Ворожбит Грицик

По темнаво-синьому небесному шляху повільно котилася золотава таріль місяця. Вона досягла найвищого місця і почала роздумувати, куди котитися далі: чи то вперед, чи, може, повернути назад. Врешті вирішила, що котитися вперед куди цікавіше.

Швайка лежав під пагорбом на животі і через очеретину пив воду з криниці. Пив і аж стогнав від задоволення.

- Ніде такої води нема, - приказував він. - Де тільки не був, а такої ще не зустрічав.

І знову припадав до очеретини. Санько з Грициком лиш очі витріщали на нього. Вони ще не бачили, щоб людина стільки пила.

Дід Кудьма обіперся на розгалуження двох гілок і наслухав тишу. Біля його ніг сидів Барвінок.

Здавалося, ніби у світі все вимерло. Залишилися вони, та ще якісь звірі, що нечутно перебігали навколо галявини від куща до куща. Вони виказували себе лише випадковими зблисками очей. Санько чомусь був переконаний, що то вовки. Але не ті дикі, що безжальні до всього живого, а якісь інші, може, навіть такі, як Барвінок. Недарма ж він час від часу позирав у той бік і приязно постукував хвостом по землі.

Врешті, Швайка напився і звівся на ноги.

- Як там, діду, мій Вітрик? - запитав він.

- З ним усе гаразд, - відказав дід Кудьма. - Завтра зустрінетеся.

- Ото добре! Бо вже, признатися, скучив за ним.

Дід Кудьма недовірливо похитав головою.

- А може, совість заїла, га? Бо ж послав бідну тварину бозна-звідки.

Швайка, мов хлопчисько, винувато шморгнув носом.

- Іншого виходу, діду, не було. Інакше схопили б і мене, і хлопців.

- Нарешті і про них згадав, - зауважив дід і уважно поглянув на друзів. - Цей, вищенький, чи не той, що розкрив вовкулацьке гніздо на твоєму, Пилипе, дворищі?

Грицик відчув, як у нього запалали вуха. А Швайка весело засміявся.

- Він, діду. Гарний хлопчина. А це Санько…

- Еге ж, Мокрини синок. То що ж це ви, хлопці, так розлютили пана Кобильського?

Хлопці мовчали. Що цьому сивобородому дідові казати? Він, мабуть, і так усе знає. А вже про те, що не самі сюди дісталися, а Швайка їх привіз - знає й поготів. То в дорослих звичка така - запитувати.

А насправді їм усе відомо наперед.

- Тут, діду, така справа, - втрутився Швайка. - Ото зустрів я цих хлопців у степу на свою голову. І що далі з ними робити - не знаю. У Воронівку повертатися їм не можна. А шкода хлопців. Гарні козаки виростуть з них!

- Побачимо, - відказав дід Кудьма. Вчувалося, що він ледь тамує посмішку. І взагалі, цей загадковий дід, якому навіть вовки підкорялися, насправді був зовсім не такий страшний, як гадалося в степу.

- Відчуваю, що ти, Пилипе, уже щось надумав, - сказав він трохи згодом.

- Атож. Розумієте, Грицик, ну… такий же сирота, як і я. То ж нехай, гадаю, мені за брата буде.

- За чуру, - уточнив дід Кудьма.

- Що? - не зрозумів Швайка.

- За чуру, - повторив дід. - Або їх ще джурами зовуть. Зброю чистять, за конем доглядають. А їх за це вчать козацької справи.

Швайка ляснув себе по лобі.

- Ай, справді! Як же я сам не докумекав? Це навіть краще, ніж брат, - він погладив скуйовджену Грицикову голову. - А от з Саньком… Заради нього я до вас, діду, й приїхав. Він радше вашим джурою міг би бути.

Старий зміряв Санька уважним поглядом. І від того погляду хлопця ніби кинуло в крижану воду. І ще йому здалося, наче в ньому поселився хтось інший. І перед тим іншим Санько був беззахисний, наче пташенятко на долоні.

Спочатку Санько сполошився. Тоді чомусь закортіло дізнатися, який у того поселенця вигляд. Але дізнатися Санько так і не встиг, бо той щез, як у тумані.

- Ого! - сказав дід Кудьма. - Аж дивно, як я змусив тебе заснути на згарищі.

- А ви й не примушували, - сказав Швайка. - Він і без цього тоді заснув. Його тітка Мокрина вкладає спати разом з курми.

- Тепер зрозуміло, - посміхнувся дід Кудьма. - Вибач, Саньку, і ти, Грицику, але я вас ще трішки перевірю. А ну, заплющіть очі і розслабтеся, як ото в сон поринаєте. Ще розслабтеся, ще. Тепер подумки роззирніться. Ну, що вас найбільше схвилювало?

Санько побачив перед собою витоптану кіньми місцину. Та місцина була неподалік, схоже, по дорозі від Сули до Воронівки. І до цієї місцини під’їздив якийсь вершник. Санько впізнав у ньому Тишкевича.

А Грицикові давно хотілося їсти. Він уже давно збирався нагадати про це Швайці, та все не насмілювався при ворожбитові. І все ж навіть дивне завдання старого не змусило Грицика забути про шмат м’яса, що лежав на споді Швайчиної торби.

- Розплющіть очі, - звелів дід Кудьма. - А тепер розповідайте, що вам вдалося побачити.

- Я Тишкевича побачив, - відказав Санько. - Біля закруту до Воронівки.

Дід випростався і якусь мить дивився на Санька таким дивним поглядом, що тому знову стало моторошно. Потому сказав Швайці:

- Спасибі за хлопця, Пилипку. Ну, а ти що побачив? - звернувся він до Грицика.

- Я бачив шматок м’яса, - відказав Грицик, не задумуючись. - Він лежить у Пилиповій торбині на споді.

Швайка лапнув торбину і здивовано зойкнув:

- Та ти що - теж ворожбит?

- Ні. Я просто бачив, як ти його туди поклав.

Швайка від реготу захитався, як билинка на вітрі.

- Ну, Грицику, ну, чародій! А я було вже таке подумав!

- Тихіше, - зупинив його дід Кудьма. І він, і Барвінок ніби прислухувалися до чогось. - Чужі вуха є не тільки в степу.

- Та хто тут може бути, діду? - усе ще сміючись, заперечив Швайка.

- Отак роззяви і гинуть, - зітхнув дід Кудьма. Затим він щось шепнув Барвінкові, і той безшелесно щез у кущах.

- Куди це ви його послали? - здивувався Швайка.

Дід Кудьма застережливо підняв руку. За якусь хвилину до них долинув швидкий цокіт кінських копит. Стукіт віддалявся у бік Воронівки.

Швайка миттю схопився на ноги і вихопив шаблю.

- Хто б це міг бути? - запитав він.

- Тобі Санько про це вже сказав, - пояснив дід Кудьма.

Швайка вражено застиг.

- Що-о? Це був Тишкевич? І ви, діду, мовчали?

- А коли б і сказав - ти що, доженеш його пішим?

При цих словах Швайка трохи охолов.

- Ну гаразд, - сказав він. - Та я все одно знайду його. Хоч на краю землі. Нам разом на світі не жити.

Дід Кудьма в задумі погладив бороду.

- Встигнеш ще з козами на торг. І запам’ятай одне: шукай його де завгодно, але тут щоб з нього жодна волосина не впала.

Пилип хотів було заперечити, проте дід Кудьма зупинив його. Сказав:

- Він - челядник пана Кобильського. А той за своїх челядників половину Воронівки зведе зі світу. Навіщо ж людям страждати через це, га?

- Тоді я подамся до пана Кобильського і все розкажу йому про того запроданця.

- Стривай, стривай… А хто бачив, як він запродавався?

- Я бачив. І хлопці.

- Еге ж, ми бачили, - втрутився Грицик у розмову дорослих.

- Хе-хе, - стомлено сказав дід Кудьма. - Нічого ви не розумієте. Для пана Кобильського Тишкевич набагато важливіший, ніж усі ми разом узяті. Не буде він ставати на прю з татарами. Навпаки, він сам не проти у злуку з ними увійти. А Тишкевич у цій справі - його права рука.

- Тоді я подамся до переяславського старости, - не здавався Швайка.

- Податися, звісно, можна, - згодився дід Кудьма. - Але ворон воронові навряд чи видзьобає око. А от ти можеш накласти головою.

Швайка довго мовчав.

- Страшні речі ви розказуєте, діду, - нарешті подав він голос. - Де ж тоді правда на світі, кому вірити?

- Собі, - відказав дід Кудьма. - Ніхто тебе не оборонить від тої сарани. Сам маєш боронитися. Зі своїм товариством. Ну, годі про це. Бачу, хлопці ледь тримаються на ногах. А до цього… г-мм, вовкулацького гнізда, - тут Грицикові здалося, ніби дід Кудьма посміхнувся, - вам ще йти та йти. Взяв би я вас до себе, та в такий час навіть сам боюся ходити по цих шелюгах.

- І все ж якось воно не так виходить, - в задумі промовив Швайка. - От ви, діду, заборонили мені полювати під Воронівкою на Тишкевича, а самі наслали на нього вовків. Що ви на це?

- А вовки і є вовки. Що з них візьмеш? - відказав дід Кудьма. - І люди за їхні дії не відповідають. А от за твої дії ще й як будуть відповідати…

Він хитнув головою і за кілька кроків, як обережний звір, зник в очеретах, що оточували трясовину. За хвилю до хлопців долинуло:

- Взавтра я вас сам розшукаю…

Коли хлопці зі Швайкою дісталися до руїн під Воронівкою, у селі вже співали півні. Санькові здалося, начебто поміж ними чути і голос їхнього Рудого.

«А мама спить собі і не знає, що я зовсім поруч, - подумав Санько. - От би подивитися, як вона там…»

Проте не можна йому зараз до Воронівки. І нема на те ради. Дід Кудьма заборонив їм навіть носа туди показувати.

Вовки Тишкевича не наздогнали. Вони не вміли лазити по деревах.

А перед тим було от що.

На тому місці, де на Тишкевича мав чекати Дурна Сила, нікого не було. Проте численні сліди кінських копит свідчили, що тут хтось був, і тривалий час. Може, Дурна Сила перебрався в інше місце і зараз ховається десь неподалік?

І Тишкевич заходився кружляти довкола місцини, де мав бути Демко. Хоча щось нашіптувало йому, що хутра, здобуті розбійництвом у плавнях, уже втрачені для нього, і краще повернутися до Канівців. І вже тоді, залагодивши справи з паном Кобильським, можна спокійно зайнятися пошуками Демка.

«Напевно цей дурний ґедзь подався до свого діда, - сердито міркував Тишкевич. - Ну, я ж йому…»

Зненацька легкий вітерець доніс до нього відгомін приглушеної розмови. Вона долинала звідтіля, де трясовина впритул підходила до крутого пагорба.

Тишкевич завмер. Якусь мить розмірковував, тоді торкнув повід, і кінь неохоче рушив у той бік. На краю галяви кінь зупинився і злякано форкнув.

І тоді Тишкевич побачив, як з приболотних кущів випірнуло і подалося йому назустріч кілька легких тіней.

«Вовки! - промайнула думка. - Чого це раптом? Адже вони нападають здебільшого взимку…»

Проте дивуватися не було часу. Кінь затремтів, став дибки і поніс розгубленого вершника лісовою дорогою, що вела до Воронівки.

Тишкевич раз по раз озирався. Вовки швидко наздоганяли його. Попереду мчав вовк завбільшки з теля. Тишкевич хапливо випустив у нього кілька стріл, та, вочевидь, не вцілив. Тільки того й домігся, що переслідувачі звернули з дороги і, схоже, почали обганяти вершника кущами.

Тоді Тишкевич зробив єдине, на що був спроможний. Він з усіх сил смикнув за повід і, коли кінь загарцював на місці, став на сідло і дотягся руками до найближчої гілки. За якусь мить Тишкевич уже сидів на дереві. А ще через мить вовки звідусіль накинулися на коня. Кінь дико іржав, шалено гарцював копитами, проте вовки були набагато меткіші.

Врешті з конем було покінчено, і з землі до Тишкевича долинув хрускіт кісток.

Лише величезний вовк не брав участі у розправі. Він сидів неподалік від дерева, на яке вибрався втікач, і не зводив з нього очей.

Аж перед світанком вовчий виводок безшелесно розтанув у тумані. Проте Тишкевич присилував себе злізти з дерева лише тоді, коли сонячне проміння затанцювало на росяному листі.