Історія виникнення і розвитку політичної економії. Основні школи і течії економічної думки

Економічна наука, як система знань почала формуватися в період становлення капіталізму (кінець XVI – початок XVII ст.). Буржуазія накопичувала свій первісний капітал не завдяки виробництву, а у торгівлі, переважно у зовнішній. Тому операції з товарами і грошами (золотом) були основним джерелом отримання прибутку і формували суспільне уявлення, що саме це і є багатство.

Таким чином, першою економічною школою стає меркантИлізм, який вивчає товарний та грошовий обмін і визначає його головною справою економічної політики держави. Меркантилісти (Т. Мен, Дж. Локк, У. Стаффорд, Ж.Б. Кольбер) надають своїм урядам поради як використовувати політику протекціонізму, розвивати зовнішню торгівлю. Вперше наукові доробки знаходять практичне використання на державному рівні.

Термін політична економія був ужитий французьким економістом Антуаном Монкретьєном (1575-1622) у “Трактаті політичної економії”, який вийшов у світ у 1615 р. Перебуваючи у Великий Британії він ознайомився з вченням меркантилістів, став свідком бурхливого розвитку капіталістичних відносин в цієї країні. Повернувши до Франції, він виступає прихильником розвитку національної промисловості і державного господарства. До поняття економіка, вчений додає ще одне грецьке слово – politicos, що означає державний, суспільний. Так, політична економія, отримав назву, ще довгий час розглядалася як наука про законі розвитку суспільного господарства.

Еволюція капіталізму далі свідчить, що буржуазія, як новий власник, отримав міцні позиції в торгівлі (обігу), починає завойовувати виробництво. В економічній науці з'являється школа КЛАСИЧНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ, тому що меркантилістична доктрина не змогла вирішити усіх проблем капіталістичного виробництва. Потрібний був новий методологічний підхід до цієї сфери. В Англії, для вирішення цього питання, нову теоретичну основу знайшли У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, у Франції над цим працювали – П. де Буагільбер, А. Тюрго. Вони відкидали ідею необхідності втручання держави в економіку, вважаючи, що тільки природі належить право регулювати економічний порядок. Верховенство природи також відстоювала школа фізіократів (Ф. Кенэ), яка визнавала суспільну працю продуктивною тільки у сільському господарстві. Звідси і назва школи – природа і влада. Головним об'єктом вивчення класична школа зробила виробництво, тобто розкрила значення людської праці як основи і міри цінності всіх продуктів (товарів), джерела багатства суспільства.

Теоретичні досягнення класиків полягають у наступному:

по-перше, це концепція «економічної людини», що діє у своїх егоїстичних інтересах, та стає центром економічного аналізу;

по-друге, уявлення про ринок як самодостатню економічну систему, яка діє за об'єктивними законами, про механізм ціноутворення, що складається на основі ринкової вартості, під впливом попиту та пропозиції товару, завдяки вільній конкуренції між товаровиробниками;

по-третє, багатство – це цільова функція, що максимізує корисність економічних агентів;

по-четверте, були встановлені джерела доходу всіх основних прошарків суспільства: капіталістів, земельних власників, найманих робітників.

Послідовником класичної школи прийнято вважати теорію К.Маркса і Ф.Енгельса – МАРКСИЗМ. Творчо розвиваючи трудову теорію вартості, Маркс створив власну теорію вартості, теорію доданої вартості, розробив учення про суспільно-економічну формацію, її елементи, структуру, протиріччя. На цій основі було доведено, що капіталізм має історично минущий характер. Головна наукова праця класиків марксизму – «Капітал» розглядає основні положення цього економічного учення: про капітал, земельну ренту, ціну, найману працю, державу, зовнішню торгівлю і світовий ринок. Якщо попередники К. Маркса в обміні товарів бачили тільки обмін речей, то він першим побачив, що за обміном речей стоять відносини людей. Ця теорія дає своє бачення походження, сутності і функцій грошей. Через аналіз капіталу і його функціональних форм автори розкривають таємницю походження доданої вартості, визначають ступінь і рівень експлуатації найманої праці.

Багато західних економістів високо оцінюють вміння К. Маркса логічно, чітко й аргументовано доводити правоту своєї наукової позиції. Вони вважають його теоретичну спадщину надбанням усієї людської культури і гуманітарної науки в цілому. Опоненти марксизму ставлять його результати у вузькі історичні рамки і визнають істинність наукових положень лише для періоду первісного нагромадження капіталу та ранньої промислової революції. Треті дослідники, а їх сьогодні є більшість, підходять до марксистської теорії раціонально, тобто розумно. Вони осмислюють і оцінюють його ідеї з позицій тих трансформацій, що відбулися в капіталістичному суспільстві в ХХ ст. і глибоко соціалізували цей суспільний лад. Остання оцінка марксизму, на наш погляд, найбільш реалістична і послідовна.

В другій половині ХIX століття, під впливом нових історичних умов криза класичної школи політекономії стає неминучій. Одним її напрямком був визнаний марксизм, а іншим – нова наукова течія – маржиналізм (від фр. marginal – граничний).

Позбавлений яскраво вираженої ідеологічної позиції, цей науковий підхід до пояснення економічної дійсності шукав шляхи збереження суспільства капіталістичного типу. Тому маржиналізм досліджував закони оптимального режиму господарювання в умовах вільної конкуренції. Об'єктом вивчення для маржиналістів (К.Менгер, УДжевонс, Л.Вальрас, Ф.Візер, О.Бем-Баверк, А.Маршалл, Дж.Б.Кларк та ін.), у противагу виробничої концепції класиків, було обрано споживання. Учені мешкали в різних країнах – Австрії, Англії, Швейцарії, США, але їх дослідження у сфері економічного аналізу поведінки на ринку відособлених суб'єктів, динаміки попиту споживачів, а також теорії граничної корисності товару, набули ознаки знакового явища. Це свідчило про насущну потребу у новій парадигмі економічної науки, що пояснює господарські закономірності переважно із суб'єктивних позицій. У результаті з'явилися австрійська, лозаннська, (математична), а потім кембриджська, американська школи, що стали методологічною основою НЕОКЛАСИЧНОГО напрямку економічної думки.

На рубежі XIX-XX століть відбувається завершення «маржиналістської» революції і починається формування неокласичної теорії. Маржиналісти предметом політичної економії вважали пошук найбільш ефективних способів розподілу обмежених ресурсів і раціонального господарювання. У. Джевонсу й А. Маршаллу, незалежно друг від друга, належала ідея відмовлення від старої назви науки – «Політична економія» і заміна її терміном економікс.

Неокласики предметом своїх досліджень зробили «чисту економіку». У їхньому центрі виявилася фірма, що максимізує свій доход, а також окремий споживач – «економічна людина»: цілераціональна, утилітарна, яка враховує мотиви поведінки контрагента. Такий підхід одержав назву мікроекономічного, а метод, що використовувався, було визнано як функціональний. Вони зволіли вивченню сутностей суспільних явищ аналіз зовнішніх форм їхнього прояву. Неокласична теорія поставила перед собою задачу зробити економікс точною і соціально нейтральною наукою. Використання в аналізі переважно кількісних пропорцій, статистичних залежностей зажадало від дослідників формалізації економічних процесів, використання математичних методів.

Сучасна неокласика представлена багатьма наступними економічними теоріями, що складають зміст західних університетських курсів. Вони об'єднані під однією загальною назвою – мейнстрім (mainstream – основна течія).

Самостійним напрямком наукової думки на початку ХХ століття прийнято вважати ідеї Дж. М. Кейнса. На відміну від неокласиків об'єктом свого дослідження англійський учений вибрав народне господарство в цілому. Такий підхід одержав назву макроекономічного, а його учення стали називати КЕЙНСІАНСТВОМ. Ця теорія обґрунтовувала необхідність і значення державного регулювання ринкового господарства, як в умовах економічної кризи, так і на тривалу перспективу. Реалізація стратегічного управління економікою припускала пошук нових, модифікованих підходів до держрегулювання, що привело надалі до виникнення НЕОКЕЙНСІАНСТВА (Р. Харрод, Э. Хансен, Е. Домар, Дж. Робінсон). У представників цієї школи, як і у попередників, домінували аргументи, що пояснюють причини циклічного розвитку економіки не дією об'єктивних законів, а переважно психологічним прагненням людей більше зберігати, чим споживати (гранична схильність людини до споживання). Цим кейнсіанська методологія пояснювала практику скорочення обсягів капіталовкладень, що стримує економічне зростання, а також знижує ефективність сукупного попиту і скорочує масштаби зайнятості населення. Перебороти теоретичну обмеженість учення спробували його послідовники у рамках ПОСТКЕЙНСІАНСТВА.

Разом з тим кейнсіанська теорія виявляє собою реалізацію на макрорівні принципів неокласичної теорії, агрегацію макропоказників на базі методів граничного і функціонального аналізу, економіко-математичного моделювання. На основі класичної, неокласичної і неокейсіанської теорій виникла загальна наукова течія, що одержала назву неокласичного синтезу.

На рубежі XIX-XX ст. на основі розробок американських учених виник і сформувався науковий напрямок ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ. Його засновники – Т.Веблен, У.Мітчелл, Д.Коммонс, Дж.Гелбрейт, М.Вебер, Г.Мюрдаль, критично ставились до концепції неокласиків, торкнувшись предмета самої економічної науки. Вони вважали, що економічні процеси треба пояснювати не тільки з позиції господарських причин, але і соціально-політичних, правових, моральних, культурних. Ключовим поняттям цієї теорії є категорія – інститут (від лат institutio – звичаї, наставляння, рутини). Таким чином, термін інститут увібрав у себе поняття: звичаї, традиції, закони, норми. За визначенням «правил гри» в економічній діяльності інститути поділяються на формальні (закони) і неформальні (звичаї). Інституціоналізм єднає сукупність самостійних теорій, у яких відзначається пріоритет ролі соціальних інститутів в економічному розвитку.

Історично в цьому ученні склалося два напрямки: традиційний, «старий» інституціоналізм і неоінституціоналізм. Не тільки час виникнення, але і методологічні принципи розрізняють ці школи. «Старому» інституціоналізму більше притаманне використання описово-статистичного, історико-генетичного методів дослідження, акцент на психологічних, соціологічних, правових аспектах у поведінки економічних агентів. У теорії переважає індуктивний підхід: розглядаються не окремі випадки, а їх узагальнення (теорія постіндустріального суспільства, теорія конвергенції, теорія економічної глобалізації).

Неоінституціоналісти (Р. Коуз, Дж. Бьюкенен, К. Эрроу, Д. Норт), навпаки, застосовують метод дедукції і пояснюють з його допомогою конкретні економічні ситуації – контракти, угоди, рутини, норми. В основі неоінституціональних теорій лежить аналіз соціальних взаємодій економічних агентів, принципи взаємовигідного обміну правами і ресурсами. У рамках школи створена теорія прав власності (А. Алчіан), теорія суспільного вибору (К. Эрроу, Дж. Бьюкенен), теорія трансакційних витрат (О. Уільямсон, Р. Коуз).

Розходження між напрямками інституціоналізму зберігається на рівні дослідницьких підходів. Традиційний вивчає економічні проблеми методами інших гуманітарних наук (соціології, психології, юриспруденції), а «новий» – досліджує соціологічні і правові ситуації за допомогою методів неокласичної економічної теорії, що одержало назву економічного імперіалізму. У центрі уваги першого знаходяться дії колективу (організації), другий вивчає поведінку індивіда і його мотиви. По праву вважається, що сучасний інституціоналізм має обґрунтовані позиції в теоретичних концепціях мейнстріму (mainstream).