Біографічні відомості про Василя Бикова.

Учень 1. Василь Володимирович Биков народився 19 липня 1924 року в бідній селянській родині в с. Бички Ушацького району Вітебської області.

Навчався на скульптурному відділенні Вітебського художнього училища. Коли почалася війна, Бикова направили в інженерний батальйон, на будівництво оборонних укріплень, потім брав участь у важких боях на Південно-Західному фронті, після закінчення Саратовського піхотного училища воював на 2-му і 3-му Українських фронтах. Двічі поранений. Батьки отримали повідомлення про його загибель. З діючою армією пройшов Румунією, Болгарією, Угорщиною, Австрією; старший лейтенант, командир взводу полкової, потім – армійської артилерії. Демобілізований в 1947 році. Працював у Гродно.

Учень 2. З 1947 року друкується. З 1972 по 1978 роки – секретар Гродненського відділення Спілки письменників Білорусії. Весною 1989 року обраний депутатом З’їзду народних депутатів СРСР.

У 1990 – 1993 роках – президент об’єднання білорусів світу «Батьківщина».

Покинув Білорусь в кінці 1997 року. Спочатку на запрошення ПЕН – центру (організація, яка займається захистом прав творчої інтелігенції) у Фінляндії проживав у околицях Хельсінкі, потім отримав запрошення ПЕН – центру ФРН, переїхав до Німеччини.

Учень 1. Творчу біографію прийнято відраховувати з оповідань, написаних в 1951. Герої – молоді солдати і офіцери з трагічною фронтовою долею – визначать на роки вперед особливості його прози. Твори писав білоруською мовою, найчастіше сам перекладав на російську.

Сувора правда і безкомпромісність творів викликала нападки офіційної критики. Письменника звинувачували в тому, що він чорнить радянський устрій, воїнів-героїв, що він прихильник «шанцевої (окопної) правди».

Учень 2. Народний письменник Білорусі (1980), Герой Соціалістичної Праці (1984). Державна премія (1986). Ленінська премія (1986).

За творами Бикова зняті фільми:

- «Третя ракета» (1963)

- «Альпійська балада» (1966)

- «Дожити до світанку» (1975)

- «Вовча зграя» (1976)

- «Обеліск» (1977)

- «Сходження» (за повістю «Сотников», 1977)

- «Знак біди» (1985)

Написані музичні твори:

- балет «Альпійська балада» (1967, музика Євгена Глєбова)

- опера «Стежкою життя» (1980, музика Генріха Вагнера, за «Вовчою зграєю»).

Народний письменник Биков прожив нелегке життя. Починаючи з середини 90-х років, йому довелось пережити і нападки в державній пресі, і заборону творів. В 2003 році важкохворий письменник повертається в Мінськ, де йому залишилось жити зовсім недовго. Символічною стала дата смерті людини, відданої своїй темі в літературі і долі – 22 червня 2003 року.

2. Історична довідка ( Слово вчителя, супроводжується слайдовою презентацією). Один із дослідників творчості Бикова зауважив, що в серці письменника «… б’ється попіл спалених білоруських сіл».

Дійсно, за роки війни на території Білорусі фашистами було спалено 186 сіл, де не залишилось жодної сім’ї; там же було біля 260 таборів смерті, загинуло 2 млн. 230 тисяч чоловік - кожний четвертий житель цієї багатостраждальної країни.

Яке почуття домінує у вас, коли ви повторно переглядаєте кадри зйомок концтаборів та проектуєте такі події на власне життя? (Страх).

Головною в творах Бикова є не подія війни, а людська реакція на цю подію, і головною проблемою його творів є проблема подолання страху.

3. Повідомлення учня. Передісторія створення повісті.

Василь Биков згадував:

“Це сталося наприкінці війни в Австрійських Альпах.

Тут був глибокий тил німецького рейху, і тут, як повсюди в його тилу, було багато працюючих на війну промислових підприємств, в тому числі всіляких таборів.

Одного разу ми зайняли якесь містечко і чекали нової команди. Довжелезна колона артполку завмерла на вуличці.

І раптом біля однієї з дальніх машин на очі потрапила дівчина – худорлява, чорноволоса, в смугастій куртці і темній спідниці, вона перебирала поглядом обличчя бійців і заперечно хитала головою. «Хто є Іван?» - запитувала вона. Звісно, Іванів у нас було багато, але ні один з них не здався їй тим, кого вона шукала. Ми запитали, якого саме Івана вона розшукує. Дівчина розповіла приблизно таке: її звати Джулія, вона італійка з Неаполя. Рік тому, влітку 44-го, під час бомбардування воєнного заводу вона втекла в Альпи, де зустріла російського військовополоненого. Кілька днів вони блукали в горах, голодні та холодні, перейшли гірський хребет і одного туманного ранку напоролись на поліцейську засідку. Її схопили і знову кинули до табору, а що сталося з Іваном, вона не знає.

Я згадав про цю історію через 18 років, коли почав літературну діяльність. І тоді я написав все те, що ви прочитали в «Альпійській баладі».