скасування геополітичного дуалізму. Єдиний світ, за Атталі, буде характеризуватися новою структуризацією, що ґрунтується на принципах «геоекономіки». Вперше концепція геоекономіки була запропонованою істориком Фрітцем Рерігом, а популяризатором її виступив Фернан Бродель. «Геоекономіка» є специфічною версією мондіалістської геополітики, що як стратегічні пріоритети виділяє не географічні, культурні, ідеологічні, етнорелігійні фактори, а суто економічні реалії (світові фінансові центри, ресурсна база, інформаційні центри, зони виробництва). Геоекономічний підхід Атталі має результатом виділення трьох базових регіонів, що в Єдиному Світі претендуватимуть на роль центрів нових економічних просторів:

― Американський простір;

― Європейський простір;

― Тихоокеанський регіон, що буде мати кілька центрів конкуренції, включаючи Токіо, Тайвань, Сингапур.

Між цими трьома глобальними просторами, на думку Атталі, не буде існувати суттєвих розходжень чи протиріч, саме внаслідок тотожності економічного і ідеологічного типів. Єдиною різницею буде географічне розташування найбільш розвинутих центрів, що будуть концентрично структурувати навколо себе менш розвинуті регіони, які знаходяться у просторовій близькості. Така концентрична переструктуризація може стати реальною лише за умов, викладених у «Кінці історії» Френсіса Фукуями.

Одним з найбільш яскравих прикладів європейської версії глобалізму є футурологічна концепція Міланського Інституту міжнародних політичних досліджень (ISPI), що була розроблена під керівництвом професора Карло Санторо. Відповідно до моделі Санторо, світова система в даний момент перебуває на перехід ній стадії від біполярного світу до мондіалістської версії багатополярності (яка ґрунтується на засадах геоекономіки). Між народні інститути, згідно з оптимістичною позицією Фукуями, є достатньо розвинутими, щоб стати ядром «Світового Уряду». А Санторо вважає навпаки — вони є недієвими і такими, що відповідають застарілій логіці біполярності. Оскільки світ несе на собі відбиток «холодної війни», геополітична логіка якої залишається домінуючою, він є, за словами Санторо, потенційно схильним до цивілізаційних катастроф. Передбачуваний сценарій цих катастроф, за Санторо, може мати таку етапність:

― подальше послаблення ролі міжнародних інститутів;

― наростання націоналістичних тенденцій серед країн Третього світу;

― дезінтеграція традиційних блоків (за винятком Європи) і прогресуючий розпад існуючих держав;

― початок епохи війн малої і середньої інтенсивності, результатом яких стають нові геополітичні утворення;

― загроза планетарного хаосу призводить до необхідності створення нових міжнародних інститутів, яким будуть делеговані значні повноваження, що фактично означає встановлення режиму правління Світового Уряду;

― остаточне державотворення під егідою нових міжнародних інстанцій (Світовий Уряд) [40, с. 57].

Більш серйозну доказову базу демонструє «консервативний оптимізм» С. Хантінгтона, який пропонує нову парадигму, нову модель світового розвитку. Він рішуче виступає проти концепції єдиної цивілізації, яка не витримує навіть поверхневої критики через наявність ідеологічних альтернатив (авторитаризм, націоналізм, ринковий комунізм, релігії), внаслідок посилення взаємодії держав, що призводить до взаємопроникнення культур, гомогенізації суспільства як результат модернізації і економічного розвитку. Для Хантінгтона центральним питанням парадигми є визначення головного джерела локальних і глобальних конфліктів. І він відповідає на нього однозначно: фундаментальні витоки конфліктів між країнами знаходяться в сфері відмінностей культур різних націй і груп різних цивілізацій. Виводячи поняття «цивілізація» як головну діючу особу моделі, Хантінгтон дає їй власне визначення — «цивілізація представляє саме широке групування людей за культурними ознаками і культурною ідентичністю, ширше якої може бути лише людство з його відмінностями від інших живих істот» [352, с. 24].

Отже, Хантінгтон різко протиставляє діючих осіб історії, замінюючи національну державу цивілізацією. В цьому зв’язку він бачить нові геополітичні кордони в топології світової політики і доходить висновку, що найгостріші конфлікти відбуватимуться уздовж кордонів цивілізацій. Пояснюючи це, він наводить таке мотивування:

― існують глибокі відмінності між цивілізаціями, що є продуктом багатовікового процесу;

― світ стає тіснішим;

― відбувається десекуляризація (зростання ролі релігії як найважливішого фактора цивілізаційної ідентичності);

― спостерігається усвідомлення розбіжностей між цивілізаціями і суспільствами всередині них;

― культурні особливості і розбіжності менше піддаються змінам (є найконсервативнішими);

― зростає економічний регіоналізм, що є найстійкішим у межах однієї цивілізації.

Логіка моделі пояснює і два наступні його твердження. «Центральною віссю світової політики найімовірніше буде конфлікт між «Заходом і рештою» і реакція незахідних цивілізацій на сильний Захід з його цінностями» [352, с. 40]. І далі: «Наступна світова війна, якщо така відбудеться, буде війною між цивілізаціями» [352, с. 41].

С. Хантінгтон підбиває викладення власної парадигми висновком про те, що в майбутньому не передбачається появи всесвітньої цивілізації. Світ складатиметься з різних цивілізацій, кожна з яких буде змушена пристосовуватися до інших.

Проте слід зазначити, що тільки-но мова заходить про рекомендації, що витікають з нової моделі, С. Хантінгтон з неупередженого вченого перетворюється на ангажованого політика. Найближча і більш віддалена перспективи розглядаються ним через призму інтересів Заходу, причому ці інтереси апріорно визнаються імперативами, що не підлягають сумніву, не говорячи вже про критику. Отже, за Хантінгтоном, в інтересах Заходу у майбутньому бажано:

1) забезпечити більш тісне співробітництво і єдність у межах власної цивілізації, особливо між її європейською і американською частинами;

2) інтегрувати до Західної цивілізації ті суспільства у Східній Європі і Латинській Америці, чиї культури є близькими до Західної;

3) забезпечити більш тісні взаємовідносини з Японією і Росією;

4) обмежити воєнну експансію конфуціанських та ісламських держав;

5) підтримувати групи, що орієнтуються на західні цінності та інтереси в інших цивілізаціях;

6) посилити роль міжнародних інститутів, що у власній діяльності віддзеркалюють західні інтереси та цінності, узаконюють їх та забезпечують залучення до їхніх структур незахідних держав [4, с. 83].

Таким чином, усі рекомендації Хантінгтона передбачають наявність агресії як апріорну даність, не демонструючи спроб докорінно розібратися в цьому феномені. Вже подібним розумінням і підходом формується потенціал конфліктності. До того ж, саме розуміння вченим цивілізації є достатньо суперечливим і наукового незрілим. По-перше, цивілізація, за Хантінгтоном, є соціальним утворенням більш великого, аніж держава, масштабу, проте воно не може бути системою, оскільки не є структурованим і не має органу управління. По-друге, характерною особливістю другої половини XX ст. став процес появи на міжнародних ринках нових діючих осіб — міжнародних інститутів, організацій, ТНК. Ці наднаціональні утворення визначили характер нової фази глобалізації, в окремих формах цієї наднаціональної інтеграції спостерігаються цивілізаційні ознаки. Наприклад, НАТО, ЄС, НАФТА — організації західної цивілізації, Ісламська конференція, Ліга арабських країн належать до ісламської цивілізації. Проте найбільш серйозно в межах міжнародної консолідації про утворення цивілізаційних культур можна говорити тільки щодо Заходу. Країни західної цивілізації є не тільки краще і глибше інтегрованими власними союзами і блоками, а й володіють панівними позиціями у більшості міжнародних інститутів. Таке домінування і пов’язана з ним активність не можуть не породжувати протистояння і виникнення аналогічних процесів у інших цивілізаціях. Отже, геополітичне домінування Заходу і особливо США має кілька негативних рис, серед яких принциповими є поступова дифузія державного суверенітету і більша впливовість інтеграційних угруповань у порівнянні з повноваженнями окремих держав.

По-третє, з усіх цивілізацій єдиною повністю нетрадиційною є західна. Вона вирвалася за межі традиції: індивідуалізм і раціоналізм, наука замість релігії, прогрес, секуляризація. В цьому зв’язку набуває нового змісту розподіл, що демонструє Хантінгтон, — «Захід і весь світ».

По-четверте, сучасна історія не дає підстав для визначення цивілізаційного фактора як домінантного. Такою ж мірою домінантним проявляє себе етнічний фактор, причому в межах однієї цивілізації.

Отже, визначають рух історичного процесу не цивілізації, а інші чинники економічного порядку. А до здобутків С. Хантінгтона належить тільки лише деяка переорієнтація функцій і ролі цивілізацій з тих, що просто існують на рівних базисах з іншими, на ті, що займають домінуючі позиції.

«Політичний екстремізм» З. Бжезінського є ще одним концептуальним проявом глобалізму. Він пропонує світу модернізований Новий порядок. Для власної моделі політик З. Бжезінський обрав образ шахової гри. За шахову дошку править Євразійський мегаконтинент, на якому відбуваються всі найважливіші події. Шахові фігури в основному представлені національними державами та їх угрупованнями. Правила гри формуються США, а решта країн приймає їх безальтернативно. Дошка розподіляється на сфери впливу, геополітичні центри і чорні діри. Діючі особи включають васалів і варварів, активних діючих осіб та каталізаторів. Масштаби шахової дошки і кількість учасників сеансу одночасної гри є настільки значними, що навіть потужності єдиної наддержави США є недостатніми для того, щоб підкорити всіх. Тому для успішного ведення гри імперський супергравець потребує:

― запобігання можливості змови між васалами;

― збереження їх залежності від спільної безпеки;

― забезпечення покірності підлеглих;

― запобігання об’єднанню варварів;

― врахування сучасної кон’юнктури.

В цьому зв’язку автор проекту в геополітичних змінах світової ситуації виділяє три принципові аспекти:

― пряме використання сили є стратегією, що важко реалізується;

― ядерна зброя істотно послаблює доцільність війн як інструментів політики чи навіть лише погрози;

― зростаюча економічна взаємозалежність держав зменшує ефективність економічного шантажу.

Тому в правилах гри, за думкою З. Бжезінського, зростає значення таких методів, як маневрування, кооптація, утворення коаліцій, човникова дипломатія, використання політичного місіонерства. У власних висновках З. Бжезінський є впевненим у ключовій ролі держав у світовій системі. Підбиваючи підсумки розробленого сценарію і оцінюючи результати шахової геополітики, він передбачає певну картину майбутнього: «Протягом кіль кох найближчих десятиліть може бути створена реально функціонуюча система глобального співробітництва, побудована з урахуванням геополітичної реальності, яка поступово перебере на себе роль міжнародного «регенту», здатного відповідати за світову стабільність. Геостратегічний успіх, що був досягнутий у цій справі, належним чином узаконить роль Америки як першої, єдиної і останньої світової держави» [16, с. 254].

Патріотизм, підкріплений національними інтересами, політична агресивність і повна байдужість до всього, що відбувається за кордонами США, — характерна ознака всіх публікацій З. Бжезінського. Проте і ця цілеспрямована агресивність не може приховати занепокоєності, яку подекуди проявляє автор, але не загострюючи на ній уваги і не роблячи з неї ніяких висновків. У результаті проект, що пропонується, втрачає логічність і стає пев ною мірою антиномічним.

Порівняння концепцій З. Бжезінського і С. Хантінгтона дозволяє зробити висновок: хоча концепції цих політиків є різними, збіг їхніх рекомендацій — наочний факт. Поясненням тому є їхня політична заангажованість.

Яскравий представник «ліберального антифундаменталізму» Джорж Сорос не пропонує жодних концепцій глобалізму і моделей майбутнього розвитку світу, вважаючи, що така модель вже не тільки існує, але й реалізована на практиці. Маються на увазі ідеї Карла Поппера про відкрите суспільство. «Поппер запропонував іншу форму суспільної організації — форму, яка визнає, що ніхто не має доступу до вищою істини. Наше розуміння світу, в якому ми живемо, є недосконалим за власною суттю, а досконале суспільство — в принципі не є досяжним. Ми повинні задовольнятися тим, що ми можемо мати. Проте недосконале суспільство може постійно вдосконалюватися. Поппер назвав таке суспільство відкритим» [246, с. 7].

Подібна організаційна форма існує, її, за думкою Сороса, демонструють демократичні держави Західної Європи і США, які узагальнено називаються Заходом. Саме Захід і представляє світові відкрите суспільство, оскільки принципи відкритого суспільства відповідають політиці демократичних країн. Виходячи з принципу недосконалості нашого знання і досвіду, Сорос вважає за неминуче наявність «системної помилки» в її структурі поряд з необхідністю вбудовувати в її інститути механізми виправлення помилок. Ці механізми корекції повинні мають суспільству поступовість розвитку. Але для того, щоб реалізувати цей принцип, необхідно не тільки його розуміння, а і формування на його основі політичної волі. Ні того, ні іншого, на думку автора, на сьогодні не спостерігається. Більш того, у відкритого суспільства з’явився новий ворог — «капіталізм, що спирається виключно на ринкові сили і являє іншу загрозу відкритому суспільству» [246, с. 19].

На відміну від скинутих тоталітарних режимів цей ворог, на думку Сороса, є внутрішнім і від того більш загрозливим. Дж. Сорос дає йому визначення — «ринковий фундаменталізм». Під цим автор розуміє доктрину невтручання держави в економіку, що, в свою чергу, не заважає ліберальній економіці поширювати власний вплив на будь-які процеси. В цьому зв’язку його увага концентрується на двох основних феноменах. «Саме ринковий фундаменталізм, — стверджує Дж. Сорос, — зробив систему світового капіталізму ненадійною… Саме ринковий капіталізм дає змогу фінансовому капіталу обійняти провідні позиції на світовому фінансовому ринку» [246, с. 27].

Інший феномен пов’язаний з тим, що ринковий механізм і мотив отримання прибутку пронизують всі сфери суспільного життя, а корисність і егоїзм перетворилися на моральні принципи, що корумпують політику. Сорос зазначає: «…В той же час ринковий фундаменталізм постійно намагається збільшити свій вплив на ці сфери (моральні цінності, естетичні та інтелектуальні досягнення) у формі ідеологічного імперіалізму… Вторгнення ринкової ідеології в галузі, що є далекими від комерції і економіки, руйнує і деморалізує суспільство» [246, с. 23]. Наступним важливим висновком Сороса є твердження про відсутність світової політичної системи, що є адекватною світовій капіталістичній системі. Такий стан породжує нестійкість і небезпеку. Як висловлюється Дж. Сорос: «…ринкові сили, якщо їм надати повну владу навіть у чисто економічних і фінансових питаннях, викликають хаос і, як результат, можуть призвести до колапсу світової системи капіталізму. Це — мій найважливіший висновок з даної книги» [246, с. 23].

На думку Сороса, міжнародні фінансові ринки накопичили таку міць, що їм не може протистояти жодна держава. А інститутів, що мають забезпечувати їхню безпеку, механізмів колективної міжнародної поведінки практично немає. Фіксуючи досить суттєвий дисбаланс між реальною світовою системою капіталізму і за сутністю ефемерною політичною системою, Дж. Сорос висуває пропозицію: «Для стабілізації і дієвого регулювання світової економіки ми потребуємо деякої світової системи прийняття політичних рішень. Іншими словами, ми потребуємо нової організації з метою стабілізації світового розвитку. Нова структура не передбачає утворення світової держави. Скасування інституту держави не є ані реальним, ані бажаним, але, оскільки існують спільні інтереси, що виходять за межі державних кордонів, суверенітет держав повинен бути підлеглим міжнародному праву і міжнародним інститутам» [246, с. 26].

Така теза Сороса містить цілу низку суперечностей. Перша з них: він зазначає, що цій ідеї більше за всіх чинять опір США, які, залишившись єдиною наддержавою, не бажають підпорядковуватися будь-якому міжнародному органу. Друга суперечність спостерігається всередині держави і ще більш непримиренно проявляється за її межами, — це по-перше, приватне і колективне прийняття рішень, а по-друге — системи суверенного та міжнародного права. Держави як суб’єкти суверенних прав настільки одноманітно формально є рівними, наскільки багатоманітно є реально різними. Тому звести до спільного знаменника настільки різноманітні національні суверенітети є достатньо складно. З іншого боку викликає сумніви теза про пріоритет міжнародного права, яке за сутністю повинно бути продуктом угоди і добровільного делегування тієї чи іншої частини суверенного права держави. Всі ці суперечності, незважаючи на досить серйозний і глибинний аналіз, не заважають Соросу дійти до досить банального наукового результату:

· головним завданням на сьогодні є прийняття універсального кодексу поведінки, що має використовуватися світовою спільнотою;

· в основі побудови будь-якої демократичної держави повинен бути закладений принцип відкритого суспільства;

· кодекс поведінки повинен існувати у формі законів, які можна коректувати і покращувати, виходячи з конкретних обставин.

І, нарешті, заключна фраза, яка підтверджує прихильність Сороса до класичних концептуальних моделей глобалізму: «Ще ніколи не було періоду, коли сильне керівництво США і інших держав, що мислять у тому ж дусі, могло б провокувати серйозні і позитивні результати. Маючи вірне відчуття керівництва і чітке уявлення цілі, США та їх сателіти могли б почати утворювати нове відкрите світове суспільство, яке могло б сприяти стабілізації системи світової економіки, а також розширювати і підтримувати універсальні загальнолюдські цінності» [246, с. 26].

Таким чином, можна стверджувати, що в агрегованому вигляді сучасний глобалізм реалізується в чотирьох державно-політичних платформах.

I платформа створення Єдиної світової економіки і Єдиного світу завдяки розвитку і поступового об’єднання континентальних економічних і фінансових союзів, регіональних валют і континентальних політичних конфедерацій. Роль прикладу покликані зіграти ЄС і НАФТА, євро і долар. Розширення ЄС на Схід і перетворення НАФТА на спільну американську зону вільної торгівлі мають супроводжуватися створенням і посиленням аналогічних угруповань і конфедерацій на інших континентах. На наступному етапі відбувається інтеграційна стиковка континентальних конфедерацій. Наприклад, об’єднання ЄС та НАФТА у Новий трансатлантичний ринок. На завершальному етапі всі континентальні конфедерації зливаються у Єдиний світ зі спільною економікою.

II платформа сприяння поширенню американської господарської практики, американської валюти, законодавства, економічних інститутів на весь світ. Країни, які не приймуть нових умов, опиняться ізольованими від світової економіки, і зв’язки з ними будуть мінімізованими. Подібна платформа не передбачає негайного загального політичного об’єднання і залишає поза увагою питання про те, будуть чи ні громадяни інших країн—учасниць нової господарської системи мати право обирати американського президента і американських законодавців.

III платформа поступового сприяння глобалізації завдяки активізації лібералізації економічної і фінансової діяльності, розширення сфери відповідальності міжнародних організацій, що працюють на цілі лібералізації, таких, як СОТ, МВФ та інші.

IV платформа створення єдиного світового економічного правопорядку і на цій основі розвитку інтернаціональних інститутів, які дозволяють проводити скоординовану світову соціально-економічну і фінансову політику.

Реалізація будь-якої з названих державно-політичних платформ (а особливо другої і третьої) так чи інакше передбачала застосування принципів моделі Вашингтонського консенсусу, яка в практичній площині віддзеркалювала принципові аспекти глобалізму.

Вашингтонський консенсус також має власну теоретичну базу. Так, можна стверджувати, що теорія лінійних стадій У. Ростоу та теорія структурних трансформацій А. Льюїса та Х. Ченері створили теоретичну платформу для цієї американської концепції економічного розвитку. Цілком очевидно, що через існуючі країнові відмінності в забезпеченості внутрішніми і зовнішніми факторами економічного розвитку серед країн, що розвиваються, а останнім часом і серед країн з перехідною економікою, суттєвою є диференціація в темпах економічного зростання. В одних забезпечується самопідтримуюче зростання (нові індустріальні країни, країни Центральної Європи), в інших нагромаджуються передумови для такого зростання (країни Східної Європи та СНД), треті (найменш розвинені країни) — практично не здатні створити передумови для реального зростання і здійснення структурних трансформацій. Показовими в цьому контексті є теорія зовнішньої залежності та неокласична теорія вільного ринку, що розвивалися в руслі Вашингтонського консенсусу кінця 80-х — початку 90-х р. ХХ ст. Особливої уваги, на наш погляд, потребує неокласична теорія вільного ринку. Маючи за методологічну мету економічну свободу діяльності ринкових суб’єктів, приватизацію, міжнародну лібералізацію та гармонізацію, неокласична теорія вільного ринку орієнтувала національні економіки на дедалі зростаючу відкритість, що за відсутності внутрішнього структурного оновлення консервувала і поглиблювала наявні диспропорції країн і ставила останні в неадекватну залежність від світових кон’юнктурних коливань, впливів зовнішніх кризових явищ тощо. Загалом, всеохоплююча національна відкритість посилює нееквівалентність у міжнародному розподілі ресурсів розвитку, провокуючи не тільки економічні, а й політичні кризи. У межах розглянутих моделей економічного розвитку можна стверджувати, що Вашингтонський консенсус виявив ся здатним до різнопланових модифікацій та загального еволюціонізування. Разом із тим, Д. Стігліц зауважує, що «диктуючи умови угоди, МВФ ефективно придушує будь-яку дискусію в уряді країни-клієнта — незважаючи на країну в цілому — щодо альтернативної економічної політики» [250, с. 59]. І далі: «У той же час як невеликі країни змушені прислухатись до оцінок згідно зі статтею 4, Сполучені Штати й інші країни з розвиненою економікою зазвичай можуть їх ігнорувати» [250, с. 63]. На негативних наслідках реалізації універсалізованих під «Вашингтонський консенсус» моделей економічного розвитку неодноразово акцентував увагу академік Ю. Пахомов.

Напрямом практичної еволюції моделі Вашингтонського консенсусу, що якнайменше відповідає цілям започаткованих перетворень, які були розпочаті у свій час, є пов’язаний з домінуючим впливом груп тиску на політику уряду так званий «корупційний капіталізм». Така модель розвитку, по-перше, досить чітко відображає ключову рису моделі—широкомасштабний пошук політичної ренти, однією з найбільш деструктивних форм якої є корупція, по-друге, дозволяє відчути різницю між альтернативами, зокрема із «Азійською моделлю».

Красномовним висновком з всього вищезазначеного може слугувати теза про ідеологічну обумовленість сучасних глобалізаційних процесів, які з одного боку розвиваються, у скерованому руслі, а з другого, можуть вийти з-під контролю власної надбудови, що неминуче позначиться, внаслідок відсутності або недостатньої зрілості ідеологічних альтернатив, на безпеці майбутньої архітектури світового простору.

Певним узагальненням наукових концепцій виступає займається нова наука – глобалістика. В центрі її уваги знаходиться взаємодія екологічних, економічних, соціальних, кліматичних та інших процесів, а також можливості управління ними. Можна виділити три особливості глобалістики як наукової дисципліни. В її межах система взаємозв’язків людини, суспільства і природи уявляється єдиним цілим в масштабах всієї планети. Крім того, глобалістика розглядає цю систему як перманентно кризову, причому в центрі її уваги знаходяться всі напруженості, конфлікти, катастрофи. На відміну від інших наук вона характеризує їх не як аномалію чи патологію, а як абсолютно нормальне та неминуче вище, як джерело розвитку суспільства. Ця наука зосереджує власну увагу на розробці управлінських рішень з подолання кризових ситуацій і тим самим її апологети прагнуть забезпечити поступовість світового розвитку.

Предмет глобалістики формують багатовекторні напрями наукових досліджень. Кількість і конкретні назви цих напрямів, за думкою А.Н.Чумакова, є залежними від того, які критерії будуть визначати розподіл. Так, якщо за принцип розподілу прийняти спрямованість теоретичних і практичних рішень, тобто поставити питання таким чином: які принципові завдання вирішуються в тій чи іншій галузі глобалістики? – то в ній певною часткою умовності можна виділити вісім основних напрямів.

Філософсько-методологічний напрям. В його межах досліджуються філософські засади, сутність, генезис глобальних процесів, аналізуються найбільш істотні соціально-політичні і економічні перетворення, які є необхідними для успішного вирішення проблем, що провокуються ними. Тут також виявляється співвідношення найважливіших понять – таких, наприклад, як “глобалістика”, “глобалізація”, “глобальні проблеми”, “глобалізм”; досліджується вплив процесів глобалізації на національні і локальні культури, економіку, політику, ідеологію; відслідковується зміна принципів розвитку цивілізації, що історично склалися.

Природничо-науковий напрям. Оскільки теоретичні дослідження в глобалістиці у значному ступені викликаються потребами сьогдення і, як правило, є пов’язаними з прийняттям конкретних рішень; великого значення набувають дані, що одержуються природничими і точними науками. Висновки цих наук роблять теоретичні узагальнення і рекомендації вчених більш обгрунованими, фундаментальними, а дії, що приймаються на їх засадах – більш результативними.

Технологіко-економічний напрям пов’язується з аналізом специфіки сучасного глобального етапу, що визначає конфігурації, темпи розвитку і зміст економічних процесів, які, в свою чергу, визначають подальший тренд проведення збалансованої національної, регіональної і наднаціональної політики.

Соціо-природничий напрям охоплює широке коло проблем, з яких на принципове місце претендує екологічна. Виявлення законів соціальної екології, оптимізація взаємодії суспільства і природи, екологізація виробництва і формування принципів раціонального природокористування, нарешті, вироблення концепції стійкого розвитку є важливими завданнями даного напрямку.

Соціальний напрям охоплює проблематку сучасних вимірів економічної стратифікації, продовольчу проблему, проблеми міжнародного права, регулювання міграційних потоків, запобігання виникненню загроз біологічного, технотронного та інших різновидів міжнародного тероризму.

Політичний напрям досліджує подальший тренд руху світової системи, параметри зміни міжнародних відносин, сучасну картографії геополітичного атласу світу.

Культурологічний напрям актуалізує проблеми, що виникають в результаті впливу глобалізації на різноманітні сфери культури, засоби масової інформації, ціннісні установки, масову свідомість.

Прогностичний напрям характеризується угагальненістю і екстраполіяцією сучасних процесів, тенденцій і станів у майбутньому з метою передбачення ймовірних сценаріїв розвитку світової системи за умов збереження існуючих умов.

Таким чином термін “глобалістика” стала невідємною частиною мови сучасної науки, але серед вчених й досі немає єдності щодо його значення. Одна група фахівців вважає, що це є новою наукою, яка знаходиться у стадії формування, інша розглядає її як результат інтеграції наукового знання і визначають як особливу сферу міждисциплінарних досліджень, де ці знання виробляються. За мірою розвитку інтеграційних процесів у сучасній науці прибічників другого підходу стає все більше, оскільки вирішенням глобальних проблем прямо чи опосередковано займається все більше конкретних наук, і одним з найважливіших завдань є встановлення ефективної взаємодії між ними. В той же час для здолання глобальних проблем одних теоретичних досліджень замало, необхідно також вдатися до практичних дій на різноманітних рівнях – від формування відповідного світогляду до перебудови економіки і міжнародних відносин. Отже, поняття “глобалістика” включає в себе поряд з науковими філософські і культурологічні дослідження, які взаємодоповнюючи один одне, спрямовуються на теоретичне осмислення і практичне вирішення як окремих проблем глобального характеру, так і сукупності в цілому. Це дозволяє розглядати глобалістику у вузькому тлумаченні як міждисциплінарну галузь наукових досліджень, яка спрямовуються на виявлення сутності процесів глобалізації, визначення причин їх появи і тенденцій розвитку, на аналіз глобальних проблем, що породжуються нею, та пошук оптимальних шляхів фіксації позитивних і перешкоджання негативним наслідкам для глобальної системи процесам.

У більш широкому сенсі термін “глобалістика” є всією сукупністю наукових, філософських, культурологічних і прикладних досліджень різноманітних аспектів глобалізації і глобальних проблем, включаючи одержані результати таких досліджень, а також практичну діяльність з їх реалізації в економічній, соціальній і політичній сферах, як на рівні окремих держав, так і в глобальному масштабі.

У становленні глобалістики як науки можна виділити три етапи, кожен з яких віддзеркалює специфіку еволюції світової економіки та суспільства. Перший з них – 1960-ті роки. Саме тоді поряд з диференціацією наукового знання, виникла наочна необхідність в інтеграції теоретичних і практичних знань, що спрямовувались на вивчення нових явищ, які відрізнялися масштабністю, цілісністю і складною системою взаємовідносин.

Таким чином, глобалістика первинно стала утворюватися і як принципово новий науковий напрям, де на перший план виступили інтеграційні процеси, і як сфера суспільної практики, що охоплювала міжнародну політику, економіку і навіть іделологію.

Попередником глобалістики на цьому етапі виступала футурологія. Проблемами майбутнього були покликані займатися Інститут проблем майбутнього (створений у Відні у 1965 р.), Міжнародний фонд “Людство у 2000 році” (заснований у 1965 р. в Нідерландах), Товариство з вивчення майбутнього світу (організоване у 1966 р. в Вашінгтоні).

У 1968 році найбільш відомі футурологи 30 країн створили Римський клуб, що досить швидко став впливовим міжнародним органом, який досліджував майбутні тренди розвитку. Члени Римського Клубу зайнялися глобальним моделюванням за двома основними напрямами – дослідженням меж і спрямованості зростання економіки і дослідження в галузі людських взаємовідносин і взаємодій. У 1972 р. була опублікованою перша доповідь Римського клубу “Межі зростання”. З цієї доповіді й бере початок глобалістика як наука.

Римський клуб поставив за мету свого дослідження — «вивести людство з ускладнення», що було спричинене безупинним економічним зростанням на фоні виснаження природних ресурсів. Як змінні глобальні моделі у доповіді використовувались розвиток промисловості і сільського господарства, народонаселення й обмеження у вигляді ступеня забруднення навколишнього середовища і непоновлення природних ресурсів. Розрахунки різних варіантів економічного зростання здійснювались на період до 2100 р. з ретроспективним відліком від відмітки 1900 р. Один з варіантів передбачав, що глобальний розвиток відповідатиме тенденціям, які склалися під час розробки моделі. Результатом став прогноз невпинного просування людства до глобальної кризи, головною причиною якої стала нерозв’язувана суперечність між виробничо-господарською діяльністю і обмеженими природними ресурсами.

Модель продемонструвала ймовірну пастку, яку утворює безупинне економічне зростання. Зростає потреба в природних ресурсах, їх переробка погіршує стан середовища, людство втрачає можливості для регенерації. В свою чергу, зниження обсягів виробництва і площ сільськогосподарських угідь прирікає зростаюче населення планети на винищення, а інтенсифікація аграрного сектору призводить до екологічної катастрофи. Тому доповідачі «Меж зростання» сформулювали завдання різкого скорочення душового споживання природних ресурсів і висунули кредо: «Не сліпа опозиція прогресу, а опозиція сліпому прогресу». В наступних доповідях Римському клубу вирок індустріальному суспільству набував нових рис «динамічної взаємодії між людською популяцією і запасами світових ресурсів». У подальших доповідях з’явилися рекомендації про необхідність зміни свідомості людей. Так, у доповіді угорського політика Є. Ласло «Цілі для людства» лунав заклик до усвідомлення урядами того, що їх цілі не можуть бути реалізовані традиційними шляхами, а в їх арсеналі мають бути інші стратегії, що гарантують більш значні шанси на успіх.

Рекомендації Римського клубу поклали початок прискореній структурній трансформації індустріальних економік провідних західних країн на постіндустріальні. Така перебудова була спрямованою, в першу чергу, на зниження матеріаломісткості виробництва, хоча і не в такій мірі, щоб говорити про повну ресурсну самодостатність навіть США.

У період 1970-х—1980-х рр. країни Третього Світу (Південь) також виступили з проектом нового економічного порядку, який передбачав деякий перерозподіл ресурсів і фінансових потоків на користь країн периферії. Але постіндустріальна Північ, де неоліберали займали панівні позиції, спромоглася відстояти неоліберальну модель глобалізму.

Другий етап розвитку глобалістики припадає на середину 1970-х років. В цей час провідні країни Заходу були ураженими серією структурних криз, серед яких найбільш гострою стала енергетична. Дослідження природи криз та шляхів їх врегулювання стало основним змістом глобалістичних досліджень на цьому етапі. У черговій доповіді Римського клубу “Людство у поворотного пункту”, що була опублікованою у 1974 році, знов були підтвердженими висновки про неминучість глобальної катастрофи, яка може початися з серії регіональних катастроф, причому набагато раніше, ніж це передбачалося у першій доповіді. Автори доповіді (М.Месарович і Е.Пестель) дійшли висновку про необхідність переходу до обмеженого зростання, який вони розуміли як диференційований розвиток окремих частин світової системи і на цій основі подолання регіональних криз.

Серед інших досліджень цього періоду, які викликали найбільший резонанс в світі, слід відмітити роботу великої групи вчених на чолі з голанським економістом Яном Тінбергом – “Перегляд міжнародного порядку”. У доповіді формулювалися основні глобальні проблеми, а автори концентрували увагу на гострих контрастах і протиріччях сучасного світу. Їх висновок полягав у необхідності міжнародного реформування, у встановленні нового міжнародного порядку, який би сприяв досягненню рівності, збереженню оточуючого середовища і розвиткові культурних цінностей.

У другій половині 1970-х років увагу світової спільноти привернули роботи Ервіна Ласло “Цілі людства”, Деніса Габора і Умберто Коломбо “За межами століття марнотратства”, Джеймса Боткіна, Махді Ельманджри, Мірчі Маліци “Не має меж навчанню”, що були також виконаними як доповіді Римському Клубу. Е.Ласло, проаналізувавши цілі різних країн, транснаціональних корпорацій, Міжнародної Організації Праці, католицької церкви, дійшов висновку про необхідність їх переходу до нових глобальних цілей, які розумілися як визначення рішень відповідних глобальних проблем (забезпечення безпеки, продовольчої, ресурсної тощо). Д.Габор і У.Коломбо присвятили власне дослідження аналізу глобального паливно-енергетичного і матеріально-сировинного дисбалансу, Д.Боткін, Е.Ельманджра і М.Маліца – аналізу можливості скорочення розриву між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, за допомогою засобів освіти.

У 1970-ті роки помітно посилився інтерес до глобальних проблем світового розвитку у радянському суспільствознавстві. Творчі колективи ряду академічних закладів і вузів приступили до теоретичної роботи в сфері глобальних досліджень і прогнозування, результати якої знайшли відображення у великій кількості публікацій. Характерною особливістю багатьох з цих робіт є критичний підхід не тільки до результатів досліджень і висновків зарубіжних вчених, але навіть до самого переліку глобальних проблем. Найважливішими напрямками глобалістики, що одержали розвиток в СРСР стали:

- філософсько-методологічний і науково-теоретичний, де виявлялися філософські засади, умови появи і характер глобальних проблем, аналізувалися найбільш важливі соціально-політичні і економічні перетворення, які були необхідними для успішного вирішення глобальних суперечностей (праці П.Л.Капіци, Є.К.Федорова, Н.Н.Моісеєва, Д.М.Гвішіані, Г.С.Хозіна, І.В.Бестужева-Лади та інших);

- соціально-природний, що охоплював ряд питань, які виникали в сфері взаємодії природи та суспільства (праці А.Л.Яншина, Г.В.Добровольського, В.І.Данілова-Данільяна, Н.М.Мамедова, Ю.П.Трусова та інших);

- соціо-культурний, де усновна увага приділялася науково-технічному прогресу та його наслідкам (праці В.А.Віноградова, С.П.Капіци, В.В.Петрова, Г.Х.Шахназарова, А.І.Костіна).

В цей період ще до появи терміну “глобалізація” склалися достатньо чіткі уяви про тенденції становлення світогосподарських зв’язків як єдиної системи і глобальні проблеми, що породжуються нею. Були виявленими природа і генезис глобальних проблем, визначені критерії їх виділення і підходи до систематизації.

Саме тоді визначилися певні критерії, за якими проблема може розглядатися як глобальна. Відповідно до цих критеріїв глобальними можна вважати проблеми, які виникають в результаті об’єктивного розвитку суспільства, носять планетарний характер, зачіпають інтереси всіх народів і держав, загрожують всьому людству, потребують невідкладних рішень, вимагають зусиль всього світового співтовариства.

До критеріїв глобальності проблем відносять комплексність і складний внутрішній взаємозв’язок. Слід особливо підкреслити високий ступінь їх динамізму – внаслідок того, що глобальні проблеми викликаються до життя сукупністю безлічі різноманітних факторів, їх стан в конкретних історичних умовах і географічних регіонах постійно змінюється.

Виступаючи наслідком всього попереднього розвитку людства, глобальні проблеми виступають як специфічне породження саме сучасної епохи, як наслідок неприпустимої нерівномірності соціально-економічного, політичного, науково-технічного, екологічного і культурного розвитку в умовах якісно нової, своєрідної ситуації. Всі глобальні проблеми сучасності є взаємозалежними, взаємозумовленими, й ізольоване їх вирішення є неможливим. Кожна з глобальних проблем є породженою специфічними причинами, зумовленими, з одного боку, специфікою розвитку продуктивних сил, географічним середовищем, рівнем науково-технологічного прогресу, природнокліматичними умовами, тобто речовим змістом суспільного способу виробництва, а з іншого – специфічною суспільною формою, особливістю розвитку відносин власності. За усієї різноманітності причин виникнення глобальних проблем існують спільні для них причинно-наслідкові зв’язки, що є характерними для розвитку технологічного способу виробництва.

А.С.Панарін вважає, що глобальні проблеми є результатом наступних невідповідностей:

- між необмеженим відтворенням факторів, що входять до складу системи “техніки” і обмеженими відтворючими можливостями системи під назвою “природа”;

- між індустріальним, поставленим на потік тиражуванням техніки й забезпеченням системи за назвою “людина”, що залишається кустарним чи напівкустарним;

- між унікальними продуктами високої культури і продуктами масової культури, що тиражуються у необмеженій кількості.

Таким чином, комплекс глобальних проблем сучасності ґрунтується на теорії глобальних балансів, відповідно до якої стабільність процесів (стійкість їх стану) у природі і суспільстві залежить від ступеня їх збалансованості. Нараховується до двох десятків глобальних балансів: паливно-енергетичний, матеріально-сировинний, міжгалузевий, продовольчий, транспортний, торговельний, екологічний, демографічний тощо.

Треба відмітити й більш спрощений підхід типізації глобальних проблем сучасності, до яких, відповідно до принципу забезпечення особистісної та державної безпеки, їх поділяють на: проблеми мілітаризації суспільства; проблеми тотального контролю за особистістю; проблеми фізичного виродження корінного населення розвинутих країн; проблеми поступового руйнування інституту родини та шлюбу; проблеми послаблення національного суверенітету; проблеми асоціалізації в багатьох країнах на ґрунті домінування гедоністичних традицій у розвинутих країнах та проблематичності фізичного виживання у країнах периферії; проблеми духовного збіднення західної культури; проблему посилення внутрішньоглобальної конкуренції.

Кумулятивно ж глобальні проблеми представляє Ю.В.Яковець, який особливо наголошує на тих шести базових їх типах:

1. демографічні проблеми – триваюче зростання загальної чисельності населення з протилежним вектором по різних цивілізаціях;

2. екологічні проблеми – неминуче наближення остаточного виснаження ряду видів мінеральних, водних і лісових ресурсів за умов зростання обсягів забруднення навколишнього середовища і невідворотності настання парникового ефекту;

3. технологічні проблеми – монопольне оволодіння постіндустріальним способом виробництва невеликою групою розвинутих цивілізацій за умов посилення технологічної відсталості і втрати конкурентоспроможності іншими цивілізаціями;

4. економічні проблеми – надмірна поляризація багатства, рівня і якості життя цивілізацій;

5. геополітичні проблеми – нав’язування атлантичної версії глобалізму зі сценарієм побудови однополярного світу і всепланетарний диктат з боку Північноамериканської цивілізації за умов зростаючого опору інших цивілізацій;

6. соціокультурні проблеми – протистояння ладу почуттів та інтегрувального ладу, що тільки-но народжується за допомогою використання могутніх інформаційних потоків.

На різних етапах розвитку глобалістики загальні проблеми сучасності, їх важливість для людства сприймалися і сприймаються неоднаково. Наприкінці 1960-початку 1970-х років ключовою проблемою була проблема гонки озброєнь. Тому питання роззброєння у багатьох випадках визначали характер глобалістичних досліджень також і в США та Канаді. У спеціалістів західних країн пріоритетною вважался проблема перенаслення планети.

Немає єдності і в оцінці важливості глобальних проблем і на сьогодні, тим більше, що в різних країнах одні й ті ж самі проблеми сприймаються по-різному. Так, у більшості праць французських глобалістів скорочення темпів приросту населення визнається одним з найважливіших умов вирішення всієї системи загальнолюдських проблем. Значну увагу приділяють вони і еколого-ресурсній проблематиці. Вчених з країн Третього світу у більшому ступені цікавлять проблеми, що є пов’язаними з економікою і соціально-політичною відсталістю. Американській глобалістиці і екополітології у багатьох випадках є притаманним утілітарний підхід: вивчення проблем бідності, створення сприятливих умов для інвестування і втілення нових технологій в країнах, що розвиваються, глобальних демографічних проблем, ролі різноманітних економічних суб’єктів, екологічного права.

У США та Канаді не втратили актуальності і питання роззброєння і запобігання війнам, хоча на сьогодні наголос змістився у бік морально-етичних проблем війни та миру.

В цілому у сучасній глобалістиці в останні роки відмічається зростання інтересу до аналізу соціогуманних аспектів глобальних проблем, прагнення переосмислити загальнолюдські цінності і відстояти основні права людини.

Найважливішим досягненням глобалістики у перші два десятиріччя її розвитку стало вироблення і формулювання прийнятної для різних наук мови міждисциплінарного спілкування, розробка й уточнення з цієї точки зору ключових, принципових понять та категорій таких, наприклад, як “глобальна проблема”, “екологічна криза”, “екологізація виробництва”, “демографічний вибух”, “ядерна зима”, “глобальна залежність”, “світова спільнота”, “нове мислення”, “новий гуманізм” тощо.

З середини 1980-х років починається третій етап розвитку глобалістики. Його специфіку визначили історичні зміни на політичній карті світу.

Внаслідок зміни історичних обставин багато структур, організацій і вчених фактично згорнули, а іноді й зовсім припинили роботу в сфері глобалістики. Показою в цьому відношенні є діяльність Римського Клубу, за замовленням якого до 1990-х років доповіді публікувалися щорічно. А у 1989 р. вийшло одразу три. І тільки через деякий часовий інтервал, у 1993 р. знов почали з’являтися виконані під його егідою роботи.

На новому етапі посилилися дослідження прикладних проблем глобалістики. Військово-політичні дослідження, що домінували у 1960-1970-х роках, частково поступаються дослідженню нових завдань – ризику, упередженню катастроф, пом’якшенню їх наслідків. Все більше уваги в той період приверталося до найважливіших проблем регіонального характеру, масштаби яких надавали їм глобального забарвлення.

Таким чином, якщо на перших етапах становлення глобалістики переважали підходи до вирішення глобальних проблем в дусі техніцизму, тобто вважалося, що глобальні проблеми є тими, що інструментально вирішуються, і в цьому зв’язку відбувалися пошуки технічних і фінансових засобів, організаційних і економічних рішень, то з початку 1990-х років відбувається зміна пріоритетів, коли основна увага перемикається на соціально-політичну проблематику і лише через цю призму – на процеси глобалізації.

Поряд з іншими сферами наукового знання, що зачіпають суспільні процеси, глобалістика стала тісно пов’язаною з політикою і ідеологією. В цьому контексті правомірно дослідити різноманітні її спрямування, які найбільш яскраво проявилися з кінця 1960 років.

К середині 1980-х років у західній глобалістиці визначилося декілька різних напрямів, кожне з яких оригінально розглядає причини прояву і загострення глобальних проблем сучасності, вбачає шляхи їх здолання. Значна група вчених головною причиною появи глобальних проблем вважає науково-технологічний прогрес (НТП). Серед них виділяються як “оптимісти”, так і “песимісти”. Якщо, наприклад, Г.Кан, У.Браун, А.Вінер та інші вважають, що НТП, який породив глобальні проблеми, може стати і засобом їх здолання, то Д.Медоуз, К.Боулдінг, М.Робертс, К.Девіс та інші не вірять в те, що наука і технологія можуть стати таким засобом.

До технократичного крила глобалістики звісною мірою прилучаються два напрями. Один з них, що називають постіндустріальною глобалістикою, представлено такими відомими науковцями, як А.Тоффлер, Д.Белл, Д.Несбіт, які пов’язують вирішення багатьох глобальних проблем з використанням нових технологій, широким розвитком мікроеклектроніки. Інший – “еволюційно-детерміністський” (Е.Валенілла, Дж.Ріфкін, Н.Георгеску-Ролген) – орієнтується на закономірності природної еволюції і рушійні сили технічного прогресу.

Серед решти напрямів західної глобалістики є найбільш відомими – “еколого-популістське”, представники якого (Л.Браун, Д.Хау, Дж.Уолд, Р. Теобальд та інші), які наголошують на проблемах взаємодії суспільства і природи та “екзистенціально-культурне” (С.Мендловіц, Г.Фолк, О.Орука, І.Гальтунг, М.Міше), в центрі уваги якого – проблеми війни та миру, встановлення нового міжнародного економічного та соціально-політичного порядку.

В Російській Федерації глобалістичні дослідження одержали широкого розвитку у 1990-ті роки. Для міждисциплінарного дослідження глобалізації утворюються спеціальні наукові центри: Рада з глобальних проблем XXI століття, Центр глобальних програм Горбачев-Фонду тощо.

Українська ш