Функціонування підприємства як товаровиробника

Мікроекономіка охоплює діяльність підприємств та їхніх об'єднань. Завдання економічної науки - вивчати підприємство не як технічну одиницю, а як організаційну первинну ланку економіки, і це вимагає досконалих знань цієї економічної категорії, основних організаційно- та соціально-економічних характеристик підприємства.

Підприємство - це юридична особа і одночасно господарська та фінансова одиниця.
Закон України " Про підприємства в Україні" дає таке визначення підприємства: " Підприємство - самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу)".

З економічної точки зору, підприємство самостійно здійснює індивідуальне відтворення, тобто організовує виробництво, для чого наймає робочу силу, купує сировину і матеріали, напівфабрикати в інших підприємств, платить за це готівкою або бере у кредит, користуючись безготівковим оборотом, свої товари продає чи тимчасово складеє. Шляхом інкасування готівки або занесення на банківський рахунок своїх претензій (заявок на права володіння) підприємство перетворює продукцію у ліквідні засоби, якими сплачує борги чи тримає її як ліквідний резерв для покриття нових закупок. Так здійснюється повторення процесу виробництва, і кругооборот починається знову.

Одночасно поряд з організаційною формою господарювання, про що йдеться у цьому розділі, підприємство є певним майновим комплексом, що складається з основного та оборотного капіталу. Економічна сутність підприємства полягає в тому, що воно має на меті одержання прибутку, його діяльність спрямована на отримання прибутку після реалізації товару, об'єктивними умовами його існування є безперервний, постійно повторюваний процес виробництва, тобто відтворення. Факторами виробництва його є робоча сила і виробничі фонди.

Як економічне явище підприємство характеризується певною сукупністю продуктивних сил і виробничих відносин. По-перше, воно має певну кількість засобів виробництва і робітників, що дає можливість виконувати закінчений цикл операцій і здійснювати випуск продукції. Підприємство також характеризується певною організацією виробничого процесу, спрямованого на досягнення економічної ефективності. По-друге, підприємство - це певна підсистема виробничих відносин. Засоби виробництва можуть бути в різних формах власності: різних видів приватної та державній. Відносини власності на рівні підприємства реалізуються безпосередньо через працю та управління. На рівні підприємства реалізуються суспільна форма праці та різноманітні форми її організації: спеціалізація, кооперація, зміна праці, комбінування, усуспільнення тощо. Відносини розподілу конкретизуються в розподілі за вартістю робочої сили, за працею і за власністю. Подолання викривлень командно-адміністративної системи і створення сприятливих умов для ринкової діяльності підприємств-товаровиробників можливі тільки за наявності різних видів підприємств з різними формами власності на засоби виробництва.

За часів єдиного народногосподарського комплексу, коли все було монополізовано в економіці державою, підприємства як частки цього комплексу були економічно однотипними, тобто: не були власниками майна, оскільки воно належало державі; не спрацьовували виробничий, фінансовий, іноваційний менеджмент, маркетинг, менеджмент персоналу, оскільки усі параметри економічного буття підприємства декларувались згори державою через відповідні державні органи і плани (що виробити, в які строки, в якій кількості, кому і за якими цінами продавати, за якими тарифами сплачувати робітникам зарплату тощо); панували єдина власність і єдиний критерій оцінки результатів діяльності підприємства - виконання директивних планів. Фактично підприємства були лише організаційною ланкою єдиного державовласницького комплексу, а не самостійною економічною одиницею. Тому за таких умов економічна теорія командно-адміністративних часів, за окремими винятками, не вивчала мікро-економічний рівень господарювання. Дійсно, була єдина власність, єдина мета, єдиний основний економічний закон, єдиний інтерес тощо. Все зводилось до дослідження цього " єдиного", і частка його нічим за своєю економічною суттю не відрізнялась від єдиного комплексу.

Докорінно інша економічна ситуація в ринковій економіці, де за наявності різноманітних форм власності, видів підприємств, форм організації господарювання власник чи менеджер підприємства вирішує долю свого підприємства на ринку у боротьбі з конкурентами, де все визначається пануванням закону попиту та пропозиції.

У ринковій економіці підприємство не може легковажно відноситись до свого майнового, фінансового стану, до споживачів своєї продукції, постачальників сировини, напівфабрикатів, ринкового попиту, цін. Інакше воно опиниться у кризовому стані чи навіть збанкрутує.

Налагодити ефективне функціонування підприємства у ринковій економіці, уникнути кризи та банкрутства можна лише при наявності чіткої, досконалої форми організації господарювання, яка передбачає:

· всебічне знання свого конкретного ринку, споживача, конкретних цін на свою продукцію чи послуги. Це досягається маркетингом підприємства;

· чітку взаємодію з постачальниками, ринками усіх факторів виробництва, внутрішньофірмової організації виробничого процесу тощо. Це досягається вироб-ничим менеджментом підприємства;

· постійну увагу та контроль за бюджетом підприємства, який за умов ринкової економіки відокремлений від державного бюджету. Це досягається фінансовим менеджментом підприємства;

· повсякчасне забезпечення діяльності підприємства оптимальною кількістю найманих робітників, що мають відповідні якості та професійну підготовку. Це досягається менеджментом з персоналу підприємства;

· поточний і періодичний контроль за станом ліквідності (спроможності у будь-який час виконати свої зобов'язання перед будь-яким контрагентом: споживачем, постачальником, банком, бюджетом держави, податковою установою тощо). Це досягається менеджментом обліку та контролю підприємства.

Отже, можна підкреслити, що за умов ринкової економіки підприємство діє не як мікрочастка єдиного народногосподарського комплексу країни, а як первинна ланка економіки країни.

Економіка країни складається із взаємодії первинних ланок. Чим досконаліше організована ця ланка, тим вищий ефект функціонування економіки в цілому. Форма організації господарювання на мікрорівні за такою теоретичною доктриною є самостійним фактором економічного зростання, економіки взагалі.

Маючи у своєму розпорядженні достатню за якістю та кількістю робочу силу, матеріально-технічну забезпеченість, підприємство організацією господарювання може бути приведене до процвітання або доведене до банкрутства.

Матеріальна відповідальність підприємства в командно-адміністративних умовах за незбереження індивідуального відтворення, за тримання зайвих робітників, надлишкових запасів устаткування, оборотних засобів тощо, тобто за неефективну організацію господарювання, не мала ніякого сенсу, бо майно було чужим і збитки покривались державою за рахунок інших підприємств. Були навіть планово збиткові підприємства, які в плановому порядку перекривали свої збитки за рахунок прибутків інших підприємств. В ринкових умовах такі збиткові підприємства стають банкрутами.
Існування збиткових підприємств в умовах ринкового господарювання - нонсенс.
Налагодити ефективну організацію господарювання - це призначення менеджменту, тому в ринковій економіці підприємства потребують кваліфікованих професіоналів-менеджерів.
Сучасна наука про підприємства, тобто продукуюче господарювання на мікрорівні, вивчає традиційні виробничі фактори - працю, землю, капітал - і як самостійний фактор - організацію господарювання, керівництво господарською діяльністю.

Організація господарювання у різноманітних формах дає змогу:

· застосовувати виробничі фактори у певній пропорції, що відповідає вимогам індивідуального виробництва; задовольняти попит;

· досягати позитивних результатів господарської діяльності підприємства.

У ринкових умовах господарювання майно не продається підприємству і не закріплюється за ним для оперативного управління під час господарювання. Тут майно є власністю господарюючих суб'єктів (фізичних та юридичних осіб різноманітних видів). Майно - це реальний капітал. Крім того, підприємства мають грошовий капітал.
Організовуючи господарську діяльність, суб'єкти господарювання ставлять за мету створити нові капітали або принаймні відновити існуючі.

Вклад грошового капіталу в підприємство з метою утримання у справності засобів виробництва, їх нарощування або поліпшення, збільшення капіталу економічною наукою розуміється як інвестиції (від лат. іnvestitiо - одягаю). В цілому інвестиція - це довгострокове вкладення капіталу (коштів) в економіку.

Інвестиційні можливості підприємств обмежені, тому завдання організації господарювання полягає у постійному аналізі та розрахунку доцільності інвестування капіталу. Це можливо, якщо підприємством керуватимуть досвідчені менеджери, що мають відповідні фахові знання. Підприємства нагромаджують свій капітал власними силами, і це розглядається в економічній науці та практиці як самофінансування.
Розрізняють інвестиції-брутто та інвестиції-нетто.

Не всі можливі фактори виробництва підприємства одночасно використовують у господарюванні. Частину з них зберігають на складі - це складські інвестиції; частину вкладають у нові споруди, нове устаткування - це споруджені інвестиції. Разом вони роз-глядаються економічною наукою як інвестиції-брутто. Якщо від інвестицій-брутто відняти знос основного капіталу (амортизацію), отримаємо інвестиції-нетто.

Підприємства отримують власний доход, прибутки шляхом ринкового (непримусового) обміну своїх товарів чи послуг за певну плату від споживачів. Частину цього доходу, прибутку суб'єкти сплачують у вигляді податків державі у формі узаконеного обов'язку.

Максимально задовольняючи потреби споживачів, господарник відповідною організацією господарювання домагається економії виробничих факторів, зменшення зайвих втрат, тобто здійснює раціональне господарювання. Цього бракувало підприємствам командно-адміністративної системи, які намагались отримати у своє оперативне управління якомога більше сировини, матеріалів устаткування тощо про всяк випадок, бо все це було чуже і раціонально його використовувати не було сенсу. Така економічна реальність, на жаль, сформувала майже повсюдне порушення керівниками та робітниками норм соціальної моралі, що призводило до крадіжок, розкрадання чужого (державного) майна. Крадіжка у самого себе - це безглуздя, якого позбавлене підприємство ринкової економіки. Проте безгосподарність, низький рівень організації господарювання - це вкрай негативні явища - можуть бути і в ринковій економіці, що є одним з факторів банкрутства підприємств (хоча причин цього багато і на мікро- і макроекономічному рівнях господарювання).

Економічна наука, спираючись на практику діяльності підприємств, розробила системи показників щодо оцінки їх господарювання на мікроекономічному рівні.

В командно-адміністративній системі підприємствам згори " спускали" планові показники, рівень виконання яких одночасно перетворював їх у оціночні показники господарювання. Це такі, як валова продукція, товарна продукція, прибутковість тощо. За такою формою господарювання підприємства командно-адміністративної системи мали одну мету - отримати якнайнижчі планові показники і якнайбільше їх перевиконати. За це підприємство і його робітники отримували винагороду (чим більше перевиконан-ня планових показників, тим більша винагорода) і їх не хвилювали ні потреби споживачів, ні доля їх продукції, ні якість продукції чи послуг тощо.

У ринковій економіці інша природа оцінки результатів діяльності підприємств - купив чи не купив споживач продукцію чи послугу. Це навіть можна назвати критерієм результатів їх діяль-ності. Показниками ж можна вважати прибуток чи втрати, продук-тивність, прибутковість тощо.

За умов ринкової економіки кожен господарюючий суб'єкт обчислює показник ступеня раціональності, або господарності, за такими формулами:

Різниця між можливим і фактичним визначає ступінь господарності. Господарність реалізується у двох напрямах:

1) за допомогою ресурсів, що є, осягнути найбільший ефект;

2) визначеної мети домогтися мінімальними витратами.

Зумовлюється вона, як уже зазначалось, ринковими відносинами - купівлею і продажем.
Господарність, на відміну від показників продуктивності, прибутковості тощо, не залежить у цифровому вираженні від коливання цін на ринку, господарність не оцінюється через капітал.

Підприємство з високим ступенем господарності може працювати неприбуткове, якщо не знаходить для своєї продукції чи послуги відповідного збуту. Динаміка господарського життя підприємства багато в чому зумовлюється зовнішнім середовищем господарювання, макроекономічними процесами.

Господарська діяльність підприємств має певні особливості залежно від розміру (велике, середнє, мале), форми власності (державне чи приватне), оренди, акціонування тощо. На це звернули увагу і науковці, і керівники усіх рівнів господарювання, коли з переходом до ринкових відносин державні підприємства почали роздержавлюватись, структурно перебудовуватись, акціонуватись, орендувати майно у власників тощо.
З'явилась певна кількість малих підприємств. В Україні відповідно до обсягів господарського обороту і кількості працівників (незалежно від форм власності), до малих підприємств у промисловості та будівництві належать підприємства з кількістю працюючих до 200 чол.; в інших галузях виробничої сфери - до 50; в галузі науки та наукового обслуговування - до 100; у невиробничій сфері - до 25; у роздрібній торгівлі - до 15 чоловік.

Малі підприємства (як і кооперативи) належать до сфери малого бізнесу, тобто за організацією господарювання - це підприємницькі структури.

За даними на 1995 р., частка сектора малого бізнесу в країнах з розвинутою ринковою економікою в загальній кількості господа-рюючих суб'єктів становить 80-90 відсотків, в країнах центральної Європи і Балтії - 60-70; в Україні - 25 відсотків. Частка зайнятих у малому бізнесі до загальної чисельності зайнятих відповідно 50-60; 30-40; 5 відсотків. Кількість малих підприємств на 1000чол. населення відповідно 50-60; 30-50; 25 відсотків. Вклад малого бізнесу у валовий національний продукт відповідно 50; 30;
10 відсотків.

Чисельність малих підприємств в Україні дорівнювала у 1990 р. - 1 тис. од., 1991 р. - 20; 1992 р. - 50; 1993 р. - 74; 1994 р. - 79; 1995 р. - близько 100 тис. одиниць.

Світова ринкова практика вже давно довела, що малі підприємства мають певні переваги перед іншими організаційними формами, оскільки вони більш гнучкі й швидше переорієнтовуються на конкретного споживача, не потребують великого апарату менедже-рів, великих капіталів, швидко створюють додаткові робочі місця, здійснюють швидку окупність авансованого капіталу, сприяють послабленню монополізму в економіці тощо.
Проте малі підприємства беззахисні перед потрясіннями ринкової економіки, вони потребують всілякої підтримки держави, громадських об'єднань, союзів, асоціацій тощо.
Неабияку роль у ринковій економіці відіграють різноманітні господарські товариства, акціонерні підприємства і об'єднання.

Відповідно до чинного законодавства в Україні діють такі організаційні форми господарських товариств: акціонерні, з обмеженою відповідальністю, з додатковою відповідальністю, повні і командитні.

Господарськими товариствами є підприємства, організації, установи, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами об'єднанням їхнього майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

Акціонерні товариства - це юридичні особи. Вони мають свій капітал, вкладений у акції, статут, що регулює всі внутрішні питан-ня організації господарювання товариства.
АКЦІЯ для господарюючих суб'єктів має значення в різних аспектах. Це:

· частка основного капіталу акціонерного товариства;

· документ про членство в певному акціонерному товаристві;

· цінний папір, що надає право брати участь в управлінні акціо нерним товариством чи лише отримувати певний доход - дивіденд.

Усі інші господарські товариства дуже нагадують акціонерні товариства. Їхні члени входять до товариств зі своїм капіталом. Товариства є юридичними особами, мають власне майно, статут та ін. Проте ці товариства - з обмеженою відповідальністю, з додатковою відповідальністю, повні, командитні - не мають акцій, а його члени не є акціонерами, а пайовиками. Пай - не цінний папір, ним торгувати на біржі (як акцією) не можна.
Акціонера не можна усунути з акціонерного товариства, якщо він цього не хоче і залишається власником акції. Пайовик же може бути виключений з господарчого товариства, якщо він, на думку інших пайовиків, діє на шкоду товариства. Підприємства з метою поліпшення організаційних умов господарювання можуть створювати будь-які об'єднання чи входити до діючих.

В Україні відповідно до чинного законодавства підприємства можуть об'єднуватись в:

· асоціації - договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатись у виробничу і комерційну діяльність будь-якого з її учасників;

· корпорації - договірні об'єднання, створені на основі поєднан-ня виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;

· консорціуми - тимчасові статутні об'єднання промислового і бан-ківського капіталу для досягнення спільної мети;

· концерни - статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємців;

· інші об'єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.

У багатьох країнах XX ст. існували і подекуди існують такі форми господарських об'єднань, як:

· картель - об'єднання самостійних підприємств заради встановлення єдиних цін, розподілу ринків збуту. Кожне підприємство має угоду щодо своєї частки в загальному обсязі виробництва тощо;

· синдикат - об'єднання підприємств, які зберігають свою юридичну і виробничу самостійність, проте об'єднують свою комерцій-ну діяльність, мають єдині маркетингові служби, що займаються збутом продукції;

· трест - господарські об'єднання, в яких повністю встановлена єдина система менеджменту виробництва, маркетингу, фінансів тощо.

Господарські форми об'єднань підприємств спроможні призвести до виникнення монополізму в економіці. Запобіганню цьому служить антимонопольна політика держави.