Цицерон

Важливим завданням сучасної вищої школи є підвищення якості професійної підготовки майбутніх фахівців соціальної сфери в контексті особистісного розвитку студентів, їх підготовки до безперервної освіти.

Професія соціального педагога / соціального працівника – одна з творчих професій ХХI століття, для оволодіння якою необхідний «особливий душевний стан, гуманістична спрямованість особистості, здатність до сприйняття, розуміння іншого». Міжнародний досвід соціальної роботи засвідчує, що соціальна робота – це єдина професія, де основною ознакою професійної придатності є милосердя, людинолюбство, а вже потім знання, уміння, навички.

В умовах зростаючих вимог до підготовки працівників соціальної сфери для вирішення конкретних професійних завдань, формування ціннісних орієнтацій і настанов, зорієнтованих на забезпечення гуманістичного характеру діяльності, слід актуалізувати використання історичного соціального досвіду українського народу. На думку фахівців, історія соціальної роботи в Україні розкриває історію понять, ментальних структур суспільства, політичних професій, а головне – форми, методи, принципи роботи із спільнотами та індивідами в соціокультурному середовищі з урахуванням слов’янського менталітету.

Історія соціальної роботи – це наука про розвиток і становлення соціальної допомоги та благодійності в різні історичні періоди. Об’єктом її вивчення є процес становлення соціальної допомоги і підтримки в історії людства. Завдання історії соціальної роботи як навчальної дисципліни дослідники вбачають у наступному:

- дати студентам уявлення про специфіку розвитку соціальної допомоги;

- сформувати цілісне і ціннісне ставлення до історичного минулого, досвіду підтримки різних категорій населення;

- розкрити актуальну проблематику історичного досвіду та моделей соціальної допомоги за кілька століть;

- формування духовно моральної особистості, яка є запорукою здорової родини, суспільства та країни.

Історія соціальної роботи – це не тільки можливість ознайомитися з цінностями, традиціями, діяльністю українського народу, а й наблизитися, відчути, сприйняти духовну культуру, спадщину, зрештою, пройти шляхом своєрідного духовного катарсису до розуміння і сприйняття іншої історичної епохи.

Цей навчальний курс має великий вплив на формування професіоналізму, педагогічного світогляду майбутніх фахівців. Особливий акцент дослідники ставлять на тому, що «історія соціальної роботи повинна розглядатися через особливе педагогічне мислення», що «педагогіка в історії соціальної роботи виступає стрижнем діяльнісного компонента соціальної роботи», а «базову основу професійної компетентності будь-якого фахівця з соціальних питань становлять психолого-педагогічні, етичні та моральні характеристики».

Як стверджують українські дослідники, соціальні педагоги проклали дорогу професії соціального працівника в Україні. Накопичений дослід практичної роботи в соціумі (соціальна робота організаторів позакласної та позашкільної роботи, педагогів-організаторів житлово-комунальних служб, вихователів у клубах та ін. в 60 – 70-х рр. ХХ ст.) дав змогу сформувати нове розуміння призначення цієї професії.

Відомо, що у світовій практиці соціальної роботи існує широкий спектр варіантів, підходів, характерних для тієї чи тієї країни, до визначення сутності, функцій, змісту і методів соціальної роботи. Упродовж ХХ ст. йшов пошук термінологічного еквівалента професії «соціальний працівник», стверджує російський дослідник історії соціальної роботи М.В. Фірсов. Так, у Швеції його стали визначати як «соціоном», у Німеччині він ідентифікувався як соціальний педагог / соціальний працівник, а в Росії – «спеціаліст соціальної роботи».

Проте цій багатоваріантності властива певна спільність. В усіх розвинених країнах світу на перше місце у функціональному призначенні соціального працівника висувається вміння створювати й розвивати взаємини, що сприяють успішній професійній діяльності людей, уміння активізувати зусилля (окремих осіб, груп, спільнот) на вирішення певних проблем, заслуговувати їхню довіру, вміння бути посередником і налагоджувати стосунки між конфліктуючими особами чи групами, забезпечувати міжінституційні зв’язки. Психолого-педагогічна компетентність, підготовленість становлять базову основу соціальної роботи.

Як слушно зауважують Л.Г. Коваль, І.Д. Звєрєва і С.Р. Хлєбік, М.Б. Євнух і О.П. Сердюк, для соціальної роботи з моменту ії зародження і до нашого часу характерною була і є домінуюча роль соціальної педагогіки та соціального виховання.

Українські фахівці О.І. Янкович і В.А. Поліщук, зважаючи на те, що у зарубіжних країнах на ринку праці сфери діяльності соціальних педагогів і соціальних працівників зазвичай не розділяються, створили дослідження, в якому поєднали історію обох галузей знань. У навчально-методичному посібнику «Історія соціальної педагогіки / соціальної роботи» вони висвітлили основні етапи виникнення та розвитку соціальної педагогіки і соціальної роботи із врахуванням основних принципів їх конвергенції, здійснили ретроспективний аналіз теорії і практики цих наук. Мету вивчення предметів історичного соціального циклу автори вбачають не лише у розширенні соціально-педагогічного світогляду, а перш за все – у виявленні можливостей творчого застосування досвіду в сучасних умовах.

Принципи конвергенції соціальної педагогіки і соціальної роботи полягають у наступному:

- діяльність соціальних педагогів і працівників спрямована на розв’язок проблем, пов’язаних із соціальною дезадаптацією і девіацією;

- потреби клієнтів мають однакові причини виникнення;

- соціальна робота і соціальна педагогіка – практичний механізм соціальної політики;

- існує спільність системних феноменів, на основі яких проходить конвергенція понятійних полів.

У цьому зв’язку автори окреслюють рамки цієї навчальної дисципліни: історія соціальної педагогіки / соціальної роботи як навчальна дисципліна вивчає особливості виникнення і розвитку соціального виховання, соціальної допомоги, їх систем і взаємозв’язків між ними від найдавніших часів і до сьогодення. Предметом цієї навчальної дисципліни є процес виникнення, становлення і розвитку основних соціально-педагогічних категорій (соціальне виховання, соціальна освіта, соціальна допомога, соціальна робота); соціально-педагогічних систем; концепцій і технологій соціальної роботи, а також унікального досліду соціально-виховної практики та практики соціальної допомоги. Чітко визначено основі завдання цього навчального курсу:

- визначення та висвітлення основних етапів виникнення, становлення та еволюції соціальної педагогіки і соціальної роботи від форм благодійництва і елементів соціально-педагогічних досліджень до професійного виду діяльності та окремої галузі знань;

- здійснення періодизації історії соціальної педагогіки і соціальної роботи;

- встановлення шляхів інтеграції соціальної педагогіки і соціальної роботи;

- формування критичного ставлення до соціально-педагогічних надбань минулого; обґрунтування найраціональніших шляхів подальшого розвитку систем соціального виховання і соціального захисту населення в Україні;

- аналіз розвитку громадської думки, ідеології стосовно соціальної допомоги і підтримки, що закладені в основу відповідних законодавчих актів кожної епохи;

- виховання любові до професії соціального педагога та працівника, формування рис, необхідних до майбутньої професії.

На нашу думку, навчальний курс «Історія соціальної роботи» (як і «Історія соціальної педагогіки») сприяє формуванню у студентів зацікавленого ставлення до історико-соціальної спадщини, а головне – прилученню до національно-культурних та педагогічних цінностей українського народу, де домінуючими з давніх часів були демократичні, гуманістичні ідеї.

Оскільки теоретичний фундамент сучасної соціальної педагогіки складають принципи народності, природовідповідності та гуманізму (В.І. Бєляєв), зупинимося на аналізі цих принципів вітчизняними педагогами.

Історія науки, в основі якої лежить практика, складається із численних прикладів безкорисного служіння педагогів суспільству, народові, людині. Вони надихають соціального педагога, здійснюють соціально-педагогічну підтримку. Тому в підготовці фахівців важливе місце займає реалізація принципу народності, що потребує осмислення історико-педагогічної практики народу з підготовки молодих поколінь до самостійної життєдіяльності.

Коріння народності сягає у глибину віків. Народність – це джерело творчості всіх прогресивних педагогів минулого. Біль за долю народу, його духовність спонукав педагогів шукати вихід. Я.А. Коменський бачив його в тому, щоб через систему соціального виховання дати молодому поколінню освіту для того, щоб людина була «людиною, а не дикою твариною, нерухомою колодою», щоб вона служила народові і була творцем власної долі. Вказуючи на зв’язок освіти з формуванням духовності і людинолюбства, він наголошував: «Нещасна та освіта, яка не переходить у моральність і благочестя».

Й.-Г. Песталоцці бачив мету свого життя в тому, щоб допомагати бідним, і це йому вдалося через систему соціально-педагогічної діяльності в дитячих закладах.

Ф.В.А. Дістервег присвятив себе служінню німецькій народній школі. Не може не викликати захоплення його ініціатива створити притулок (імені Песталоцці) для сиріт – дітей учителів, організований на благодійні кошти німецьких учителів.

Народна ініціатива українських братств XVI – XVII ст. вилилася в організацію братських шкіл, які, відроджуючи духовне начало нашого народу, школу і освіту розглядали як засіб боротьби за свободу і незалежність, що сприяло громадянському вихованню молодих поколінь.

У XVIIІ ст. український філософ і педагог Г. Сковорода, розглядаючи народ як хранитель моральності доводив: правильне виховання криється в природі самого народу, як вогонь і світло в кремені. На його думку, кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе. Слід розкрити духовну природу людини, її «сродність», щоб сприяти її моральному вдосконаленню, самопізнанню. Тільки той, хто пізнав свою природу, може бути корисним для себе та інших людей.

Для майбутніх соціальних педагогів / соціальних працівників важливим є усвідомлення провідної ідеї в розробці проблем соціального виховання, соціалізації в цілому: «соціальна освіта і виховання – головна умова і фактор формування суспільної свідомості нації, збереження самобутності та історичної перспективи народу, суспільства і держави, поваги до інших народів і націй, збагачення і розвитку світової культури і цивілізації. Соціальне виховання – це фундамент розвитку особистісного потенціалу людини, основа становлення її як соціальної одиниці суспільства, представника певного етносу з характеристиками національного менталітету».

Як свідчать наукові дослідження, для менталітету українців характерні такі якості, як лагідність, доброзичливість, співчутливість, гостинність, привітна і ясна вдача, працьовитість, релігійність та ін. Піклуватися про хворих і старих, годувати та доглядати їх слов’яни вважали своїм священним обов’язком. Соціальна підтримка населення, яку здійснювали українські братства у ХVI – XVII ст., була втіленням гуманістичних поглядів українців на немічність, старість, убозтво. Своєрідні традиції соціальної підтримки бідних і знедолених реалізувала селянська громада, яка зберігала певну спадкоємність з давньоруською общиною.

Доброта як національна риса українців поєднувалася з високою відповідальністю за всіх членів громади, особливо за сиріт, вдів, старців та немічних. Народна соціальна практика підтримки та допомоги має глибокі соціальні корені. Вона ґрунтується на національних традиціях і умовах, в яких жили українці. Для прикладу: відомий народознавець Г. Маковій пише, як на Покрову майстри сходилися і безкоштовно «покривали стареньку хатину вдовиці чи сироті, «би щастя їх судьбу від нещастя накрило»«, а жінки «зносили сироті на сорочку полотна, могли і вишиту сорочину подарувати, але в таку вже зразу самі і вдягали, би їх діти чи внуки в сорочині (щасливі) родились». «На весняного Миколая допомагали немічним у городі». Пошанування людини, уміння бачити її поруч із собою, тримати кожного на виду – ця ідея була провідною в традиціях народного виховання.

У цьому плані важливим є висновок К.Д. Ушинського: загальної системи народного виховання для всіх народів не існує не тільки на практиці, а і в теорії. За його переконанням, в основі громадського виховання повинні лежати народні виховні засади, інакше воно виявиться безсилим і не принесе користі. Виховання, якщо воно не хоче бути неспроможним, має бути народним. Педагог застерігає: вивчаючи досвід виховання інших народів, слід пам’ятати, що «дух школи, її спрямованість, її мета повинні бути обдумані і створені нами самими, відповідно до історії нашого народу, ступеня його розвитку, його характеру...»

Для соціально-педагогічної діяльності генеруючими є такі міркування К.Д. Ушинського:

- «Якщо народність є єдиним джерелом історичного життя держави, то цілком зрозуміло, що й окремі члени її можуть черпати сили для своєї громадської діяльності тільки в цьому джерелі. Яким же чином громадське виховання, один з найважливіших процесів громадського життя, за допомогою якого нові покоління зв’язуються загальним духовним життям з поколіннями, які відживають, може відмовитися від народності? Невже, виховуючи в людині майбутнього члена суспільства, воно лишить без розвитку саме ту сторону її характеру, яка зв’язує її з суспільством?» [Підкреслення наше. – В.Т.]

- «Громадське виховання є для народу його сімейне виховання. У сім’ї природа підготовляє в організмі дітей можливість повторення і дальшого розвитку характеру батьків».

Вивчення педагогічної спадщини К.Д. Ушинського переконує майбутніх фахівців соціальної сфери в тому, що видатний педагог обґрунтовує принцип народності у вітчизняній педагогіці, розвиває принципи природовідповідності і гуманізму, які складають теоретичний фундамент сучасної соціальної педагогіки. Характерно, що «принципи народності і природовідповідності гуманістичні за своєю природою і суттю, а принцип гуманізму необхідно і достатньо допомагає їм реалізувати цю суть».

К.Д. Ушинський вимагав від вихователя (а тим більше це відноситься до працівників соціальної сфери), настільки можна «набути всебічних знань про людську природу, за виховання якої береться». Ніколи не втратить актуальності наказ великого педагога-гуманіста: «... прагнути пізнати людину такою, якою вона є насправді, з усіма її слабкостями і в усій її величі, з усіма її буденними потребами і з усіма її великими духовними вимогами». Щоб допомогти людині в процесі соціалізації, майбутньому фахівцеві слід знати її «в сім’ї, в суспільстві, серед народу, серед людства й на самоті зі своєю совістю; у будь-якому віці, в усіх класах, в усіх становищах, у радощах і горі, у величі й приниженні, в розквіті сил і в недузі, серед необмежених надій і на смертному одрі, коли слово людської втіхи вже безсиле». Як важливо, щоб соціальний педагог розумів, що він повинен «знати спонукальні причини найбрудніших і найвищих вчинків, історію зародження злочинних і великих думок, історію розвитку будь-якої пристрасті й будь-якого характеру; тільки тоді буде він спроможний черпати в самій природі людини засоби виховного впливу – а засоби ці величезні!»

Вслід за К.Д. Ушинським С.Ф. Русова твердила: національне виховання є певний грунт в справі відродження душі народу. Справу виховання бажано поставити якнайближче до природних нахилів дитини і до вимог життя, в якому дитина перебуває, у зв’язку з світоглядом того народу, з психологією тієї нації, з яких походить дитина.

У центрі гуманістичної соціальної педагогіки С.Ф. Русової – особистість дитини, її національна природа, всебічний розвиток. Метою виховання є підготовка людини «з широким розумінням своїх громадських обов’язків, з незалежним високорозвинутим розумом, братерським почуттям до усіх людей». Тому головне завдання оновленої української школи в тому, щоб допомогти вільній еволюції духовних і фізичних сил дитини.

Ідея гуманізму пронизує погляди С.Ф. Русової на систему розумового, морального, трудового та естетичного виховання, яка становить ядро соціалізації, підготовки молоді до самостійного життя. Виховуючи розум дитини в ранні роки її життя, слід збудити усі здібності і викликати самостійну думку, задовольнити потребу активності. Дуже важливо допомогти дитині усвідомити свої потенційні та соціальні можливості, зробивши тим самим своєрідний поштовх до подальшої самореалізації. Найголовніше, вважає педагог, – це виховання в дитини потреби вчитися все життя. Цей шлях самовдосконалення, самоосвіти повинен бути безперервним, і початок його – в дошкільному віці. Перебуваючи в рідному оточенні, дитина готує свій розум до більш складної науки в школі, навчаючись «якомога краще самій набиратися знань власними спостереженнями, увагою й добре направленою думкою». Тому дошкільне виховання ставить на перше місце самостійність у навчанні, волю, творчість у праці, пошану до дитини й відсутність кари. Гуманний підхід вимагає усю справу проводити «обережно, не розбиваючи найціннішого – самостійної думки дитини». Педагог радить прислухатися, що саме лунає, що панує в цій чистій глибині, й усіма засобами задовольняти найкращі змагання, знаходити засоби, щоб потроху зникало усе те, що шкодило б самій дитині і її оточенню.

Розглядаючи навчання як складовий елемент соціально-педагогічної практики, коли дитина вчиться дотримуватися норм поведінки у суспільстві, етикету (через це вона формує особистий і колективний досвід поведінки в соціумі), С.Ф. Русова наголошувала: навчання «дає ті скарби, що керують відносинами людини». Серед головних цінностей навчання вона виокремлює розвиток моральності, соціальні знання, розуміння відповідальності, пристосування до оточення, почуття щастя від навчання і від товариства.

Навчальна діяльність – це необхідний компонент підготовки молоді до самостійного життя. Вихідною точкою процесу навчання є сама дитина, а «конечною метою – громадянство, себто підготовка з учня діяльного громадянина».

Спираючись на досвід попередників (Я. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, Й. Песталоцці, Г.Сковороди та ін.), С.Ф. Русова підкреслює необхідність загальнолюдського виховання. Метою морального виховання, на її думку, є витворення людини в найкращому розумінні слова. Головним тут є витворення характеру. «Людину ми найбільш цінимо не за її знання, а за її характер, – він найбільше важить у зносинах людей між собою, він дає змогу людині осягнути найвищі моральні блага».

Без індивідуального підходу до дитини реально розв’язати ідею гуманізації навряд чи вдається. «Індивідуалізація – то є перша вимога справедливого виховання». Але людина стає людиною лише в громаді. «Свідомість закону, моральне розуміння волі закладається лише в спільності, в контексті з людьми, – підкреслює С.Ф. Русова. – Для окремої особи, відірваної від громадського життя, не існує закону, не виявляється безумовної ідеї добра. Лише в спільності, в спільному житті всіх людей складається моральний і юридичний закон, моральні завдання та обов’язки». Такою бачить педагог соціалізацію як процес входження членів людського суспільства в систему суспільних відносин і адаптації до неї.

Основні вимоги до педагога – гуманне ставлення до дитини, чуйність, розуміння дитячої душі, забезпечення всебічної турботи про неї, що створює оптимальні умови для її соціального розвитку. Адже «українська дитина не дуже експансивна, вона занадто вразлива й часто-густо ховається од інших зі своїми переживаннями; до неї треба підходити з ласкою, привернути її до себе повагою до її індивідуальності, треба збудити її цікавість, тоді виявиться талановита вдача дитини й озветься її глибока чулість».

На ці особливості психічного життя дитини вказував і В.В. Зеньківський. Говорячи про свободу виявлення почуттів, він наголошував на підкресленій свободі соціального виявлення: для нормального розвитку почуттів дитини надзвичайне значення має те, чи вільно виражає дитя свої почуття, або «замикається в собі», приховує свої потаємні бажання. Сором’язливість, на його думку, яка нерідко має органічні корені, найчастіше є підсумком гіркого соціального досвіду; вона завжди додає психічного напруження в душі дитини, затримує природне виявлення почуттів. «Це ніколи не проходить даремно; соціальний тиск у вигляді недбалого, байдужого, суворого ставлення з боку навколишніх ніби не дає розквітнути пелюсткам тендітної квітки – дитячої душі; під важким тиском неуважності, суворості, недбайливого ставлення дитина згасає психічно, немовби їй не вистачає сонця, не вистачає ласки і тепла».

У процесі соціалізації важливо навчити дитину обмірковувати свої вчинки і чужі, підтримувати в неї віру в саму себе. «Ніколи не вживати кари або погрози, а саме головне любити дитину і заслужити її любов – от головний грунт, на якому виховання може осягнути своїх змагань». Дуже добре допомагає моральному розвиткові дітей утворенння спеціальних гуртків учнів для самовиховання, самодисциплінування.

Школа соціалізує дитину, виявляючи та розвиваючи її потенційні можливості. За С.Ф. Русовою, школа – майстерня гуманності і праці, де діти набираються добрих звичок, яка стає дитині чимось рідним, що задовольняє усі потреби, «дає радість власної творчості і щастя спільного товариського життя». При школі має бути шкільний кооператив з касою взаємної допомоги учням. Він має бути «засобом соціального виховання і товариської допомоги».

На думку С.Ф. Русової, важливо забезпечити співробітництво родини зі школою і з дошкільними закладами. «Мало ще мати вихователів з відповідною науковою підготовкою; треба, щоб усі громадяни зрозуміли велику вагу виховання й утворювали найкращі для нього умови».

Отже, гуманістична парадигма, яка лежить в основі соціальної педагогіки і соціальної роботи передбачає: будувати відносини дитини і педагога не на тиску, а на діалозі, взаєморозумінні, співпереживанні, співчутті. Завдання соціального педагога / соціального працівника стимулювати природні сили дитини, допомагати їй самій виховувати в собі якості, які приймає суспільство: постійне самовдосконалення, уміння організувати себе. Вивчення соціально-педагогічних поглядів Г. Сковороди, К. Ушинського, С. Русової, Г. Ващенка, І. Огієнка, А. Макаренка, В. Сухомлинського та багатьох інших вітчизняних педагогів сприятиме формуванню гуманістично зорієнтованого світогляду у студентів університету як базового компонента успіху в майбутній професійній діяльності і процесі власної соціалізації.