Бодхісатва». 2 страница

Оповістивши молитву, старець велів іти йому у Царгород…

- Царгород? – несміливо перепитав Славко, мабуть, з одного боку не бажаючи переривати Сенсея і в той же час охоплений цікавістю. – А де такий?

- Ну, це нинішній Стамбул у Туреччині, розташований на обох берегах проливу Босфор між Європою та Азією, що з’єднує Чорне і Мармурове моря, - дав повну відповідь Сенсей, напевно, щоб більше не виникало питань з географії.

- Так, далеко він його послав, - вставив Костик. – А навіщо йому турки?

- Сам ти турок, - шикнув на нього Андрій, невдоволений, що іще й Костик вліз зі своїми питаннями, порушивши хід такої захоплюючої розповіді. – Кажуть же тобі, це був тоді Царгород.

- А-а-а, значить, там русичі були? – не вгавав той, силуючись докопатися до суті.

- Ні. Просто в ті часи так русичі називали Константинополь – столицю тодішньої Візантійської імперії, - терпляче пояснював Сенсей.

- Константинополь? – радісно промовив Костик і, напевно, вирішивши реабілітуватися, швидко проторохкотів: - А це випадково не на честь того імператора Костянтина, котрий створив релігію християнства?

- Саме так. На честь римського імператора Костянтина. – Та тільки-но Костик розкрив рота з наступним запитанням, Сенсей випередив його. – На честь римського імператора, тому що це місто з 330 року нашої ери стало столицею Римською, а потім з 395 по 1453 і Візантійської імперії. А взагалі воно було засноване у 659 році до нашої ери і називалося Візантій.

Отримавши таку вичерпну відповідь, Костик одразу притих, тим більше що Андрій злегка штовхнув його у бік, давши зрозуміти, щоб той помовчав. Сенсей же продовжив розповідь далі:

- Так от, старець велів іти у Царгород, а звідти на Святу гору, де Бог сподобить йому зустріч з Тим, у Кому істинно перебуває сам Дух Святий, і Той буде йому яко Світоч на шляху до Бога. Сказавши це, старець зник. Знову здійнявся вітер. Небо затягло хмарами, і знову пішов сильний снігопад. Але Антипій вже не зважав на вируючу стихію. Він був щасливий і сповнений рішучості виконати веління старця, добродушний лик котрого залишився у його пам’яті на все життя. Це видіння стало ключем до всієї його подальшої долі. Можна сказати, що з цього моменту, моменту його особистого вибору, життя Антипія різко змінилося.

Цілий тиждень Антипій перебував у незвичайному стані душевного піднесення, безперестанно повторюючи молитву, дану йому старцем. Нібито сам Бог знаходився поряд з ним і невимовно радував душу своєю присутністю. Саме в ці дні у Антипія з’явилося нове, ні з чим не зрівняне почуття до Бога. І він вперше зрозумів, що таке справжня любов Божа. Це почуття не йшло ні в яке порівняння з його попередніми роздумами про Бога, наївним зіставленням зі звичайними людськими емоціями, що побутували серед людей. Це було дещо вище, що не піддається опису людською мовою. Це було саме Те, від чого душа радісно трепетала, перебуваючи у неземному захваті.

Але рівно через сім днів від незабутнього видіння це незвичайне відчуття Присутності зникло, залишивши у пам’яті лише приємні спогади воістину божественного почуття радощів душі. Антипій, не роздумуючи, спорядився і подався у дальню дорогу, до пуття не відаючи, у який бік іти. Але, як то кажуть, язик до Києва доведе. Антипія він довів до Царгорода. Шлях був нелегким. Але, безупинно повторюючи про себе почуту від старця душеспасительну молитву, Антипій відчував, що сам Бог йому допомагав. Дивом рятуючись від небезпек своєї подорожі, Антипію в той же час несказанно щастило як на хороших попутників, так і на добрих людей, що вказували потрібну дорогу, давали подаяння і тимчасову ночівлю-притулок.

Діставшись, нарешті, до Царгорода, тобто Константинополя, Антипій довго ходив столицею. Хоч і було гарним місто, та все у ньому було чуже: чужа мова, чужі люди, чужі звичаї. Не один день він пробув там, перш ніж зустрів попутника на Афон.

Тут Володя, ввічливо кашлянувши в кулак, промовив:

- Про Афон чув. Та чесно кажучи, навіть не знаю, де він розташований: - І розтягнувши губи в ніяковій посмішці, додав: - Явно не «гаряча точка» планети.

- Це точно, - посміхнувшись, погодився Сенсей і став пояснювати. – Якщо глянути на сучасну карту, то Афон знаходиться у нинішній Греції. Це такий вузький гористий півострів, точніше сказати східне відгалуження півострова Халкіді̀ ки в Егейському морі. Він закінчується горою Афон висотою трохи більше двох кілометрів. Вона-то і дала назву півострову.

- Так, з географією у нас явно у всіх пробіли, причому білі-білі, - усміхнувся Віктор.

- Нічого страшного, відновимо, коли вони «білі», - добродушно промовив Сенсей і став розповідати далі. – На той час, коли туди прийшов Антипій, Афон був уже визнаний незалежною чернечою державою, що формально, за адміністративними мірками підпорядковувалася візантійському імператору. А фактично там була влада Прота – всіма шанованого старця, котрого обирали для керівництва на рік від усіх тамтешніх монастирів. На Афоні вже стояли тоді такі монастирі, як Велика Лавра, Протатон, Моні-Івірон. Але Антипія туди одразу не прийняли.

Тоді Антипій, за порадою старого монаха, оселився в одній з печер, розташованій в усамітненому місці у південно-західній частині острова. Треба відмітити, що всі два роки, що він прожив у печері, не дивлячись на скудність їжі, були для нього одними з кращих років на Афоні. Він був щасливий, що нарешті досяг Афона, як велів йому старець у видінні. Він був щасливий, що мав можливість ретельно молитися Богу даною йому у видінні молитвою, жити заради цього і бути наодинці з Ним посеред цієї чудової природи. Вдень він відвідував чернечі храми, опановував нову мову і правила житія монахів. А вечорами старанно молився, частенько проводжаючи у молитві захід сонця і зустрічаючи світанок. І лише через два роки Антипій був прийнятий ігуменом одного з монастирів і пострижений в монахи, отримавши нове ім’я Антоній, на честь преподобного Антонія Великого Єгипетського, який вів подвижницький образ життя і жив довгий час в печерах на самоті.

Антоній прийняв ігумена цього монастиря за того самого «Світоча», про якого говорив старець у видінні. Ігумен же, у свою чергу, як і годиться йому за духовним саном, почав вчити Антонія чернечому житію. Через декілька років Антоній досяг такого духовного росту, так «подвизався в доброчесності», що вже багато хто «духовно користався від нього». Навіть монахи дивувалися настільки швидкому укріпленню його духу і волі. І було ігумену видіння, що Антоній буде причетний до піднесення християнської віри на Русі, що Антонію судилося підготувати Обитель для самого Духа Святого. Ігумен розцінив це як знак і поспішив відправити його на Русь, до Києва.

Антонію було тоді біля тридцяти років. Діставшись до Києва, він відвідав монастирі, які будувалися ченцями з греків, що прийшли задля хрещення Русі разом з митрополитом Михаїлом. Але не схотів зупинятися у жодному з цих монастирів. І став ходити по гористих місцевих окраїнах. Врешті-решт знайшов невелику печеру, яку колись скопали варяги, і оселився у ній. Та прожив у ній недовго. Тільки-но зі смертю князя Володимира влада перейшла до Святополка, знову почалися кровопролиття й гоніння. Антоній пішов назад на Афон, де й прожив до старості в ретельному молінні.

Хоча Антоній і жив по розпорядкам монастиря та все ж у нього було особливе свято в духовних обрядах. Він помітив, що кожного року у день пам’ятного видіння незвичайного старця, з самого рання Антоній починав відчувати незвичний приплив сил. До нього знову повертався той самий стан духовного піднесення, який він відчував після видіння. Це тривало рівно тиждень, а потім зникало. І Антоній почав ставитися до цих днів як до особливого свята для своєї душі. У цей тиждень він намагався усамітнитися, не приймати їжу і ще з більшим сумлінням молитися Богу. І ефект виявився вражаючим. Це незвичайне почуття внутрішнього піднесення багатократно підсилювалося і з кожним роком ставало все сильніше й сильніше.

Осягаючи в подальшому церковну літературу, Антоній все частіше доходив висновку, що в тому пам’ятному видінні до нього являвся сам Архангел Гавриїл – передвісник радості і спасіння, першопровісник і служитель Божественної всемогутності чудес і таїн Божих, хоча і в дещо незвичному для церковних уявлень баченні.

Але найголовніші події в духовному житті Антонія почалися, коли йому вже перевалило за шістдесят років. Якось серед братії пройшла чутка, що їхній монастир невдовзі повинна відвідати одна таємнича персона. І судячи з розпорядження старців, дійсно готувалися до приходу вочевидь важливого для них духовного гостя. Як згодом розповідав Антоній самому Агапіту, він тоді подумав, що очікується прихід якогось дуже авторитетного духовного старця. Та яким же був його подив, коли замість старця він побачив молодого чоловіка з приємною зовнішністю, світло-русявим волоссям. Незвичайними у ньому були хіба що його проникливі очі, що не по роках світилися якоюсь глибокою мудрістю та одухотвореним блиском. Але більше за все Антонія вразило те, з яким трепетом і глибокою повагою поставилися деякі старці Афона до цього молодого чоловіка. Він не міг зрозуміти, чому його перебування тут було вкрите якоюсь завісою непроглядної таємниці. Ким же той був, що їхні старці виказували йому таку шану і увагу? Начебто не монах, а говорив такі духовні речі, якими навіть їхні мудрі наставники заслуховувалися. Мало того, цей хлопець виявився вельми освіченою людиною. Досконало володів кількома мовами. І що особливо приємно здивувало Антонія, так це те, що шановний гість був вихідцем із землі Руської і, як потім з’ясувалося, чудово знав Київ та його віддалені місця. А звали того молодого чоловіка Агапітом.

Навіть коли Антонія познайомили з ним особисто, він попервах ніяк не міг звикнути до простоти спілкування цього хлопця з ним, незважаючи на важливість його персони для Афону і того, з яким трепетом до нього ставилися їхні старці. Але, напевно, найбільш вражаючим була та простота і ясність, за допомогою яких Агапіт пояснював духовні мудрування святих отців. А вже про тлумачення Вчення Ісуса Антоній міг слухати його годинами, тому що Агапіт говорив так просто і зрозуміло, з такими прикладами і подробицями, ніби сам був присутній при тих подіях тисячолітньої давнини. І ці розповіді примушували Антонія знову й знову перечитувати наявну церковну літературу.

За той період часу, що Агапіт перебував на Афоні, Антоній дуже здружився з ним. Незважаючи на свою молодість, Агапіт володів солідним багажем знань, в тому числі і у галузі медицини. І деяким з цих знань він навчив Антонія. Агапіт так само добре розбирався, кажучи нашою мовою, у фізиці, хімії, знанні природних явищ, а також у сферах людського життя – у філософії, політиці, релігії. З ним було приємно поспілкуватися на різні теми. І ці бесіди залишали якесь незбагненне, приємне відчуття в душі.

Антоній подружився з Агапітом, незважаючи на таку суттєву різницю у віці. І у цій дружбі він розкрив для себе цілковито нову вражаючу Особистість Агапіта, коли той став посвячувати його у таємниці великої науки «Беляо Дзи» (Мистецтва Білого Лотоса). Саме з вуст Агапіта Антоній вперше почув про попередню людську цивілізацію Альт-Ланди, про підземний Храм Лотоса, збудований у ті часи на території Київської землі, про ношу, яку передав Ісус Андрію Первозванному для тих місць. Багато чого повідав і багато чому навчив його Агапіт.

Згодом вони розсталися. Агапіту необхідно було йти до столиці Візантії, а звідти на Схід. Але він пообіцяв, що обов’язково зустрінеться з Антонієм, і «передрік» їхню зустріч на землі Київській, у місці, відміченому ще у часи Альт-Ланди.

- А що, там дійсно є відмічене місце? – поцікавився Костик, явно бажаючи почути продовження.

- Звичайно, - відповів Сенсей. – Про це місце сказано навіть у Євангелії від Андрія Первозванного…

- Андрія Первозванного?! – жваво стрепенувся Андрій, начебто тільки зараз почув це ім’я.

- А хто це? – лінькувато запитав Руслан, почухуючи бік.

Сенсей усміхнувся, дивлячись на нього і промовив:

- Андрій, це один з найближчих учнів Ісуса. Він був серед перших, кого Ісус, проповідуючи в Палестині, взяв до себе в учні.

- А що.., хіба є таке Євангеліє від Андрія Первозванного? – здивувався Микола Андрійович. – Біблію читав. Про Андрія чув. А за Євангеліє від нього… я не пригадую. Може, ця книга просто не увійшла до Біблії? Там же скільки Євангелій – чотири, п’ять?

- Чотири, - відповів Сенсей і, помовчавши, додав: - Від Матвія, від Марка, від Луки та Іоанна. Хоча і ті були писані.., - але, не договоривши, продовжив: - У Біблії Євангелія від Андрія Первозванного дійсно немає. До Біблії увійшли не всі євангелія, а лише ті, які були відібрані імператором Костянтином і його помічниками для виконання поставлених перед ними задач. Решта євангелій просто відкинули, тому що в них трактувалося далеко не те, що їм було потрібно і вигідно. І навіть ті, що відібрали, були добряче підредаговані згідно з обстановкою нового часу і утвердженням християнства як нової релігії.

З 364 року, коли «Новий заповіт» був затверджений як такий і до моменту першого видання Біблії, текст також неодноразово редагувався. Плюс неточності перекладу зіграли свою роль. Адже Біблія писалася на древньоєврейській, незначною частиною арамейською мовами, а «Новий заповіт» грецькою. Так що перша друкована книга, видана у 1455 році, - це вже була суттєва різниця навіть між тією, яка редагувалася у 364 році. Плюс коректування, які були внесені в подальшому. В результаті маємо те, що маємо. І, тим не менш, дійшло дуже багато цінного і потрібного людям, - підкреслив Сенсей. – І знову ж, якщо говорити про євангелія, то окрім канонізованих церквою, існує десятки апокрифічних євангелій.

Руслан насупив брови і діловито запитав:

- А що таке апо… апо… ну, ця критика?

- Апо̀ крифи - це твори, які не визнані церквою чи жрецтвом священними книгами. А взагалі, слово «апо̀ криф» походить від грецького «apokryhos», що означає «таємний», «секретний». І початково його відносили до творів однієї з груп християн, котрі іменували себе гностиками і намагалися зберегти своє вчення у таємниці.

- Так, так, - кивнув Микола Андрійович. – До речі, я читав, що у 1946 році на півдні Єгипту була знайдена ціла бібліотека творів християн-гностиків.

- Абсолютно вірно, - підтвердив Сенсей. – Там якраз серед іншої літератури і знайшли так звані Євангелія від Фоми, від Філіпа, Істини, апокриф Іоанна. А раніше на папірусах у Єгипті були знайдені уривки з невідомих євангелій, причому написані у різних версіях…

- Ну треба ж, оказія яка для попів! – хіхікнув Женька. – Ці книженції не признають, а їх всьо находють та находють. Прямо біда з цьою древньою «макулатурою».

Сенсей і хлопці посміхнулися.

- Тут же проблема в тому, що навіть апокрифи поділяють на «дозволені» і так звані «відречені». «Відречені», звичайно ж, старалися знищити. До речі кажучи, перший офіційний перелік «відречених» книг був складений у Східно-Римській імперії у V віці нашої ери. Звичайно, що після такого «вандалізму» нащадкам дісталися тільки назви і цитати, наведені у своїх творах християнськими письменниками II-IV віків, які сперечалися з цими книгами… Втім, все як завжди, - знизав плечима Сенсей.

- Так, сумно, - промовив Микола Андрійович. - Це ж історія роду людського. І навіщо було її знищувати? Ну лежала би книжка собі і лежала до свого часу. Нехай би нащадки її виносили на об’єктивний суд.

- Розумієш, у чому справа, - став пояснювати Сенсей, - деякі з цих книжок дійсно представляли цінність, оскільки відображали істинне Вчення Ісуса у такому вигляді, в якому він давав. Тому вони не залишали байдужою жодну людську душу, бо істинне Вчення Ісуса робило людей по-справжньому вільними від усіх страхів цього світу. Вони починали розуміти, що тіло – тлінне, душа – безсмертна. Люди переставали бути заручниками і рабами ілюзії матеріального світу буття. Вони розуміли, що над ними тільки Бог. Вони усвідомлювали, наскільки коротке життя і тимчасові ті умови, в які загнане їхнє нинішнє тіло. Вони знали, що це життя, як би воно не здавалося довгим, - всього лише одна мить, в якій перебуває їхня душа. Вони розуміли, що будь-яка земна влада, чи то політиків чи релігійних структур, обмежується всього лише владою над тілами. Правителі ж приклоняються перед своїм «богом», котрому дана влада на Землі над її матерією, але не над душею. Тому що душа належить тільки істинному Богу Єдиному. І перші послідовники Ісуса, які сповідували Його Вчення (а не релігію, якою воно стало пізніше), вони втрачали страх перед цим життям. Вони починали відчувати і розуміти, що Бог з ними зовсім поряд, ближче і рідніше за всіх і Він – вічний… Така істинна свобода людей страшно лякала можновладців. Тому останні і зайнялися збором і ретельною переробкою наявних уже на той час письмових джерел про Вчення Ісуса. Дуже багато було знищено після відбору необхідної їм інформації для створення нової релігії, що насаджувалася вже можновладцями як то кажуть зверху вниз.

Тому багато з письмових джерел, де наводилися істинні слова Ісуса, просто не вписувалися у збірники «нової ідеології для мас». Але, не дивлячись на всі свідомі упущення, хитрощі та егоїстичні амбіції людей, що перебували у різні часи при владі у релігійних верхівках, ці письмові джерела були і є!

Так от, у Євангелії від самого Андрія Первозванного сказано, що після того, як люди Понтія Пілата врятували Ісуса після розп’яття, Ісус розмовляв з Понтієм Пілатом і саме за його проханням прийняв рішення піти на Схід. Перед відходом він розподілив між апостолами регіони, кому куди йти проповідувати Вчення.

- Так начебто апостоли там жереб якийсь тягнули, кому куди йти, - помітив Микола Андрійович.

- Ні, жеребу як такого ніколи не було. То вже домисли людей. Апостоли… До речі, слово «apostols» з грецької перекладається як «посланець». Так от, учні-посланці Ісуса були людьми абсолютно різними і, звичайно, відрізнялися один від одного ступенем свого духовного розвитку. Ісус розподілив між ними різні регіони з відповідними народами і племенами, виходячи з духовної зрілості самих посланців. Хто був сильніший, тому діставалися більш важкі місця або особливо важливі регіони для майбутнього духовного відродження людства, а хто слабший – менш складні «ділянки». В цілому, кожному була визначена ноша по силі його… - Сенсей помовчав, а потім сказав: - Надто важливим це було для багатьох душ людських і в тому часі і в прийдешньому, щоб розповсюдження даного Вчення довіряти простому жеребу розуму людського…

Андрію ж, як одному з сильних учнів, він наказав обійти з проповіддю Фракію, Скіфію, Сарматію. Та головне дійти до Борисфенських гір і закласти там благословення земель тих, на які через тисячу років зійде сам Дух Святий, звівши там свою Обитель. Ісус дав Андрієві насіння лотоса і велів покласти цю ношу у землі тій в якості дару Духу Святому. Його слова стали ребусом, загаданим Ісусом, як для самого Андрія, так і для тих, хто згодом стикався з цим описом. Мало хто розумів, чому Ісус дав йому саме насіння лотоса, навіть якщо ці насінини були всього лише символікою.

- А й правда, навіщо? – здивувався Андрій.

Сенсей лише загадково посміхнувся і, ухилившись від прямої відповіді, промовив:

- Будь-яке насіння – це, в першу чергу.., ну, щоб вам було більш зрозуміло, скажімо образно, - це «мікрочіп», що має величезну пам'ять. Воно здатне нести матрицю не тільки майбутньої рослини, але й величезну кількість іншої інформації. Коли-небудь пізніше я вам розкажу про це докладніше. На додачу до всього, це насіння побувало в руках самого Ісуса – Сина Божого. Та ще й насінини лотоса, схожість яких зберігається протягом тисячоліть… От і робіть висновки.

Сенсей замовк. А ми сиділи, дивлячись на нього і тупо намагаючись наздогнати своїми дрібними думками «висновки», що, власне кажучи, тоді такого особливого відбулося. Андрій же, очевидно намагаючись на своєму мисленому рівні звести кінці з кінцями у хаотичному клубку питань, запитав:

- А як Андрій Первозванний знайшов те місце, яке вказав Ісус?

- Елементарно, - просто промовив Сенсей. – У «Благій вісті», тобто, говорячи грецькою euange`lion, Андрій описав не тільки правдиве життя Ісуса, але і свій похід під час виконання місії. І якраз там він згадує, що коли дістався тих місць біля ріки Борисфен (а Борисфеном раніше називали Дніпро), то Андрій одразу впізнав це місце, бо Ісус, виявляється, описав його з детальною точністю. Створювалося таке враження, що Ісус добре знав ці гори, хоча ніколи не згадував, що тут бував.

- А що, Він там бував? – поцікавився Юра.

- Він же Син Божий, - з посмішкою промовив Сенсей. – А Бог всюди. – І зробивши паузу, продовжив розповідь: - Загалом, Євангеліє від Андрія Первозванного тому й було відкинуте, що ніяк не підходило до «крою та шиття білими нитками» нової релігії. В основному з двох причин. По-перше, воно було надто волелюбним і правдивим, бо там були написані істинні слова Ісуса, так би мовити, з перших вуст. Та й сам стиль викладу Вчення Ісуса був надто простим, мудрим і дохідливим. Андрій також описав подробиці реального життя свого Учителя, про те, що Ісус у молодості був на Сході, що знову-таки ніяк не вписувалося у церковні догми. Та й, окрім того, згадка про насіння лотоса загнала їхню «величність цензорів» у глухий кут. Адже це вже припахало такими релігіями, як буддизм, індуїзм. Нікому не хотілося домішувати до своєї власної релігії таку яскраву чужу символіку. Так що це стало ще одним каменем спотикання, суперечок і чвар між тими, хто вирішував, у яких «фарбах» повинна бути витримана ідеологія даної релігії. Тому і прибрали Євангеліє від Андрія Первозванного, так би мовити, подалі, «геть з очей».

Були, звичайно, ще версії Євангелія від Андрія Первозванного, що ходили серед різноманітних ранніх християнських груп, та це вже були в основному записи послідовників Андрія Первозванного про саме Вчення Ісуса.

- А що сталося з цим Євангелієм від Андрія? Його що, знищили? – поцікавився Андрій.

- Намагалися, звичайно, - усміхнувся Сенсей, видно, пригадавши у цей момент якийсь смішний випадок. – Але, як то кажуть, такі речі у воді не тонуть і у вогні не горять, навіть якщо цього ну дуже хоче дурість людська… Але це все так, дрібниці життя… Після того, як Андрій Первозванний виконав наказ Учителя, через багато років справдилися слова Ісуса. В тих місцях виникло місто Київ – «мати міст руських», столиця колиски об’єднання слов’ян – Київської Русі. А у місці, де було Андрієм «покладено» насіння лотоса, через тисячу років зійшов сам Дух Святий в людському тілі і заснував там свою Обитель.

- А як це, зійшов Дух Святий в людському тілі? – перепитав Костик.

- Ну, простіше кажучи, прийшов керівник Шамбали у тілі Агапіта.

- Сам Владика Шамбали? – здивувався Андрій.

Сенсей усміхнувся.

- Так. Йому доводиться відвідувати людський світ так би мовити за службовим обов’язком, хоча би раз на дванадцять тисяч років. А при важливих подіях для людства і того частіше, ледве не кожну тисячу років, особливо на початкових і завершальних стадіях чергової цивілізації.

Костик тільки відкрив рота, аби щось запитати, як Сенсей, дивлячись на нього, випередив з відповіддю:

- Мається на увазі «цивілізації» у поняттях Шамбали… Але, напевно, ми відхилилися від теми. Повернемось до тих подій, що відбулися через тисячу років після Ісуса… Коли Агапіт пішов з Афона, через декілька років ігумену знову було сповіщення від Бога. Йому явився у видінні сам Архангел Гавриїл і повелів відправити Антонія у Русь. Було це в рік 1051.

Цього разу Антоній, прибувши до Києва, вже не ходив по християнських монастирях, хоча у будь-якому з них не відмовили би у притулку поважному старцю з Афонської гори. Антоній цілеспрямовано прийшов на те місце, де випадково зупинився першого разу, відвідуючи Київ, і куди велів йому повернутися Агапіт перед своїм відходом. Він оселився на пагорбі біля Дніпра, у тій самій печері. І став жити, очікуючи на Агапіта і перебуваючи в постійних молитвах до Бога, особливо тій, що вела його з юних років. Незважаючи на те, що він часто відчував нестачу в харчуванні, щоденно фізично працював, поглиблюючи печеру, все ж він був знову по-справжньому щасливий. Тому що перебував наодинці з Богом як тоді, в далекій молодості, коли він жив у печерах Афона.

Невдовзі про нього почали довідуватися місцеві мешканці. І Антоній став прославлятися серед них тим, чому вчив його на Афоні Агапіт – чудесами, даром передбачливості, зціленням молитвами. І люди потяглися до нього: одні за лікуванням, інші за благословенням, треті з бажанням лишитися разом з ним, стяжаючись в духовному подвигу. Так що до приходу Агапіта з Антонієм вже проживали у печері декілька чоловік, пострижених старцем за їхнім проханням у чернечий чин. До цього часу вони розширили і поглибили печеру спільними зусиллями, влаштувавши там собі келії для житла.

Антоній з величезною радістю зустрів свого давнішнього друга. Бачачи таке шанобливе ставлення старця до Агапіта, і решта братії поставилася до нього з такою ж повагою. Агапіт не припиняв дивувати Антонія своєю загадковою, багато в чому таємничою особистістю. По приходу Агапіта до Києва Антоній став свідком того, як той мав таємну зустріч з самим Ярославом Мудрим. Агапіт передав для його «книгоположниці» чотири цінні рукописні книги і три манускрипти. Причому три книги були прикрашені дорогим камінням. А четверта, хоч і виглядала скромно, але, вочевидь, була дуже древньою. Антоній був вражений. Адже кожна книга була справжнім шедевром і коштувала цілого статку. А манускрипти… Навіть один манускрипт за тих часів оцінювався неймовірно дорого. І дозволити собі такий розкішний, воістину царський подарунок могла лише людина, ну, як мінімум, «голубої королівської крові». Але тоді не тільки це вразило Антонія. Головне як Агапіт і Ярослав вільно спілкувалися один з одним! Ярослав розмовляв з ним так, наче давно і добре знав Агапіта, ніби вони були добрими, старими друзями і це не дивлячись на значну різницю у віці та високе великокняже становище Ярослава.

Після тієї пам’ятної зустрічі Антоній, приголомшений побаченим, поспішив запропонувати Агапіту очолити братію, в якій був старшим. Одначе Агапіт забажав залишити все як є і бути у нього простим монахом. Він попросив Антонія нікому не розголошувати про його зустріч з Ярославом. І захотів бути постриженим у «чернечий чин», аби нічим не виділятися серед іншої братії.

- Во дає! – вирвалося у Костика. – Він же був Бодхісатвою! І забажав стати простим монахом?!

Сенсей пильно на нього подивився і чітко промовив:

- Для Бодхісатви будь-яка влада – це пустий звук. Бодхісатва служить тільки Богу. На відміну від людей, він знає, що таке є перебування «тут» і що таке є перебування «там».

Костик трохи зніяковів і сконфужено промовив:

- Ні, ну я не втому плані… Я мав на увазі… - і тут він, видно, знайшов підходящий довід, - я мав на увазі, відпочивати ж треба колись Людині. А то все робота та робота. Адже, наскільки мені відомо, прості монахи в ті часи пахали як папи Карли.

На що Сенсей відповів:

- Для Бодхісатви відпочинку як такого в людському розумінні не існує. Він знає, що таке час і вміє його цінувати. Агапіт, звичайно, був впливовою, сильною особистістю. Але він свідомо пішов від влади, управління братією і присвятив весь свій вільний час реальній допомозі людям. До речі, пізніше, коли число братії збільшилося, Антоній передав правління Варлааму, а сам став за прикладом Агапіта простим монахом.

- А яку допомогу надавав людям Агапіт? Лікував? – поцікавився Володя.

- Так. Агапіт, окрім інших своїх достоїнств, був іще й хорошим лікарем. Його сердечне, турботливе ставлення до хворих породило про нього небувалу славу і повагу в народі, причому далеко за межами Києва, хоча сам Агапіт практично ніколи не виходив за територію монастиря. Він став одним із найвідоміших лікарів XI віку. Люди називали його «Лічець від Бога». Він виліковував такі важкі хвороби, за які вже ніхто не брався із тодішніх знаменитих лікарів. Взяти хоча би такий історично відомий факт, коли Агапіт зцілив лежачого при смерті чернігівського князя Володимира Всеволодовича Мономаха. Лікар на прізвисько Вірменин, який вважався кращим на той час ескулапом у знатних людей, нічого не міг зробити, щоб допомогти князеві. А Агапіту достатньо було передати з посильним князя «чудодійного зілля», приготованого з молитвою, аби за лічені дні поставити Володимира Мономаха на ноги. Згодом князь приходив до Печерського монастиря, щоб віддячити Агапіту, і приносив з собою багато дорогих дарунків і золото. Але Агапіт відхилив це все як від самого князя, так і від боярина, котрого той прислав пізніше від свого імені. Бо лікував Агапіт як простих людей, так і знатних з однаковою сумлінністю безоплатно, за що називали його Агапітом Лікарем Безвідплатним. Звичайно, це викликало звичну людську заздрість, що граничила зі злістю, у таких лікарів, як Вірменин. Але якщо брати самого Вірменина, то, зрештою, він усвідомив, Ким в дійсності був Агапіт. І саме завдяки цьому Вірменин в подальшому став монахом у Печерському монастирі.

- Так він ще й грошей не брав за лікування?! – знову здивувався Костик. – А як же Агапіт жив?

- Скромно. В духовному подвигу. – І посміхнувшись, Сенсей додав: - Його келія викликала жалість навіть у крадіїв. Тому що єдиним, що було у ній цінним – це сам Агапіт, його досвід і знання.

- А чим же він харчувався, святим духом, чи що?

Сенсей посміявся.

- Ні. Самоїдством він точно не займався.

- Так же недовго і того… ноги простягти.

- Ну рано чи пізно кожен з нас ноги простягне, - чи то жартома, чи всерйоз сказав Сенсей. – Та суть же не в цьому.