Основні школи сучасної глобалістики

На нашу думку, на найбільший потенціал наукового розвитку можуть розраховувати лише деякі з представлених вище шкіл, а саме — еколого-економічна, глобальної екології і економічної соціології. Причому, якщо перша група шкіл уже пройшла пікову фазу розвитку, то друга перебуває у стадії активного формування, інтенсивно залучаючи потенціал міждисциплінарних досліджень.

Школа економічної соціології бере свій початок у працях Ф. Броделя, М. Вебера, Т. Веблена, Е. Дюргейма, К. Поланьї, Й. Шумпетера. У 80-х роках ХХ століття багато з їх ідей одержало новий розвиток у напрямі більш широкого, соціологічного осмислення проблематики ринку і конкуренції, відмови від вузькоекономічного тлумачення господарських питань.

З часом з’являється також значна кількість конкретних досліджень соціальних і культурних факторів, які впливають на структуру попиту, зайнятості, на організацію виробництва тощо. Представники цього напряму (М. Грановетер, М. Кастельс, Р. Сведберг, А. Сен, А. Турен, Р. Холлінгсворт, Ф. Шміттер, В. Штрек, А. Етціоні) у власному розумінні діяльності людини та її мотивації виходять за вузькі межі уявлень про економічну людину і внутрішню логіку розвитку економічних категорій, задаючись більш загальними питаннями про нерозривний зв’язок економіки з іншими сферами суспільного життя, зумовленості економічних процесів діяльності сукупності суспільних інститутів.

Дослідження в межах економічної соціології, зокрема концепції мережевої організації (на відміну від ієрархічних та ринкових), соціально-економічні порівняння форм та методів організації виробництва на макро і мікрорівнях, підвищення статусної функції моральних та етичних факторів у економічному житті суттєво вплинули на основні потоки західної економічної думки.

У середині 1960-х—1970-х рр. ХХ ст. на стику політологічної теорії міжнародних відносин і соціологічної системної теорії активно опрацьовувалась концепція світової системи/світового суспільства. Найбільш показовими у цій сфері були праці В. Мура, Дж. Неттла, Р. Роберсона, Ч. Бартона. Спочатку новий дискурс суспільних змін будувався навколо понять «світове», «міжнародне», «інтернаціональне». Термін «глобальне» включається до нього лише в середині 1960-х років, коли В. Муром був запропонованим термін «глобальна соціологія» [383, с. 2].

Власне дискурс глобалізації в соціології виникає в середині 1980-х років, коли це поняття стало розроблятися і популяризуватися Р. Робертсоном. З кінця 1980-х років ХХ ст. більшість пошуків у галузі теорії змін було зосереджено на новому генеральному напрямі — розробці теорій глобалізації. В 1990 р. побачила світ програмна збірка статей «Глобальна культура», в якій були опублікованими праці провідних теоретиків І. Уоллерстайна, М. Арчера, Р. Робертсона, М. Фезерстоуна, А. Аппадураі, Б. Тернера та інших. З цього часу одна за одною почали з’являтися фундаментальні монографії, присвячені проблемам глобалізації, авторами яких були Л. Склер, Р. Робертсон, О. Іанні, М. Уотерс, А. Аппадураі, У. Бек та інші. Зміст концептуального повороту, який відбувся в соціології, був чітко сформульований у вступі М. Фезерстоуна і С. Лаша до збірки статей «Глобальні сучасності»: дискурс глобалізації виник як «наступник дебатів про сучасності і постсучасності у розумінні соціокультурних змін» [383, с. 11—13].

В основі всіх теорій глобалізації лежить дихотомічна типологія соціальної організації: локальне/глобальне. В межах цієї типології суспільними змінами можуть виступати лише процеси, що пов’язані зі зміною просторових характеристик соціальної організації/соціальних взаємодій. Тому поява дискурсу глобалізації часто трактується як «просторовість» теорії змін. Дихотомія локальне/глобальне, що фіксує «розрив» між минулими і новими просторовими характеристиками соціальних процесів, моделює зсув початку-середини ХХ століття. Такими чином, логічна структура теорій глобалізації загалом визначається характером подій і тенденцій цього періоду. Але в теоріях глобалізації ця дихотомічна різниця стає парадигмою опису/пояснення будь-яких тенденцій і використовується для утворення теоретичних моделей змін за історичними і географічними межами зсуву.

Проте, за умов спільності логічної структури, що задається дихотомічною розбіжністю «локальне/глобальне», дискурс глобалізації є вельми різнорідним. Особливості логічної структури основних, найбільш характерних соціологічних теорій глобалізації, а також ступінь їх адекватності тенденціям, що спостерігаються після зсуву початку-середини ХХ ст., вимагають подальшого розгляду.

Перші докладно розроблені теоретичні моделі глобалізації були створені на рубежі 1980—1990-х рр. XX ст. на концептуальному кордоні між конкуруючими формами дискурсу: дискурсом світової системи і власне дискурсом глобалізації. Концептуалізація суспільних змін на основі поняття світової системи як системи економічних і політичних відносин між національними державами до моменту появи дискурсу глобалізації мала вже досить багату традицію. Характерним прикладом цієї традиції є праці І. Уоллерстайна.

І. Уоллерстайн проводить межу між традиційним типом інтеграції локальних суспільств—імперіями і сучасним типом — капіталістичною світ-економікою, що виник у XV—XVI ст. У межах світ-економіки виділяються групи суспільств, що утворюють центр, периферію і напівпериферію системи. Групуються вони не за географічною близькістю, а за характером зв’язків. На внутрішньому рівні центру капіталістичної світ-економіки встановлюються відносини кооперації і конкуренції. Між центром і периферією — відносини експлуатації і залежності. Напівпериферія перебуває з центром і периферією у відносинах змішаного типу.

У теорії Уоллерстайна тенденції зсуву до транснаціональної економіки і транснаціональної політики трактуються на підставі дихотомічного розрізнення сукупності автономних одиниць і системи зв’язку між одиницями. Суспільні зміни розглядаються переважно як процеси на супранаціональному рівні (виникнення мережі інтернаціональних зв’язків), на рівні національному — зміни не носять радикального характеру (постійність національно-державної визначеності соціальної організації одиниць у системі), на субнаціональному рівні (процеси всередині одиниць) процеси взагалі не розглядаються як системні зміни.

Таким чином, логічна структура моделі світової системи реалізується схемою «міжнародний розподіл праці + міждержавний баланс сил/інтересів». Найбільш релевантними теорії Уоллерстайна стають тенденції зростання обсягів міжнародної торгівлі і кількості міжурядових організацій, але решта тенденцій контингентного зсуву початку-середини XX ст. практично не моделюються цією схемою. Така логічна структура не потребує додавання до терміна «інтернаціональне» терміна «глобальне». Оскільки процеси поза національно-державними кордонами і всередині цих кордонів суттєво різняться одні від других, парадигмою змін слугує дихотомія «національне/інтернаціональне», а не дихотомія «локальне/глобальне», що ігнорує роль національних кордонів.

Послідовні прибічники парадигми світової системи відкидають використання терміна «глобалізація», розглядаючи його лише як данину кон’юнктурі. Лідер критики дискурсу глобалізації Уоллерстайн вважає, що «цей дискурс є насправді гігантською псевдоінтерпретацією сучасної реальності — обманом, який нав’язується владними групами і, навіть гірше, обманом, який був нав’язаним самим людством внаслідок розпачу» [400, с. 7-8].

Уоллерстайн пропонує інтерпретувати суспільні зміни, що емпірично фіксуються, як перехід капіталістичної світ-системи до фази кризи, початок якої припадає на 1967—1973 рр. Дана фаза є представленою як неминуча частина життєвого циклу світ економіки, яка виникла близько 1450 року.

Менш послідовні прибічники парадигми світової системи, які орієнтуються на панівний в сучасній глобалістиці дискурс, адаптували поняття глобалізації і утворили перші теоретичні моделі цього поняття. Прикладами тут можуть бути праця Е. Гідденса «Наслідки сучасності» (1990 р.) і праця Л. Склера «Соціологія глобальної системи» (1991 р.)

Глобалізація визначається Гідденсом як «інтенсифікація соціальних відносин, що розповсюджуються на увесь світ і пов’язують віддалені місця таким чином, що локальні події формуються подіями, які відбуваються на досить далекій відстані, і навпаки» [339, с. 79]. Гідденс розглядає глобалізацію як безпосереднє продовження модернізації. Оскільки модернізація, за Гідденсом, характеризується автономізацією соціальних відносин від локальних умов взаємодій, розповсюдження дії деконтекстуалізуючих інститутів на весь світ, логічно вважати сучасну форму глобалізації продовженням модернізації.

Сучасна соціальна система, за Гідденсом, формується в чотирьох інституціональних вимірах, і, відповідно, глобалізація також розглядається в чотирьох вимірах. Ці виміри представлені світовою капіталістичною економікою, системою національних держав, світовим військовим порядком, міжнародним поділом праці. Можна помітити, що насправді в моделі Гідденса не чотири, а тільки дві інституціональні зміни системи: світова економіка і світова політика. В цьому пункті теорія Гідденса є тотожною теорії світ-системи Уоллерстайна. Відмінна риса полягає в тому, що в моделі Гідденса трансформація системи відбувається не тільки на рівні системних взаємозв’язків (глобальному), але і на рівні елементів системи, що пов’язані, — «місцевих подій» (локальному). Тому для теорії Гідденса термін «глобалізація», що має, крім іншого, зміст всеохоплення, є більш адекватним, аніж термін «інтернаціоналізація», який пов’язаний за змістом скоріше лише з міждержавними відносинами.

Леслі Склер, як і Гідденс, віддає перевагу використаннютерміна «глобалізація» замість терміна «інтернаціоналізація», оскільки вважає, що найбільш актуальним процесом є формування системи транснаціональних практик, які автономізуються від умов всередині національних держав і національно-державних інтересів у міжнародних відносинах. Транснаціональні практики, відповідно до Склера, існують на трьох рівнях, що аналітично розрізняються: економічному, політичному, ідео логокультурному. На кожному з них транснаціональні практики утворюють базовий інститут, що стимулює глобалізацію. На рівні економіки — це ТНК, на рівні політики — це транснаціональний клас олігархів, на рівні ідеології і культури — це конзьюмеризм.

Таким чином, глобальна система Склера визначена як структура, яка є аналогічною і паралельною світ-системі Уоллерстайна. Незважаючи на те, що Склер пише про три інституціональні рівні транснаціональних практик, фактично в його моделі, як і в моделі Уоллерстайна, розглядаються лише два рівня — економіка і політика. Місце задекларованого третього рівня — культури займає конзьюмеризм, який трактується як ідеологізована економічна практика чи комерціалізована ідеологічна практика.

Логічна структура теорій Гідденса і Склера в загальних рисах є єдиною: глобалізація представлена як серія аналогічних, однопорядкових тенденцій у різноманітних інституціональних сферах, що в сукупності предстають як формування глобальної системи взаємозв’язку і взаємозалежності між локальними соціальними процесами. Ця система і формує глобальність соціальної організації, яка є найбільш характерною для сучасної епохи. Тер мін «глобальне» поєднує в собі поняття «інтернаціональне» і «транснаціональне», а термін «локальне» — поняття «національно-державне» і «субнаціональне».

Таким чином, теорії Гідденса і Склера являють собою два різновиди одного типу моделей глобалізації — моделей глобальної системи, котрі сформувалися як результат продовження лінії теоретизування, що була задана працями Уоллерстайна, але вже в межах дискурсу глобалізації.

Альтернативою моделям світової системи стали моделі глобалізації, що були розроблені на базі критики теорії світ-системи і теорій глобальної системи. Зробивши ще в 1968 р. висновок про те, що сфера культури має вирішальне значення для «систематизації» світу, пізніше, в середині 1980-х рр., Роланд Робертсон висунув тезу про те, що глобальна взаємозалежність національних економік і держав, яка концептуалізується, наприклад, моделлю «системи суспільств» Уоллерстайна, є лише одним з аспектів глобалізації, тоді як другий аспект — глобальна свідомість індивідів — є настільки ж важливим для перетворення світу до «єдиного соціокультурного місця» [383, с. 21].

Визначення глобалізації як серії змін, що емпірично фіксуються, різнорідних, але об’єднаних логікою перетворення світу на «єдине місце», дозволило Робертсону концептуалізувати більш широкий спектр тенденцій, ніж теоретикам глобальної системи. Єдність місця в даному разі означає те, що умови і характер соціальних взаємодій у будь-якій точці світу можуть бути умовами чи навіть елементами одного процесу соціальної взаємодії. Світ «стискається», стає єдиним, позбавленим існуючих бар’єрів і розбиття на специфічні зони соціальним простором. У глобалізації Робертсоном виявляються два спрямування: глобальна інституціоналізація світу і локалізація глобальності.

Глобальна інституціоналізація світу розглядається як організація повсякденних локальних взаємодій і соціалізації під безпосереднім (минаючи національно-державний рівень) впливом макроструктур світового порядку. Макроструктурування світового порядку (системи взаємозалежності суспільств, що існують у межах національних держав) відбувається, за думкою Робертсона, під впливом трьох факторів: експансії капіталізму, західного імперіалізму, розвитку глобальної системи мас-медіа. Для світу індивідів і локальних спільнот сукупна дія трьох факторів обертається експансією «загальнолюдських цінностей», розповсюдженням стандартних символів, естетичних і поведінкових зразків глобальними мережами ЗМІ і ТНК.

Інше спрямування глобалізації дано в моделі Робертсона — локалізація глобальності є покликаним віддзеркалити тенденцію становлення глобального не «згори», а «знизу», тобто через локальне — через перетворення взаємодій з представниками інших держав і культур до рутинної практики, через включення до повсякденного життя елементів інонаціональних локальних культур. У мультикультурних спільнотах категорії «міжнародні відносини», «зіткнення цивілізацій», «транснаціональна корпорація» стають практичної категоріями взаємодії. В цьому разі термін «глобальне» означає не тільки «інтернаціональне», а й «субнаціональне» і, навіть, «локальне» в тому ступені, в якому останнє глобалізує — перетворює повсякденне життя людини до від чуття глобального. Для того щоб підкреслити дворівневість глобалізації, співвідношення і взаємопроникнення глобального і локального, узгодження тенденцій до гомогенності і гетерогенності, Робертсон навіть пропонує спеціальний термін «глокалізація» [383, с. 157]. Те, що він виділяє в глобалізації два аспекти (глобальна взаємозалежність і глобальна свідомість) і два спрямування (глобальна інституціоналізація світу і локалізація глобальності), свідчить про спроби розглядати суспільні зміни з точки зору як макросоціологічної (система/структура), так і з точки зору мікросоціологічної (соціальна дія/актор). Тому модель глобалізації, що представлена в теорії Робертсона, може бути реалізованою за формулою «структурна гомогенність + соціальна гетерогенність». Це є тією парадигмою змін, яка задає єдність різнорідним тенденціям, що емпірично фіксуються

Теорія Робертсона пропонує модель глобалізації, яка істотно відрізняється від моделей глобальної системи за ступенем адекватності тенденціям, що спостерігаються. Модель Робертсона дає можливість концептуалізувати глобалізацію не тільки як структурні зміни, а й як зміни в міжіндивідуальних взаємодіях. Термін «глобальне» у Робертсона означає не тільки «інтернаціональне» і «транснаціональне», а й «транскультурне» і «транслокальне». Поняття глобального охоплює увесь простір соціального, глобальне і локальне співвідносяться і не є роздільними. Тому цю модель глобалізації можна назвати моделлю глобальної соціальності.

З другого боку, в моделі глобальної соціальності відбулося «розмиття» базової дихотомії «локальне/глобальне». Категорії «культура», «свідомість» порушують вихідну референцію концепції глобалізації до просторової експансії і гомогенності цілого. Проте саме ця модифікація вихідної метаформи і глобалізаційної парадигми дала змогу Робертсону концептуалізувати тенденції, які не були концептуалізованими теоріями глобальної системи.

Підхід Робертсона до розгляду глобалізації був сприйнятий у 1990-х р. багатьма дослідниками. Наприклад, власні моделі глобальної соціальності розробили такі теоретики, як У. Бек і Г. Терборн, які стали відомими завдяки дослідженням модернізації.

У праці «Що таке глобалізація» (1997 р.) Уільям Бек пропонує категорію транснаціонального соціального простору, яка за власним теоретичним змістом є повним аналогом «єдиного місця» Робертсона. Глобалізація, за Беком, означає «непов’язані кордонами повсякденні дії в різноманітних вимірах економіки, інформатики, екології, техніки, транскультурних конфліктів і громадянського суспільства…» Отже, наявною є така ж сама, як у Робертсона, схема: макроструктурування світу у вигляді універсальних інституційних «змін» і локалізація глобальності у формі «повсякденних дій» [15, с. 113].

Поняття транснаціонального соціального простору дозволяє Беку поєднати під спільною назвою «глобалізація» процеси в сферах політики, економіки, культури, екології тощо, які, на його думку, володіють власною внутрішньою логікою. В політичній сфері глобалізація означає «розмивання» суверенітету національної держави в результаті дій транснаціональних структур і утворених ними організаційних мереж. В економіці глобалізація означає наступ денаціоналізованого, дезорганізованого капіталізму, ключовими носіями ідеології якого є ТНК, що поступово виходять з-під національно-державного контролю, активно залучаючись до оперативного поля світових ринків. У культурі глобалізація означає глокалізацію, тобто взаємопроникнення локальних культур у транснаціональних просторах, якими є західні мегаполіси.

Теза про наявність власної логіки глобалізації в кожній зі сфер суспільства виправдовує використання Беком під час опису/пояснення тенденцій у тих моделях, що були розроблені іншими теоретиками: З. Батманом («слабка держава»), С. Лашем і Дж. Уррі («дезорганізований капіталізм»), Р. Робертсоном («глокалізація»). Ця ж теза дозволяє Беку запропонувати власну модель глобалізації, використовуючи практичні результати розвитку екологічної складової світової системи. Він пристосовує розроблену раніше теорію суспільного ризику до структури аналізу процесів глобалізації. Результатом стала модель світового суспільства ризику.

Базова ідея теорії суспільства ризику «загрози утворюють суспільство» була переформульована: «глобальні загрози утворюють глобальне суспільство». Нові ризики, не обмежені місцем їх появи, вирівнюють і об’єднують людей, навіть всупереч їхньому бажанню і незалежно від розташування географічного і соціального становища. Бек виділяє три види глобальних загроз: 1) екологічні катастрофи, що зумовлені високим рівнем техніко-економічного розвитку, 2) екологічні катастрофи, що зумовлені низьким рівнем розвитку, 3) катастрофи, що зумовлені існуванням зброї масового ураження.

Перетворення суспільства ризику на глобальне Бек вважає наступом якісно нового стану тієї епохи, яку він називає «другою сучасністю».

Геран Терборн у праці «Глобалізація» (2000 р.) виходить з того, що термін «глобалізація» вказує на «тенденції до всесвітнього розмаху, впливу, узгодженості соціальних феноменів чи до зростання всесвітньої обізнаності серед соціальних акторів» [392, с. 56]. Плюралістичність глобалізацій (Терборн віддає перевагу мові про множинність і багатомірність глобалізацій них процесів) може бути «поміченою» в концептуальному полі, яке задається двома осями: характером динаміки (інтерактивний чи системний) і рівнем соціального феномену (від одиничної дії до макроструктури). Таким чином Терборн продовжує лінію, що була розпочатою Робертсоном, який поєднав в одній моделі глобальну взаємозалежність і глобальну свідомість. Терборн пропонує модель глобальної соціальності, що концептуалізує зміни на двох рівнях — макро- і мікросоціальному і в двох напрямах — власне глобалізація і локалізація глобального.

Теоретичні моделі, що були розроблені Робертсоном, Беком і Терборном, репрезентують нині найбільш поширений у соціології тип теорій глобалізації. Для даного напряму вихідною є просторова референція теорії. Важливість цієї референції чітко і красномовно сформулював Терборн: «В той час як постмодернізм кинув виклик концепції часу, яка притаманна сучасності (модерну), глобалізація може бути інтерпретованою як політ сучасності у просторі» [392, с. 77].

Третій тип моделей глобалізації був сформований наприкінці 1980-х у середині 1990-х рр. XX ст. на основі принципово нового осмислення просторової референції поняття «глобалізація». Початок цьому типу моделей був покладений у 1990 р. АржуномАппадураі в статті «Роз’єднання і розбіжність у глобальній культур-економіці», ідеї якої потім були розвинуті у книзі «Сучасність на повний зріст. Культурні виміри глобалізації» (1996 р.) Аппадураі радикалізував протиставлення теорії глобалізації і світ-системної теорії, акцентуючи увагу на приматі культурного — символічного і феноменологічного. Глобалізацію він розглядає як детериторіалізацію — втрату прив’язки соціальних процесів до фізичного простору. В ході глобалізації формується «глобальний культурний потік», який розпадається на п’ять культурно-символічних просторів-потоків: етнопростір, техно-простір, фінансовий простір, медіапростір, ідеопростір. Ці нестійкі простори є «будівельними блоками» тих «світів, що уявляються», в яких взаємодіють індивіди, і взаємодія ця має характер символічних обмінів.

У межах концепції «світів, що уявляються», які конструюються глобальними потоками, дихотомія «локальне/глобальне» трактується феноменологічно. Це — два типи «структури відчуття, яка продукується певними формами інтернаціональної діяльності і яка виробляє певні матеріальні ефекти».

Локальне як артикуляція етнокультурної ідентичності, релігійний фундаменталізм, громадська солідарність не передує історично глобальному, а продукується/конструюється з тих же потоків образів, які конструюють глобальне. Сучасне локальне настільки ж детериторізоване, як і глобальне.

У теоретичній моделі Аппадураі первинна дихотомія «локальне/глобальне» заміщується за суттю дихотомією «територіальне/ детериторіалізоване», а глобальність і локальність виступають як дві складові глобалізації, що є аналогічними структурній гомогенності і соціальній гетерогенності в моделі Робертсона.

Та ж логіка заміщення дихотомії «локальне/глобальне» дихотомією «територіальне/детериторіалізоване» спостерігається в роботі Малькольма Уотерса «Глобалізація» (1995 р.). Глобалізація ним трактується як сукупність тенденцій, що призводять до детериторізації соціального, яка зумовлюється експансією символічних обмінів. Фундаментом теорії глобалізації, згідно з Уотерсом, є концепція відносин між соціальною організацією і територіальністю, які в кожний історичний момент детермінуються одним з трьох типів обміну: матеріальним (економічним), політичним, символічним. Матеріальні обміни мають тенденцію до локалізації соціальних відносин: виробництво товарів передбачає концентрацію в одному місці робочої сили, капіталу, сировини; взаємодію в режимі «віч на віч» під час управління процесом праці і під час надання послуг. Політичні обміни мають тенденцію до інтернаціоналізації — територіальної експансії соціальних відносин: здійснення влади передбачає контроль за підлеглим населенням, що мешкає на даній території, і надання гарантій суверенності цього контролю, які одержуються внаслідок взаємодії з інстанціями влади за межами даної території. Символічні обміни мають тенденцію до вивільнення соціальних відносин від просторової референції: процес утворення і трансляції інтелектуальних і естетичних символів може відносно легко переміщуватись і здійснюватись між територіально віддаленими індивідами/групами.

Тому глобалізація суспільства — процес, що визначається переваженням культури над політикою і економікою. Економіка і політика глобалізуються в тій мірі, в якій вони «пронизані» символічними обмінами.

Уотерс констатує, що як найбільше підпадають під глобалізацію ті «виміри» економіки, де переважає «символічне опосередкування» відносин — фінансовий ринок і споживання, що визначається принципами конзьюмеризму. Менш глобалізованими є товарне виробництво і ринок праці [403, с. 236].

Політика у більшій мірі глобалізується в тих її «вимірах», де проблемізуються цінності, а не матеріальні інтереси. Усвідомлення як глобальних — проблем прав людини, екології, збереження миру, справедливого розподілу світових ресурсів призвело до часткової легітимізації національної держави і зростання кількості міжнародних організацій, вплив яких є недостатнім для усунення категорії «національно-державний суверенітет» як організуючого принципу політичної сфери.

Аналіз глобалізації в сфері культури Уотерс провадить, спираючись на концепцію Аппадураі, але трохи змінивши класифікацію просторів-потоків, зорієнтувавши останню на концепцію симулякрів Бодріяра. «Вимірами» культури в теорії Уотерса є: сакропростір, що утворюється потоком симулякрів релігійності, етнопростір, що утворюється потоком симулякрів етнічної ідентичності, еконопростір, що утворюється потоком симулякрів вар тості і капіталу, медіа-простір, що утворюється потоком симулякрів інформації, дозвілля-простір, що утворюється потоком симулякрів розваг і вражень, наприклад, туристичних.

Таким чином культура є найбільш глобалізованою сферою, оскільки соціальні відносини в ній є максимально символізованими і, таким чином, можуть здійснюватися поза прив’язкою до певної території.

Крім цього, завдяки потокам симулякрів вплив культурної глобалізації передається до сфер економіки і політики, провокуючи тим самим інтенсифікацію їх розвитку.

Послідовно розвиваючи ідею детериторизації соціальних відносин, Уотерс приходить до висновку про розрізнення глобалізації і постглобалізації. За мірою втрати просторової референції соціальних відносин відкривається перспектива постглобалізації, що може бути реалізованою завдяки кіберпростору.

У моделях детериторизації соціального практично повністю втрачається вихідна референція поняття глобалізації до фізичного простору і однорідного цілого. «Глобальне» у Аппадураі та Уотерса означає скоріше дещо непросторове, нематеріальне, уявне, символічне, гетерогенне, але те, що все пронизує. Це викривлення базової метафори дозволило утворити моделі, які враховують нові тенденції — конзьюмерізм, міноритізацію політики, розвиток комп’ютерних мереж тощо. Але при цьому логічна структура теорій детериторізації соціального є принципово ізоморфною логічній структурі теорій глобальної соціальності і навіть теорій глобальної системи. Нові тенденції пояснюються за допомогою дихотомічного розрізнення «територіальне/детериторизоване», яке є представленим як модифікація дихотомії «локальне/глобальне». Парадигму змін, завдяки якій Аппадураі і Уотерс поєднують різнорідні тенденції до єдиного процесу глобалізації, можна реалізувати формулою «структурна дифузність + соціальна фрагментарність». Ця формула акцентує увагу не тільки на експансії, а і на нестабільності глобальних інституціональних структур, не тільки на плюралізмі, а і на здатній до конфліктів роз’єднаності соціокультурних орієнтацій індивідуальних дій. Проте загалом парадигма змін у моделях детериторизації соціального є скоріше не альтернативою, а модифікацією стосовно парадигми «структурна гомогенність + соціальна гетерогенність». Таким чином, референтами моделей детериторизації залишаються транснаціональний капіталізм і транснаціональна демократія, хоча Аппадураі і Уотерс, обстоюючи постмодерну культуризацію, естетизацію економіки і політики, наголошують не на транснаціональності, а на транскультурності капіталізму і демократії.

Роблячи висновок з аналізу теоретичних моделей глобалізації, можна зазначити, що три представлених типи — моделі соціальної системи, глобальної соціальності, детериторизації соціального історично утворюють три хвилі чи лінії концептуалізації суспільних змін у межах єдиної глобалізованої парадигми.

У межах кожної з трьох ліній концептуалізації і кожної окремої моделі трактування розрізнення локального і глобального є специфічним, але ці трактування можна представити також і за допомогою моделі Р. Робертсона, яка пропонує формулу «структурна гомогенність + соціальна гетерогенність», що узагальнює всі варіанти моделей глобалізації. За допомогою цієї парадигми будь-яка тенденція, що фіксується емпірич но, інтерпретується як аспект, частина чи різновид глобалізації. Так, наприклад, Робертсон, Аппадураі і Терборн включили до поняття глобалізації зростання сепаратизму, культурного і релігійного фундаменталізму, антиглобальні соціальні рухи, Уотерс — конзьюмерізм, Бек — наростання екологічних проб лем. Але розширення предмета теорії глобалізації в усіх цих випадках досягається за рахунок «розмивання» парадигмальної розбіжності «локальне/глобальне». Ця тенденція, що з виникненням теоретичних моделей глобальної соціальності і детериторизації соціального набуває більшої значущості, наголошує на проблемі ризикованості моделей глобалізації. Актуальною стає проблема адекватності і перспектив теорій глобалізації в нових соціально-історичних умовах.

Перспективи використання моделей глобалізації для аналізу суспільних змін залежать від того, наскільки лінійними будуть тенденції, що пов’язані зі зрушеннями середини ХХ століття. Для розвинутих країн вже в недалекому майбутньому актуальною стане ситуація, коли глобалізація буде існувати, але не ототожнюватися з процесом суспільних змін. Глобалізація поступово перетворюється на рутинний процес функціонування/відтворення соціальної організації. В цій перспективі досить симптоматичним є поява концепції Йєнса Бартельсона, що прогнозує вичерпаність евристичного потенціалу поняття глобалізації і його тривіалізацію. Бартельсон порівнює поняття глобалізації з поняттями цивілізації і революції, що сформувалися в період і в ході французької революції кінця XVIII ст.: «Ці поняття також втратили стабільні референти, але функціонували як рушії соціальної зміни, означаючи зміну в його чистій, найбільш неминучій і неповерненій формі: зміну як умову можливих об’єктів і можливих ідентичностей в можливому майбутньому» [403, с. 279]. Подібно цим поняттям, «глобалізація» являє собою не просто прогноз, а пророцтво, що само собою здійснюється. Тому Бартельсон робить висновок, що «метафори глобалізації можливо відімруть, коли поняття виконає власне завдання дестабілізації, тобто коли глобалізація стане чимось, що відбувається без слів і, таким чином, не потребує дискусії».

Якщо проаналізувати не тільки те, як концепція констатує очікувані зміни, а і те, як неочікувані зміни будують концепцію, то можна дійти висновку, що крім виявленої Бартельсоном перспективи тривіалізації концепції глобалізації, існує реальна перспектива кризи концепції глобалізації через виникнення принципово нових тенденцій суспільних змін.

Зараз, на початку ХХІ ст., концепція глобалізації є досить популярною. Але перші симптоми кризи глобалізаційної парадигми змін уже є унаочненими. Адекватно моделюючи тенденції економічної інтеграції, формування транснаціональної бюрократії, зростання мультикультурних суспільств, теорії глобалізації не пояснюють відповідним чином нові тенденції, що виникли на початку нового тисячоліття, а саме: експансію симуляцій-образів, які заміщують реальні процеси в економіці, політиці, культурі, а також комп’ютерну революцію і формування так званої кіберкультури.

Теоретики глобалізації вирішують проблему шляхом реінтерпретації парадигми «локальне/глобальне». Ці зміни є помітними в послідовності виникнення трьох ліній теоретизації. Кожна наступна лінія спричинювала утворення моделей глобалізації, що концептуалізували більш широкий спектр тенденцій. Але при цьому все більше змінювався склад поняття глобалізації. Базова просторово-фізикалістська метафора, метафора, якщо використовувати термінологію Терборна, «просторовості соціального», все більше заміщувалася метафорикою непросторовості, детериторизації і нематеріальності, символічності. Це дозволило моделювати деякі з новітніх тенденцій, але за рахунок втрати визначеності самого поняття «глобалізація».

Усвідомлення проблеми якісної зміни концепції глобалізації є очевидним у запропонованому Уотерсом понятті «постглобалізація». Проте ідея адаптувати за допомогою нового поняття теорію глобалізації до нових умов ризиковано. Перехід від взаємодій у реальному просторі до взаємодій у віртуальному просторі може з рівним успіхом інтерпретуватися і як гіперглобалізація — експансія соціальних процесів у нові форми просторовості, і як деглобалізація — редукція дійсної просторовості соціальних процесів.

Таким чином, залежність логічної структури теорій глобалізації від зсуву початку-середини ХХ ст. визначає межові умови для цього роду теорій змін. По-перше, релевантні тенденції мають являти собою контрастний перехід, а не монотонний процес. У міру віддалення від періоду початку-середини ХХ ст. ця умова перестає виконуватися і, відповідно, дихотомія «локальне/глобальне» перестає бути адекватним заходом аналізу. По-друге, іррелевантні теорії глобалізації тенденції мають являти собою монотонний процес, а не контрастний перехід. Ця умова не виконується для тенденцій, які концептуалізуються в моделях детериторизації соціального. Еволюцію теорій глобалізації до моделей детериторизації і постглобалізації, що побудовані з використанням розрізнення реального, матеріального і ефімерного, уявного, можна розглядати як симптоматичну тенденцію, що обумовлена імперативом аналізу нових суспільних змін, на яких неможливо концентрувати увагу, якщо оперувати дихотоміями «традиційне/сучасне» і «локальне/глобальне». Протягом останніх десятиліть ці зміни, що не підпадають під вплив фокусу дії теорій модернізації і глобалізації, стали настільки очевидними, що викликали новий дискурс змін — дискурс віртуалізації, в межах якого вже була розроблена низка оригінальних теорій трансформації суспільства.

Відправним пунктом для більшості теоретиків, котрі оперують розбіжністю реального і віртуального, є створена в середині 1970-х — на початку 1980-х—1990-х років концепція «занепаду реальності» Ж. Бодрійяра. Бодрійяр першим на рубежі 1980-х—1990-х рр. ХХ ст. почав використовувати метафору віртуальності для пояснення сучасних соціальних процесів. Термін «віртуалізація» для позначення соціальних процесів активно запроваджується в науковий обіг з середини 1990-х рр. А. Крокером, А. Бюлем, М. Паетау. Протягом 1990-х рр. ХХ ст. на базі розрізнення «реальне/віртуальне» були створені альтернативні теоретичні моделі суспільних змін.

Віртуалізація в цих теоріях взагалі розуміється як будь-яке заміщення реальності її симуляцією/образом — не обов’язково за допомогою комп’ютерної техніки, але обов’язково з використанням логіки віртуальної реальності. Цю логіку можна спостерігати і там, де комп’ютери безпосередньо не використовуються. Наприклад, віртуальною економікою можна назвати і ту, в якій господарські операції провадяться за допомогою Інтернет, і ту, в якій спекуляції на фондовому ринку переважають над матеріальним виробництвом. Віртуальною політикою можна назвати боротьбу за владу і за допомогою web-сторінок чи прес-конференцій в Інтернет, і за допомогою рекламних акцій в телестудії чи на концертному майданчику.

Визначення соціальних феноменів за допомогою поняття «віртуальність» є раціональним тоді, коли конкуренція образів заміщує конкуренцію інституціонально визначених дій економічного, політичного чи іншого порядку. Соціальний зміст віртуалізації — симуляція інституціонального ладу суспільства є первинним стосовно технічного змісту. Загальне уявлення про феномен заміщення реальності образами дозволяє розробляти власне соціологічний підхід: не комп’ютеризація життя віртуалізує суспільство, а віртуалізація суспільства комп’ютеризує життя.

У 1990-х рр. ХХ ст. одночасно з розробкою власне теорій віртуалізації стали помітними тенденції використання розбіжності «реальне/віртуальне» і в теоріях глобалізації. Термін «віртуальний простір» використав М. Уотерс, термін «віртуальна економіка» — У. Бек. Звичним став термін «віртуалізація економічної діяльності». Визнаний лідер в теоретичних дослідженнях глобалізації Р. Робертсон констатує, що поняття «віртуальне» стає суттєвим елементом концептуального апарату.

На підставі аналізу еволюції теорій глобалізації можна стверджувати, що в теоретичній соціології спостерігається дія імперативу віртуалізації. Отже будь-яка теоретична модель суспільних змін для того, щоб бути актуальною сучасним тенденціям, повинна бути побудована з використанням поняття віртуальності чи його аналогів, що акцентують на симуляційності, нематеріальності, символічному характеру соціальних процесів.