Розмовний стиль

Стилі мовлення

Стиль літературної мови

Стиль (від латинського stilus – паличка для письма) мовлення – це своєрідна сукупність мовних засобів, що свідомо використовується мовцем за певних умов спілкування. Це мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах.

Кожний стиль має:

· сферу поширення і вживання (коло мовців);

· функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

· характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

· систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, певною мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови.

Стилі мовлення, якими найчастіше послуговуються для побудови професійних висловлювань

Функціональні стилі української мови

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців, друге – зумовлене соціальними функціями мовців, тобто регламентоване за формою та змістом.

Звичайне спілкування попередньо не планується, ділові ж контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування можливих висновків, результатів.

У повсякденнній розмові мовці можуть торкатися різних, часто не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер. Ділова ж розмова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Розмовний стиль

v Основна функція: спілкування, обмін думками, судженнями, оцінками, почуттями; з’ясування виробничих і побутових стосунків.

v Обставини мовлення: повсякденне спілкування у невимушеній обстановці в побуті, сім’ї, на виробництві.

v Сфера вживання: побут людей, щоденні бесіди в сім’ї, на роботі.

v Загальні ознаки: невимушеність, жвавість бесіди, вільність чи відносна вільність у виборі слів і виразів, вияв ставлення автора до співрозмовника і до сказаного; використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації); використання позамовних чинників (ситуація, поза, рухи, жести, міміка); емоційність реакції.

v Мовні особливості: усна (рідше писемна) форма мовлення; емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми); розмовно-побутові слова і форми, просторічні (замазура, мастак, телепень, що ти верзеш), зменшено-пестливі слова (річечка, сонечко, тихесенький), дієслова раптової дії (грюк, стриб), діалектизми і жаргонізми (вагани, кендюх, барахло, шняга), фразеологізми й фольклоризми; заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка); звертання; питальні, спонукальні, окличні речення; діалогічна (іноді полілогічна) форма тексту; тип мовлення – розповідь.

Розмовний стиль поділяється на два підстилі:

· розмовно-побутовий;

· розмовно-офіційний.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.