Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






СУД У ПЛАВНЯХ






Вогненночубий чоловік вигулькнув із кущів так несподівано, що кінь під дідом Кібчиком злякано метнувся вбік.

- Що за одні? - погрозливо запитав вогненночубий. На ньому була засмальцьована полотняна сорочка, полотняні, фарбовані соком бузини штани і заломлена набакир смушкова шапка. Рудий вус звисав до самого підборіддя. Сірі примружені очі пильно стежили за кожним рухом подорожніх. Вогненночубого особливо цікавив Демко, який не їхав верхи, а йшов пішки, тримаючи коня за повід.

- Шукаємо певну людину, - ухильно відказав дід Кібчик. Бо хто його знає, що то за один вигулькнув перед ними. На татарського попихача ніби не схожий - це добре. А от що може належати до таких, як Тишкевич - це вже гірше. Це вже геть небезпечно.

Чоловік примружив око так, що воно майже заплющилося.

- Видно, велике цабе та людина, коли такий сивий дідуган подався шукати його світ за очі.

- Діда не чіпай, - попередив Демко і доторкнувся до важкого окоренка, що лежав поперек сідла.

- А що буде? - поцікавився вогненночубий.

- Побачиш…

Чоловік знову зміряв Демка поглядом і вирішив, що цей молодий здоровило не жартує. Тоді відступив назад і свиснув. З-за куща негайно випірнув його товариш з луком у руках. Він був у такій же полотняній одежині, хіба що повновидіший та вуса мав русяві.

- Бач, - сказав перший. - Кудись чимчикують, а куди - відповідати не бажають. Може, гидують нами?

- Може, - згодився русявий. - Ти, Мацику, краще глянь на коней. Пізнаєш?

- Еге ж. Вирвизуб днів з десять тому їздив на цих двох.

- То ви його знаєте? - зрадів дід Кібчик. - Так би й сказали! Ми якраз до нього.

- Можливо, - згодився Мацик. - Та, здається, на цих двох після Вирвизуба їздив хтось інший. Де вони?

- Це ти про Швайку та тих двох діток? З ними все гаразд. Доїхали, куди треба, а нас попрохали віддати Вирвизубові його коней.

- А де воно, оте «куди треба»? - підозріло запитав Мацик. - Може, воно те, звідкіля вже не повертаються?

- Ага, - згодився русявий. - Були у нас такі нещодавно. З вигляду хлопці як хлопці, а насправді вурдалаки.

- Тю, дурні! - обурився на те дід Кібчик. - Давно вже не зустрічав таких бевзів!

Русявий зареготав.

- А дідок нічогенький! Гострий на язик. Аби ще й совість у нього була чиста, тоді б і ціни йому не було.

- Ти краще за своєю простеж, - огризнувся дід Кібчик. - Мені Вирвизуб потрібен, чуєш?

- Та вже ж не глухий, - відказав повновидий. - Буде вам і Вирвизуб. Тільки не зараз. Ви ото краще приляжте в холодку та відпочиньте з дороги.

Вилежуватися в холодку довелося досить довго. Лише під вечір до діброви звернуло трійко вершників. Вони були обвішані дичиною.



- Оце, Штефане, до тебе гості прибули, - пояснив Мацик широкоплечому чоловікові. - А чого прибули - не кажуть. Дуже горді.

Штефан уважно поглянув на затриманих.

- Ніби вперше бачу. Звідкіля будете?

- Навстоячки довго розповідати, - відказав дід Кібчик. Краєм ока завважив, як з кущів вийшов якийсь звір, схожий на вовка. Одне вухо у нього було наче зрізане, через писок проліг глибокий шрам. - То часом не Сирітка? - запитав дід. - Грім мене побий, коли не Сирітка! Ану, йди-но сюди, лапу дай!

Підійти Сирітка підійшов, але лапу не подав. Лише приязно змахнув хвостом.

- О, то ви, виходить, знайомі? - здивувався Вирвизуб. - Коли ж це ви встигли?

- Та я його пам’ятаю ще сліпим вовченятком, - відказав дід Кібчик. - Не одне цебро молока зносив таким халамидникам, як він.

- Стривай-но, діду, - зупинив його Вирвизуб. - А як же бути з Кудьмою?

- А ніяк. Він їх наукам навчав, а я інколи їдло носив.

Вирвизуб ляснув себе по колінах.

- Гей, братчики, гарна людина до нас завітала! - загукав він. - Якби не вона, то, може, і Сирітки не було б! А якби не було Сирітки, то мене кістлява баба з косою вже давно забрала б до себе.

Потому Вирвизуб підозріло зиркнув на рудого Мацика й запитав:

- Слухайте, діду, а цей Мацик з Мусієм вам нічого дурного не набазікали? Не ображали вас?

- Та ні, - стримано відказав дід Кібчик. - Хлопці ніби сумирні.

- То не сердьтеся на них, коли що. Люті вони зараз. Треба полювати, а доводиться сидіти в дібровах, бусурмана вистежувати. Бо завелися, розумієте, всілякі тут Тишкевичі. Може, чули про такого?

- Як не чути. Заради нього оце й прибилися до тебе. Швайка порадив.



- О! Заради Пилипа зроблю все, що завгодно.

- Не кажи гоп… Ось це, - дід Кібчик виштовхнув Демка наперед, - мій онук. Та зв’язала його нечиста з тим іродом Тишкевичем. Повірило, дурне, що той ніби бореться з ординцями. От і робило, що той тільки скаже.

Обличчя у братчиків посуворішали.

- Чи це не той, що з ним їздив? - запитав Мацик.

- Він. Кажу ж, дурне, повірило…

Вирвизуб скрушно похитав головою.

- Тоді, діду, кепські справи у вашого онука. Висіти йому на осиці, не інакше. За грабунки і вбивство Верховодки та інших хлопців.

- Я нікого не вбивав, - заперечив Демко. - Я той… Тишкевич каже: я зараз побалакаю з ним і дам гроші за хутра. Ну, пішли вони у кущі, погомоніли, а тоді Тишкевич повертається і каже: все, розрахувався, тепер хутра наші. Ну, я й возив їх… А тепер осьо привіз назад.

Демко ляснув долонею по саквах і додав, аби було переконливіше:

- Дідо так наказали.

Вирвизуб у задумі заходився крутити вуса.

- Тут без вечері не розберешся, - нарешті вирішив він. - Це ж скільки років тобі?

- Шістнадцяте літо буде, - втрутився дід Кібчик.

- Зовсім ще мале, - зітхнув Вирвизуб.

- Еге ж, манюня та й годі, - зло посміхнувся рудий Мацик.

- Я б на твоєму місці менше шкірив зуби, - дорікнув йому Вирвизуб. - Коли вже тебе той Тишкевич злапав, мов куріпку, то що тоді казати про малого?

- Воно таки так, - знітився Мацик. - Тут, теє… і справді. Та з іншого боку…

- То ж бо й воно, що з іншого боку, - зауважив Вирвизуб. - Ти краще от що зроби: зганяй-но мерщій до Грека. Як він скаже, так тому й бути.

- Та це ж далеко, - завагався Мацик.

- Нітрохи не далеко. Сідай на коня - і гайда. Якраз на куліш і повернетеся.

І справді, повернувся Мацик зі смаглявим вусанем тоді, коли Вирвизубові братчики почали моститися навколо казана. У Грека було сердите обличчя. Ще б пак - саме пішла риба, а тут відривають від діла. Коли ж йому сказали, хто перед ним сидить, Грек зопалу схопив поліняку і заніс її над Демковою головою. І якби не Вирвизуб, недовго, мабуть, лишилося б жити Дурній Силі. Ватажок братчиків устиг перехопити Грекову руку й сказав:

- Зачекай, це завжди встигнеш зробити. Спочатку давай вислухаємо, що він скаже, а тоді вже вчиниш, як душа велить.

Коли Демко, затинаючись, довів свою невеселу розповідь до кінця, Грекова злість почала потроху вщухати. А коли Грек побачив своє хутро, то й зовсім заспокоївся. Перерахував шкірки й сказав:

- По мені, хай живе та пасеться. От тільки не завадило б з нього зняти штани та пройтися дубцем по тому місцю, яким він думав до цього.

Дід Кібчик обережно кахикнув.

- Та в нього, там, власне, живого місця не лишилося. Швайка мого дурня так віддухопелив, що всю дорогу біг пішки за конями.

- А й справді, - зареготав раптом рудий Мацик. - А я все гадаю, чого це він боїться сідати на землю?

- У Швайки рука важка, - сказав Вирвизуб. - Після нього нам нема чого робити.

- Тоді нехай живе, як хоче, - махнув Грек рукою. Потому завдав в’язанку хутра на плече і подався до своєї ватаги. Навіть на куліш залишитися не побажав.

Зазбирався і дід Кібчик. Він вирішив шукати своїх, воронівських.

- Навіщо вам їх шукати? - розрадив його Вирвизуб. - Вони й так завтра сюди припливуть. Рибу разом ловитимемо. Бо ж мої хлопці, бачте, сухопутні, а ваші на Сулі та Дніпрі повиростали.

Дід Кібчик не заперечував. Незабаром він уже тихенько похропував під кущем неподалік від багаття. Демко Дурна Сила, крекчучи, мостився біля нього. Спина йому й досі боліла. Проте на душі було світло й радісно. Він лежав на животі, дивився на посріблену місяцем дніпровську заплаву і думав про те, як було б добре, аби вони з дідом лишилися тут на все життя.



mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2021 год. (0.009 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал