Бодхісатва». 1 страница

Після того, як Сенсей розповів нам цю легенду, ми продовжували путь мовчки. Вочевидь, усі, так само як і я, перебували під сильним враженням від почутого і намагались розібратися, в першу чергу, у собі, своєму виборі шляху в житті. І вже коли ми підходили до табору, Андрій запитав у Сенсея:

- А Бодхісатви відвідують тільки Схід?

Сенсей усміхнувся:

- Чому ж, вони всюди бувають, і на Русі в тому числі.

- Так? – здивувався Андрій. – І на Русі? Що, були руські бодхі? Ніколи за це не чув. Сенсею, розкажи…

Всі оживилися, вочевидь теж палаючи бажанням почути про це докладніше. Але Сенсей, поглянувши на зустрічаючих нас «охоронців» нашого табору, лише промовив:

- Пізніше, вечірком.

«Ну, вечірком так вечірком», - подумала моя особа і спрямувала свій погляд на Тетяну, що махала мені рукою.

У таборі нас вже зачекалися. Розпаковуючи пакети, ми повідали хлопцям, що залишилися, про свої пригоди, а вони нам про свої. Виявляється, мої друзі теж тут не нудьгували. Під час того, як наші «охоронці» вирішили відпочити, «пригодовані» чайки спробували вчинити другий погром. Костик же, сотворивши собі образ розмальованого індіанця, вирішив з Юрою щоб там не було піймати одну «дичину» і влаштувати їй «показові розбірки, щоб іншим не кортіло». Вони, як годиться, зробили «засідку» в прибережному очереті. Однак з цієї затії вийшла лише комічна історія, як два міських хлопця ледве не довели до інфаркту «благородного птаха» своєю раптовою появою з улюлюканням, несамовитими криками і божевільними віражами по березі в погоні за переляканою зграєю пернатих. Так що своїми «цивілізованими розбірками» у дикій природі наші «індіанці», окрім пір’я та пташиного посліду, нічого більше, як висловився Костик, «не доп’яли».

Впоравшись з обідом, ми пішли розважатися у водних просторах. Награлися вдосталь у водне поло, тобто ватерполо. І вже коли половина нашої компанії простяглася на пісочку, гріючи свої тіла, Стас і Женя вирішили поплавати з аквалангами. Але в них щось там не заладилося, і, відклавши акваланги, вони вирішили попірнати старим добрим способом з маскою і трубкою недалеко від берега. Костик і Андрій випробовували свої сили на дальній заплив. А ми з Тетяною бовталися на мілині. Для наших боягузливих жіночих натур «заплив» тоді був добрим, коли періодично під ногами відчувалося морське дно.

І от у той самий момент, коли Андрій і Костик вже достатньо віддалилися від берега, Славко, який засмагав на піску, несподівано для всіх почав кричати у їхній бік і махати руками:

- Акули! Акули!

- Ти чого так кричиш? – обурився жартома Руслан, лежачи недалечко на піску. – Вони на твій розвід не клюнуть.

- Правда, акули, сам глянь! – захлинаючись кричав Славко вже йому.

Славко і справді виглядав переляканим. Ми з Тетяною миттю стали вертикально у воді, відчувши під собою рятівне дно, і стали витягати шиї, вдивляючись в море. Та нічого особливо небезпечного не побачили і знов перевели погляд на стривоженого Славка. Володя і Віктор, загоряючи на піску, підійнялися і з неприхованою усмішкою подивилися вдалину.

- Та ти що, Слава? – промовив, посміхаючись, Володя. – Які в цьому морі можуть бути акули? Це навіть не море, а так, калюжка. Звідки тут взятися хижакам, якщо навкруги навіть риби пристойної не зустрінеш?

- Правда, акули! Правда, акули! – заклинило Славка, наче заїжджену платівку на акорді. – Он, дивіться! Дивіться!

І тут, глянувши у тому напрямку, куди вказував Славко, я дійсно помітила, як вдалині стрімко наближалися до берега два чорних плавця, періодично гублячись серед хвиль. І рухалися вони якраз у бік Андрія та Костика, які, не звертаючи уваги на крики Славка, спокійно плавали у воді, явно не помічаючи небезпеки. Та коли вже ми з Тетяною з переляку здійняли цілу «сирену» своїми дзвінкими жіночими голосами, Андрій і Костик розгублено закрутили головами по боках, шукаючи причину нашої паніки. Андрій першим помітив плавці, що рухалися на них, і різко поплив до берега. Костик же, явно так і не взрівши джерело небезпеки, як то кажуть, не став випробовувати долю і рвонув наздоганяти Андрія.

Бурхливі вигуки переполохали всю компанію. І коли наш інстинкт самозбереження велів негайно вибігти з води, Сенсей зі старшими хлопцями, навпаки, знехтував цим внутрішнім сигналізатором і став заходити поспіхом у воду, вдивляючись у далину. Ми ж, добігши до них, так би мовити, до «безпечної зони», зупинилися. Соромно ж було зовсім виходити з води, коли там ще лишалися твої товариші.

Сенсей, спочатку вирвавшись попереду всіх, потім уповільнив хід. І посміхнувшись, промовив у наш бік:

- Ну, панікери. Та це ж дельфіни!

- Дельфіни?! – невимовно здивувалися ми, знову вдивляючись у трикутні плавці.

Сенсей з посмішкою рушив назустріч неочікуваним гостям. Костик і Андрій, вочевидь помітивши Сенсея, що «поспішав до них», ще більше прискорили процес свого веслування і буквально кулею проскочили повз нього, хоча, по суті, там, де вони пливли, води було вже по пояс. Вертикальний стан вони прийняли лише тоді, коли їхні руки і ноги стали «загрібати» пісок на мілині. Мабуть, ще не оговтавшись від шоку, вони швидко підвелися, збираючись рвонути до берега, але тут почули позаду себе сміх нашої компанії.

- А ви чого стоїте?! – розгублено промовив Андрій, обтираючи з лиця воду і не розуміючи, чому ж ми досі не на суші.

Хлопець іще більше здивувався, коли побачив, що Сенсей продовжує заходити на глибину.

- А ми неїстівні, - відповів за усіх Женька, знімаючи свою водну маску. – У нас підвищений коефіцієнт сміхотворності. А такі нестравні. Від таких, як ми, заворот кишок може статися. Це все одно, що проковтнути морського їжака і мучитися потім у кольках весь останок свого життя.

- Так наче ж і ми малоїстівні, - став оговтуватися Андрій, наближаючись до хлопців. – Глянь, які кістляві. – І при цьому вказав на тремтячого Костика.

- Є, ні, - заперечив Женька. – Я бачив, з якою швидкістю за вами гналися. Значить що? Значить, у цьому питанні гастрономічні критерії цих хижаків явно не співпадають з вашою думкою щодо своєї персони.

Ми розсміялися. Горе-хлопці приєдналися до колективу, намагаючись зрозуміти, що ж тут змінилося за час їхнього марш-кидка. І коли їм пояснили, що це дельфіни, вони здивувалися не менше нашого.

- А чого ж вони за нами так неслися? – запитав Костик, все ще вибиваючи зубами дрібні дрижаки.

- А чого ти від них тікав? – у свою чергу зі сміхом спитав Віктор.

- Так гналися, от і тікав.

- Вони, напевно, з тобою погратися хотіли, - висловив свою версію Стас.

- Гарненька собі гра. У мене й досі жижки трусяться.

- А з чого ти взагалі узяв, що цю відстань вони заради тебе пропливли? – пробасив Володя, спостерігаючи за Сенсеєм.

Ми припинили жартувати і з неприхованою цікавістю спрямували свої погляди на Сенсея.

Пара чорних дельфінів з контрастними чорно-білими смугами по боках хоч і неслася зі швидкістю, однак незвичайно різко зупинилася буквально в парі метрів від Сенсея. Сенсей теж завмер. Вода йому у цей час вже сягала грудей. Один з дельфінів якось смішно висунув голову з води, прямо як людина, і кумедно закивав головою, привідкривши рота і видаючи смішні звуки, чимось схожі на тріскання з дзявкотінням. Другий же дельфін, що був поменше, поводив себе більш боязко. Він став до Сенсея боком, не зводячи з нього очей, нібито уважно його вивчав. Сенсей обережно похляпав по воді, наче вибиваючи якийсь такт. Перший дельфін перестав видавати звуки і зацікавлено нахилив мордочку. Вочевидь, йому це сподобалося, оскільки від пірнув і виплив буквально на відстані витягнутої руки від Сенсея. Той же повільно дотягнувся до нього долонею і ласкаво погладив тварину по його лобній частині. Дельфін підплив іще ближче, сміливіше підставляючи свою мордочку для погладжувань. Але Сенсей замість цього легенько набрав долонею воду і грайливо бризнув на тварину. Дельфін весело «затріщав» і кинувся навтьоки, пірнувши під воду. Через кілька секунд він несподівано викинув хвоста позаду Сенсея і з шумом плеснув по воді, обливши його фонтаном бризок. А потім пішла ціла гра у «доганялки» з Сенсеєм, де роль «водія» переходила від одного до іншого. До неї швидко приєднався і другий дельфін.

Дивлячись на такі водні забави, весь наш страх перед цими товариськими тваринами став зникати. Ми почали підтягуватися до Сенсея, явно палаючи бажанням взяти участь у цій грі. Хоча, чесно кажучи, спочатку з деяким побоюванням наближалися до цих морських створінь. Все ж таки, такі могутні «тіла» поряд плавали. І не просто «тіла», а створіння з розвинутим інтелектом, якщо врахувати, що Сенсей казав, що мозок дельфіна важить біля 1800 грамів, тобто більше, ніж у декотрих людей. Чим не прибульці з іншого світу, які живуть своїм життям, паралельним нам, тут, на нашій планеті, у наш час? Одначе, дивлячись на їхню «вічну» доброзичливу посмішку, злегка примружений веселий погляд, складно повірити, що вони можуть завдати тобі болю.

Дельфіни кружляли навколо нас. І хоча це були представники дикої природи, як не дивно вони не боялися нас. Навіть давали себе «погладити», правда лише тоді, коли Сенсей знаходився поруч з нами. Причому якщо у перервах між «доганялками» вони іноді «дозволяли» нам лише доторкнутися до себе, то Сенсею з задоволенням підставляли «почухати» своє черевце, особливо той дельфін, що був трохи більший. До речі кажучи, Микола Андрійович першим з нас помітив у нього загоєну рану на тілі збоку, трохи нижче голови. До того ж точнісінько на тому самому місці, що і у дельфіна, котрого ми «ховали» вранці у морі.

- О! Невже це наш знайомий? – здивовано-захоплено подивився Микола Андрійович на Сенсея, виявивши цю «ідентичність».

Сенсей лише загадково посміхнувся.

- Та ні, це інший дельфін, - промовив із сумнівом Руслан. – Хіба рани так швидко заживають?

- Хто знає, - знизав плечима психотерапевт, з хитрою посмішкою поглядаючи на Сенсея. – Середовище тут особливе… Адже у того теж на тих самих місцях були давно загоєні шрами. Он, дивись…

На чорній верхній частині тіла тварини виднілися добре помітні білі смуги, наче залишені від зубців величезного гребінця.

- Точно наш дельфін! – усміхнувся задоволено Володя. – Бійцівський! Я теж тоді ці сліди примітив.

- Це його так рибалки? – поцікавилася я у Сенсея.

- Ні. Це сліди від зубів його родичів. Це він свій норовистий характер проявляв по молодості.

- Та ні, не може бути, це не той дельфін, - продовжував переконувати нас, а скоріше себе Руслан. – Просто всі ці дельфіни на одне «лице».

- Ображаєш, - з посмішкою заперечив Сенсей. – Це тільки для неуважної людини дельфіни, як новобранці, всі здаються на одне лице. А насправді у дельфінів, майже як у людей, немає однакових фізіономій. Кожний по-своєму індивідуальний і відрізняється один від одного виразом мордочки, будовою тіла, формою спинних плавців.

- Так? – промовив Руслан і спробував «уважніше» роздивитися дельфіна.

У цей час хтось здогадався принести м’яч. Він настільки припав до душі грайливим дельфінам, що за його володіння зав’язалася ціла колотнеча, причому з досить комічними ситуаціями. Особливо дісталося Женьці. «Мічений» дельфін ще при першому «телепатичному вивчаючому огляді» якось незлюбив хлопця. І в подальшому весь час намагався йому завдавати маленькі неприємності. То він ніби навмисне примудрявся плеснути перед ним хвостом, щоб облити його бризками. То, коли хлопець підпливав близько до Сенсея, цей дельфін, старався «боднути» Женьку і відпихнути подалі від Сенсея. На що хлопець став обурюватися:

- Сенсею, чого це він до мене так нерівно дихає?

- Ну як чого? – усміхнувся плаваючий поряд Микола Андрійович. – Ти ж його хотів заживо поховати, в пісок закопати?

- Я?! – скорчив невинне обличчя Женя. – Та ви що?! Я ж люблю природу… - У цей час дельфін вистрибнув із води недалеко від Женьки і з шумом плюхнувся назад, накривши Женьку з головою цілою хвилею. Треба було бачити обличчя хлопця після цього несподіваного душу. Воно виглядало так, ніби Женьку обплювали з голови до ніг, причому найнахабнішим чином. Парубок спересердя закінчив своє речення, гукаючи слідом дельфіну, що вже пірнув: - Я ж кажу, люблю природу! – І витерши воду з обличчя, додав: - Ну майже люблю, за винятком деяких екземплярів.

Усі хлопці засміялися, а Сенсей із посмішкою його попередив:

- Дивись, дельфіни, як і слони, здатні довго пам’ятати образу.

Та коли справа дійшла до м’яча, яким Женька, відібравши у дельфінів, вирішив їх подражнити, «Мічений» взагалі став у загрозливу позу. Дельфін збуджено замотав головою з боку в бік і широко роззявив пащу, оголивши свої конічні зубки, не гірше ніж у тигра. Після цього відбулося різке клацання зубами. Нічого хорошого це не віщувало. Хлопець тут же випустив з рук м’ячика, не бажаючи більше випробовувати терпіння дельфіна, і швидше погріб до берега. А позаду нього почулася ціла какофонія звуків, дуже схожа на Женькин єхидненький сміх, який він перед цим мав необережність озвучити при дельфінах. Ми навіть не повірили, що чули своїми вухами такий кумедний «регіт» дельфінів. На що Сенсей відповів, що дельфіни здатні копіювати різні звуки. І дійсно, коли ми з ними плавали, чого ми тільки не почули: від звуку, схожого на рипіння якоїсь незмазаної хвіртки, до звуків, схожих на людський сміх і навіть на пищання комара.

Знесилені довгим купанням, ми вилізли з води слідом за Сенсеєм. А дельфіни ще продовжували пустувати, гасаючи з м’ячиком і все далі й далі відганяючи його у море. Ми вже махнули на це рукою, вирішивши залишити цей наш маленький подарунок їм на пам'ять. Так вони і попливли з ним у відкрите море.

Такого насиченого непередбачуваними подіями дня у нас іще не було. Після колосальної водної «фіззарядки» ми просто відключилися, заснувши глибоким сном. І прокинулися лише під вечір, коли сонце сідало за горизонт. Спека нарешті спала. Навкруги було тихо. На морі стояв штиль. Благодать та й годі.

Ті, хто прокинувся першими, назбирали хмизу і дрова для вечірнього вогнища. Потім дружно приготували вечерю. І коли, розправившись з усіма своїми побутовими справами, розмістилися біля вогнища за улюбленим нами чаюванням, на небі вже з’явилися перші зірочки. Ми з задоволенням посідали у тісне дружне коло, очікуючи, як завжди, на таку цікаву і таку корисну для душі бесіду з Сенсеєм. Порозмовлявши спочатку на побутові теми, Володя першим перевів мову на «теми вічні».

- Сенсей, ти обіцяв розказати про руського бодхі, - нагадав він.

- Ну якщо обіцяв, - сказав Сенсей і, трохи помовчавши, промовив: - Чули про такого святого на ім’я Ага̀ піт?

Декотрі з нас заперечливо похитали головою.

- Ні, - відповів за всіх Віктор.

Мені ж ім’я Агапіт чомусь здалося знайомим. І я стала напружувати пам'ять, де ж могла його чути, причому не так вже давно.

- Агапіт, Агапіт, - задумливо промовив Микола Андрійович, мабуть, теж щось пригадуючи. – Хвилиночку… А це випадково не пов’язано якось з давньою медициною?

- З давньоруською медициною, - уточнив Сенсей. – Це був видатний монах Києво-Печерського монастиря, котрий лікарював у XI столітті. Слава про його дар зцілення від тяжких захворювань розійшлася далеко за межі Києва. Але це не найголовніше у його біографії.

Сенсей замовк, прикурюючи сигарету. І тут мене, як то кажуть, осінило, де я могла чути це ім’я. Про Агапіта розповідав знайомий мого дяді. У цей час ми з мамою якраз гостювали у дяді Віті в Москві, коли я проходила обстеження в московській клініці.

- І я знаю хто це! – натхненно промовила моя особа, на великий подив моїх друзів. – У мого дяді в Москві є хороший знайомий – вчений, який входив до наукової групи з вивчення Печерських мощей. Він розказував, що вони проводили якісь там біохімічні, рентгенологічні, бактеріологічні і ще.., не пам’ятаю, як це по науці називається… Коротше кажучи, якісь дослідження, що дозволяють відновити зовнішній вигляд і будову людини по кістках…

- Морфологічні та антропометричні, - підказав Микола Андрійович.

- Точно, - і вже безпосередньо звертаючись до нього за допомогою, промовила: - І ще ці.., коли дізнаються, хто чим хворів…

- Етіологічні.

- Так, - кивнула я. – Так вони завдяки цим дослідженням відновили істинний вигляд декотрих Печерських святих з Ближніх печер, в тому числі і Агапіта. Причому його мощі викликали цілий переполох серед вчених. А все почалося з того, коли вчені виявили, що мощі Агапіта випромінюють якийсь незрозумілий чи то фон, чи то поле, загалом, невідомий вид енергії. Потім проводили різні експерименти. Так біля його мощей мінялася і структура води, і рослини швидше росли, навіть згодом ставали більш витривалими і «здоровими». Виявили якісь захисні характеристики від дії радіації. І навіть у приміщенні, де знаходилися мощі, було щось знайдено, що чинить дуже сильний бактеріологічний вплив на повітря. Звичайна вода, яка деякий час стояла біля мощей Агапіта, міняла свої властивості. І в подальших експериментах на тваринах і людях ця вода мала лікувальний вплив, від якого у людей швидше загоювалися рани, проходили різні хвороби, а хворі тварини швидко одужували. І найголовніше, виявили якусь незрозумілу циклічність «фону» мощей. У певні дні це «поле» різко посилювалося, причому в багато разів. Загалом, поводило себе як у живого організму… От!

Видавши всю інформацію, відому мені на той момент, я замовкла.

- Так, круто! – присвиснув Андрій.

- Що ви хочете, Агапіт був Бодхісатвою.

- Зачекай, - промовив психотерапевт, - він же належав до християнської релігії. А Бодхісатва – це начебто буддійський Схід.

- Я тобі колись пояснював первинне значення слова Бодхісатва, пам’ятаєш? Це слово з Шамбали. Бодхісатва, як і людина, належить Богу. А релігії, розділення вірувань – це всього лише бізнес людей, що торгують ім’ям Бога.

- Добре. Тоді інше запитання. Якщо Агапіт був бодхі, тоді, по ідеї, враховуючи рівень його знань… В цілому, чому ж тоді засновником Києво-Печерської Лаври, цього першого духовного центру у Древній Русі вважають Антонія, а не Агапіта, котрий жив у його час?

Сенсей усміхнувся.

- Вірніше буде сказати, що Антоній жив у часи Агапіта… А щодо твого запитання, то ти забув одну маленьку деталь. Бодхісатви рідко коли виступають у якості лідерів людського суспільства, якщо це не пов’язано з якоюсь певною місією, як у бодхі Ісси. Зазвичай їхні учні та послідовники стають такими. А Бодхісатва, як правило, залишається непоміченим для широких мас.

- А чому? – здивувалася Тетяна.

- Тому що Бодхісатва, враховуючи його невтручання у справи людські, може тільки порадити, як змінити суспільство у кращий, духовний бік. А саме перетворення – бажання і справа рук самих людей, тобто, наприклад, тих же його учнів і послідовників.

- Ти хочеш сказати, що Антоній був учнем Агапіта? – прозрів Микола Андрійович.

Сенсей кивнув. Лікар подумав, а потім розгублено запитав:

- А як же це твердження, що Агапіт був учнем Антонія? Воно ж на чомусь базувалося?

- Його «база», як ти кажеш, є всього лише церковною версією, яка, в свою чергу, зводилася на основі таких книг, як «Отечник»…

- «Отечник»? – перепитав Володя.

- Так. Або інакше його ще називають «Києво-Печерський патерик». Це книга про життя і діяльність святих отців Печерських, написана у XIII столітті. А також по записах монаха Печерського монастиря Нестора Літописця «Житія…» або, наприклад, відомої вам зі шкільної програми його книги «Повість минулих літ». – Сенсей зробив паузу і, подивившись на наш молодий колектив, добродушно промовив: - Якщо ви, звичайно, вчилися у школі, а не відбували там від дзвінка до дзвінка.

- Як же, пам’ятаємо, пам’ятаємо, - похвалився Костик. – Я навіть дату її написання запам’ятав. – І виразно промовив: - 1113-1115 роки від різдва Христового.

Хлопці розпливлися у посмішках.

- Вірно, - підмітив Сенсей. – Тобто через деякий час після реальних подій, з урахуванням тодішньої політичної ситуації у державі, а також уподобань та симпатій серед вищого духовенства.

- Ну так, - насмішкувато сказав Віктор. – Піди там розбери, хто був правий. Як кажуть у нашому оточенні, вислухавши в суді двох свідків по одній і тій самій дорожній пригоді, втрачаєш довіру до істориків.

Ми засміялися, а Костик додав свого гумору у наш сміх.

- Це як у Бернарда Шоу запитали після його чергової промови: «Що скаже з цього приводу історія? А той відповів: «Історія, сер, збреше, як завжди».

- Ну навіщо ж так категорично, - заперечив Сенсей під сміх хлопців. – Просто кожна людина, описуючи минуле, мотивує його, в першу чергу, особистісними міркуваннями. А особистісні міркування залежать від ступеню її духовності та особистої зацікавленості, виходячи з чого страждає об’єктивність. Дай завдання десяти людям описати одну й ту ж подію і, будьте певні, кожен піднесе її на свій лад. Наприклад, політик змалює так, як це йому видається вигідним у світлі подій, що відбуваються у його час. Лікар опише з позиції медичних поглядів. А проста людина з життєво-побутової позиції, акцентуючи увагу на тих моментах, які їй особисто цікаві. От і виходить різна історія. Але в будь-якій історії можна вловити основну суть тих подій, що відбуваються. Як то кажуть, треба зріти в корінь.

- Взагалі-то ти правий, - погодився Микола Андрійович. – У багатьох випадках погляд на нинішню історію у нас дійсно однобокий, не кажучи вже про далеке, майже забуте минуле…

- А якщо врахувати, що люди, на жаль, не міняються, вірніше не хочуть змінюватися… - з відтінком суму промовив Сенсей.

- …історія відповідно повторюється, - підсумував його думки Микола Андрійович.

- Як це не сумно.

Сенсей задумливо подивився на вогнище. Постало недовге мовчання. Ми ж не відважувалися влізти зі своїми питаннями у хід діалогу між «метрами».

- Так що ж було насправді тисячоліття тому? – жваво поцікавився Микола Андрійович.

- Це, звичайно довга історія...

- А ми і не поспішаємо, - відповів за всіх Володя, зручніше влаштовуючись на своєму місці і приготувавшись слухати.

- Ну, коли не поспішаєте, - в тон йому відповів Сенсей, - тоді слухайте… Мабуть, оповідь про час перебування Бодхісатви Агапіта на руській землі варто почати з розповіді про Антонія. Згодом ви зрозумієте чому…

Був теплий літній вечір. Навкруги панувала повна тиша. Морські хвилі ледь чутно плескотіли об берег, відводячи нас своїм монотонним мелодійним сплеском у тунель часу, в те далеке минуле, яке, як не дивно, таким далеким, по суті, зовсім не здавалося.

- …Антонія, до прийняття у чернецтво, звали Антипом. Народився він на Чернігівській землі, у місті Любечі, у 983 році, за п’ять років до хрещення Русі, під час правління у столиці-граді Києві Володимира І Святославича.

- Це часом не того, кого називали Красним Сонечком у руських билинах? – вставив своє слівце Костик.

- Він самий, онук княгині Ольги й київського князя Ігоря, - уточнив Сенсей і продовжив: - На молодість Антипія випав буремний час. Якраз ішло становлення Давньоруської держави, об’єднання східнослов’янських племен. На півдні та Заході велися війни з сусідніми країнами. Та ще й воду каламутили внутрішні чвари, протиборства між різноманітними релігіями. В цей же час активним ходом, так би мовити «наказом згори», йшло заміщення багаточисельних засад язичництва новими християнськими канонами. Причому з обох боків діло доходило і «до вогню і до меча». Коротше, звичайний хаос, або, як у нас би сьогодні сказали, «свавілля часів перемін».

- Так і є, як то кажуть, ворогу не побажаєш народитися у час перемін, - пробасив Володя.

- Точно. А Антипію от довелося…

- Як і нам усім також, - тихо додав Віктор.

- Загалом, молодість у Антипія була «веселою». Те, що відбувалося навкруги багато в чому сприяло тому, що він став робити спроби розібратися не тільки у зовнішньому, але і, в першу чергу, в самому собі. І не просто розібратися, а вдумливо розібратися. Багато людей у той час вірили в Бога. І він відчував, що Бог є. Але чому ж навколо творилася така смута? Чому Бог допускав таке зло? Йшло якесь протистояння, непотрібне кровопролиття. Страждали люди, страждали їхні діти, лютували хвороби, злиденність, смерть. Антипій мав можливість чути проповідників різних релігій. І всі вони вчили вірі у свого бога, поклонінню Йому і молитвам. Та парадокс був у тому, що в них самих була відсутня та чиста віра, про яку говорили, і самі вони не виконували того, що вимагали від інших. У Антипія не було довіри і до тих, хто приходив з мечем, розповідаючи про Бога. А з іншого боку, його мучили думки, чому, якщо Бог люблячий, то навкруги стільки горя, безглуздо проливається багато крові? Чому Бог допускає такі тяжкі страждання?

Запитань було безліч, але, як завжди, в такому рою думок жодної путньої відповіді. Та одного разу, від одного мандрівника, що зупинився у них на ночівлю, він почув історію, яка його дуже зацікавила. Той мандрівник повідав про життя Ісуса Христа. Антипій був вражений. Адже виходить, що люди вбили навіть Сина самого Бога. Чому ж тоді всемогутній Бог не зупинив цих людей? Чому не втрутився, коли його власний Син страждав від нечестивих і тіло Його помирало на хресті? Але коли до Антипія дійшло, що суть криється у людському виборі, виборі кожної людини перед ликом Господнім, він зрозумів, що причина хаосу, що діється навколо, була не у Богу, а в самих людях, в тому числі і в ньому.

Це усвідомлення настільки перевернуло його особисті погляди на життя, що він став по-іншому дивитися не тільки на давно минулі події тисячолітньої давнини, але й на теперішнє. Він щиро возлюбив Христа, бо той був близьким йому за своїми стражданнями. Антипій дійсно щиро, по-справжньому возлюбив Бога і замислився, хто ж він є насправді перед Його лицем?

Антипія вразило і те, що на світі живуть люди, які істинно присвятили своє життя Богу. Він вперше почув від мандрівника, що є таке святе місце на горі Афон, що на землі Грецькій. І що живуть там люди інакші, не такі, як усі. Залишають вони цей буденний світ і усамітнюються заради Бога, заради молитви до Нього про спасіння душі своєї. Носять чорний одяг. І дають три обітниці: по̀ слуху, безшлюбності та безкорисливості. А кличуть тих людей «ченцями».

І Антипій запалав бажанням стати «ченцем» і перебувати у безперестанній молитві до Бога. Та тільки не знав він, ні як іти до тієї гори на землі чужій, Грецькій, ні як правильно молитися Богу, аби бути почутим Ним. І став тоді Антипій звертатися до Бога своїми простими, щирими словами і просити Його, щоб Той дав йому мудрого наставника, котрий навчив би його молитви істинної, що приводить до спасіння душі. І таким сильним було це бажання, так настійливо він про це думав і щиро просив у Бога не один місяць і не один рік, що, кінець кінцем, відбулося наступне.

Це сталося взимку, на світанку дванадцятого лютого за старим стилем (Юліанським календарем) або за новим стилем двадцять п’ятого лютого (за Григоріанським календарем, за яким ми ведемо нині літочислення). В ту ніч він не міг заснути, знову розмірковуючи про Бога. І так він заглибився у свої роздуми, що став звертатися до Нього як люблячий син до свого рідного Батька, вимолюючи у нього, як міг, душеспасительну молитву. Він інтуїтивно відчув, що у Бога потрібно просити тільки про духовне, а не про тлінне земне. І просити щиро, з чистою вірою в душі. І коли Антипій черговий раз заглибився у своє мислене звернення до Нього, раптово неприродній жар спалахнув у його грудях. Здавалося, жар посилювався щосекунди. І врешті-решт став настільки сильним, що було несила його терпіти. Антипій поспіхом одягся і вийшов надвір.

На морозі йому стало трохи легше. Дув холодний, пронизливий вітер. Ішов сніг. Антипій вирішив сховатися від негоди у найближчій копиці сіна. Спостерігаючи зі своєї схованки за розбурханою стихією природи, відчуваючи у грудях сильний жар, Антипій зі ще більшою щирістю став звертатися до Бога. На нього нахлинуло незвичайне почуття близькості Бога, близькості найріднішої і дорогої серцю Істоти, від чого на душі зробилося дивовижно легко і добре.

Був уже світанок. Вітер раптово стих. Снігопад припинився. На горизонті, крізь свинцеві хмари, стали пробиватися перші промені сонця, оживляючи грою сяючого світла сліпучо-білий простір. І тут Антипій побачив недалеко від себе незвичайного старця у чорному одязі. Сиво-русяве волосся з білосніжною бородою обрамляли його незвичний лик. Легка, привітна посмішка блукала на його вустах. А незвичайні очі, які дивилися ніби в саму душу хлопця, випромінювали глибоке співчуття і незмінну доброту.

Старець став наближатися, непомітно і нечутно ступаючи босими ногами по снігу. Дивовижно, але Антипій чув його привітні слова, лагідний мелодійний голос, хоча той і не розкривав рота. Він зупинився зовсім близько, так, що Антипій навіть відчув тонкий благоуханний аромат, що йшов від нього. Несподівано з грудей старця стала з’являтися яскрава блакитно-біла куля. ЇЇ світло було незвичайної чистоти і яскравості. Однак воно не сліпило і не різало очі. Навпаки, притягувало до себе погляд своїм м’яким світінням та заворожливими переливами. Серед цього потоку чистого світла стали проявлятися золоті букви, що світилися, перетворюючись на єдиний текст. Антипій швидше зрозумів, що там було написано, бо в той момент у його голові зазвучав мелодійний голос старця зі словами душеспасительної молитви: «Отче мій Істинний! На тебе Єдиного уповаю і молю тебе, Господи, лиш про спасіння душі своєї. Хай буде воля Твоя свята…» У цей час Антипію стало на душі так хороше і так спокійно, ніби через цю молитву сам Бог звернув на нього свою увагу і простяг своєму чаду руку допомоги.