Вечірній етюд

Згасає дня рожева свічка,

Багряно тліє край небес.

На крилах жовтої синички

Летять думки у край чудес.

Вже фіолетовою тінню

Із лісу вечір виплива,

І чутно, як росте коріння

І пробивається трава...

Зітхне вода у плині вільнім,

І місяць вигулькне, мов птах,

І в погляді твоїм повільнім

Прокинеться Чумацький Шлях.

(Анатолій Луговський, живе й працює

в Путивлі. Автор чотирьох краєзнавчих книг та поетичних збірок

„ Калинові

сни”, „Отча земля”...)

Олексій Дерев’янко, член обласного літературного об’єднання.

Етюд

Де жовте листя стрімко

Несе кудись вода,

Там осінь – гарна жінка

В люстерко загляда.

Лягають сосен тіні,

І не збагне вона:

Чи це на косах іній,

Чи перша сивина?...

Іван Драч

Етюд про хліб

Яйце розіб’є, білком помаже,

На дерев’яну лопату – та в піч,

І тріскотітиме іскрами сажа –

Мініатюрна зоряна ніч.

На хмелі замішаний, видме груди,

Зарум’янілий, круглий на вид.

Скоринка засмалена жаром буде,

Аж розігріється апетит.

В підсохлому тісті кленова лопата

Вийме з черені, де пікся в теплі, -

І зачарується білена хата

З сонця пахучого на столі.

Етюд „Сон ” Ольги Башкирової (члена Національної спілки письменників України з 2001р., народилася в м. Конотопі).

Сон

Поверталися увечері з ріки. Повітря було м’яке, солодке, тягуче від далекого мукання корів. Сюрчала переднічними комашиними голосами висока трава. А ближній ліс, що вдень сяяв смарагдами та бурштином, потемнішав. Десь за лісом тихо гув трансформатор, і здавалося, що це гудуть похмуро стовбури дерев.

Вона – ясноока, ніжна, мов тепле молоко, - сказала тихо:

- Дивний сон я бачила сьогодні вночі. Ніби ми з тобою лежимо поряд на горищі. Ми спимо, але бачимо, як у віконце зазирає синій місяць, чуємо, як павуки плетуть навколо нас свої сіті. Ми хочемо прокинутись і... не можемо. А десь минають роки, залишають світ люди і приходять нові. А ми спимо, спимо, такі ж молоді, як і зараз.

- І насниться ж таке! – засміявся він – стрункий, смаглявий, темноокий.

Вона посміхнулась якоюсь сумною місячною посмішкою.

Йшли лугом. Великі пухнасті кущі сірими їжаками розповзлися в сутінках. Слався лугом туман – білий, замріяний, сонний. І з того туману виринула сіра, вросла в землю, хатина. Поряд самі ворота, без паркана, а на воротах згорбився серпик місяця – застиг, прибитий іржавим цвяшком. Старенький тинок похилився, мов п’яний, а за тинком пасеться чорна корова з білою зірочкою на розумному чолі, щось задумливо жує, поводить віястими очима.

- Хочу молока, - тихо сказала вона.

- Господаря нема, - відповів він.

Я господар, - сказав хтось з туману.

І виринув із сутінок маленький згорблений дідок – сірий, як сутінки, сивий туман. Очей не видно з-під сірого картузика – тільки сторожкі тіні, а під ними – горбик носа та білі вуса. А в руці у нього – кухлик, а в кухлику – молоко, біле, як сніг, ніжне, як вона.

- Пий, доню.

І ніжні її долоні обхопили кухлик, і вона пила молоко, а потім дала йому. І спорожнів кухлик, і сталося дивне. Вони перестали бути собою, стали солодким повітрям, переднічним сюрчанням трави, тремтінням темних віт і вже не пам’ятали, як пішли за дідком до хати, як піднялися на горище, як поклав їх сивий господар на солому під запорошеним віконцем.

І настав ранок. Зійшло сонце і золотими вістрями простромило ліси. І засяяв ліс смарагдами й бурштином, і заплакали від щастя гарячими густими сльозами сосни.

Пропонуємо етюди, створені учнями.

Весна

Починається, розпускається, розливається, світить, сяє, всміхається, плаче, живе, народжується, дивується, посміхається, віє, турбує, навчає, піднімає, стихає, оновлюється, оживає, закохується, спалахує, згасає, припиняє, цвіте, починається, зеленіє, пахне, приходить, припливає, відтворюється, росте, витягується, виходить, виповзає, вилізає, готується, мчить, закінчується - сіяти, навіяти, дихати, жити...

Ільченко Альона, 10–В, 2010р.