однаковы

12-

Отже, економічна сутність підприємства - це основна ланка національної економіки, яка у взаємодії з іншими самостійними суб'єктами господарювання забезпечує виробництво необхідних споживчих благ (товарів та послуг) з метою привласнення прибутку.

В сучасній економічній літературі сутність підприємства трактують по-різному. Так, американські економісти К. Макконнелл, С. Брю характеризують підприємство (завод) як установу в формі фабрики, ферми, шахти, магазину, що виконує одну або більше специфічних функцій з виробництва і розподілу товарів та послуг1.

У підручнику за редакцією А. А. Чухна " Основи економічної теорії" підприємство характеризується як самостійний господарський суб'єкт, який за правом юридичної особи " здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання прибутку" 2. Таке визначення точніше, у ньому чітко розмежовано правовий та економічний аспекти підприємства.

Трохи інакше сутність підприємства трактують вчені-економісти С. В. Мочерний та М. В. Довбенко. У підручнику " Економічна теорія" вони зазначають, що " підприємство - система економічних відносин, передусім відносин економічної власності, що формуються всередині нього, а також між іншими суб'єктами господарювання з приводу виробництва, обміну, розподілу і споживання різноманітних об'єктів власності, а отже, їх привласнення, а також управління власністю з метою привласнення прибутку" 3. У цьому визначені дається комплексна характеристика сутності підприємства, розкривається його природа крізь призму відносин економічної власності у якісному та кількісному аспектах.

13-

Товар та його властивості

Товар - це продукт праці, виготовлений з метою обміну або продажу, а не для особистого споживання. Товаром може бути як речовий продукт, так і послуга або інформація, а також робоча сила (праця), земля, капітал тощо, які, хоч і не є продуктами праці, в умовах розширеного товарного виробництва, коли воно стає загальним, перетворюються в товари.

Будь-який товар має дві властивості: задовольняти якусь людську потребу і властивість обмінюватися на інші товари. Перша з них називається корисністю або споживчою вартістю товару, друга - міновою вартістю, яка є формою більш глибокої суті - цінності або вартості товару.

Товар як споживча вартість (корисність) є, насамперед, предметом, річчю, послугою, яка завдяки своїм властивостям корисна для людей, задовольняючи якусь певну їх потребу (чи групу потреб) - як предмет особистого споживання або як засіб виробництва. Властивість задовольняти ті чи інші потреби (споживчу вартість або корисність) мають не лише продукти праці, але й блага, що безпосередньо дані нам природою - повітря, вода, сонячне тепло і світло тощо. Проте вони не створені людською працею і не є товаром. Це означає, що споживча вартість безпосередньо не відбиває ніяких суспільно-економічних відносин, а відображає відносини між людьми та речами, що задовольняють їх потреби.

Споживча вартість - це річ або послуга, яка завдяки своїм корисним властивостям задовольняє різноманітні людські потреби.

Зважаючи на те, що корисність поняття суб’єктивне, то один і той же товар може мати різні значення для задоволення потреб різних людей. К. Макконелл і С. Брю, відомі американські економісти, дають таке визначення категорії корисності: " Пляшка дешевого міцного вина може мати досить велику корисність для волоцюги-алкоголіка і нульову або навіть негативну корисність для президента місцевого відділення спілки тверезості" 1. Виходячи з подібної оцінки така властивість товару як корисність (споживча вартість) впливає на ринкову поведінку споживача, що буде розглянуто в наступних главах. Корисність (споживча вартість) властива й продукту, що не є товаром. Однак корисність товару має певні особливості. Вона є суспільною корисністю, тому що створюється для суспільного обміну на ринку, на відміну від продукту, виробленого для споживання. Товаром стає лише та корисність, яка обмінюється на іншу корисність. Споживча вартість товару цікавить його виробника лише тому, що шляхом обміну на іншу споживчу вартість він через останню задовольнить якусь свою потребу. У цьому споживча вартість тісно пов’язана з іншою властивістю товару - його здатністю обмінюватися на інший товар, тобто з міновою вартістю.

Отже, роль споживчої вартості полягає в тому, що вона є речовою основою, матеріальним носієм суспільних відносин і мети виробництва; виступає як споживча вартість для інших членів суспільства і є проміжною ланкою між виробництвом і споживанням.

Другою властивістю товару є вартість або цінність, яка проявляється через свою форму - мінову вартість. Мінова вартість - це властивість товару обмінюватися на інші товари у певних кількісних співвідношеннях або пропорціях. У відповідності з теорією трудової вартості обмін товару здійснюється на основі їх кількісного порівняння, тобто певних пропорцій якоїсь внутрішньої спільної суті, що міститься у товарах. Такий обмін товарів у певних кількісних пропорціях є міновою вартістю. В основі обміну різних споживчих вартостей має бути щось спільне. Таким спільним не є споживчі вартості, оскільки вони якісно відрізняються і не порівнюються. Спільним у товарах, що обмінюються на інші товари є, втілена в них суспільно необхідна праця. Саме суспільна праця знаходиться в основі обмінюваності товарів чи послуг і робить їх кількісно порівнянними, а отже, формує їхню вартість (ціну). Тому у вартості виражено не лише кількість суспільно необхідної праці, а й якість продукції, її корисний ефект.

В основі кожної зі сторін товару міститься відповідний вид праці. Споживчу вартість створює конкретна праця, вартість - абстрактна.

Отже, товар має цінність (вартість) саме тому, що в ньому втілена праця людини, яка є змістом вартості. Тому величина вартості визначається кількістю суспільної праці, необхідної для його створення. Мірою праці, а отже, і мірою вартості, є робочий час, який має відповідний масштаб виміру (година, день, тиждень тощо).

З приводу визначення вартості товару серед економістів не існує єдиної точки зору. Є багато теорій, які намагаються пояснити суть, економічну природу вартості або цінності товару. Серед численних теорій вартості можна виділити основні: трудову теорію вартості, граничної корисності, витрат виробництва, попиту і пропозиції тощо. Найбільше визнання отримали теорії трудової вартості і корисності.

Трудова теорія вартості (концепція витрат праці) розроблялася кількома поколіннями представників англійської класичної політичної економії. (В. Петті - в XVII ст., А. Сміт - у XVIII ст., Д. Рікардо - на рубежі XVIII-XIX ст.), а потім була завершена в економічному вченні К. Маркса.

Дана теорія виходить з того, що єдиним джерелом вартості є праця, а величина вартості товару визначається величиною суспільно необхідних витрат праці (робочого часу) на виробництво даного товару. Але окремі виробники на виробництво одного і того ж продукту можуть витрачати різну кількість робочого часу, отже їх індивідуальні витрати є різними. Проте вартість товару визначається не індивідуальними, а суспільно необхідними витратами праці, тобто витратами за середніх для даної економіки умов виробництва, вміння працівників та інтенсивності праці. Виграють виробники, у яких витрати їх індивідуальної праці менші за суспільно необхідні і програють ті, у яких вони більші. Ціна товару трактується при цьому грошовим виразом його вартості. Вона здатна відхилятися від вартості у той чи інший бік під впливом попиту на даний товар чи його пропозицію, тобто ринковим механізмом.

Теорія граничної корисності - сьогодні одна з базових теорій вартості - виникла як розвиток деяких ідей Ж. Б. Сея про корисність товару. Вона була сформована в лоні неокласичного напрямку: австрійська школа (Е. Бьом-Баверк, К. Менгер, Ф. Візер) заснувала її, математична школа (Л. Вальрас, В. Парето, У. Джевонс) створили математичну модель, а кембріджська (А. Маршалл, А. Пігу) і американська (Дж. Б. Кларк) школи розвинули і поєднали з іншими теоріями вартості в єдину систему.

У найпростішій інтерпретації теорія граничної корисності виходить із такого розуміння вартості: вартість - це споживча або суб’єктивна оцінка відносного корисного ефекту економічного блага певного виду його цінності. Шшими словами, вартість визначається мірою корисності блага, його корисного ефекту для споживача.

Конкретним виразом такої " суб’єктивної корисності" певного блага є " гранична корисність", тобто корисність " граничного" (останнього) екземпляру продукту певного виду, який задовольняє найменш суттєву потребу в ньому. Суб’єктивна цінність благ при обміні залежить від найменшої корисності останнього екземпляру, а гранична корисність - від кількості певних благ даного виду та інтенсивності споживання індивідууму. Таким чином, за вихідний пункт визначення вартості товару беруться не цілком об’єктивні фактори (суспільно необхідні витрати праці), а суб’єктивна мотивація, суб’єктивна оцінка економічної поведінки окремої особи.

Теорія граничної корисності має надзвичайно високу ступінь формалізації (переведення на " мову" математики), для чого застосовуються алгебраїчні рівняння, графічні і статистичні моделі. Теорія граничної корисності - це одна з основоположних теорій вартості в сучасній економічній теорії (див. статті до графіків: " Поняття корисності", " Крива граничної корисності", " Гранична корисність продукту, коли споживач має деяку його кількість", " Еластичність кривої граничної корисності", " Криві байдужості", " Бюджетні лінії, або що доступне покупцю", " Рівновага споживача на ринку").

14-

Структура ринку. Розрізняють ринки засобів праці, природних ресурсів, предметів праці, землі, робочої сили, праці, технології, інформації, товарів, нерухомості, послуг, ринок інтелектуальної власності, фінансовий ринок та ін. Більшість із них може бути поділена на локальні ринки. Так, ринок товарів поділяють на оптовий і споживчий; ринок інтелектуальної власності — на ринок патентів, ліцензій, ноу-хау, програм математичного забезпечення та ін.; фінансовий ринок — на ринок інвестицій (довготермінових кредитів), ринок грошей (короткотермінових кредитів), ринок валюти, ринок цінних паперів, ринок золота (у сучасних умовах він є водночас і ринком товарів). Всі вони у комплексі формують структуру ринку.

Структура ринку — сукупність окремих ринків у межах національної економіки або внутрішнього ринку, а також світового ринку та його окремих регіонів і взаємодія між ними.

Сутність ринку полягає в тому, що це певна сукупність економічних відносин між суб'єктами різних типів і форм власності, в тому числі власності на робочу силу з приводу купівлі-продажу товарів і послуг відповідно до законів товарного виробництва.

Для комплексного визначення сутності ринку необхідно з'ясувати його функції. Функціями ринку є:

1) здійснення остаточного визначення вартості товарів і послуг та їх реалізації, перетворення продукту праці на товар;

2) забезпечення безперервності процесу суспільного відтворення (зокрема зв'язку між виробництвом і споживанням), сприяння формуванню цілісної національної економічної системи та її зв'язку з іншими національними економіками в масштабі світового ринку;

3) спонукання виробників товарів і послуг знижувати індивідуальні витрати порівняно із суспільне необхідни-

ми, підвищення суспільної корисності товарів і послуг, їх якості та споживчих властивостей;

4) певний регулюючий вплив на економіку в цілому, на пропорції між різними сферами та галузями економіки приведення у відповідність платоспроможного попиту і пропозиції, нагромадження і споживання та інших

пропорцій;

5) сприяння контролю споживачів за виробництвом,

вирівнювання цін;

6) посилення конкуренції між виробниками товарів і послуг у межах окремих країн і світового господарства.

Виходячи з цього, можна дати комплексне визначення ринку.

16-

Причини виникнення та суть товарного виробництва

Витіснення натурального господарства відбувається на основі товарообміну окремих суб’єктів шляхом поглиблення спеціалізації праці, що означало спеціалізацію виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній виробничій діяльності. Таким чином, матеріальною основою виникнення відносин обміну їх речовим змістом є суспільний поділ праці. Спеціалізація праці на виготовленні окремих продуктів або на окремих трудових операціях робила необхідним обмін між спеціалізованими виробниками.

Людство знає три великих суспільних поділи праці. Перший відбувався багато тисяч років тому. Це було відокремлення скотарських племен від землеробських. Другий великий суспільний поділ праці — відокремлення ремесла від сільського господарства. Третій суспільний поділ праці полягав у виділенні класу купців. Він свідчить про уже розвинений обмін товарами, якщо на ньому спеціалізується цілий клас людей. Сучасна економічна теорія виділяє четвертий великий суспільний поділ праці, який відбувся в розвинутих країнах світу в XX ст. Це — відокремлення нематеріального виробництва (науки, освіти, охорони здоров’я тощо) від матеріального, внаслідок чого посилилася тенденція до розширення товарного виробництва.

Суспільний поділ праці зумовлюється дією закону економії робочого часу, і веде до зростання продуктивності праці, збільшення обсягу виробленого продукту. Зростання продуктивності праці робить вигідним обмін товарів, тобто економія робочого часу виступає рушійною силою розвитку товарного виробництва. На грунті суспільного поділу праці виникають економічні відносини не лише в сфері безпосереднього виробництва, але й у сфері обміну продуктами праці, які стають товарами. Суспільний поділ праці і обмін продуктами — два взаємозв’язані і взаємообумовлені процеси. Але сам суспільний поділ праці не народжує товарних відносин, виникнення товарних відносин зумовлено соціально-економічною відокремленістю виробників, яка виступає у формі приватної власності на засоби виробництва. Головною рисою відокремленості виробників є забезпечення прямого зв’язку, залежності рівня споживання від рівня виробництва, що стимулює розкриття фізичних і духовних можливостей людини і забезпечує соціально-економічний прогрес суспільства.

За умов суспільного поділу праці економічна відокремленість надає обмінові нового характеру — він здійснюється на основі врахування витрат праці виробників. Виникає товарна форма виробництва, з’являються товарні відносини між виробниками.

Таким чином, суспільний поділ праці, за якого відбувається спеціалізація виробництва, є необхідною умовою виникнення товарного виробництва. Безпосередньою причиною цього є економічне відокремлення виробників як власників засобів виробництва і виробленого продукту.

Товарне виробництво — це така форма організації суспільного виробництва, при якій економічні відносини між відокремленими виробниками виявляються через купівлю-продаж на ринку продуктів їх праці — товарів. Звідси випливають основні риси товарного виробництва:

суспільний поділ праці;

приватна власність на засоби виробництва;

повна соціально-економічна відокремленість і самостійність виробництва;

економічні зв’язки між відокремленими виробниками здійснюються через обмін товарів;

стихійний характер розвитку.

В економічній теорії розрізняють просте і розширене (капіталістичне) товарне виробництво. Просте товарне виробництво є дрібним, розрізненим і має такі характерні особливості: 1) базується на власній праці (виробники для виробництва товарів застосовують засоби виробництва, які їм особисто належать); 2) розміри підприємств незначні; 3) у ньому не існує одиничного поділу праці; 4) має обмежений характер, тому що частина продуктів йде на задоволення особистих потреб і лише частина — на ринок; 5) створений продукт належить виробнику; 6) кінцева мета — задоволення особистих потреб.

Капіталістичне товарне виробництво передбачає спільну працю багатьох найманих працівників, їх експлуатацію, характеризується антагонізмом між безпосередніми виробниками і власниками засобів виробництва, привласненням створеного продукту капіталістом і має такі риси: 1) застосовується наймана праця; 2) розміри підприємств значні, значним є і обсяг продукту, виробленого для обміну; 3) суспільний характер виробництва виявляється через кооперацію праці на окремих підприємствах; 4) товарні відносини носять загальний характер; 5) мета виробництва — отримання прибутку (доходу) капіталістом.

Хоча просте товарне виробництво характерне, насамперед, для періоду становлення товарного виробництва, але його залишки зберігаються і сьогодні у формі дрібних селянських господарств, сімейних ферм, ремісничих майстерень. Сфера його існування обмежується галузями виробництва з низькою нормою прибутку і великим господарським ризиком. Просте товарне виробництво має обмежений характер, а капіталістичне — загальний.

В умовах командно-адміністративної етатичної (одержавленої) (фр. etat — держава) економіки, яка панувала в колишньому СРСР, мало місце штучне звуження сфери товарно-грошових відносин. Не дивлячись на те, що централізована економіка за своєю сутністю належить до товарної, де зберігаються товарні зв’язки між виробником і споживачем, але вони серйозно деформовані надмірним втручанням держави, яка керує економікою через накази і команди, доручення, спускає зверху плани і директиви, нормативи і розпорядження (усі вони мають силу законів) безпосередньому виконавцю- господарнику. Воля державної (комуністичної) партії виконувалася через Держплан, де було вказано, що виробляти, як розподіляти ресурси з утворених загальнодержавних фондів. Постачальники прикріплювалися до споживачів, централізовано і суб’єктивно встано- влювалися ціни. Таким чином ігнорувалися вимоги економічних законів товарної форми організації виробництва, що послужило однією з причин неефективності й втратного характеру економіки. Відсутність ринкових стимулів, незадоволеність особистих потреб та інтересів, інертність одержавленої економіки продемонстрували недосконалість і нежиттєвість тоталітарної, командно-адміністративної форми суспільного виробництва.

Як вже з’ясовано, товарне виробництво існувало не завжди і з часом імовірно зникне, а на зміну йому прийде досконаліша форма суспільного виробництва — безпосередньо суспільне виробництво, про що свідчить дія у межах сучасного товарного виробництва двох протилежних тенденцій: до розширення товарного виробництва і до його підриву. Перша — зумовлена поглибленням суспільного поділу праці (утворенням нових галузей — їх нині нараховується у США 700, відгалуженням окремих виробничих функцій у самостійні виробництва) збільшенням кількості економічно відокремлених виробництв (у США за 1947—1992 роки їх кількість зросла більше, ніж на 9 млн), перетворенням науки у безпосередню продуктивну силу (внаслідок чого матеріалізовані результати наукових досліджень у вигляді патентів, ліцензій «ноу-хау» перетворюються на товар), збільшенням ролі та економічної значущості сфери нематеріального виробництва (освіта, наука, охорона здоров’я).

Дія тенденції підриву товарного виробництва, яка зародилася у розвинутих країнах світу у ХХ ст. і посилюється сьогодні, визначається розширенням масштабів одиничного поділу праці внаслідок зростання концентрації виробництва, виникненням і розвитку величезних багатогалузевих об’єднань підприємств. Ця тенденція зумовлена також розширенням ролі регулювання і планування в межах окремих корпорацій, розвитком контрактних відносин між корпораціями-гігантами та дрібними підприємствами з виробництва окремих деталей, вузлів, комплектуючих частин для кінцевої продукції. Крім того, практично кожному акту купівлі-продажу між корпораціями передує укладання контракту, що має юридичну силу. Отже, зникає необхідність підтверджувати через ринок суспільно необхідний характер товарів, що виробляються. Певний підрив товарного виробництва існує внаслідок укладання державних контрактів, централізованого регулювання економіки з боку держави.

Дія тенденції до підриву товарного виробництва зумовлює народження четвертої форми суспільного виробництва — безпосередньо суспільної.

Слід відзначити, що чим ширше і глибше економіка охоплюється товарними відносинами, тим гостріше перед суспільством постає завдання узгодження дій та інтересів учасників (агентів) процесу обміну — виробників і споживачів товару. Товаровиробник не має гарантії, що його товар знайде споживача, і при зміні структури суспільних потреб він постійно повинен реагувати на потребу ринку зміною свого виробництва.

Але це побоювання втратити свого споживача і є тим позитивним чинником, що спонукає виробника посилено працювати, здійснювати безперервний пошук, вміло ризикувати, а в кінцевому підсумку — розвивати виробництво.

17-Функції грошей

Функції грошей є конкретним проявом їхньої сутності. У цьому плані очевидно, що трансформація економічної природи сучасних грошей зумовлює й модифікацію їхніх функцій. Традиційно в економічній науці виділяють п’ять головних функцій грошей:

міра вартості;

засіб обігу;

засіб платежу;

засіб нагромадження;

світові гроші.

Усі ці п'ять функцій грошей у їх системній єдності становлять реальний рух грошей (реальне функціонування грошової маси). Зміст тієї чи іншої функції грошей відображає особливості досягнутого рівня (етапу) еволюції самих грошей.

Функція грошей як міри вартості проявляється через вимір грошової вартості (ціни) товарів. Без кількісної визначеності вартості в ціні товару неможливе ринкове господарство і еквівалентний товарний зв’язок між товаровиробниками.

Для забезпечення виконання грошима функції міри вартості держава у законодавчому порядку впроваджує масштаб цін, встановлюючи певну грошову одиницю розрахунків – національну валюту. Масштаб цін відіграє важливу технічну роль при виконанні грішми функції міри вартості.

У функції засобу обігу гроші відіграють роль тимчасового посередника при обміні товарів. У сфері товарного обігу при купівлі-продажу товарів гроші (готівкою або на банківському рахунку) обов'язково повинні бути в наявності.

Функцію засобу обігу виконують реальні гроші.

Обидві функції грошей як міри вартості і як засобу обігу органічно взаємопов'язані. Саме ці дві основні функції зумовлюють сутність грошей. Функція грошей як засобу обігу доповнює функцію грошей як міри вартості. Ідеальна міра вартості перетворюється у господарському обороті в реальний засіб обігу.

Функція грошей як засобу платежу відображає особливості кредитного господарства, тобто реалії купівлі-продажу товарів у кредит з відстрочкою оплати (відстрочкою платежу). Покупці сплачують гроші за товари лише тоді, коли настає строк платежу.

Розвиток кредиту і банківської системи закономірно звужує поле застосування грошей як засобу обігу і значно розширює масштаби використання кредитних грошей – грошей як платіжного засобу. Переважання грошей як засобу обігу характерне для кризових економічних умов.

Виконання грошима функції засобу платежу створює можливість виникнення ситуації взаємної неплатоспроможності і заборгованості. Проблема неплатежів стала однією з найгостріших у сучасній фінансовій системі України. На ринку збільшується кількість продавців, які прагнуть продати свій товар, щоб одержати реальні гроші; і навпаки, покупці не можуть купити товари, бо не мають для цього грошей.

У функції засобу нагромадження гроші вилучаються з товарного обігу і нагромаджуються на банківських рахунках (в установах банків). Такі заощадження є об’єктивною потребою розвитку ринкового господарства. Банки акумулюють гроші як засіб нагромадження і через позику знаходять їм прибуткове застосування в інших структурних ланках народного господарства.

Світові гроші у функціональному плані відображають вихід товарно-грошового обміну за межі національних кордонів. Порівняння купівельної спроможності грошових одиниць різних країн світу відбувається на міжнародних грошових (валютних ринках). При цьому виникає специфічний інструмент міжнародного порівняння національних грошей – валютний курс.

1. мера стоимости - на каждый товар есть цена. Пришел в магазин купить хлеб, надо иметь деньги, чтобы заплатить цену за хлеб

2. средство обращения - за деньги можно купить товары и услуги и расчитаться по своим долгам. То есть деньги двигаются от одних людей к другим, поэтому называется средство обращения (движения)

3. средство платежа - деньги которые взяли как кредит, т.е. надо будет заплатить деньги в будущем независимо от того какие изменения произойдут

4. средство накопления багатства - деньги, которые лежат в банке до совершеннолетия, деньги в копилке

5. мировые или международные деньги - поездка заграницу, оплата гостиницы заграницей

18-

Розрізняють дві основні форми конвертованості валюти: 1) вільна, або повністю конвертована; 2) частково конвертована.

Вільно конвертована валюта — форма конвертованості, за якої кожна особа (фізична й юридична, іноземець і громадянин даної держави) має право обмінювати будь-яку кількість своєї національної валюти на іноземну валюту такого самого статусу, розраховуватися нею за експортно-імпортні операції, депонувати її в національних банках, використовувати для створення різних фінансових активів (цінні папери тощо) і купувати державні та приватні цінні папери.

Частково конвертована (обмежено конвертована) валюта —-

форма конвертованості, за якої допускається лише зовнішня кон-вертованість, тобто вільне використання валюти іноземними особами (юридичними й фізичними) і лише в поточних, а інколи лише у зовнішньоторговельних розрахунках.

19-

§ 4. Методи пізнання економічних процесів і явищ та їхня класифікація

Економічна теорія використовує широкий спектр прийомів і способів дослідження свого предмета, які й визначають зміст її методу.

Метод економічної теорії — це сукупність прийомів, засобів і принципів, за допомогою яких досліджуються категорії і закони функціонування та розвитку економічних систем.

Економічна теорія застосовує як загальнонаукові, так і специфічні для даної науки методи пізнання економічних явищ і процесів (рис. 1.7).

Діалектика як метод — загальний для всіх наук метод пізнання, у тому числі і для економічної теорії. Він базується на використанні законів і принципів філософії, сутність яких полягає у пізнанні економічних явищ і процесів у їхньому зв’язку та взаємозалежності, у стані безперервного розвитку, у розумінні того, що накопичення кількісних змін зумовлює зміни якісного стану, що джерелом розвитку є єдність і боротьба протилежностей.

Наукова абстракція як метод полягає в поглибленому пізнанні реальних економічних процесів шляхом виокремлення основних, найсуттєвіших ознак сторін певного явища, очищених (абстрагованих) від всього випадкового, неістотного. Результатами застосування методу наукової абстракції є формування понять, економічних категорій, виявлення і формування законів.

Аналіз і синтез як метод дослідження застосовується в єдності двох його складових.

При аналізі об’єкт дослідження розкладається на складові частини, кожна з яких вивчається окремо; при синтезі відбувається об’єднання різних елементів, сторін об’єкта в єдине ціле з урахуванням взаємозв’язків між ними.

Рис. 1.7. Основні методи економічної теорії

Індукція і дедукція. Індукція — це метод пізнання від окремого до загального, від знання нижчого ступеня до знання вищого ступеня. Дедукція — метод пізнання від загального до одиничного. Метод індукції і дедукції забезпечує діалектичний зв’язок одиничного, особливого і всезагального.

Історичний і логічний методи використовуються економічною теорією для дослідження економічних процесів у єдності.

Історичний метод вивчає ці процеси у тій історичній послідовності, в якій вони виникали, розвивалися і змінювалися один за одним у житті.

Логічний метод досліджує економічні процеси в їхній логічній послідовності, прямуючи від простого до складного, звільняючись при цьому від історичних випадковостей, зигзагів і подробиць, не властивих цьому процесові.

Економічне моделювання — це формалізований опис економічних процесів і явищ (за допомогою математики й економетрики), структура якого абстрактно відтворює реальну картину економічного життя. Економічна модель дає можливість наочно і глибше дослідити основні риси й закономірності розвитку реального об’єкта пізнання. Може бути виділена наступна класифікація економічних моделей:

за способом представлення досліджуваного процесу або явища моделі розрізняють логічні, графічні, економіко-математичні, табличні;

за тривалістю процесів, що аналізуються — на короткотермінові та довготермінові;

за кількістю залучених до аналізу суб’єктів — на прості моделі (домогосподар- ство та фірма) і повні моделі за участю держави;

за ступенем залучення іноземного сектору — на закриті, тобто представлена лише національна економіка, і відкриті, представлений вплив іноземного сектору;

за характером відображення фактора часу — на статичні та динамічні.

залежно від припущення на якому ґрунтується модель: рівноважні (природна властивість системи полягає в рівновазі); нерівноважні (рівновага не є природною властивістю системи); структурні (рівновага є результатом перерозподілу доходів).

за метою дослідження — пояснювальні (прагнуть пояснити наявну ситуацію в економіці); прогностичні (прагнуть передбачити явище чи процес у майбутньому); управлінські (виявляють засоби впливу на досягнення поставленої мети).

Економічний експеримент — штучне відтворення економічних процесів і явищ з метою вивчення їх за оптимально сприятливих умов та подальшого практичного впровадження. Економічний експеримент дає змогу на практиці перевірити обґрунтованість наукових гіпотез і рекомендацій, щоб попередити помилки і провали в економічній політиці держави.

20-

1. Ринкові відносини. Сутність та функції ринку. Ринкова інфраструктура.

Ринок є невід'ємною частиною товарного виробництва, бо воно лежить в основі ринкової економіки. В економічній теорії близько 200 визначень ринку, що говорить про складність і неоднозначність цього поняття.

Ринок – це комплексне поняття, що включає одночасно сферу обміну товарів, територію, де проходить обмін, систему товарно-грошових відносин, що складаються в процесі обміну. Як економічна категорія ринок - це система відносин обміну, що здійснюється на основі товарного виробництва та обміну.

Основними умовами формування ринкової економіки є:

1. Наявність вільного підприємництва і вільних товаровиробників, що самостійно розпоряджаються результатами та умовами виробництва і несуть повну економічну відповідальність за результати праці.

2. Вільна конкуренція.

3. Вільне ціноутворення.

21-

Гроші, їх суть і функції

Гроші, як це вже було визначено в попередньому підрозділі - це загальний еквівалент, роль якого найчастіше і найліпше починають виконувати благородні метали і врешті-решт - золото. Суть грошей виявляється в їх функціях. Гроші виконують п'ять функцій:

o міра вартості;

o засіб обігу;

o засіб нагромадження й утворення скарбів;

o засіб платежу;

o світові гроші.

Перш ніж розглянути кожну з цих функцій, зауважимо, що представники західної економічної думки дещо по-іншому підходять до визначення сутності грошей. Як правило, вони не зачіпають питань походження грошей і вважають, що гроші - це все те, що виконує функцію засобу обігу, міри вартості й засобу нагромадження.

Міра вартості - перша й головна функція грошей. її сутність полягає в тому, що гроші виступають засобом вимірювання вартості всіх інших товарів. Кожен товар має вартість, тобто в ньому втілена абстрактна праця, він містить певну кількість суспільно необхідної праці і саме через це всі товари є сумірними, їх вартість можна виміряти якимось одним товаром, який у цих умовах набуває характеру загального еквівалента - з одного боку. З іншого боку, цей товар еквівалент або, по-іншому, гроші, тільки тому виконує функцію вимірювача вартості інших товарів, що він сам має вартість.

Вартість товарів, виміряна в грошах. є ціною товару. Тобто, ціна - це є грошовий вираз вартості. Вона виступає формою вартості і тому, як правило, не збігається з вартістю, відхиляючись від останньої під впливом різноманітних чинників або вверх, або вниз.

Функцію міри вартості гроші виконують як ідеальні, тобто як уявні, у думці. Для того щоб визначити вартість товару, людина лише уявно порівнює вартість товару з відповідною кількістю золота. Але це загальна схема, яка відтворює сутнісний рівень реалізації даної функції загального еквівалента. У реальній дійсності, особливо в умовах, коли золото вийшло з безпосереднього обігу, людина визначає вартість товару на підставі свого постійного досвіду обміну. Визначення вартості товару (а вона виявляється як ціна) окремим учасником обміну здійснюється суб'єктивно і наближено, на підставі мільярди разів повторюваних актів купівлі-продажу. При цьому ціна вже не відображається в якійсь ваговій кількості золота, а безпосередньо в грошових одиницях конкретної країни.

Можливість суб'єктивної оцінки вартості товару або його ціни з боку окремого індивіда зовсім не є підставою для висновку про те, що цей процес є суб'єктивним. Навпаки, процес визначення вартості (ціни) є суто об'єктивним, хоча в конкретних випадках він може виглядати як суб'єктивний.

З функцією грошей, як міри вартості, пов'язано поняття масштабу цін. Справа в тому, що золото, вимірюючи вартість товарів, виражає цю вартість у різній кількості металу. У практиці ж постійного обігу товарів з'являється потреба якось порівнювати між собою ці різні кількості загального еквівалента. Найпростішим і найбільш зручним способом вимірювання різних кількостей золота є їх вимірювання за допомогою якоїсь фіксованої вагової одиниці. Такою одиницею може бути, наприклад, кілограм, фунт, злотник тощо. Ці міри ваги з їх відповідними поділами, наприклад, кілограм, ділиться на грами та міліграми, і являють собою масштаб цін.

Масштаб цін - це фіксована вагова кількість грошового металу і його кратних частин, що взяті в даній країні в якості грошової одиниці. За допомогою масштабу цін вирішується технічна проблема вимірювання самого грошового металу. Масштаб цін у законодавчому порядку встановлюється, державою, і вона може його міняти за власними уявленнями, оскільки він не пов'язаний зі зміною вартості грошового товару (золота). Як би не змінювалась вартість золота, 1 його грам завжди буде становити одну тисячну частку кілограма.

Зі зникненням золота із сфери грошового обігу й переходом до паперово-грошових систем масштаб цін втрачає свій першорідний економічний зміст і найчастіше визначається як спосіб виразу вартості товару в грошовій одиниці країни. За цих умов масштаб цін відображає покупюрну будову грошової одиниці, наприклад, гривні (100 гривень, 50 гривень, 20 гривень, 10 гривень, 5 гривень, 1 гривня, 100 копійок), долара, фунта стерлінгів, євро тощо.

В умовах паперово-грошового обігу масштаб цін втрачає свій зв'язок з грошовим металом і лише в традиції в назві окремих валют відображає їх фіксовану вагу, що колись реально існувала. Так, англійський фунт стерлінгів колись дорівнював саме фунту срібла (456, 6г).

Припинення обміну паперових грошей на золото й відміна їх формального зв'язку із золотом (золотий вміст рубля в колишньому СРСР уже не встановлювався з 1991 p., а гривня не має його з моменту її народження) деякою мірою утруднюють розуміння масштабу цін і виступають одним з аргументів у тих економістів, що заперечують товарну природу походження грошей.

22-

1. Економічні потреби суспільства, їх суть та структура

Представники економічної теорії минулого і сучасного, визначні мислителі і філософи, розглядаючи суть людини і її діяльність, прийшли до висновку, що вираження природи людини здійснюється в потребах. Лише потреби та їх задоволення примушують людину здійснювати розвиток науки і техніки, зростати духовно.

Тому кінцевою метою функціонування будь-якої економічної системи є задоволення потреб суспільства та його індивідів.

Потреби - це категорія, яка відображає ставлення людей до умов їх життєдіяльності, це щось необхідне для розвитку людини як особистості.

Сукупність суспільних потреб можна розглядати під різним кутом зору. Наприклад, професор А.С.Гальчинський виділяє економічні та неекономічні, виробничі та невиробничі потреби. На його думку, структура економічних (особистих) потреб складається із:

1) фізичних потреб: продукти харчування, одяг, взуття, житло, товари господарсько-побутового призначення;

2) інтелектуальних потреб: одержання освіти, підвищення кваліфікації, культурного відпочинку, предметів і послуг культурного призначення;

3) соціальних потреб: охорона здоров'я, сімейно-побутові умови, умови праці, транспорт, зв'язок, тощо.

Економічна діяльність - це є процес суспільного виробництва, який спрямований на створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людей. Це ще й виробництво самого життя людей, оскільки при цьому забезпечуються засоби їх фізичного існування, а також реалізація і розвиток їх здібностей.

Структура потреб суспільства відображає ставлення людини до природи - потреби людини в природі: в насолоді природою, охороні природи, потреби виробничі - в засобах виробництва або предметах споживання, потреби до себе, до інших людей, до праці, до дозвілля тощо.

Потреби людей надзвичайно різноманітні: фізіологічні, інтелектуальні, політичні тощо. їх можна класифікувати за різними ознаками. За носіями, або суб'єктами, потреби поділяються на індивідуальні, колективні та суспільні. Відповідно до об'єктів, на які спрямовані потреби, розрізняють матеріальні, духовні та естетичні потреби. Залежно від сфери діяльності виділяють потреби праці, відпочинку, спілкування, економічні.

За походженням потреби поділяють на первинні та вторинні. Первинні - породжені тим, що людина є істотою біологічною і їй постійно необхідні повітря, вода, їжа, сон тощо. Вторинні потреби витікають з того, що людина є частиною соціуму, тобто живе в рамках певної соціальної організації. І такий статус людини вимагає і породжує соціальні потреби[8, c. 51-53].

17 і 23 однакові

24-

Сучасний ринок характеризується розгалуженою і багаторівневою структурою. Вона являє собою сукупність окремих елементів ринку, які взаємодіють між собою. Ринок охоплює елементи, безпосередньо пов'язані з забезпеченням безперервності процесу відтворення, його цілісності та економічної ефективності. Це зумовлює різноманітну структуру ринку, різноманітність його типів.

Структура ринку визначається суб'єктами та об'єктами ринкових відносин. Основними суб'єктами ринкового господарства виступають: домашнє господарство (населення), підприємницький сектор (підприємці), різні форми господарювання, державний та міжнародний сектори. Тобто суб'єктами ринкових відносин є всі учасники ринку - фізичні і юридичні особи. Об'єктами ринкових відносин можуть бути продукти праці (засоби виробництва, предмети споживання і послуги, науково-технічні розробки та інформація), робоча сила, гроші, валюта, цінні папери (акції, облігації, векселі), земля та її надра. Тобто, об'єктами ринкових відносин є сукупність товарів і послуг, що постачають ринок.

За економічним призначенням об'єктів ринкових відносин розрізняють ринок праці, ринок засобів виробництва, ринок предметів споживання, ринок платних послуг, ринок науково-технічних розробок та інформації, ринок грошей, ринок цінних паперів, ринок валюти, ринок інтелектуальної власності, страховий ринок та ін. Кожний з цих ринків має свою структуру.

Залежно від об'єкту ринкових відносин розрізняють три групи ринків: товарні, фінансові і ринки праці. В кожній із них виділяють відповідні спеціалізовані ринки. До першої групи належать споживчий ринок, ринок матеріальних ресурсів, ринок науково-технічних розробок та інформації, ринок нерухомості. До другої групи - інноваційний, кредитний, цінних паперів, грошей і валютний ринки. До ринків праці належать ринки робочої сили різного рівня кваліфікації та спеціалізації.

Крім того, розрізняють адміністративно-територіальну структуру ринку, що охоплює місцевий ринок у вигляді селищного, міського, районного, обласного чи регіонального ринків; національний - внутрішній ринок, який охоплює всі ринки країни, світовий - зовнішній ринок, який становить сукупність і взаємодію національних ринків. Структуру національного ринку з огляду на складові його формування та функціонування наведено на рисунку 8.1.

Залежно від умов, за яких діють суб'єкти ринкових відносин, вирізняють вільний, монополізований і регульований ринки.

Вільний ринок — це ринок з великою кількістю незалежних виробників однорідних товарів, які не в змозі впливати на рішення один одного, на рівень цін. Немає обмежень з інформації про попит, пропозицію, ціну, якість продукції тощо. Йде вільне ціноутворення, що складається внаслідок співвідношення між суспільним попитом і суспільною пропозицією певного товару. Відсутні штучні бар'єри при входженні на ринок того чи іншого товару та виходу з нього. Цей ринок існував з початку XVI до кінця XIX століття.

Монополізований ринок - це ринок, для якого характерна незначна кількість виробників товарів певного виду, існує дефіцит необхідної інформації, обмежений доступ до ресурсів. Дії учасників ринкових відносин погоджуються. Монополізований ринок може бути монополістичним і олігополістичним. Монополістичний - це такий ринок, на якому домінує один виробник або продавець. Олігополістичним називають ринок, на якому панує невелика кількість суб'єктів господарювання.

25-

2.1.1. Сутність і структура ринку

Економічний зміст поняття «ринок». Ринок як одна з категорій товарного виробництва у процесі його еволюції зазнав істотних кількісно-якісних змін, що не могло не позначитися на його визначенні в останні понад два століття. У працях А. Сміта і Д. Рікардо термін «ринок» не набув чіткого політекономічного визначення, оскільки його відносили до зовнішніх, поверхових явищ ринкової економіки, а тому використовували переважно для хара­ктеристики ринкового попиту.

Першу спробу дати наукове визначення ринку зробив Французький економіст О. Курно. На його думку, цей

термін позначає «будь-який район, на якому взаємовідносини покупців і продавців настільки вільні, що ціни на одні й ті самі товари мають тенденцію легко і швидко вирівнюватися». Англійський економіст А. Маршалл стверджував, що «чим досконаліший ринок, тим сильнішою є тенденція до того, щоб у всіх його пунктах в один і той самий час платили за одну й ту саму річ однакову ціну». У підручнику «Економіка» ринок розглядається як «інститут або механізм, який зводить покупців (пред­ставників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг». Американський економіст П. Хейне стверджував, що ринок — «це набір взаємозв'язків, або процес конкурентних торгів». Наведені визначення об'єднує те, що всі вони виходять із тлумачення західними науковцями предмета економічної науки, тобто без наголосу на вивченні виробничих або економічних відносин. Крім того, у перших двох визначеннях акцентується на тенденції до вирівнювання цін, тобто називається важлива функція ринку.

У сучасній політичній економії відповідно до предмета цієї науки на передній план при визначенні сутності ринку виходить система або певна сукупність економічних відносин, а також робиться спроба пов'язати його з певними функціями (формування попиту і пропозиції та цін на то­вари). Як у першому, так і в другому випадку необхідно дотримуватися принципу історизму. У наведених визначеннях західних і вітчизняних науковців такий принцип значною мірою ігнорувався. Внаслідок цього ці визначення сутності ринку відображають реалії не сьогодення, а двохсотрічної давності, коли панувала вільна конкуренція.

Сутність ринку полягає в тому, що це певна сукупність економічних відносин між суб'єктами різних типів і форм власності, в тому числі власності на робочу силу з приводу купівлі-продажу товарів і послуг відповідно до законів товарного виробництва.

Для комплексного визначення сутності ринку необхідно з'ясувати його функції. Функціями ринку є:

1) здійснення остаточного визначення вартості товарів і послуг та їх реалізації, перетворення продукту праці на товар;

2) забезпечення безперервності процесу суспільного відтворення (зокрема зв'язку між виробництвом і споживанням), сприяння формуванню цілісної національної економічної системи та її зв'язку з іншими національними економіками в масштабі світового ринку;

3) спонукання виробників товарів і послуг знижувати індивідуальні витрати порівняно із суспільне необхідни-

ми, підвищення суспільної корисності товарів і послуг, їх якості та споживчих властивостей;

4) певний регулюючий вплив на економіку в цілому, на пропорції між різними сферами та галузями економіки приведення у відповідність платоспроможного попиту і пропозиції, нагромадження і споживання та інших

пропорцій;

5) сприяння контролю споживачів за виробництвом,

вирівнювання цін;

6) посилення конкуренції між виробниками товарів і послуг у межах окремих країн і світового господарства.

Виходячи з цього, можна дати комплексне визначення ринку.

Ринок — певна сукупність економічних відносин між різними суб'єктами господарювання з приводу купівлі-продажу товарів і послуг, де відбувається остаточне визнання їх вартості та реалізація, завдяки чому посилюється конкуренція між товаровиробниками за зниження витрат виробництва і підвищення суспільної корисності товарів, поліпшується пропорційність розвитку народного господарства, забезпечується безперервність суспільного відтворення і формування цілісної економічної системи, а також здійснюється опосередкований контроль споживачів за виробництвом.

Умови ефективного функціонування ринку:

1) реальний плюралізм типів (у тому числі форм) власності та форм господарювання. Якщо виходити з досвіду розвинутих країн Заходу, то для забезпечення такого плюралізму повинні існувати індивідуальна (приватна) власність (заснована як на власній, так і на чужій праці), колективна власність (у формі акціонерних компаній, кооперативів, власності трудових колективів тощо), державна власність у різних формах, змішана форма власності як результат різної комбінації названих форм;

2) здатність різних суб'єктів підприємницької діяльності впливати на рівень цін. Наявність такого впливу, що передбачає існування монополій (у тому числі оліго-полій як колективних монополій), знижує ефективність функціонування ринку;

3) розвинуте антимонопольне законодавство. Наявність достатніх механізмів його реалізації значно послаблюють монополістичні тенденції в економіці й сприяють ефективному функціонуванню сучасного ринку;

4) добре розвинута система економічного, правового та адміністративного регулювання економіки державою (за переважання економічних методів);

5) наявність і доступність всебічної інформації про ринок, розвинута маркетингова діяльність;

6) конкурентна боротьба між різними суб'єктами підприємницької діяльності;

7) розвинутий і розгалужений комплекс об'єктів власності, які можуть стати об'єктом купівлі-продажу (засоби виробництва, у тому числі земля, робоча сила, інтелектуальна власність у формі патентів, ліцензій тощо, послуги, цінні папери — акції, облігації, сертифікати та ін., гроші, нерухомість, предмети споживання тощо).

Структура ринку.

Структура ринку — сукупність окремих видів ринку у межах національної економіки, або внутрішнього ринку, а також регіональних, світового у межах світового господарства і взаємодія між ними.

Розрізняють ринок засобів праці, природних ресурсів, предметів праці, землі, робочої сили, технології, інформації, товарів, нерухомості, послуг, ринок інтелектуальної власності, фінансовий ринок та ін. Більшість із них може бути поділена на локальні ринки. Так, ринок товарів поділяється на оптовий і споживчий ринки; ринок інтелектуальної власності — на ринок патентів, ліцензій, «ноу-хау», програм математичного забезпечення та ін.; фінансовий ринок — на ринок інвестицій (довгострокових кредитів), ринок грошей (короткострокових кредитів), ринок валюти, ринок цінних паперів, ринок золота (в сучасних умовах він є водночас і ринком товарів).

Відповідно до ступеня монополізації розрізняють монополізований і олігополістичний ринки. На монополізованому ринку один виробник або продавець може зосередити у своїх руках всю масу виробленої продукції, всю сукупність товарів певного виду і диктувати ціни на ринку. На немонополізованому ринку існує багато продавців, кожний з яких зокрема неспроможний впливати на процес ціноутворення. На олігополісггшчному ринку декілька продавців певних товарів чи послуг можуть домовлятися між собою (письмово або усно) щодо поділу ринків збуту і впливати на рівень цін, тобто існує групова монополія.

Одним із критеріїв структуризації ринку є його поділ на ринок готової продукції та ринок замовлень (у тому числі державних, торговельних організацій).

Крім того, виділяють організаційно-функціональну структуру ринку, що містить контрактну систему закупівель, систему бірж, ярмарків, виставок та інших посередницьких структур із збуту товарів; прямі зв'язки між виробниками і збутовими організаціями (без посередників), між виробниками і споживачами; маркетинг, рекламу та ін. Між різними видами, типами ринків, їх суб'єктами встановлюються складні прямі й опосередковані зв'язки,

27-

Капітал як матеріальна основа підприємництва

Здійснення підприємницької діяльності неможливе без ресурсів, з яких і виготовляються блага. Вони включають різні засоби виробництва - будівлі, споруди, устаткування, сировину, паливо тощо, а також необхідні фінансові ресурси. Економісти називають їх капіталом. З'ясуванню суті капіталу надавали великого значення всі школи економічної теорії. Але єдиної трактовки цього поняття не досягнуто і зараз. Прибічники марксистської економічної теорії мають один підхід, економісти-немарксисти - інший.

Найповніше дослідження капіталу зроблено К. Марксом. Він вважав капіталом будь-яку вартість, що приносить її власнику прибуток. Джерело прибутку Маркс вбачав у специфічному товарі - робочій силі. Вона має здатність створювати нову вартість більшу, ніж її власна вартість. Оскільки умовою отримання цього надлишку, який Маркс назвав додатковою вартістю, є певна сума вартості, що належить капіталісту і використовується для її збільшення, то будь-яка самозростаюча вартість і є капіталом. Щоб відбулося таке самозростання, необхідні певні суспільні умови. Тому капітал є не тільки сукупністю певних речей, що забезпечують одержання додаткової вартості, але має певну суспільну форму. Таким чином, капітал - це певне суспільне відношення, яке представлено у речах і надає їм специфічного суспільного характеру. Наявність капіталу Маркс вважав головною причиною експлуатації найманої праці в умовах капіталізму.

Противники марксизму таку трактовку капіталу заперечують. Більшість з них зводять капітал до сукупності матеріального фактора виробництва, створеного людською працею. Так, один із відомих сучасних економістів Пол Самуельсон дає таке визначення: " Капітал складається із виробничих товарів тривалого користування, які використовуються у виробництві. Основними компонентами капіталу є устаткування, будівлі та запаси". Автори іншого популярного американського підручника " Економікс" під капіталом розуміють створені людиною ресурси, що використовуються для виробництва товарів і послуг. В умовах постіндустріального суспільства дедалі поширенішою стає думка про те, що капітал не обмежується матеріальними ресурсами, а охоплює також знання та інформацію.

Все частіше використовуються такі поняття, як " людський капітал", " соціальний капітал". Людський капітал - це знання, уміння людей, яких вони набули внаслідок навчання, професійної підготовки та практичного досвіду. В умовах науково-технічної революції освіта, професійна підготовка, здоров'я, природні здібності і творчість індивіда стають чинниками, що збільшують обсяги виробництва благ. Величина людського капіталу оцінюється потенційним доходом, який він може приносити власнику. До інтелектуального капіталу відносять нагромадження в процесі інтелектуальної діяльності сукупності знань, досвіду, навичок, здібностей і взаємовідносин, що мають економічну цінність і використовуються з метою отримання доходу. Соціальним капіталом спеціалісти називають певну суму ресурсів, які накопичуються індивідами або їх групами за умов наявності мережі більш-менш інституціоналізованих відносин взаємного визнання і довіри. Складовими соціального капіталу називають зобов'язання та очікування, які залежать від надійності соціального середовища, інформаційні можливості, під якими розуміється здатність соціальної структури до передачі інформаційних потоків і норм, а також соціальні норми та етичні принципи.

Сучасний етап світового розвитку характеризується і зростаючою роллю інформації як виробничого ресурсу. Відбувається процес інформатизації суспільства, що проявляється у збиранні, обробці, систематизації, нагромадженні, зберіганні та наданні інформації економічним суб'єктам для задоволення їх потреб. Для цього створюються інформаційні системи, основою яких є розвиток принципово нових засобів передавання інформації, таких як космічні, волоконно-оптичні та ш. Виникають і неформальні системи, створення яких вимагає великих інвестиційних ресурсів, розробки та реалізації відповідних інвестиційних проектів. За цих умов компанії витрачають на обладнання, яке потрібне для збирання, опрацювання та поширення інформації, більше інвестицій, ніж на устаткування для виробництва матеріальних благ і послуг. Це робить інформацію та знання найважливішим капіталом у сучасному виробництві. Дослідження американського економіста Дж. Piгa показали, що кожен рік додаткового навчання підвищує продуктивність праці міської робочої сили на 2, 8%.

Але як би не трактувалось поняття капіталу, незаперечним є той факт, що він є обов'язковою умовою підприємницької діяльності, її матеріальною основою. Це передбачає певні умови. Автори навчального посібника " Сучасна економіка" до них відносять: нагромадження грошового капіталу та перетворення його на промисловий, наявність доступного ринку факторів виробництва та суспільних і правових основ, доступність інформації та знань, можливість руху капіталу в системі господарських зв'язків.

Суть капіталу повніше проявляється в його русі. Без постійного руху капітал не може принести прибуток. У процесі руху капітал проходить певні стадії і набуває деяких функціональних форм. Рух капіталу починається з грошової форми. Підприємець авансує певну суму грошей для організації виробництва. Для цього необхідно придбати необхідні ресурси - засоби виробництва і робочу силу. Після їх придбання відбувається процес виробництва, в ході якого робоча сила, використовуючи засоби виробництва, створює нові товари. Цей процес відбувається таким чином, що їх вартість перевищує авансову вартість за рахунок даної вартості. Після реалізації виготовлених товарів надлишок набуває грошової форми і виступає у вигляді прибутку. Цикл руху капіталу завершується, і може розпочинатись новий.

Такий рух капіталу, в процесі якого він проходить декілька стадій і набуває певних функціональних форм, називається кругооборотом капіталу. Він здійснюється за такою формулою:

де Г - первісно авансова сума грошей; Т - товар у вигляді робочої сили і засобів виробництва; Ре - робоча сила; Зв - засоби виробництва; В - процес виробництва; Т' - знову створені товари з доданою вартістю; Г -гроші, одержані від реалізації товарів.

З формули видно, що процес кругообороту включає три стадії. На першій відбувається підготовка до процесу виробництва шляхом придбання за рахунок авансового капіталу необхідних засобів виробництва і робочої сили. На цій стадії капітал виступає у вигляді грошового капіталу, головна функція якого полягає у підготовці умов виробництва. Другою стадією є процес виробництва. У цей момент відбувається поєднання засобів виробництва з робочою силою, в результаті чого процес виробництва приводить до виготовлення нових товарів, вартість яких перевищує первісно авансовану на величину додатної вартості. На цій стадії капітал набуває продуктивної форми, функцією якої є створення нових благ і нової вартості.

На завершальній стадії руху капіталу створені нові товари перетворюються на гроші, величина яких перевищує первісно авансовану вартість. Капітал на цій стадії виступає у товарній формі, і його функція полягає у реалізації створених товарів з метою перетворення їх вартості у грошову форму. Такої ж форми набуває і додана вартість, виступаючи як прибуток.

Отже, здійснюючи кругооборот, капітал приносить своєму власнику прибуток. Щоб прибуток отримувати не одноразово, систематично, кругооборот капіталу повинен здійснюватися безперервно. Постійно повторюваний кругооборот капіталу називається оборотом капіталу. Час, протягом якого авансований у грошовій формі капітал проходить всі стадії кругообороту і повністю повертається у грошовій формі з прибутком, називається часом обороту капіталу. Він складається із двох частин: часу обігу і часу виробництва. Час обігу - це той проміжок часу, протягом якого грошовий капітал перетворюється на продуктивний, а товарний капітал - на грошовий. Час, упродовж якого капітал знаходиться у процесі виробництва, є часом виробництва.

Час обороту капіталу у різних галузях неоднаковий. Якщо в харчовій промисловості він дорівнює декільком місяцям, то в машинобудуванні триває декілька років. Щоб порівнювати різні капітали стосовно тривалості обороту, використовується поняття швидкості обороту капіталу, тобто кількість його оборотів, які здійснюються протягом року. Якщо тривалість одного обороту капіталу становить три місяці, він упродовж року здійснює 4 обороти. А капітал, один оборот якого триває 5 років, протягом року робить 1/5 обороту. Кожен підприємець прагне прискорювати оборот капіталу, бо це дозволяє одержувати більшу масу прибутку з меншою сумою авансованого капіталу.

Оскільки в процесі обороту капітал перебуває у безперервному русі, то він повинен бути одночасно в усіх своїх функціональних формах і має знаходитись на всіх трьох стадіях. В іншому разі процес економічної діяльності перериватиметься. Тому частина капіталу завжди виражена у грошовій формі, а частина - у продуктивній і товарній. Відповідно, капітал поділяється на продуктивний капітал і капітал обігу. Останній включає грошові кошти, що знаходяться на розрахункових рахунках підприємств, запаси сировини, палива, матеріалів та готової продукції. Виражені у грошовій формі, вони називаються оборотними коштами.

У процесі обороту різні складові продуктивного капіталу обертаються неоднаково. Такі його елементи, як будівлі, споруди, машини, механізми, устаткування, функціонують протягом тривалого часу, поступово втрачаючи свої якості як елементів капіталу. А такі елементи продуктивного капіталу, як сировина, паливо, матеріали, використовуються одноразово і, як правило, втрачають свою натуральну форму. Неоднаково ці різні складові частини капіталу впливають і на вартість створюваної продукції. Якщо вартість другої групи елементів протягом одного виробничого циклу переноситься на створену продукцію, то вартість елементів першої групи - лише частково, в міру зношування. Виходячи з цього, продуктивний капітал поділяють на основний та оборотний.

Основний капітал - це ті елементи продуктивного капіталу, що беруть участь у багатьох виробничих циклах, зберігають натуральну форму, а свою вартість на створювану продукцію переносять частинами. До нього належать будівлі, споруди, машини, механізми, устаткування і засоби праці. Також основний капітал охоплює будь-які нефінансові активи підприємства, що мають відносно тривалий строк служби і окупаються протягом усього строку своєї роботи. Відповідно до бухгалтерського обліку до основного капіталу відносять основні засоби, в тому числі незавершені довгострокові інвестиції, нематеріальні активи та довгострокові фінансові інвестиції. До нематеріальних активів належать ліцензійні права користування земельними ділянками, природними ресурсами, інтелектуальною власністю. Довгострокові фінансові інвестиції включають затрати на пайову участь у статутному капіталі інших підприємств, на придбання акцій і облігацій на довгостроковій основі.

Оборотним капіталом називаються ті елементи продуктивного капіталу, що використовуються в одному виробничому циклі, втрачають натуральну форму і свою вартість повністю переносять на створювану продукцію. Він включає сировину, паливо, основні та допоміжні матеріали запасні частини для ремонту, напівфабрикати власного виробництва, а також заробітну плату. За бухгалтерською звітністю виділяються такі складові оборотного капіталу: матеріальні оборотні засоби, кошти у поточних розрахунках, короткострокові фінансові вкладення